Читать книгу Лялька - Даніель Коул - Страница 7

Едмундс був майже впевнений, що в Південному парку Бакстер точно зачепила і скинула когось із велосипеда. А коли вони мчали вздовж річки зустрічною смугою, майже влетівши в натовп пішоходів, які намагалися перейти вулицю від станції метро «Темпл», змусивши їх вилаятися, Едмундс просто заплющив очі.

На «ауді» Бакстер за передньою решіткою ховалися блакитні вогні, майже непомітні, коли вимкнені, а враховуючи численні аварійні ситуації, були не надто помітнішими й увімкнуті. Коли Бакстер повернулася на свою смугу, щоб улитися до потоку транспорту, Едмундс відпустив дверну ручку, за яку міцно вхопився до цього. Упродовж короткочасного затишшя ревіння двигуна, яке дозволило їм не врізатися у зад автобуса, він зрозумів, що у нього дзвонить телефон. На екрані з’явилося фото Тіа – привабливої темношкірої дівчини, віком трохи за двадцять.

– Привіт, люба, усе гаразд? – прокричав він у телефон.

– Привіт. Ти зник посеред ночі, а потім усі ті повідомлення в новинах… Я просто хотіла переконатися, що з тобою все гаразд.

– Зараз не найкращий час для розмов, Ті. Можеш передзвонити трохи пізніше?

Голос Тіа прозвучав пригнічено:

– Авжеж. А ти зможеш купити молока, коли повертатимешся ввечері додому?

Едмундс витягнув свій записник і зробив помітку під визначенням тетродоксину.

– А ще кілька бургерів з яловичиною, – додала вона.

– Ти ж вегетаріанка!

– Бургери! – відрізала Тіа.

Він додав їх до списку покупок.

– Нутелла.

– Що, заради Бога, ти готуєш? – запитав він.

Бакстер глянула на Едмундса, який не по-чоловічому широко розплющив очі від страху. Вона знову звернула погляд на дорогу і шалено заскрипіла шинами, заледве уникнувши зіткнення з іншим авто.

– От же лайно! – з полегшенням захихотіла вона.

– Гаразд, – важко дихаючи, промовив Едмундс. – А зараз я мушу йти. Люблю тебе.

Вони проїхали повз охоронний бар’єр і спустилися схилом до гаражів під Новим Скотленд-Ярдом, відрізаючи Тіа на півслові, коли вона прощалася, бо телефон втратив сигнал покриття.

– Моя наречена, – пояснив Едмундс і посміхнувся. – Вона на двадцять четвертому тижні.

Бакстер байдуже глянула на нього.

– … вагітності. Вона на двадцять четвертому тижні вагітності.

Вираз її обличчя не змінився.

– Мої вітання. Я просто думала про те, що ми, детективи, забагато спимо, однак невгамовне немовля розставить для тебе все на свої місця.

Бакстер припаркувала авто та розвернулася обличчям до Едмундса.

– Послухай, ти не мусиш проходити через усе це. Чому б тобі не припинити марнувати мій час і просто не повернутися до Фрауда?

Вона вийшла з авто і грюкнула дверима, залишаючи Едмундса самого. Він був вражений її реакцією не через різкість чи безсоромну байдужість до його майбутнього батьківства. Натомість його стурбували підозри, що вона була першою, хто сказала йому правду, до того ж він занепокоївся, що вона мала рацію.

* * *

У конференц-залі зібрався весь відділ розслідування вбивств та інших серйозних злочинів. Навіть ті, хто ніяк не був причетний до справи, але кому все-таки тепер дошкуляли терміновою ізоляцією. Хтось повідчиняв усі вікна. Подихи ледь помітного бризу врізалися в глухі стіни, чіплялися за краї фотографій на дошці, і величезний колаж злегка рухався, так само як і справжнє тіло на місці злочину, яке звисало з високої стелі.

Сіммонс із Ванітою розмовляли більше п’яти хвилин. Їхня аудиторія починала непокоїтися, оскільки температура у задушливій кімнаті поступово збільшувалась.

– … через вхід із гаража. Потім ми охоронятимемо мера Тернбла у першій кімнаті для допитів, – промовив Сіммонс.

– Краще скористатися другою, – втрутився хтось. – У першій ще й досі протікає труба, і, сумніваюся, чи мер захоче додати китайських тортур водою до свого переліку проблем на сьогодні.

Пролунав уривчастий сміх, очевидно від тих, хто неофіційно уникав проводити допити в першій кімнаті з цієї ж зрозумілої причини.

– Тоді друга кімната, – сказав Сіммонс. – Шоу, все готове?

– Так, готове, – відповів Фінлі.

Здавалося, така відповідь Сіммонса не задовольнила. Вульф ледь помітно штовхнув Фінлі ліктем.

– О… Я дав розпорядження впустити Емілі та … та…

– Едмундса, – прошепотів Вульф.

– Як його ім’я? – прошипів у відповідь Фінлі.

Вульф знизав плечима.

– Едмунд?

– …нехай, Едмунда Едмундса. Біля всіх дверей виставлено охорону, а в гаражі їх зустрічатимуть озброєні хлопці з дипломатичної групи захисту. Собаки все перевірили. Ми зачинили кожне вікно на поверсі та зупинили ліфти, а значить, користуватимемося сходами… ну, Натан так точно.

– Відмінно, – сказав Сіммонс. – Вульфе, щойно зустрінеш мера, сюди вас супроводжуватиме озброєний поліціянт. Не забувай, що це велика будівля і всіх, хто тут є, ми не знаємо. Із тієї миті, як ви зайдете до кімнати для допитів, знай, що це надовго.

– Як надовго? – запитав Вульф.

– Доки ми не переконаємося, що мерові нічого не загрожує.

– Я принесу тобі букет, – вигукнув зверхній детектив на ім’я Сандерс, вважаючи свою репліку веселою.

– Насправді, мене цікавило, що буде на обід, – відповів Вульф.

– Риба-фугу, – продовжував глузувати Сандерс, випробовуючи терпіння Сіммонса.

– Сандерсе, гадаєш, що це смішно? – заволав Сіммонс, можливо, трохи переборщивши заради заступника комісара. – Вимітайся!

Детектив почав заїкатися, як школяр, якого сварили:

– Насправді, я фізично не зможу цього зробити… через ізоляцію.

– Тоді просто сядь і заткнися.

Обравши найгірший із можливих моментів, до кімнати зайшли Бакстер і Едмундс.

– Приємно, що ви обоє приєдналися до нас. У мене є довгий перелік незначних правил, яких ви маєте дотримуватися, – Сіммонс кинув Бакстер папку, й вона передала її Едмундсу. – Тож поки ви всі тут: у нас шість мертвих жертв, частини яких пришили докупи, погроза вбити мера та імена п’яти інших можливих жертв.

Ваніта продовжувала, не звертаючи уваги на повну кімнату розгублених людей:

– У когось є якісь…

– Додайте ще, що те лялькове страховисько вказувало на вікно Натана, – радісно озвався Фінлі.

– І це також. У когось є якісь теорії? – відповіддю на запитання Сіммонса стала ціла кімната пустих облич. – Хто-небудь?

Едмундс, вагаючись, підняв руку.

– Це виклик, сер.

– Продовжуй.

– В університеті я писав доповідь, для якої досліджував мотиви серійних убивць, які змушують їх відправляти в пресу чи поліцію офіційні повідомлення. Зодіак, чи Усміхнений Вбивця…

– Фаустівський вбивця… Негідник із Сімки… – додав Сандерс.

Таке його перекручення слів Едмундса викликало кілька уїдливих посмішок і пильний погляд від Сіммонса.

– А ти часом не хлопець із Фрауда? – запитав хтось.

Едмундс проігнорував запитання.

– Часто, проте не завжди, у їхньому спілкуванні містяться переконливі докази того, хто вони, щось на кшталт щиросердного зізнання, – продовжив він. – Часом вони такі ж незрозумілі, як і неоприлюднені подробиці, хоча інколи це щось значно вагоміше.

– Як фотографії, які сьогодні відправили дружині Вульфа, – сказала Ваніта, забувши про те, що Андреа його покинула.

– Колишній дружині, – виправив її Вульф.

– Точно. У багатьох випадках це слугує криком про допомогу, є фактично благанням поліції про те, щоб йому не дали вбивати знову. Серійні вбивці вірять, що вони також є жертвами власних непідконтрольних бажань. Для інших неприпустимою є сама думка про те, що хтось інший заявить права на їхню роботу. З іншого боку, свідомо чи несвідомо, остаточна мета без варіантів однакова: щоби зрештою-таки їх упіймали.

Убивця триматиметься на відстані, так неначе перевірятиме ґрунт під ногами, однак такі люди не можуть опиратися дедалі більшому наближенню до розслідування. Із кожним наступним убивством їхня впевненість все зростатиме, розпалюючи в них комплекс Бога, підштовхуючи їх до ризикованіших дій. Рано чи пізно вони прийдуть до нас.

Усі присутні здивовано витріщилися на Едмундса.

– Не думаю, що чув, щоб ти говорив так раніше, – промовив Фінлі.

Едмундс засоромлено знизав плечима.

– Але чому я? – запитав Вульф. – Чому б не вказати тією жахливою штукою на вікно когось іншого? Для чого відправляти фотографії моїй дружині?

– Колишній дружині, – в унісон промовили Бакстер і Фінлі.

– Чому моя… – Вульф запнувся на півслові. – Чому я?

– За красиві очі, – усміхнувся Фінлі.

Присутні вичікувально дивилися на Едмундса.

– Обирати в поліції когось окремого з цілого відділу для серійних убивць не так типово, однак трапляється й таке, і тоді причини завжди особисті. У якомусь сенсі, це форма лестощів. Він має вважати Вульфа, і лише Вульфа вартісним суперником.

– Тоді все в порядку. Допоки він вважатиме це люб’язністю, – зневажливо промовив Вульф.

– Якщо так, тоді хто ще у списку? – запитала Бакстер, бажаючи змінити тему на щось, про що Едмундс не писав.

– Я передам це Терренсу, – сказала Ваніта, вийшовши вперед. – Наразі ми вирішили притримати цю інформацію, тому що: а) не хочемо спричинити паніку; б) зараз нам потрібно зосередитися на мерові; в) ми не знаємо напевне, чи справжня ця загроза, а останнє, що потрібне цьому відділку, – це ще один судовий позов.

Вульф відчув, як кілька осіб із осудом повернули голову в його бік.

У кімнаті задзвонив телефон внутрішньої лінії, і, коли Сіммонс відповів, натовп лише нашорошив вуха.

– Продовжуй… Дякую, – він кивнув Ваніті.

– Гаразд, люди, докладіть сьогодні всіх зусиль. Нараду закінчено.

* * *

Поки Вульф дістався підземного паркінгу, «мерседес» мера вже припаркували. На відміну від решти будівель, у підземних гаражах не відчувалося нестачі кондиціонування повітря. Спека, яка підіймалася з гудронованого шосе і змішувалася із запахами гуми, мастила та вихлопних газів, була майже задушливою. Гнітюче світло, що осявало все, окрім темних закутків, гралося із внутрішнім годинником Вульфа. Він був виснажений і думав про те, чи раптом уже не вечір, тому глянув на годинник: 7.36 ранку.

Коли він підійшов до авто, задні дверцята з одного боку відчинилися, і мер вибрався назовні – такий супровід стривожив його значно більше.

– Чи не буде хтось такий ласкавий і пояснить мені, що, в біса, коїться? – випалив він, грюкнувши дверцятами.

– Містере мер, я – детектив Вульф.

Вульф простягнув руку, щоби привітатися, і гнів мера відразу ж розвіявся. На якусь мить він здався спантеличеним, однак потім його впевненість повернулася, і він щиро потиснув руку Вульфа.

– Приємно нарешті познайомитися з вами особисто, детективе, – він осяйно всміхнувся, докладаючи забагато зусиль, так неначе позував для фотографії на благодійному заході, куди нещодавно збирався.

– Якщо ваша ласка, пройдіть за мною, – промовив Вульф, жестом вказуючи напрямок озброєному поліціянту, який приєднався до них на сходах.

– Хвилинку, будь ласка, – сказав мер.

Вульф прибрав руку, яку несвідомо підняв до широкої спини чоловіка у спробі поквапити його.

– Я хотів би, щоб мені зараз же сказали, що відбувається.

Вульф щосили намагався не помічати зверхнього тону. Він процідив крізь зціплені зуби:

– Сіммонс хотів би розповісти про все сам.

Мер не звик чути «ні», тому вагався.

– Дуже добре. Хоча, мушу визнати, я здивований, що Терренс відправив няньчити мене саме вас. Сьогодні по радіо я чув ваш виступ. Чи не повинні ви зараз працювати над справою про серійного вбивцю?

Вульф знав, що не варто нічого говорити, але йому потрібно було зрушити чоловіка з місця, до того ж така зверхня поведінка починала його втомлювати. Він повернувся до мера, глянув йому у вічі й відповів:

– Саме цим я і займаюся.

* * *

Мер виявився швидшим, аніж здавався.

Якби в нього не було хронічної астми та якби впродовж десятків років він не шкодив своїм легеням цигарками, вони б не встигали за ним. Зайшовши до головної приймальні, троє чоловіків, сповільнившись, відсапувалися від жвавої ходьби.

Великий мінімалістський простір у кількох місцях будівлі було повністю позбавлено від будь-яких слідів шістдесятих років. Комісар відхилив прохання Сіммонса зачинити фойє та східці, поки вони проводитимуть мера, заявивши, що озброєна охорона, система відеоспостереження, металодетектори та група поліціянтів у будівлі вже й так роблять це місце найбезпечнішим у місті.

У фойє було тихіше, ніж у буденні дні, хоча кілька людей усе одно йшли до автомата з кавою у центрі чи просто тинялися без діла. Помітивши прогалину в людському потоці, Вульф обрав темп і попрямував до дверей, крізь які можна було вийти на сходи.

Мер тепер помітно нервував і першим звернув увагу на чоловіка із залисинами, який зайшов до будівлі та побіг просто до них.

– Детективе!

Вульф розвернувся, щоб побачити загрозу, і штовхнув мера собі за спину, а озброєний поліціянт підняв пістолет.

– На підлогу! Униз! – закричав він, звертаючись до непримітного чоловіка з коричневим пакетом у руках.

Шокований чоловік зупинився й підняв руки вгору.

– На підлогу!

Аби слова наказу були почутими, поліціянту довелося повторити їх двічі.

– Кинь пакет. Опусти його.

Чоловік відкинув пакет від себе, штовхнувши його по начищеній підлозі до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслідок неконтрольованої дії знервованого чоловіка, Вульф відштовхнув мера назад на кілька кроків.

– Що в пакеті? – вигукнув поліціянт чоловікові, який витріщився на Вульфа та мера. – Очі вниз! Дивися на підлогу. Що… в… пакеті?

– Сніданок, – закричав наляканий чоловік.

– Чому ти біг?

– Я запізнився вже майже на двадцять хвилин… Відділ інформаційних технологій.

Поліціянт умілим рухом направив пістолет на чоловіка і позадкував до пакета. Він обережно став біля нього навколішки, а потім надто, надто вже повільно зазирнув усередину.

– У нас тут якісь гарячі бутерброди, – сказав він Вульфу, так немов ідентифікував підозрілі предмети.

– З яким смаком? – відповів Вульф.

– З яким смаком? – рявкнув поліціянт.

– З шинкою та сиром, – вигукнув чоловік на підлозі.

Вульф посміхнувся.

– Неси сюди.

* * *

До офіса вони дісталися без жодних інших інцидентів. Вульф подякував ескорту, а потім Фінлі пропустив їх усередину. Підйом на сьомий поверх давався їм важко, і Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.

Офіс, де опустили всі жалюзі, здавалося, міг викликати напад клаустрофобії, а штучне освітлення було лише дешевою імітацією справжнього. Вони швидко пройшли кімнатою, і присутні озиралися на них, відриваючи погляди від моніторів комп’ютерів та яскравих букетів. Щойно помітивши їх, Сіммонс квапливо вийшов зі свого кабінету і потиснув руку давньому другу.

– Рею, як же приємно бачити тебе, – щиро промовив він, а потім повернувся до Вульфа, – Проблеми внизу?

– Фальшива тривога, – пробурчав Вульф із наповненим ротом, бо саме смакував сендвічем із шинкою та сиром.

– Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив мені, що відбувається, – сказав мер.

– Звісно, поговорімо наодинці, – Сіммонс провів його до кімнати для допитів і зачинив двері. – Я відправив патрульну машину до твого будинку. Мені здалося, що ти захочеш знати, що Мелані та Розі в безпеці.

– Я ціну… – відколи мер зайшов до офіса, його дихання ще більше погіршилося.

Він закашлявся і бризкав слиною. Усе це було так, немов у нього на грудях хтось сидів. Мер покопирсався в портфелі й витягнув цього разу вже блакитний інгалятор. Він зробив два довгі, глибокі вдихи, і здавалося, це трохи допомогло.

– Я ціную це, дякую.

Мер терпляче чекав. Зрозумівши натяк, Сіммонс почав проходжуватися кімнатою.

– Гаразд, із чого ж почати. Ти, звісно ж, чув, що ми знайшли цього ранку шість жертв? Усе не так просто….

Наступних хвилин із п’ятнадцять Сіммонс розповідав усе, що трапилося того ранку. Вульф не промовив ані слова. Він був здивований почути, що шеф ділиться деталями, які точно не мали просочитись у пресу, однак, очевидно, Сіммонс беззастережно довіряв своєму другові, і Вульф визнав, що мер заслужив право знати. Єдине, про що Сіммонс не згадав, навіть коли Тернбл запитав у нього прямо, це про інші п’ять прізвищ у списку.

– Я не хочу тебе хвилювати. Тут ти більше аніж у безпеці, – запевнив його Сіммонс.

– Як довго ти плануєш мене переховувати, Терренсе?

– Є сенс тримати тебе тут хоча б до півночі. Так убивця не зможе виконати свою погрозу. Припускаю, що ми все одно приставимо до тебе охорону, проте ти зможеш повернутися до відносно нормального життя.

Мер заперечливо похитав головою.

– Якщо дозволиш, чим скоріше ми спіймаємо цього покидька, тим скоріше випустимо тебе звідси, – упевнено промовив Сіммонс, прямуючи до дверей. – Із тобою посидить Вульф.

Мер підвівся, аби поговорити із Сіммонсом наодинці. Вульф відвернувся так, немовби він стояв обличчям до стіни, то й не зміг би підслухати сказаного у маленькій кімнатці.

– Ти впевнений, що це гарна ідея? – важко зітхнув мер.

– Авжеж. Із тобою все буде гаразд.

Сіммонс вийшов із кімнати. Зсередини вони чули, як він роздавав приглушені вказівки поліціянтам за дверима. Перед тим, як розвернутися до Вульфа, мер зробив два довгих вдихи з інгалятора. Він витиснув із себе ще одну натягнуту посмішку, яка цього разу мала б висловити щирий захват від товариства зі славнозвісним детективом.

– То, – промовив мер, погамувавши ще один жахливий напад кашлю, – що тепер?

Вульф підняв першу купу паперів, яку Сіммонс завбачливо залишив на столі, закинув ноги вгору й відкинувся на спинку стільця.

– Тепер ми чекатимемо.