Читать книгу Лялька - Даніель Коул - Страница 6

Більше десяти хвилин Бакстер і Едмундс прочекали у головній приймальні лікарні Королеви Єлизавети. Вхід до кафе та кабінету В. Г. Смітса перекривали хлипкі на вигляд загородки. Коли Бакстер глянула на купку недосяжних «Monster Munch», у неї забурчало в животі. Нарешті охоронець із помітно зайвою вагою без поспіху підійшов до стійки й зовсім непривітна жінка з приймальні вказала на них.

– Агов! – вигукнула вона, помахавши їм так, немов кликала до себе собаку. – Джек проведе вас.

У охоронця на плечі точно були крихти від чіпсів. Неохоче, до болю повільно, він повів їх до ліфтів.

– Ми взагалі-то поспішаємо, – не втрималася Бакстер.

На жаль, складалося враження, що це ще більше сповільнило чоловіка.

Коли вони вийшли з ліфта у підвалі, їхній ескорт уперше до них заговорив.

– «Справжня» поліція не довіряє нам, скромним охоронцям, таке складне завдання, як сидіти біля дверей палати, тож вони взяли це на себе. Велике їм на тому спасибі.

– Після того, як тіло спустили до моргу, його охороняли? – люб’язно поцікавився Едмундс, намагаючись заспокоїти роздратованого охоронця.

Ідучи вузьким коридором, він витягнув свій записник, готовий тут-таки записати відповідь.

– Тут я можу лише здогадуватися, – почав чоловік із перебільшеною задумою, – однак гадаю, що після смерті поліція не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.

Охоронець самовдоволено всміхнувся із власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очікуючи, що вона похитає головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замість цього, вона вступилася за нього.

– Мій колега намагається, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняється морг.

Вони зупинилися біля подвійних дверей без позначок. Чоловік зверхньо постукав пальцем по маленькій наліпці на шибці «Входу немає».

– А це тоді для чого, мила?

Бакстер пройшла повз неприємного чолов’ягу та притримала двері для Едмундса.

– Дякую, ви були най… – вона зачинила двері перед обличчям охоронця, – …паскуднішим провідником.

На відміну від охоронця, який нічим їм не допоміг, патологоанатом був приязним і вправним. За кілька хвилин він знайшов і роздруковані, й електронні файли, пов’язані з Наґібом Халідом.

– Насправді, мене не було тут під час розтину, однак згідно з цими записами причиною смерті визнано тетродоксин. У крові знайшли його сліди.

– І цей тетоксин…

– Тетродоксин, – патологоанатом виправив її навіть без натяку на зверхність.

– Так, він. Що це таке? Як його можна дістати?

– Це природний нейротоксин.

Бакстер і Едмундс безпорадно глянули на нього.

– Це отрута, і, ймовірно, він проковтнув її. Більшість смертей від тетродоксину трапляється від споживання риби-фугу, делікатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».

Шлунок Бакстер знову болісно забурчав.

– Хочете побачити тіло? – запитав патологоанатом.

– Будь ласка, – відповіла вона.

Раніше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.

– Чи можу я поцікавитися причиною такого інтересу?

Вони пройшли до стіни з великими начищеними металевими дверцятами морозильників.

– Щоб перевірити, чи голова й досі на місці, – промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.

Патологоанатом глянув на Бакстер. Він очікував, що вона посміхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у відповідь. Трохи збентежений, чоловік знайшов потрібні дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зі стіни полицю. Усі троє затамували подих, коли перед ними матеріалізувався славнозвісний серійний убивця.

Смагляві ноги вкривали старі шрами та опіки. Потім вони побачили руки. Бакстер ніяково глянула на два деформовані пальці на лівій руці і згадала ту ніч, коли з камери попереднього утримання вийшов, заляпаний кров’ю, Вульф. І як наступного дня керівництво запитало її про це, і вона все заперечувала. Коли світло впало на чоловікові груди, всі троє побачили величезні шрами від численних операцій, які пережив Халід, коли лікарі намагалися виправити ушкодження, які він отримав під час нападу Вульфа. Нарешті патологоанатом витяг полицю повністю, і вони витріщилися на відсутність будь-чого, там де мала б бути Халідова голова. Там зяяло порожнє місце.

– От же лайно.

* * *

Вульф тинявся біля головного входу до Нового Скотленд-Ярда і знервовано поглядав на величезний натовп, котрий зібрався в тіні високої скляної будівлі, яка займала майже два акри в центрі Вестмінстера. Біля тимчасового підвищення, яке зводили на зручному для преси місці, біля всім відомого знака, який обертався, завершували останні штрихи.

Колись хтось казав Вульфу, що дзеркальний напис на тому знакові мав символізувати невсипущу пильність столичної поліції, адже споглядач вдивлявся у власне відображення, яке завжди спостерігало за ним. Те саме можна було сказати і про решту величезної будівлі, яка у погожі дні майже зникала, бо дзеркальні вікна набували форми вікторіанського готелю з червоної цегли, що стояв навпроти, й обрисів годинникової башти позаду на 55 Бродвей.

У кишені Вульфа почав дзижчати телефон, і чоловік вилаяв себе за те, що забув його вимкнути. Він побачив, що це телефонував Сіммонс, і відповів:

– Шефе?

– Бакстер щойно підтвердила: це – Халід.

– Я знав. Як?

– Отрута. Проковтнув.

– Це більше, ніж він на те заслуговував, – випалив Вульф.

– Я вдам, що не почув цього.

Якийсь чоловік у робочих штанях намагався жестами щось показати Вульфу.

– Здається, все готово.

– Нехай щастить.

Вульф вимкнувся і глянув на своє відображення, щоб пересвідчитися, що ширінка застібнута і що він не виглядає більше виснаженим і пригніченим, аніж зазвичай. Детектив попрямував до підвищення, маючи на меті покінчити з цим якомога швидше, проте, щойно гамір став гучнішим і він побачив чорні лінзи камер, які стежили за кожним його кроком так, ніби здавалося, що це в нього ціляться гармати, його впевненість відразу випарувалася. На якусь мить він знову опинився біля Олд Бейлі, де марно намагався прикрити обличчя, коли його тягли до поліційного фургона під зневажливе глузування незадоволеної преси та важкі удари по металевих стінках авто, котрі назавжди оселилися в його снах.

Стривожений, він ступив на підвищення та почав коротке, завчене напам’ять речення:

– Я – детектив Натан Вульф із…

– Що? Говоріть голосніше! – перебили його з натовпу.

Один чоловік із тих, які збирали крихітну сцену, підійшов та з гучним статичним клацанням увімкнув мікрофон. Вульф намагався не чути ядучого сміху, який линув із цього моря облич.

– Дякую. Як я й казав, я – детектив Натан Вульф із міської поліції Лондона, і сьогодні я був у складі команди, яка оглядала місце масового вбивства.

«Чим далі, тим краще», – подумав він.

Із натовпу почали вигукувати запитання, однак Вульф не звертав на них уваги і продовжував:

– Ми можемо підтвердити, що рано-вранці за адресою Кентіш Таун знайшли останки шістьох жертв…

Вульф припустився помилки, відірвавши очі від своїх записів, оскільки відразу ж упізнав у натовпі неймовірно руде волосся Андреа. Йому здалося, що вона виглядала, неначе божевільна, і це ще більше його відволікло. Вульф випустив свої картки на підлогу і присів, щоб зібрати їх, розуміючи, що на одній із них було зазначено те, чого говорити він не збирався. Вульф відшукав ту картку і підвівся до мікрофона.

– Цього ра… Вранці…

Вульф відчував, що у горлі пересохло, і знав, що густо почервонів, як це завжди бувало, коли йому було соромно, тож поспіхом прочитав текст із завершальної картки.

– Ми зараз у процесі встановлення осіб жертв і перед тим, як оприлюднити будь-які імена, спочатку зв’яжемося з їхніми родинами. Зважаючи на те, що розслідування ще триває, наразі поки все, про що я можу повідомити. Дякую.

На кілька секунд він замовк, чекаючи аплодисментів, аж доки не зрозумів, що це було б дуже недоречним і що його виступ, імовірно, у жодному разі не був виправданням. Він зійшов униз і відступив від голосів, які вигукували його ім’я.

– Натане! Натане!

Вульф озирнувся й побачив, що до нього біжить Андреа. Їй вдалося ухилитися від першого поліціянта, однак її заблокували двоє інших. Його скувала та сама сплутана злість, яка затьмарювала кілька їхніх зустрічей після розлучення, і майже спокусився думкою дати поліціянтам відтягнути її подалі, однак, коли представник дипломатичної групи захисту, озброєний штурмовою гвинтівкою Heckler & Koch G36C попрямував до неї, усе-таки вирішив втрутитися.

– Усе гаразд. Усе гаразд. Пропустіть її, будь ласка, – неохоче вигукнув він.

Коли вони бачилися востаннє, щоб обговорити труднощі з продажем будинку, зустріч була по-особливому холодною, тож, коли Андреа підбігла і міцно його обняла, він вирішив відступити. Вульф дихав ротом, відчайдушно намагаючись перехопити подих і не відчувати аромату її волосся, знаючи, що воно пахне її улюбленими парфумами, які він так любив. Коли Андреа нарешті відпустила його, Вульф побачив, що вона готова була розплакатися.

– Енді, я не можу розповісти тобі ще щось…

– Ти хоч колись відповідаєш на дзвінки? Я майже дві години намагалася до тебе додзвонитися!

Вульф не міг осягнути такої швидкої зміни її настрою. Складалося враження, що тепер вона була шалено розлючена на нього.

– Мені дуже шкода, але насправді я сьогодні був трохи зайнятий, – промовив він, а потім нахилився і прошепотів їй на вухо:

– Очевидно ж, що я був на місці вбивства.

– По сусідству з твоєю квартирою!

– Ага, – замислено сказав Вульф. – По сусідству.

– Я маю тебе про дещо запитати, але мені потрібно, щоб ти казав правду, добре?

– Гммм…

– Там було дещо більше? Тіло зшили докупи… як ляльку.

Вульф почав розгублено бурмотіти:

– Як ти? Звідки ти? В інтересах міської поліції Лондона, я…

– Це ж Халід, правда? Голова?

Вульф схопив Андреа за руку і потягнув її вбік, подалі від поліціянтів. Жінка витягла з сумочки товстий коричневий конверт.

– Повір мені, я остання, хто хотів би згадувати ім’я цього бридкого чоловіка. Бо я впевнена, що це він зруйнував наш шлюб. Але я впізнала його на фото.

– Фото? – обережно запитав Вульф.

– О Боже! Я знала, що вони справжні, – сказала вона, геть вражена. – Хтось відправив мені фото чогось, схожого на ляльку. Я годинами сиділа над ними. Мені потрібно ставати до роботи.

Андреа замовкла, бо хтось проходив повз них.

– Натане, хто б не відправив мені ці фото, він додав ще й список. Саме тому я й намагалася додзвонитися до тебе, бо не знаю, що він означає: шість імен і дата навпроти кожного.

Вульф вихопив з її руки конверта й розірвав його.

– Перше ім’я: мер Тернбл і сьогоднішня дата навпроти, – сказала Андреа.

– Мер Тернбл? – перепитав Вульф.

Здавалося, у нього з-під ніг щойно вибили землю.

Не кажучи ані слова, Вульф розвернувся й побіг до головного входу. Він чув, що Андреа кричить щось йому навздогін, однак коли їх розділило товсте скло, слова вже здавалися нечіткими.

* * *

Сіммонс розмовляв по телефону з комісаром, і, коли він уже вкотре вибачився за те, що його команда не надто просунулася в розкритті справи, комісар зовсім непрозоро натякнув йому, що на його місце легко знайдуть когось іншого. Сіммонс саме розповідав свій план дій, коли до його кабінету увірвався Вульф.

– Вульфе! Пішов геть! – вигукнув Сіммонс.

Вульф нахилився над столом і натиснув кнопку завершення розмови.

– Що в біса ти робиш? – розгнівано запитав Сіммонс.

Вульф відкрив було рота, щоб відповісти, коли спотворений голос із трубки перебив його:

– Це ти до мене, Сіммонсе?

– От же лайно, – Вульф натиснув іншу кнопку.

– Ви увімкнули голосову пошту – почав роботизований голос.

Сіммонс був шокований, і поки Вульф шалено натискав на телефонові одну кнопку за іншою, схопився за голову.

– Як вимкнути цю штуку? – у відчаї заволав Вульф.

– Велика червона кнопка з… – саме вчасно порадив комісар, а потім почулося різке клацання і запала тиша, яка підтвердила, що він таки мав рацію.

Вульф розкидав на столі поляроїдні фотографії моторошного тіла.

– Наш убивця надіслав їх пресі разом із переліком майбутніх жертв.

Сіммонс потер обличчя і глянув униз на фотографії.

– Перший – мер Тернбл… сьогодні, – промовив Вульф.

На те, щоб його слова досягли цілі, знадобився якийсь час. Несподівано Сіммонс почав діяти і схопив свій мобільник.

– Терренсе! – радісно відповів мер.

Судячи зі звуку, він був надворі.

– Чим заслужив таку честь?

– Рею, де ти? – запитав Сіммонс.

– Повертаюся до Гем Ґейт у Річмонд Парк. А потім у мене благодійна акція для…

Сіммонс прошепотів його місцезнаходження Вульфу, і детектив уже набирав номер патрульних.

– Рею, у нас проблема: реальна загроза твоєму життю.

Новину мер сприйняв на диво добре.

– Нічого не міняється, – засміявся він.

– Залишайся там, де ти є. До тебе вже їдуть авто, які супроводжуватимуть тебе сюди, аж доки ми не дізнаємося більше.

– Це і справді так необхідно?

– Я все поясню, коли приїдеш.

Сіммонс поклав слухавку і розвернувся до Вульфа.

– Три машини в дорозі. Найближча до нього за чотири хвилини. Озброєна одиниця захисту.

– Добре, – сказав Сіммонс. – Нехай Бакстер і – як там його звати – повертаються сюди. Потім, я хочу, щоб цей поверх замкнули й нікого сюди не впускали й не випускали. Попередь охорону, що ми проведемо мера всередину через гараж. Іди!

* * *

Мер Тернбл терпляче чекав на задньому сидінні свого «мерседес бенца» E-класу із водієм. Ще дорогою до авто він доручив помічникові скасувати всі заплановані на сьогодні заходи, відчуваючи, що це буде довгий і виснажливий день.

Лише два місяці тому він отримав електронного листа з погрозами і був змушений ховатись у Річмонді впродовж усього дня. Аж доки не з’ясувалося, що повідомлення відправив одинадцятирічний школяр із тієї школи, котру мер відвідував того тижня. Йому стало цікаво, чи цього разу чимале марнування часу стане виправданим.

До парку заїжджала ціла низка авто, власники яких хотіли влаштувати собі неповторні вихідні, тому водієві мера довелося трохи від’їхати. І тепер вони припаркувалися біля ще зовсім недавно заселеного Роял Стар та Ґартер Хоум[12]. Мер визирав із вікна на чарівну будівлю, зведену на вершині пагорба Річмон, і думав про те, скільки часу знадобиться для того, щоб іще одна історична пам’ятка Лондона закінчила своє існування в такому безславному спаплюженні, перетворена на помешкання для багатих банкірів.

Він відкрив портфель, знайшов коричневий інгалятор і глибоко вдихнув. Нескінченна спека принесла із собою цілі хмари пилку, і це неабияк позначилося на його диханні, однак мер вирішив не повертатися до лікарні вже втретє за рік.

Його найближчий суперник наступав йому на п’яти за кожної слушної нагоди, тому він був переконаний, що скасовані зустрічі цього дня так просто йому не минуться.

Відчувши, як зростає напруження, мер опустив вікно й запалив цигарку. Для нього вже давно не було іронії в тому, що портсигар лежав у тій самій кишені, що й інгалятори, особливо після того, як йому так успішно вдалося скоротити кількість цигарок, викурених упродовж дня. Здалеку до нього долинули сирени, і мер був спантеличений, коли зрозумів, що це їдуть по його душу.

Поруч із ним зупинилася патрульна машина, і з неї вийшов поліціянт у формі, щоб коротко переговорити з водієм. Через тридцять секунд вони вже прямували до відділка, не прискорюючись лише на світлофорах та автобусних смугах. Мер молився лише про те, щоб ніхто не знімав цю безглузду надмірну реакцію, адже його доволі впізнаваний «мерседес» із обох боків оточили ще дві поліційні машини.

Мер опустився на сидінні трохи нижче, спостерігаючи за тим, як замість просторих будинків з’являються компактні офісні блоки, помітивши, що клята безкінечна гонитва за простором поступово затьмарює небо.