Читать книгу Радощі і прикрощі славнозвісної Молл Флендерс - Даниэль Дефо - Страница 4

Моє справжнє ім’я і обставини, що стосуються мого життя, настільки добре відомі в архівах Ньюґейт і Олд-Бейлі[2], що годі чекати, щоб я його тут назвала. Можливо, колись, після моєї смерті, оприлюднять тюремні архіви; але тепер це не дозволено, навіть якби було оголошено повне прощення всіх без винятку злочинів і злочинців.

Більшість із найдурніших моїх подруг, що давно покинули цей світ сходами до шибениці, яка часом загрожувала і мені,– знали мене як Молл Флендерс. З вашого дозволу, цим ім’ям я і скористаюся.

Мені якось розповідали, що, здається, у Франції, існує королівський указ, згідно з яким дітьми злочинця, засудженого на смерть, галери або заслання, опікується уряд. Ці бідолахи залишаються без засобів до існування, тому їх віддають до притулку, що має назву «Сиротинець». Там їх одягають, годують, навчають, виховують, учать ремеслу, а після досягнення повноліття віддають служити в добропорядні будинки. Там вони отримують можливість добувати собі їжу корисною і чесною працею.

Але у нас усе інакше.

Діти залишаються покинутими напризволяще, і на їхню долю випадають тяжкі випробування, що назавжди закарбовуються в їхніх душах. Так сталося й зі мною.

Батька свого я не знаю, а моя вагітна матір, потрапивши під суд за дрібну крадіжку полотна в одного крамаря, пославшись на свій живіт, отримала відстрочку виконання вироку. Я народилася в Ньюґейтській в’язниці, потім вирок набув чинності – моя матінка була заслана до колонії, залишивши мене, шестимісячну, у найгірших руках.

Хто були ці люди, до яких я потрапила, досі не знаю, як не можу пояснити і те, чому я залишилася живою. З чужих слів мені відомо, що якась далека родичка моєї матері взяла мене до себе, але за чиїм розпорядженням і за чий рахунок мене утримували, залишилося таємницею. Скоріш за все, це неправда.

Перші мої спогади пов’язані зі зграєю людей, яких у нас називають циганами, або єгиптянами. Ці волоцюги за гроші купують або крадуть маленьких дітей, а потім змінюють їхню зовнішність і поневіряються з ними по світу. Здається, я пробула в них не дуже довго, тому що в Колчестері[3] мені вдалося сховатися від зграї в якомусь порожньому напівзруйнованому будинку. Волоцюги пішли, так і не знайшовши мене; коли ж при світлі дня я вибралася зі своєї схованки, перший зустрічний перехожий передав мене парафіяльній владі Колчестера. Ті запитали, як мене звуть, і я сказала: моє ім’я – Бетті. Так мене називали доти, поки я не потрапила до циган.

Мені було всього три роки, і міська влада зглянулася наді мною.

Згідно із законом місцеві парафії не були зобов’язані піклуватися про мене, але, через мій вік і те, що я була викрадена бандою волоцюг, мерія взяла мене на своє утримання, ніби я народилася в цьому місті.

У Колчестері жила одна скромна жінка, що знала в минулому кращі часи; нині вона була бідна і проживала в невеликому будинку, куди парафіяльна рада відправляла таких сиріт, як я, оплачуючи їхнє утримання. Вона доглядала за дітьми, годувала їх та одягала, поки вони не досягали віку, коли могли заробляти на хліб самостійно. Крім того, дівчатка навчалися грамоти, шиття, хатнього господарювання, охайності і гарних манер. І якщо не брати до уваги мізерної їжі, злиденного приміщення і грубого одягу, підопічні цієї жінки, по суті, отримували цілком світське виховання.

Це було неймовірним щастям – потрапити туди!

Я прожила там до восьми років, але одного разу з жахом дізналася, що міська влада розпорядилася віддати мене в служіння. Незважаючи на сумирний характер і наївність, я відчувала непереборну огиду до чорної роботи, мало що вміла і дуже боялася зрештою опинитися дівчинкою на побігеньках або посудомийкою біля куховарки в якомусь заможному маєтку. Дама-вихователька любила мене, проте не порахувалася з моїми проханнями не відправляти мене у служниці,– адже вона сама навчила мене управлятися з голкою і спицями, а також прясти грубу вовну, що було в ті часи головним промислом у місті. І я б могла старанно працювати на неї і заробляти на своє утримання, не вступаючи в служіння.

Майже кожен день я молила її про це, обливаючись сльозами.

Бачачи мій стан, добра жінка стривожилася. Якось, увійшовши до великої кімнати, де всі ми, дівчатка, працювали, наша вихователька сіла навпроти мене і довго спостерігала за моєю роботою. Я виконувала заданий нею урок з шиття – пам’ятається, наметувала сорочки. Потім вона тихо запитала:

– Ну, скажи мені, про що ти плачеш? У тебе, дурненька, завжди очі на мокрому місці!

– Мене хочуть узяти від вас і віддати в прислуги, – промовила я, – а у мене не вийде працювати по господарству!

– Годі, дитино! Тебе не приставлять відразу до важкої роботи. Ти звикнеш і потроху навчишся всього.

– Ні, приставлять! – уперто заперечила я. – І якщо у мене не вийде, мене поб’ють. Кухарки і служниці змусять мене працювати. Адже я самотня і безправна дитина!

З цими словами я розридалася так, що не могла більше говорити.

– Заспокойся, Бетті! – вигукнула моя вихователька. – Не побивайся так! Я попрошу пана мера залишити тебе тут, поки ти не підростеш.

Але навіть ця обіцянка не втішила мене. Сама думка про те, що я рано чи пізно стану прислугою, лякала мене. Навіть якби вона пообіцяла, що мене не чіпатимуть до двадцяти років, це нічого б не змінило.

Бачачи, що я не вгамовуюся, моя вихователька роздратовано промовила:

– Годі розпускати рюми! Адже я сказала, що тебе поки не віддадуть у прислуги…

– Це так, – перебила я її,– але ж потім усе одно доведеться прислужувати!

– Дитино, що за думки у тебе в голові? Ти що ж, хочеш стати вельможною леді?

– Ну так, – кажу я і знову ревма реву.

– Отакої! Отже, ви мрієте бути леді! – вона глянула на мене з насмішкою. – І сподіваєтеся стати шляхетною дівчиною, якщо будете шити та прясти?

– Так, – простодушно відповіла я.

– Скільки ж ти можеш заробити за день, дурненька?

– Три пенси прядінням і чотири пенси шиттям.

– З цим не дуже порозкошуєш!

– З мене і цього досить. Тільки дозвольте мені залишитися у вас.

– Та цього ж вистачить лише на просту їжу! А сукня? А білизна… а капелюшки та рукавички?

Хто стане вдягати маленьку леді? – промовила вона, з посмішкою дивлячись на мене.

– Я буду багато-багато працювати і всі гроші віддавати вам!

– Усе одно цього не вистачить: тільки обід і скромна вечеря обійдуться дорожче за твій заробіток…

– Тоді я буду пити тільки чай з булкою, або взагалі відмовлюся їсти. – Завзятості мені було не позичати. – Дозвольте мені тільки жити з вами!

– Хіба людина може прожити без їжі?

– Я зможу! – Після цих слів сльози знову потекли по моїх палаючих щоках.

У мені було стільки палкого почуття і дитячої наївності, що моя мила наставниця теж ледь не розплакалася. Вона взяла мене за руку і повела з класної кімнати.

– Гаразд, Бетті,– шепнула вона. – Ти не станеш прислугою, а залишишся жити зі мною. А тепер умийся і приведи себе в належний вигляд…

Слова її мене заспокоїли.

Незабаром моя вихователька, вирушивши до мера зі звітом про справи притулку, знайшла слушну хвилинку, щоб поговорити з ним про мою долю. Коли ж вона передала йому нашу розмову, то мер так зрадів, що покликав дружину і двох дочок, щоб і вони про це почули.

Не минуло й тижня, як поважна пані разом із дочками вирішила відвідати наш притулок. Дійшовши до класної кімнати, де ми старанно працювали, вона звернулася до господарки будинку:

– Люба, а чи не покажете ви мені дівчинку, яка мріє стати леді?

Я здригнулася від несподіванки і страху, коли дружина мера попрямувала до мене. Однак, почувши доброзичливе: «Вітаю, міс Бетті, покажіть-но мені, що таке ви шиєте…» – підвелася, зробила реверанс і простягнула їй свою роботу. Дама глянула і промовила, що зроблено прекрасно, потім з посмішкою додала:

– Як на мене, ця дівчинка могла б стати леді – тільки подивіться, які у неї білі і ніжні ручки!

Я зніяковіла, спалахнувши рум’янцем, але, треба зауважити, слова її мені дуже сподобалися; ще більш приємно було те, що дружина мера, похваливши мою старанність, подарувала мені шилінг[4].

Лише через довгий час я зрозуміла, що дружина мера, її дочки, моя добра наставниця і всі інші вкладали в слово «леді» зовсім інше значення. Я наївно вважала, що високого становища в суспільстві можна досягти, заробляючи своєю працею, і для цього зовсім не обов’язково йти в служіння. Для них же поняття «леді» означало шляхетне походження, світське виховання й успадковане від предків багатство.

Що б там не було, але мої дитячі відповіді всіх веселили. Незабаром й інші пані почали приходити подивитися на мене, немов на кумедну тваринку. Я відчайдушно ніяковіла, відповідала на їхні розпитування, проте жваво брала їхні шилінги. Незабаром мене вже знало мало не все місто.

Усі подаровані мені гроші я віддавала своїй виховательці. Я пообіцяла їй, що як і раніше буду оплачувати своє утримання, коли стану справжньою леді. Вона спочатку відмахувалася від моїх слів, а потім, зрозумівши, який сенс я в них вкладаю, одного разу задумливо запитала:

– Отже ти, Бетті, вважаєш, що бути леді означає тільки можливість власною працею заробляти собі на прожиток?

– Так, – відповіла я. – Адже є ж у місті одна пані… Вона лагодить мережива і капелюшки, не відмовляється брати прання. Але вона леді, і всі кличуть її місіс!

– Яка ж ти дурненька, – усміхнулася моя наставниця. – Такою леді стати легко: про неї йде погана слава. Адже в неї двоє незаконних чоловіків.

Нічого не зрозумівши, я все одно продовжувала торочити своє.

Коли мені виповнилося десять років, я вже стала схожою на маленьку панночку, серйозну і чинну. Мені було приємно, коли мене називали гарненькою і передбачали, що я виросту справжньою красунею. Однак схвальні відгуки і доброзичливі погляди не розпестили мене. Усі гроші, які мені часто дарували, я віддавала господарці притулку. А та незмінно витрачала їх на мене: купувала мені гарні чепчики, сукні, білизну і рукавички, – і я завжди була охайно вдягнена. Утім, якби на мені було навіть лахміття, воно все одно виглядало б чистим, адже я сама прала свої речі.

Наша вихователька, зазвичай, в усьому звітувала моїм дарувальницям, і це спонукало їх до ще більшої благодійності; проте, настав час, коли міська влада знову вирішила відправити мене на службу. Однак я вже стала такою вправною рукодільницею, і міські пані були такі добрі й уважні до мене, що і цього разу обійшлося без розлуки з моєю вихователькою. Вона ще раз попросила дозволу залишити мене у себе, сказавши, що «міс Бетті» буде допомагати їй навчати сиріт. З чим я згодом відмінно справлялася, дарма що була ще зовсім молодою.

Я почала отримувати багато замовлень. Почувши, що прихід більше не оплачує моє утримання, мені стали ще частіше дарувати гроші, а коли я підросла, почали замовляти роботу: шити білизну, лагодити мережива, обробляти капелюшки. Незабаром я вважалася мало не найбільш вправною майстринею в усьому місті. Тепер, гордо думала я, мені не соромно бути леді – у свої дванадцять років я не тільки обшиваю себе та інших, заробляю на своє утримання, а й відкладаю гроші на чорний день.

Незабаром я так полюбилася одній пані, що вона запросила мене на місяць до себе в будинок, щоб я подружилася з її доньками.

Хоч це і було незвичайною люб’язністю з її боку, моя вихователька заперечила, вирішивши, що від того, що мене беруть на такий тривалий час, буде більше шкоди, ніж користі.

– Дійсно, – врешті-решт погодилася пані,– ви, моя люба, маєте рацію. Візьму-но я вашу Бетті до себе на тиждень. Придивлюся: чи зійдуться з нею мої дівчатка і чи сподобається мені її характер.

Вони про все домовилися, і я вирушила в гості. Усе пройшло чудово, але мені так сподобалося там і ми настільки подружилися з молодими панянками, що дуже важко було повертатися до притулку, та й їм не хотілося зі мною розлучатися.

Мені довелося прожити ще більше року у моєї наставниці. Тепер я стала їй справжньою помічницею. Я була миловидною, стриманою, гінкою і стрункою, і щодо решти вже походила на маленьку жінку. Однак мені так сподобалось гостювати у тієї пані, що я більше не відчувала себе затишно у своєму старому бідному житлі. І справді, думала я, добре бути леді і жити в прекрасному будинку. Тільки уявлення мої про те, що таке справжня леді, тепер абсолютно змінилися. Мені було вже чотирнадцять років, і мені дуже хотілося повернутися туди.

Через три місяці важко захворіла і померла наша вихователька, яка була для мене дорожчою за рідну матір.

Я опинилася в невимовно сумному становищі. Після похорону бідної жінки молодші діти були розібрані церковними старостами, з навчанням було покінчено, а ученицям залишилося тільки чекати, поки їх прилаштують кудись в інше місце. Будинок, в якому ми жили, продали з молотка. Усе добро, яке залишилося після небіжчиці, прибрала до рук її заміжня багатодітна донька. Пакуючи речі, вона не знайшла нічого кращого, ніж злобно посміятися з мене, сказавши, що знаменитій маленькій леді тепер доведеться влаштовуватися в житті самостійно.

Зізнаюся, тієї хвилини я до нестями злякалася і не знала, що мені робити далі – адже мене виганяли на вулицю. Але найгірше було те, що я виявилася зовсім бідною. Свої двадцять два шилінги я зберігала у нашої господині; коли ж я попросила її доньку повернути мені гроші, вона стала кричати, що й гадки не має, про що йдеться. Тим часом, це було відвертою брехнею – я на власні вуха чула, як вихователька перед смертю сказала їй, де лежать мої гроші, і веліла мені їх віддати. Покликати мене у нещасної жінки вже не було сил… Утім, незабаром її донька прислухалася до голосу совісті і повернула мені гроші, незважаючи на те що спочатку повелася зі мною жорстоко.

* * *

Того ж вечора я мала вирушити світ за очі – у мене не було ані даху, ані шматка хліба. Але, вочевидь, чиясь добра душа зглянулася наді мною. Хтось із сусідів дав знати про те, що сталося, тій пані, у родині якої я гостювала, – і вона відразу прислала за мною служницю. Я миттю зібрала свої нехитрі пожитки і з радісним серцем вирушила до неї. Жах мого безвихідного становища так на мене вплинув, що про те, аби стати леді, я вже не мріяла і охоче б погодилася виконувати будь-яку роботу, яку тільки дадуть.

Однак моя великодушна пані готувала для мене іншу долю.

Можливо, цьому сприяли чутки, що миттю прокотилися містом: виявляється, дружина мера й інші шляхетні пані також хотіли поселити мене і були вельми ображені. Але моя благодійниця і її доньки навідріз відмовилися мене відпускати. Ну, а мені нічого іншого й не треба було.

Я прожила в цьому прекрасному будинку до сімнадцяти з половиною років.

Ці роки були настільки корисні для мого виховання, що краще і уявити важко: дочок моєї пані навчали танців, французької мови, письма, музики і гарних манер. І хоч до мене не були приставлені вчителі, як до панночок, однак я, наслідуючи їх і випитуючи тонкощі, навчилася всього нітрохи не гірше за них. А співала я навіть краще – у мене був приємний сильний голос. Коли у панянок у кімнаті з’явилися клавікорди, вони охоче почали давати мені уроки. Так було і з танцями.

Отже, я користувалася всіма перевагами виховання, що отримала б, якби була такою ж леді, як вони, а де в чому я мала над ними перевагу, незважаючи на те що вони стояли вище за мене згідно зі своїм становищем. Природа обдарувала мене тим, що завдяки жодним статкам не придбати: я була гарнішою, стрункішою й талановитішою за сестер; про це говорили всі, хто знав цю родину. Я поводилася скромно і стримано, але, тим не менш, не була вільна від марнославства, властивого усім жінкам, – мені добре було відомо, що мене вважають красунею, і я відчувала таємне задоволення від компліментів гостей, що траплялися доволі часто.

Якийсь час моє життя минало без особливих пригод; я не тільки жила в прекрасній заможній і шанованій родині, а й сама мала репутацію порядної і доброчесної молодої дівчини. Однак саме те, чим я потай так пишалася, привело мене до загибелі, і причиною цього стало моє марнославство.

У моєї покровительки підростали ще двоє синів. Ці обдаровані і виховані юнаки подобалися мені, як і їхні сестри; на своє нещастя, я до них дуже добре ставилася, вони ж поводилися зі мною зовсім інакше.

Старший, жартівник і веселун, хоч і робив через легковажність погані вчинки, але, зазвичай, виходив сухим з води завдяки своїй хитрості і досвідченості. Почав він з того, що розставив для мене згубну пастку, в яку потрапляють усі юні жінки. Він раз у раз повторював, яка я гарна, мила і граційна, скільки в мені чарівної скромності і водночас живого вогню, який у мене чудовий голос – просто медовий… І обставляв він це дуже спритно: вимовляв компліменти мені, звертаючись до своїх сестер, вибравши час, коли я була поблизу. Панянки напівголосно зупиняли його: «Братику, це недобре! Бетті може тебе почути – вона в сусідній кімнаті…» Він переходив на шепіт, потім, немов забувши про все, знову підвищував голос. А я, в захваті від його промов, жадібно ловила кожне слово.

У такий спосіб він наживив гачок і знайшовши спосіб закинути вудку на моєму шляху, цей юнак незабаром став грати відкрито. Одного разу, коли я була в кімнаті сестер, він увійшов разом зі своїм молодшим братом і з посмішкою звернувся до мене:

– О, міс Бетті! Як поживаєте? Ваші чарівні вушка не згоріли від сорому?

Я зробила реверанс, почервоніла до сліз, але нічого не відповіла.

– До чого ти це говориш? – обурено вигукнула одна з сестер.

– Тому що на днях я цілих півгодини обговорював з вами її якості.

– Ми не могли нічого поганого навіть помислити про Бетті, я впевнена в цьому, – сказала друга панянка. – Ти постійно недоречно жартуєш!

– Та що ви! – посміхнувся він. – Поганого в нас, і справді, в думках бути не могло, навпаки, ми говорили про неї багато хорошого. Стільки приємних речей було сказано про міс Бетті! Адже вона найкрасивіша наречена в Колчестері, запевняю вас: у місті вже піднімають тости за її здоров’я…

Я стояла, зціпенівши, – вони мене обговорювали, як річ, ніби я не перебувала разом з ними в кімнаті.

– Дивуюся тобі, братику, – перебила одна з сестер. – Ти вже доросла людина. Нашій Бетті не вистачає лише одного, але це одне варто всього іншого. Молода дівчина може бути писаною красунею, чудово вихованою, дотепною, розважливою, витонченою і скромною, володіти всілякими прекрасними якостями, і навіть шляхетністю, але якщо вона злиденна – у неї немає нічого. У наші дні тільки гроші змушують поважати жінку.

– Стривай, дорогенька, не поспішай, – гаряче заперечив молодший брат, – перед тобою виключення з цього правила. Запевняю тебе, якщо я зустріну жінку настільки досконалу, як ти кажеш, я не стану замислюватися про гроші.

– Не вірю! Ти будеш обережний і не захопишся жінкою, в якої нічого немає.

– Звідки ти знаєш?

Тут у розмову втрутився старший:

– Я не розумію, сестро, до чого ці твої міркування про багатство. Адже грошей у вас не бракує.

– Ти хочеш сказати, що в мене є гроші, а красою Бог обминув, тож зі мною ніхто не одружиться? Я запевняю вас: такі нині часи, що статок дасть мені перевагу над моїми однолітками.

– Це, мабуть, так, – зауважив молодший брат. – Однак іноді лише з однією красою можна підчепити чоловіка. Коли покоївка миловидніша за пані, то найчастіше вона йде до вінця першою.

Я нарешті зрозуміла, що розмова не призначена для моїх вух, але відійшла недалеко, продовжуючи прислухатися.

Незважаючи на схвальні відгуки юнаків, що пестили моє самолюбство, вже незабаром я виявила, що моє становище в цій родині похитнулося. Через мене ця панянка жорстоко посварилася з молодшим братом, що наговорив їй купу грубощів. Вона так близько взяла все це до серця, що і до мене почала ставитися вкрай несправедливо, запідозривши в інтригах щодо своїх братів. А тим часом нічого подібного у мене і в думках не було. Що ж до старшого брата, то він дійсно якось загадково поводився зі мною, і я мала дурість приймати всерйоз його жарти. Але з якогось часу у моїй недосвідченій душі оселилися найнездійсненніші надії.

Одного разу він вибіг сходами до кімнати, де зазвичай сиділи за шиттям його сестри, і ще з порога гукнув обох.

Я була в кімнаті сама, тому сказала:

– Дівчат зараз немає, вони гуляють у саду.

Він ніби мимохіть обійняв мене.

– Ах, міс Бетті, то ви тут? От і чудово! Саме вас мені і треба, а зовсім не сестер!

На цих словах він потягнув мене в кімнату, міцно тримаючи за талію, повернув до себе і почав жадібно цілувати. Я спробувала пручатися його чіпким рукам, відвертала палаюче обличчя, однак він зовсім збожеволів, поки не задихнувся і не залишив мене в спокої. Потім прошепотів, безсило впавши в крісло:

– Мила Бетті, я закоханий у вас!..

Пам’ятаю, я затремтіла, і моє хвилювання, звичайно, не сховалося від погляду, яким він мене нишком оглядав. Певна річ, він одразу зрозумів, що його слова мені подобаються. Серце моє шалено калатало; щоразу, як до мене долинало це: «я страшенно закоханий», мій рум’янець відверто відповідав: «мені це приємно чути, сер…»

Однак того разу справа цим і обмежилася.

Він залишався б тут і довше, але, почувши жваві голоси сестер, які повернулися в будинок, миттю схопився, попрощався зі мною поцілунком і сказав, що абсолютно полонений мною. Він так само швидко зник, як і з’явився, а я, схвильована, залишилася сильно враженою. І з великою радістю.

Усе це було б добре, але біда в тому, що я була щира у своїх наївних почуттях, а він бавився. Відтоді голова моя пішла обертом, я була просто сама не своя від таємної гордості й блаженного по

чуття кохання. При цьому я зовсім забула про чесноти: я могла б дозволити йому будь-які вільності.

Незабаром він знову зумів захопити мене зненацька. Розрахунок його був правильний: панянки з матір’ю вирушили в гості, молодший брат поїхав до заміського маєтку, а голова родини вже майже тиждень був у Лондоні. Старший так старанно стежив за кожним моїм кроком, що йому було відомо, де саме я перебуваю будь-якої хвилини; я ж не знала, що він удома. Усе повторилося – лише з тією різницею, що в цей час я сиділа за роботою у своїй кімнаті, а служниці були зайняті прибиранням на нижньому поверсі. Він вбіг, не постукавши, ногою зачинив двері, кинувся до мене й обійняв. Він був зі мною дуже палким, можливо, вважаючи мене надто поступливою, – адже я не пручалася, коли мене обіймали і цілували. Однак, коли тобі приємно, чомусь забуваєш про опір.

Стомившись від цієї гарячки, ми обійнявшись сіли поруч на моєму ліжку і цілу годину проговорили про те, як він мене кохає, що він буде щасливий, коли і я його теж покохаю. Було сказано багато ніжних дурниць, від яких моя голова пішла обертом. Потім я відчула, як, погладжуючи мої плечі, він почав ніжно хилити мене на подушку і знову цілувати. Коли ж його тремтяча рука підняла мою спідницю і торкнулася мого стегна, несподівано почулися важкі кроки сходами, – то була наша прачка, що несла білизну на горище. Юнак зі стогоном розчарування підхопився, а потім допоміг підвестися і мені. Причепурив мої розпатлані кучері, сунув мені в долоню п’ять ґіней[5], шепнув, що я диво, і – зник.

Від цих грошей я збентежилась більше, ніж від усього, що зі мною сталося. Однак я одразу ж про це забула, адже була страшенно горда через враження, яке справила на юнака. Тим більше, що незабаром він повернувся до мене в кімнату.

О, молоді та недосвідчені дівчата! Якщо вам трапляться мої записи, знайте, які на вас чекають негаразди, коли ви занадто пишаєтеся своєю привабливістю і вважаєте, що саме цим ви зможете взяти в полон чоловіка!

Почав він з того, що, увійшовши до мене, обернувся і замкнув за собою двері.

– Міс Бетті,– сказав він, – тепер, якщо хтось і з’явиться, то не застане нас наодинці.

Я легковажно зауважила, що ніхто не з’явиться, адже в будинку немає нікого, крім прислуги.

– Ось і чудово, мила, – посміхнувся він, – проте обережність не завадить.

У проміжках між незліченними поцілунками він захоплено бурмотів, як пристрасно мене кохає. Що поки ще не може розпоряджатися своїм статком, але знайде можливість зробити нас обох щасливими, і що неодмінно одружиться зі мною. Я була ще вся у вогні після його першого відвідування і мовчала, віддаючись його пестощам. Дурна, я ще не розуміла тоді, до чого він хилить, і чинила так, ніби й не існує іншого кохання, крім того, яке вінчає шлюбний союз. Украй знесилена, я дозволила йому знову віднести мене на ліжко.

Він дозволяв собі такі вольності, про які не годиться розповідати, а я тієї хвилини не в змозі була відмовити йому будь у чому, навіть якби він зайшов набагато далі.

Однак цього разу до гріха справа не дійшла.

Я маю на увазі той вищий знак прихильності, якого він, треба віддати йому належне, і не домагався. Ця його стриманість і послужила виправданням усьому, що він згодом робив зі мною.

Того дня він незабаром пішов, обдарувавши мене мало не цілою жменею золота і розсипаючись обітницями кохання. Залишившись сама, я стала задумливо блукати по кімнаті, безплідно розмірковуючи про те, чого ж, власне, він від мене хоче? Марнославства і пихи у мене було донесхочу, однак здоровий глузд підказував: ми з ним не рівня. У той же час на думці у мене були тільки його ласкаві слова та золото; чи є у нього намір одружитися чи ні, здавалося мені справою несуттєвою. Не думала я також, які виставити умови, поки не отримаю певної пропозиції.

Так я зробила перший крок до падіння, не відчуваючи при цьому ані найменшої тривоги; і нехай моя доля послужить уроком тим дівчатам, у яких марнославства більше, ніж чесноти.

Я проявила чудеса винахідливості, щоб не дати нікому в будинку ні найменшого приводу для підозр про наші стосунки з цим юнаком. Утім, наші зустрічі були швидкоплинні й обмежувалися поцілунками і дотиками; слушної нагоди для гріхопадіння не траплялося. Відкритий зв’язок зі мною був йому не потрібен, а таємно бачитися було доволі важко.

Але диявол не дрімає і завжди знайде випадок штовхнути нас до дурної справи.

Якось увечері, коли я з його сестрами гуляла в саду, моєму прихильникові потайки вдалося сунути мені в руку клаптик паперу. Це була цидулка, в якій повідомлялося, що завтра мене пошлють у місто з його дорученням, а потім ми зустрінемося десь дорогою. Записку я спалила.

І дійсно, по обіді в присутності своїх сестер він діловито звернувся до мене:

– Міс Бетті, хочу попросити вас про одну послугу…

– І що ж це за послуга? – одразу ж поцікавилася молодша сестра.

– Якщо, дорогенька, ти не можеш сьогодні обійтися без міс Бетті, відкладемо на потім, – ніби байдуже зауважив він. – Хоча не завадило б вирішити цю справу…

Обидві сестри в один голос стали запевняти, що цілком можуть обійтися без мене, а молодша навіть вибачилася через свою цікавість.

– Якщо це твоя особиста справа, – промовила старша, – ми відійдемо, і ти наодинці скажеш Бетті, чого від неї хочеш.

– Та що ви! – сміючись, вигукнув цей спритник. – Немає нічого серйозного… просто дрібниця. У мене давно був намічений візит в один будинок, де зберуться всі наші молоді друзі. Буде весело… До речі, ви теж могли б поїхати зі мною. – Він церемонно вклонився сестрам.

Дівчата відмовилися, пославшись на зайнятість, а він продовжував:

– Я хотів попросити міс Бетті сходити на Гайстріт у крамницю, де напередодні я домовився, щоб мені залишили дві чудові шовкові шийні хустки. Купити їх… ну, і ще кілька дрібних, якщо дозволите, доручень…

Мені одразу ж був даний милостивий дозвіл сестер, і я, отримавши від молодика гроші і настанови, вже зібралася було піднятися до своєї кімнати, як у вітальню постукав лакей і доповів, що прибула карета від сера N. Цей пан був землевласником, чий маєток розташовувався за три милі від нас, і мій шанувальник, як потім з’ясувалося, напередодні випросив у нього карету, велівши кучерові прибути рівно о третій…

За хвилину він повернувся і засмучено промовив:

– На жаль, усі мої плани пішли шкереберть: сер N. надіслав за мною карету і просить терміново заїхати до нього, щоб поговорити про якусь важливу справу.

Потім він зажадав кращу перуку, капелюх і шпагу, наказав своєму лакею вирушити із вибаченнями у той будинок, куди він збирався (а по суті, скористався слушним приводом позбутися лакея), і поспішив до карети. Однак усе ж зупинився в дверях і з заклопотаним виглядом підкликав мене, щоб нагадати про свої доручення. Коли я наблизилася до нього, він тихо прошепотів, де буде на мене чекати.

Я нічого не відповіла, а тільки зробила реверанс, підтверджуючи, що виконаю все, про що було сказано при жінках. За чверть години я неквапливо покинула будинок, навіть не змінивши сукні, але прихопивши з собою чепчик, віяло й рукавички.

Таким чином, у сестер не виникло жодних підозр.

Він чекав на мене в провулку, яким я повинна була пройти в крамницю; кучер уже знав, куди їхати: у містечко Майл Енд, де жив довірений друг юнака.

Відпустивши на час кучера, ми зайшли до невеличкої, витончено обставленої квартири, і знайшли там усе, що необхідно, щоб віддатися пристрасті.

Мій супутник урочисто заявив, що привіз мене сюди не для того, щоб обдурити. Адже його пристрасне кохання не припускає навіть думки про віроломство – він готовий одружитися зі мною, щойно вступить у володіння своїм майном. А доти… якщо я погоджуся віддатися його найзаповітнішому бажанню, він призначить мені дуже пристойне утримання і ніколи не покине.

Оскільки він домагався від мене відповіді, я сказала, що після стількох запевнень не можу сумніватися в щирості його кохання, але…

– Що ж ви замовкли, мила? – вигукнув він, обіймаючи мене. – Чого ви боїтеся, чому не довіритесь мені? Ах, ось воно що… як я не здогадався? Ви побоюєтеся, що у вас буде дитина, і я вас обох покину? Чи не так? – Я все ще мовчала, і він палко продовжив: – Будьте певні, я забезпечу і вас, і дитину… а як доказ – ось вам застава!

Мій спокусник вийняв шовковий гаманець із сотнею ґіней і грайливо сунув його у виріз моєї сукні, сказавши:

– Такий самий подарунок я буду вам робити щорічно аж до нашого весілля!

Я зблідла, потім спалахнула: від його пропозиції я запалала, але як і раніше не могла вимовити ні слова. Він прийняв моє мовчання за згоду; я більше не пручалася і дозволила робити з собою що завгодно.

Так відбулося моє падіння; з цього дня мене покинули чеснота і скромність, і я втратила підтримку Всевишнього і людей.

Але на цьому справа не скінчилася.

Я виконала його доручення і повернулася додому раніше, ніж хтось помітив мою відсутність. Мій коханець приїхав лише пізно ввечері, і ні у кого в родині не виникло жодних підозр щодо нас.

Протягом півроку ми неодноразово вдавалися до подібних утіх. Наші короткі злочинні побачення відбувалися зазвичай у будинку, коли мати і сестри йшли в гості, а батька і молодшого брата не було. Він пильно стеріг їх усіх і ніколи не втрачав можливості з’явитися до мене, заздалегідь знаючи, що застане мене саму і ніхто нам не завадить.

На щастя, я не завагітніла.

Однак, на жаль, його молодший брат теж звернув на мене найпильнішу увагу.

Цього юнака звали Роберт; зустрівши мене одного вечора в саду, він, червоніючи і хвилюючись, зізнався мені в коханні, запропонувавши без жодних натяків руку і серце і присягнувшись у щирості своїх намірів. Я була збентежена.

– Сер Роберте, – промовила я, ховаючи очі,– мені втішні ваші слова, не приховую. Однак такий союз неможливий. Наш шлюб визнають нерівним, а ваша родина ніколи мені не пробачить. Я не хочу бути невдячною щодо вашої матінки, яка настільки великодушно прихистила мене, коли я перебувала в безпорадному стані…

Як тільки я не переконувала юнака відмовитися від цих думок; приховала одну лише правду, яка поклала б край усім його вимогам, але я не наважилась навіть натякнути про це.

Однак сталося те, чого я не очікувала, і що ще більше збентежило мене.

Сер Роберт, з природи своєї палкий і відвертий, не приховував, подібно до старшого брата, своїх почуттів до мене. І хоч він нікому не повідомив про зроблену мені пропозицію, його мати і сестри незабаром здогадалися, що відбувається щось недобре. Зі мною вони були як і раніше рівні і доброзичливі, але зміни в їхньому ставленні до мене не примусили себе чекати.

Я помітила хмари, але не передбачала бурі. З кожним днем до мене ставилися все гірше, поки, нарешті, одна з молоденьких покоївок не шепнула мені по секрету, що незабаром мене попросять покинути будинок. Ця звістка не злякала мене, адже я була абсолютно впевнена, що про мене є кому подбати. До того ж, у разі вагітності, мені все одно довелося б піти.

Незабаром сер Роберт сказав мені, що вся родина знає про його почуття, і він не збирається відступати від своїх планів. Він не робив з цього таємниці. Тепер він цілком самостійна людина, яка здобула освіту і досягла відомого положення в суспільстві – вивчення права дозволило йому не тільки не залежати від батьків, а й заробляти на життя своєю працею. Він зможе забезпечити мені гідне життя. І якщо я відповім згодою на його прохання належати йому, він оголосить рідним, що збирається одружитися зі мною – незважаючи на гнів матері, глузування сестер і суворість батька. Достатньо буде моєї згоди віддати йому свою руку, а відповідальність за наше майбутнє він бере на себе.

Він чекав моєї відповіді, проте так її і не отримав. Я опинилася в неймовірно скрутному становищі.

Потай каючись у своїй поступливості старшому братові, я міркувала про те, що назавжди пропускаю можливість змінити свою долю. Докори сумління мене не дуже терзали, але уявити, що я стану коханкою одного брата і дружиною іншого, – я не могла. До того ж, коли бути до кінця відвертою, я відчувала, що пристрасно прив’язалася до свого спокусника, – він був моїм першим чоловіком, і я покохала його всім своїм юним єством.

При цьому я пам’ятала про його обіцянки одружитися зі мною, щойно він вступить у права володіння своїм майном, і мене вразило те, про що я раніше лише здогадувалася. Адже він навіть не натякнув про це відтоді, як я стала його коханкою. До якогось часу мене це ані трохи не турбувало, бо ні його пристрасть, ні його щедрість не зменшувалися. Він лише просив мене не витрачати гроші на вбрання та прикраси, щоб не викликати підозр у близьких, – ті негайно вирішили б, що я користуюся чиєюсь прихильністю. Я повинна була залишатися такою ж, як і колишня міс Бетті,– бідною і слухняною приживалкою.

Я не знала, як мені вчинити; найбільше мене бентежило те, що молодший брат анітрохи не приховував своїх залицянь. Тепер, з’являючись у кімнатах сестер або матері, він завжди обсипав мене компліментами в їхній присутності і демонстрував усілякі знаки уваги. У будинку пішли розмови і перешіптування про це; стривожившись, мати стала докоряти йому, а зі мною була вкрай холодна. Я почала розуміти, що слова покоївки зовсім не плітки, і шляхетна пані дійсно має намір запропонувати мені покинути свій будинок.

Від старшого брата такий поворот подій теж не сховався. Однак, як і інші члени родини, він навряд чи припускав, що сер Роберт зробив мені формальну пропозицію вийти за нього. Ми продовжували зустрічатися, як і до того. Тому я вирішила ризикнути і самій порозумітися зі своїм коханцем, а після серйозних роздумів остаточно зрозуміла: цієї розмови в жодному разі не можна відкладати.

Однак це виявилося не надто легко.

Одного дня, коли сер Роберт поїхав у справах до Лондона і в будинку нікого не було, я отримала нагоду залишитися наодинці з його старшим братом. Він відразу помітив у мені зміну: я недавно плакала, була пригнічена, вся моя звичайна жвавість кудись зникла. Він одразу ж занепокоївся і запитав, що відбувається, чи не сталося зі мною чого. Я охоче відклала б настільки складну розмову, але тепер відступати було запізно.

Він продовжував мене розпитувати. Я відповідала про якісь незначні дрібниці і, нарешті, зізналася, що є одна річ, яка мене турбує. Однак ця річ для мене настільки несподівана, що я навіть не знаю, як йому про це сказати. Я зробила вигляд, що перебуваю в жахливій розгубленості. Мій коханець ласкаво попросив мене не тривожитися і поклявся: що б не трапилося, він завжди буде мені надійним захистом.

Відверто говорити про почуття його брата я не хотіла і почала здалеку.

– Річ у тім, – сказала я, – мені здається, що в будинку стало відомо про наш зв’язок. Я боюся, чи не повідомив хтось твоїй матері і сестрам. Вони змінилися щодо мене: стали прискіпуватися і навіть сварити. Твоя старша сестра все рідше пускає мене до себе в кімнату пограти на клавікордах, і обідати мені все частіше доводиться з прислугою… А та останнім часом постійно перешіптується і до мене долітають вельми дивні речі. Мені здається, – додала я убитим голосом, – що твої рідні хочуть мене позбутися…

Вислухавши мене, він тільки посміхнувся. Спалахнувши, я дорікнула йому в його легковажності – адже якщо все розкриється, я загинула.

– Утім, ти схожий на всіх чоловіків, – гнівно зауважила я, – в руках яких добре ім’я молодої дівчини – дрібниця, іграшка; вони легко домагаються свого, навмисне штовхаючи жінку до прірви.

Бачачи, що я не на жарт розпалилася, він спочатку образився на мою думку про себе. Потім почав запевняти мене, що підстав для занепокоєння немає: він, навпаки, оберігав моє добре ім’я, і про наш зв’язок не підозрює жодна жива душа. І цьому є причина. Після того як він про неї розповість, мені теж нічого не залишиться, як разом з ним посміятися над моїми страхами.

– Мені все ж незрозуміло, сер, – зупинила я його, – над чим тут сміятися! Як я можу бути спокійна, якщо мене ось-ось виженуть геть? Адже якщо наша таємниця не розкрита, то я ні в чому не бачу своєї провини перед твоїми близькими, які тепер настільки помітно відвернулися від мене.

– Розумієш, мила, річ не про тебе. Усе правильно: мати і сестри тобою не цілком задоволені; про це я знаю. Однак у них немає ні найменших підозр щодо нас. Вони переконані, що мій брат Роберт до тебе залицяється, і ти ставишся до цього цілком прихильно. Ось і вся причина їхнього невдоволення. Він сам дав усі підстави – ці постійні його балачки про почуття до тебе, які їх дратують і налаштовують проти тебе, дурне становище закоханого… Але я задоволений, залишаючись поза підозрою. І ти теж повинна бути задоволена. Ну, посміхнись же!

– А мені вся ця історія не до душі,– сказала я, насуплюючись і відвертаючи обличчя. – Мене дещо тривожить, і цілком небезпідставно.

– Що ж це таке? – запитав він. – Подивися на мене, Бетті! Не ховай очі!

У відповідь я тільки розплакалася.

Він усіляко намагався заспокоїти мене, але дуже

наполегливо просив пояснити, що сталося.

– Це стосується і тебе, – промовила я, витираючи сльози. – Я зізнаюся тобі в усьому, однак потребую твоєї поради… Твій брат Роберт зробив мені пропозицію стати його дружиною, а потім учинив украй необережно, віддавши свої почуття розголосу. Адже якби він тримав усе в таємниці, я могла б категорично відмовити йому, і з часом він би заспокоївся. Але, розгубившись, я промовчала… А він, удавши, ніби я йому не відмовлю, взяв на себе сміливість оголосити про свої наміри спочатку сестрам, а потім і вашій з ним матінці. Що мені тепер робити? Адже раз твої рідні сердяться на мене за те, що сер Роберт хоче зі мною одружитися, що вони скажуть, коли дізнаються, що я навідріз йому відмовила? Вони подумають: щось тут не так, інакше вона ніколи б не відреклася від такої блискучої партії…

Мій коханець надовго задумався.

Поміркувавши, він сказав, що вважає моє становище досить складним і делікатним, але просить мене, щоб я поки не давала згоди його братові, але і не відмовляла йому навідріз, а тримала в невизначеності. Він обіцяв ще подумати і на найближчому побаченні повідомити про своє рішення.

– Але ж ти прекрасно знаєш, – вигукнула я, – що я не можу відповісти згодою на пропозицію сера Роберта! Адже ти сам постійно говориш, що я твоя і тільки твоя дружина. Ти обіцяв одружитися зі мною і зв’язав мене словом… і адже я ставлюся до тебе щиро і кохаю тебе!..

– Бетті, послухай, – зупинив він мене поцілунком. – Зараз не час говорити про нас. Припини нервувати і дозволь мені все обміркувати; незабаром я дам тобі більш ґрунтовну і розумну відповідь.

Найбільше мене вразило в тому довгому побаченні, що він був ласкавим і, як зазвичай, щедрим зі мною, – але не більше. Того дня ми не були коханцями; ніколи не упускаючи таких випадків, він ніби забув, для чого прийшов до мене…

Сер Роберт повернувся з Лондона тільки за п’ять днів, а через добу між братами відбулася вельми жорстка розмова, яку мій коханець переказав мені в усіх подробицях, щойно нам удалося потайки зустрітися.

Молодшому з братів було повідомлено, що до старшого брата дійшли дивні чутки, ніби він почав залицятися до міс Бетті.

– Ну і що з того? – з деяким роздратуванням відповідав молодший. – Кого це обходить?

– Заспокойся, Роберте, я не збираюся втручатися у твої справи, але мені здається, що, демонструючи свої почуття, ти тільки шкодиш бідній дівчині. Вони стривожилися через це і стали погано з нею поводитися.

– Хто це – «вони»?

– Твої мати і сестри, – була відповідь. – Скажи мені як другу, невже все так серйозно? Ти дійсно кохаєш міс Бетті?

– Буду відвертим: так, я дійсно закоханий, і вона стане моєю, що б хто не говорив і не робив. Упевнений, міс Бетті мені не відмовить!

Тут я попросила мого співрозмовника перерватися. Було б природно вчинити розумно – адже в разі відмови моя доля залишилася б невизначеною. Однак тієї хвилини мої інтереси змушували мене говорити інше:

– Он як! Він уявив, що я вийду за нього? Ну, тоді на нього чекає рішуча відмова!

– Гаразд, люба. Дозволь мені розповісти все, що між нами сталося, а потім роби як знаєш… Я сказав йому: «Роберте, тобі відомо, що у міс Бетті немає ні шеляга за душею? Але ж тобі можуть представитися вигідні партії».

– І що ж він тобі відповів? – усміхнулася я.

– «Що за біда, – знизав плечима мій брат. – Ні так ні. Мене не цікавить гаманець Бетті, я шаленію від неї самої…» На ці слова, мила, – додав мій коханець, – мені заперечити було нічого.

– Ну, а я зумію заперечити! Я скажу йому: ні та ні!

– Не гарячкуй, Бетті! Ти сама розумієш, що за твоєю відмовою підуть тисячі «чому». Роберт так засмутиться, що весь будинок сполошиться, почнуться розмови і пересуди.

– А хіба я не можу заткнути всім роти, оголосивши, що я вже одружена з його старшим братом? – посміхнувшись, запитала я.

Хоч він і посміхнувся моїм словам, але було видно, що він зніяковів.

– Звичайно, – промовив він, – до певної міри це справедливо… Проте я переконаний, що ти всетаки жартуєш, адже чудово розумієш усі незручності такого кроку… з багатьох причин.

– Не турбуйтеся, сер, – весело вигукнула я. – Наша таємниця не буде розголошена без вашої на те волі!

– Сер Роберт – для тебе вигідна партія, – повільно промовив він. – Чим же ти поясниш моїй матері свою рішучу відмову, якщо він офіційно оголосить про свій намір?

– Хіба мало чим… Я не зобов’язана наводити якісь причини. Крім того, я можу сказати серу Роберту, що кохаю іншого. Не називаючи імені. Це відіб’є у нього будь-яке бажання до мене свататися.

– Повторюю, Бетті, вислухай мене уважно. Якщо наміри його тверді та щирі, відмова вкрай засмутить Роберта. Він може вчинити що завгодно… Виникнуть підозри, образи…

– Так що ж мені робити, сер? Як накажете вдіяти?

– Я довго думав про це, – нарешті вимовив мій коханець. – Те, що я тобі пораджу, мені не до душі і може спочатку здатися дивним… Однак, зваживши все, скажу тобі, люба, так. Не забороняй йому і, якщо наміри мого брата здадуться тобі щирими і серйозними, виходь за нього заміж.

Ці слова буквально вбили мене – я чекала на зовсім інше.

Смертельно бліда, я ледь не знепритомніла. Я не могла вимовити ані слова у відповідь – тільки глухий стогін вирвався з моїх грудей.

Тривожно глянувши на мене, він запитав:

– Тобі вже краще? Дорогенька, стався до моїх слів серйозно. Адже ти ж сама відчуваєш, наскільки змінилося ставлення нашої родини до тебе після всієї цієї історії. Уяви ж, що буде, якщо вони дізнаються про наш зв’язок. Ми загинемо обоє. Необхідно все це владнати…

– Он як! – гнівно вигукнула я. – А ви, сер, виявляється, боягуз. І всі ваші обіцянки й обітниці доброго слова не варті… Мені це давно стало зрозуміло. Де ж ваші вірність і честь?

Він незворушно вислухав ці закиди.

– Бетті,– сказав він, коли я, нарешті, замовкла. – Я обіцяв одружитися з тобою, коли успадкую свою частку спадщини. Але наш батько здоровий і міцний. Він проживе ще багато років, а гроші, що він мені виділяє, це копійки, тому я поки не маю права заводити сім’ю. Ти сама не квапила мене з одруженням… але в усьому іншому я тебе не обманював.

– Я все розумію, – з гіркотою промовила я, – але чому ти переконуєш мене розірвати наш союз, незважаючи на мої почуття до тебе? Хіба я не платила тобі взаємністю? Хіба не пожертвувала честю і скромністю?

– Бетті, вийшовши заміж за мого молодшого брата, ти отримаєш положення в суспільстві, честь твоя буде врятована, а наше кохання залишиться в минулому. Ти назавжди збережеш мою глибоку прихильність і любов, станеш мені милою сестрою і…– Тут він несподівано замовк.

– І вашою милою утриманкою, – закінчила я. – Ваша честь і честь вашого брата також будуть урятовані! Я все розумію… Тепер ви збираєтеся передати мене серу Роберту? Може, накажете мені розлюбити вас і полюбити його? Невже ви думаєте, що я спроможна виконати такий трюк на замовлення? Ні, сер, повірте, це неможливо. Якщо ви мене вмить розлюбили, я швидше погоджуся залишитися вашою наложницею, ніж дружиною вашого брата!

Він насупився і сказав, що хоч мої слова про кохання його й зворушили, думки своєї він міняти не збирається. Те, що він мені порадив, – єдиний і найкращий вихід зі становища. Потім він повторив, що ми залишимося друзями на все життя, а ставши родичами, станемо ще ближче. І в іншому у нас нічого не зміниться.

– Подумай над цим як слід, Бетті. А зараз я поспішаю, у мене важлива справа… – Він навіть не поцілував мене на прощання.

Мені було так погано, що я занедужала. Зачинилася у своїй кімнаті і нікого не хотіла бачити. Думок ніяких не було – один суцільний біль…

У неділю я навіть не пішла з усіма до церкви, адже відчувала себе абсолютно розчавленою. Він теж залишився вдома і через деякий час постукав до мене. У моїй кімнаті він провів близько години, розмова зайшла про те саме. Розпалившись, я назвала його негідником, якщо він уважає, що я здатна жити в гріховному зв’язку з обома братами. Краще смерть – та й годі. І досить із мене цих непотрібних умовлянь.

Він, у свою чергу, назвав мене впертою і бездушною, додавши, що я жорстока до нього. Але якщо я не хочу розумно дивитися на речі,– додав він з незвичайною холодністю, – то нам узагалі нема про що розмовляти.

З цими словами він попрямував до дверей.

– Стривай, – вигукнула я, – не йди так!..

Він зупинився, але замість того, щоб обійняти мене, промовив:

– Бетті, люба моя! Не треба плакати, заспокойся! Між нами все скінчено. Але знай: навіть якщо ти відмовиш моєму братові, я не кину тебе і буду допомагати тобі, де б ти не була. Зрозумій – я не хочу перебувати у любовному зв’язку з жінкою, з якою хоче одружитися мій брат. Це безчесно.

Він залишив мене, а я ще довго не могла заспокоїтися.

Справа не в тому, що я втратила коханця – я втратила його самого і свою заповітну мрію стати його законною дружиною. Життя моє зруйнувалося в одну мить, і під його уламками я залишилася наодинці зі своїм нещастям. У мене почалася жорстока гарячка, і довгий час ніхто в будинку навіть не сподівався, що я виживу.

У ті дні я нерідко марила, і навіть крізь морок лихоманки мене мучив страх, що в маренні я випадково назву його ім’я. Мені дуже хотілося, щоб він відвідав мене, утішив і захистив. Мені здавалося, що він теж хоче цього і як і раніше любить мене, що нашому побаченню просто перешкоджають. Ночами я подумки закликала його і водночас боялася йому нашкодити.

Минув місяць, а я все ще була прикута до ліжка. Напади гарячки то спадали, то знову поновлювалися. Лікарі розводили руками і сподівалися лише на мою міцну природу. Через п’ять тижнів мені стало трохи краще, але я була така слабка, так схудла і одужувала так повільно, що лікарі побоювалися, аби в мене не почалися сухоти.

Усі вони вважали – і це мене дуже дратувало, – що причина цієї хвороби криється в мені самій. Нібито те, чим я пригнічена і змучена, – не що інше, як нещасливе кохання молодої дівчини до невідомої особи. Я ж хотіла одного: щоб про мене всі забули, щоб мене залишили в спокої. Але не так сталося, як гадалося.

В один із днів я знову стала темою для обговорювання в шляхетному сімействі.

Усі домочадці, за винятком батька, сиділи в їдальні, а я була у себе в кімнаті. Почалося з того, що служниця, яку послали до мене з тацею, повідомила, що міс Бетті так і не доторкнулася до їжі.

– Бідна дівчина! – сказала господиня будинку. – Боюся, їй вже не бути здоровою…

– Як же міс Бетті зможе видужати? – з усмішкою зауважив старший брат. – Лікарі кажуть, що вона смертельно закохана.

– Ніколи не повірю, – заперечила старенька. – Я б давно вже все знала.

– Наша Бетті хворіє від занадто високої думки про себе, адже всі навколо твердять, яка вона гарненька, – втрутилася в розмову старша з жінок. – У неї від цього зовсім запаморочилося в голові…

– Ти сердишся, сестро, тому що вона набагато красивіша за тебе, – відгукнувся Роберт.

– Річ не в тім. І справді дівчина непогана, і знає про це. Тільки не було потреби їй про це торочити й плекати в ній марнославство.

– Заради справедливості слід зауважити, що вона й справді гарненька! Ти маєш на увазі, що вона закохана в тебе? – запитав старший.

– О, я б хотів, щоб міс Бетті була закохана в мене! – вигукнув сер Роберт. – Я б миттю заспокоїв її страждання.

– Що ти маєш на увазі, сину? – стривожилася літня дама.

– Невже ви гадаєте, матінко, – посміхнувся Роберт, – що я дозволив би нещасній дівчині померти від кохання до мене?

– Як ти можеш навіть думати про такі речі? – обурилася молодша панянка. – Невже ти взяв би за дружину дівчину, у якої ні шеляга за душею?

– Вибач, люба, але ж краса – теж капітал, а добра вдача і поготів. Хотів би я, щоб у тебе була хоча б половина такого посагу.

– Мені здається, що закохана не Бетті, а ти, брате Роберт. І з цим треба кінчати. – Старша сестра буквально кипіла від гніву. – Так, зараз вона хвора, але я сподіваюся, що з цими дурницями буде покінчено, щойно вона видужає… Їй більше нічого робити в нашому будинку.

– Замовкни! – грубо перервав її сер Роберт. – Це не тобі вирішувати!

Коли покоївка розповіла мені про цю розмову, я так засмутилася, що господиня будинку, почувши, в якому я стані, піднялася до мене.

– Що з тобою коїться, Бетті? – запитала вона мене.

– Я чула, що через мене між вашими дітьми сталася сварка, – відповіла я, схлипуючи. – Мені страшенно шкода, але, запевняю вас, для цього немає жодних підстав. Я не зробила нічого такого, що дало б привід обговорювати мене в такому тоні. Благаю вас – не змінюйте своєї думки про мене через чужі гріхи!

– Ти маєш рацію, але мені потрібна правда. – Вона досить холодно глянула на мене. – Дай мені відповідь на одне запитання, але тільки прямо і відверто. Чи виникли у тебе будь-які стосунки з моїм сином Робертом? Ви закохані?

Я відповіла «ні» з усією прямотою і щирістю.

– Ніколи між нами не було жодних стосунків! – мені вистачило твердості, щоб заявити це найпереконливішим тоном. – Ваш син – шляхетний юнак, і його слова я сприймала як жарти, не більше. Я не знаю, що він говорив вам, але не розумію людей, що вселяють усім підозри і зробили погану послугу серу Роберту. Мене ці плітки тільки ранять…

Леді залишилася задоволена такою відповіддю, поцілувала мене, ласкаво втішила, веліла піклуватися про своє здоров’я і ні в чому собі не відмовляти. Заставши Роберта самого у вітальні, вона передала йому всю нашу розмову.

– Міс Бетті хитрує,– безтурботно сказав він. – Тільки сліпий міг би прийняти мої освідчення за жарт. – Він глянув на матір і додав уже без посмішки: – Вона вирішила триматися від мене на відстані, ймовірно, я її налякав. Адже я зізнався їй, що шалено в неї закоханий, але так і не зміг домогтися, щоб вона повірила в серйозність моїх намірів.

– Не розумію, як тобі могло це спасти на думку! – вигукнула літня пані.– Тобі добре відомо її становище в нашому будинку. Треба бути божевільним, щоб зв’язати своє життя з безрідною злиденною дівчиною. Тим більше, як я здогадуюся, вона не має до тебе особливих почуттів. Але ти продовжуєш наполягати на своєму, і я вже не знаю: бавишся ти від нудьги або говориш правду? Питання важливе, і мені хотілося б, Роберте, щоб ти всіх нас заспокоїв. Скажи: наскільки серйозні твої наміри?

– Ви маєте рацію, люба матусю, не треба більше говорити натяками. – Він узяв її руку і поцілував. – Мені не до жартів, як не до жартів людині, яка іде

на ешафот. Якщо міс Бетті у той чи інший спосіб дасть зрозуміти, що вона до мене небайдужа і згодна вийти за мене, я одружуся з нею завтра ж уранці, ні хвилини не вагаючись…

– Отже, одного сина я вже втратила… – з гіркотою промовила літня пані.

– Ні в якому разі, матінко! Не може бути втрачений чоловік, якщо поруч з ним добра і гарна жінка.

– Але ж вона ніхто!

– Отже, ще більше потребує любові і співчуття, – посміхнувся Роберт. – Коли ми остаточно збідніємо, підемо жебракувати разом. Сподіваюся, наша родина не відмовить нам у милостині.

– Сер Роберте, мені зараз не до твоїх жартів!

– Незабаром з’явимося перед ваші з батьком очі, щоб просити у вас вибачення і благословення.

– Це хибний шлях!

– Заспокойтеся, матінко. Я гадаю, міс Бетті не захоче стати моєю дружиною. Вона розумна і горда; після того як мої сестриці хизувалися тут і принижували її, боюся, мені ніколи не вдасться її вмовити…

Через кілька тижнів я вже могла ходити по будинку. Буря навколо мене потроху вщухала, проте мене долала печаль – старший брат, як і раніше, уникав зустрічей зі мною. Молодший же був зі мною ніжний, і мені раз у раз доводилося ухилятися від його залицянь. Я залишалася сумною, мовчазною і замкнутою, і це вражало всю родину, окрім того, хто один знав причину моєї меланхолії. Так тривало ще кілька місяців, поки я сама не завела мову про те, що йду.

– Мені здається, ви як і раніше незадоволені мною, – сказала я, коли ми з господинею будинку присіли у вітальні, де в той час нікого не було.

– Нічого подібного, – відповіла жінка. – Але, боюся, Бетті, на тебе вплинула бесіда зі мною про мого молодшого сина, це ти чимось засмучена. Що ж відбувається насправді?

– Гаразд, – кивнула я. – Буду з вами абсолютно відвертою. Наші стосунки із сером Робертом почали розгортатися доволі небажано. Він став наполегливо пропонувати мені вийти за нього заміж, чого я аж ніяк не очікувала. При моєму становищі у вашій родині погодитися на це було б невдячністю з мого боку по відношенню до тих людей, кому я зобов’язана всім. Учора я остаточно відмовила вашому синові, і тепер мені, очевидно, доведеться покинути ваш будинок…

– Бетті, я не знаю, що і сказати, – схвильовано вигукнула вона. – Ми побоювалися, що ви розставляєте пастку моєму синові… і вважали, що він просто бавиться грою в кохання. Але тепер доведеться покінчити з цим. Однак прошу вас, люба: не поспішайте нас покидати! Адже ми як і раніше маємо до вас повагу і глибоку прихильність. Якщо все саме так, як ви кажете, усі ми були жорстоко несправедливі до вас…

Я промовчала і лише похмуро глянула услід літній пані, коли вона квапливо покинула вітальню.

Що б там не було – моя доля як і раніше перебувала в руках у цієї родини: вони могли мене розчавити і принизити, вигнавши через будь-яку нікчемну причину. Або, навпаки, возвеличити. Сама я була абсолютно безправна.

Гадаю, що на сімейній нараді все мало приблизно такий вигляд.

Усі зібралися, за винятком господаря будинку, який уникав втручатися в родинні чвари. Сер Роберт, за своїм звичаєм, жартував. Його старший брат байдуже тарабанив довгими пальцями по підлокітнику крісла, але коли мати виклала суть нашої з нею розмови, набурмосився. Панянки були здивовані. Одна з них заявила, що навіть уявити не могла нічого подібного, а інша обізвала молодшого брата дурнем. Усі погляди були звернуті до сера Роберта.

– Схаменись, – сказала господиня будинку. – Нам необхідно серйозно поговорити.

– Я весь до ваших послуг, пані та панове! – жваво відгукнувся він. – Якщо йдеться про моє одруження, то я відразу повідомлю, щодо цього я пас… Боюсь, мені доведеться залишитися старим холостяком.

– Але ж ти мав намір одружитися з міс Бетті!

– Абсолютно правильно, матінко, – відповів Роберт, – але є одна особа, яка рішуче проти цього шлюбу: вона сама. Я п’ять разів атакував її за всіма правилами матримоніального мистецтва, і п’ять разів моя атака була відбита. Ця мила дівчина проявляє неймовірну завзятість і ставить абсолютно надсильні для мене умови капітуляції…

– Чого ж вона хоче? – вигукнула старша се

стра. – Грошей? Сер Роберт насупився.

– Вона не хоче мене – ось у чому вся справа. Хоча, як на мене, це досить-таки жорстоко…

– Ну, – сказала літня пані,– почуття в шлюбі – справа наживна. Бетті завжди була розумною дівчиною. І все одно я не розумію, Роберте, що за умови вона тобі поставила і чому ти не в змозі їх виконати?

– Я до цього і веду, – промовив він і невесело посміхнувся. – Якби Бетті була в мене закохана, то все було б простіше. Вона переконана, що ви, матінко, і мій батько ніколи не благословите наш шлюб, і я з нею згоден. Хіба я коли-небудь зможу виконати її вимогу? До того ж міс Бетті навідріз відмовляється вислуховувати моє освідчення. Ось і все – більше мені нічого сказати.

– Так, – задумливо промовила молодша, – якщо так, то вона вчиняє цілком порядно.

– Треба визнати, – захвилювалася господиня будинку, – що її провини в тому, що мій син мав дурість захопитися нею, немає. Однак відповідь Бетті свідчить про таке шанобливе ставлення до нас, якого я не очікувала; надалі я буду про неї більш високої думки.

– А я не буду, – одразу ж пожвавився Роберт, – поки ви не дасте згоди на наш шлюб.

– Дай нам з батьком трохи подумати. Запевняю тебе, якби не було тут деяких інших перешкод, я дала б згоду… Ти й справді маєш намір одружитися з нею?

– Годі вже, матінко, – розлючено мовив Роберт, – за що ви мене так мучите? Я вже мало не рік про це кажу!.. Але я не можу одружитися з нею без згоди батьків – і при цьому найсерйознішим чином заявляю, що ніколи не одружуся на іншій. Бетті або ніхто! Моя доля залежить від вашого рішення… І заради всього святого не слухайте тієї нісенітниці, яку верзуть мої найдобріші сестриці!..

Усе це мене буквально вбивало. Я відчувала, що старенька починає здаватися, а сер Роберт продовжував свої наполегливі вмовляння.

Що ж до його батька, то йому, судячи з усього, було байдуже. Будучи вкрай діловою людиною, він рідко бував удома і приймати всі родинні рішення доручав дружині. Моя благодійниця кинулася до старшого сина за порадою – а той пустив у хід усі доводи, щоб переконати її погодитися з вибором брата. Він говорив про те, що одруження Роберта з бідною дівчиною ніхто не засудить, бо все місто знає про його пристрасне кохання до мене і заздрить його щастю. Я, мовляв, вихована разом з її дочками, освічена, вродлива, шаноблива – і тому буду навіки вдячна родині за все, що вони для мене зробили.

Літня пані була майже готова здатися.

– Поговори з міс Бетті,– попросила вона старшого сина. – Можливо, дещо в цій справі тобі буде зрозумілішим, ніж мені. Переконайся, чи дійсно вона така непохитна в своєму рішенні, як каже Роберт.

Йому тільки цього й треба було, але він зробив вигляд, ніби погоджується поговорити зі мною, лише поступаючись її проханню. Мати привела мене до своєї кімнати, сказавши, що у старшого сина є до мене справи, і залишила нас удвох.

Він одразу ж щільно зачинив за нею двері, а потім підійшов до мене, обійняв і ніжно поцілував, – я здригнулася і заплющила очі, але більше нічого не відбулося. Він заговорив про нас з ним і про брата. Настала та хвилина, сказав мій коханець, яка може вирішити нашу подальшу долю. Якщо я не погоджуся підкоритися його волі, ми обидва загинемо.

– Тепер, моя мила Бетті, перед тобою лише два шляхи. Перший: вийти заміж за джентльмена зі шляхетної родини, з чималим статком, і до того ж за згодою батьків, і насолоджуватися всім, що може дати забезпечене й мирне життя. Другий – тяжка доля жінки, яка зганьбила своє добре ім’я. Я навіки залишуся твоїм вірним другом, однак, щоб уникнути пересудів, ти побоїшся бачитися зі мною, а я не зможу, з відомих причин, навіть поглянути в твій бік… – Не давши мені вимовити ні слова, він продовжував: – Усе, що сталося між нами, якщо ми будемо мудрими, може бути забуте і поховане. Коли ж ти, Бетті, станеш дружиною мого брата, ніяких близьких стосунків у нас з тобою не буде. І на доказ моєї щирості,– додав він, – ось тобі п’ятсот фунтів. Це, так би мовити, невелике відшкодування за вольності, які я собі дозволив. Ми й справді були нерозумні…

Уся моя душа протестувала проти його слів, але що я могла вдіяти – він відверто сказав, що в разі моєї незгоди на шлюб з його братом буде наполягати на тому, щоб я покинула їхній будинок. Ми ніколи більше з ним не побачимося, і він відмовиться від своїх зобов’язань щодо мене.

Ці його останні слова так вразили мене, що я ледь не зомліла. І перш за все тому, що я відчувала – мені ніколи не розлюбити цю людину. Мої боязкі заперечення не похитнули його рішучості, і я зрозуміла, що становище моє вкрай серйозне – незабаром я буду покинута обома братами, самотня і безпорадна. Зізнаюся, це мене налякало.

Згода родини, вмовляння мого коханця і глибока сердешна прихильність до мене його молодшого брата – ось що, зрештою, спонукало мене погодитися на шлюб із сером Робертом.

* * *

До церкви я йшла знехотя. Мене мучили сумніви і, що найгірше, – відсутність будь-яких почуттів до мого нареченого. Крім того, я побоювалася пояснень, які міг би зажадати від мене мій законний чоловік у нашу першу шлюбну ніч. Але вийшло так, що його старший брат, можливо, навмисно за весільною вечерею неабияк напоїв Роберта, і я мала задоволення провести час з абсолютно п’яним нареченим.

Скромність не дозволяє мені викривати таємниці шлюбного ложа. Скажу тільки, що між нами нічого не сталося, але наступного ранку чоловік обійняв мене з вдячністю, коли я ствердно відповіла на його збентежені розпитування. У нього більше ніколи не виникало сумнівів щодо моєї порядності – сер Роберт так і не зумів до пуття зрозуміти, в чому різниця між дівчиною і заміжньою жінкою. Більше того, він усе життя був вдячний старшому братові за те, що той переконав мене вийти за нього.

Подальші подробиці мого життя з сером Робертом не такі цікаві, як це може здатися. У нас народилося двоє дітей, а через п’ять років мій чоловік, застудившись на полюванні, помер від катаральної лихоманки. Жили ми в повній злагоді, поводився він зі мною дуже добре і ні в чому мені не відмовляв. Однак, отримавши незначну частку від родинного статку і невтомно працюючи, мій чоловік за час свого короткого життя не зміг придбати великих статків. Шлюб цей не приніс мені особливого зиску, а моє становище не можна було назвати блискучим. За згоду на шлюб з сером Робертом я отримала від його брата, як ви, напевно, пам’ятаєте, п’ятсот фунтів; разом з частиною тих грошей, що він дарував мені до того, і спадщиною, яка мені дісталася, я мала близько тисячі двохсот фунтів. Такий був увесь мій капітал, коли я овдовіла. Діти мої, на щастя, були взяті на виховання батьками покійного чоловіка.

Зізнаюся, я не надто журилася, хоча кращого чоловіка, ніж Роберт, не варто було й бажати. Він був ніжний, ласкавий і привітний зі мною, я ж його так і не полюбила. Його старший брат, завжди бувши в мене перед очима, поки ми жили в провінції, залишався для мене довічною приманкою. Виконуючи подружній обов’язок, я постійно уявляла себе в його обіймах, учиняючи подумки перелюб. Такий був мій гріх. Я не могла ставитися до коханця, що покинув мене, як сестра, чого він вимагав від мене. Щосили я стримувала себе, аби не кинутися в його обійми, коли він заходив до нас у якійсь абсолютно безневинній справі або щось запитати.

Ще за життя сера Роберта він одружився. На той час ми вже переїхали до Лондона. Ми отримали запрошення на весілля; мій чоловік поїхав, а я, удавши хвору, залишилася вдома. Мені було б нестерпно бачити коханого з іншою жінкою, хоча я твердо знала, що більше ніколи він не буде моїм.

І ось я залишилася сама на світі: ще досить молода і, як усі навколо казали мені, гарна жінка. У мене був скромний статок, і я знала собі ціну. До мене залицялись заможні чоловіки, а особливо наполегливо один торговець сукном. Я дружила з його сестрою, і після смерті чоловіка, щоб не відчувати себе самотньою, переїхала до їхнього великого будинку. Там я жила безтурботно і постійно крутилася в приємному товаристві. Сестра купця, шибайголова й веселунка, виявилася далеко не такою суворою щодо чесноти, як здавалося на початку нашого знайомства. Вона ввела мене до розгульної компанії; в будинку нерідко бували молоді чоловіки, і багато хто з них прагнули познайомитися зі мною – «гарненькою вдовицею», як мене називали. І вона потурала цьому, щоб їм догодити. Я обзавелася купою шанувальників, однак від жодного з них не отримала чесної пропозиції.

Мені не важко було зрозуміти їхні наміри – я занадто добре їх розуміла, щоб ще раз втрапити у пастку. Ситуація змінилася докорінно: тепер у мене були гроші, і я цілком могла обійтися без кавалерів. Одного разу мене вже спіймали на вудку, яка зветься коханням, але з цією грою було покінчено. Я твердо вирішила, що погоджуся тільки на законний шлюб, і до того ж вигідний. Проте, мені подобалося товариство веселих, увічливих і красивих чоловіків, я не відмовляла собі в розвагах з ними.

До стану купців і комерсантів я ставилася поблажливо. Неважливо, що юнак торгує сукном, – головне, щоб він поводився як справжній джентльмен. Я хотіла, щоб мій чоловік, супроводжуючи мене до двору або в театр, умів гідно носити шпагу, а його ремесло не було написано у нього на фізіономії. Щоб не здавалося, ніби поверх камзола на ньому клейончастий робочий фартух, а перука приплюснута капелюхом, – тобто, щоб він здавався людиною світською.

І я таки знайшла цю рідкісну істоту, що зветься «купець-джентльмен», але в покарання за свою примху втрапила в пастку, яку сама ж собі і розставила.

Він теж торгував мануфактурою, як і брат моєї приятельки. Що ж до цього брата, то приятелька охоче звела б мене з ним – але тільки в ролі коханки, а не подружжя. Однак утриманкою я бути не хотіла. Марнославство і наявність грошей, а не чеснота утримували мене на чесному шляху, хоча, як пізніше з’ясувалося, краще б я з нього звернула. Мій обранець виявився хоч і джентльменом, але страшенним ледарем і, до того ж, жебраком.

Через свою примху я поспішила вийти заміж за цю людину і незабаром банально розорилася. Мій другий чоловік відразу кинувся в таке марнотратство, що і моїх, і його коштів вистачило лише на рік.

Спочатку він балував мене – за мої ж гроші.

– Послухай, кохана, – сказав мені одного разу чоловік, – а чи не вирушити нам у подорож Англією?

– Друже мій, – запитала я неуважно, – і куди ж ми вирушимо?

– Усе одно куди: мені хотілося б тиждень пожити як справжній вельможа. Давай з’їздимо в Оксфорд.

– Як же ми поїдемо? Верхи я не вмію, а для подорожі каретою це занадто далеко…

– Що ти, люба! Якщо вже я тебе запрошую, то хочу, щоб ти подорожувала як герцогиня. Тільки в кареті!

– Що за дивацтво? – я знизала плечима. – Однак якщо тобі так хочеться, хай буде по-твоєму…

Був призначений день від’їзду. Нам подали багату карету з четвіркою відмінних коней, кучером, форейтором і парою лакеїв у лівреях з позументами. Нас супроводжували верхи камердинер і паж у капелюсі з пером. Слугам веліли звертатися до мого чоловіка «сер», а я стала «леді». Ми доїхали до Оксфорда, зробивши вельми приємну подорож, бо, треба віддати належне моєму чоловікові, жоден жебрак на світі не зміг би краще зіграти роль знатного вельможі.

Оглянувши пам’ятки Оксфорда, ми познайомилися з деякими наставниками коледжів, повідомили, що збираємося віддати в університет нашого племінника, і запросили деяких з них у репетитори. А мимохідь поглузували з парочки бідних студентів-теологів, пообіцявши їм багаті парафії. Зустрічалися ми і з тамтешніми науковцями та їхніми дружинами. Проживши в Оксфорді тиждень як великосвітське подружжя, ми відвідали Нортгемптон і після дванадцятиденної подорожі повернулися додому, витративши купу грошей – близько дев’яноста фунтів.

Дрібне марнославство і метушливість є головною рисою фата.

Мій новий чоловік аж надто хизувався тим, що не надає грошам ніякого значення. Тому і доля його склалася так, як і трапляється з такими людьми: через два роки він збанкрутував і, не встигнувши сховатися, потрапив у тенета бейліфа[6]. Будучи заарештований через якусь фіктивну угоду, мій чоловік не зумів виплутатися і послав з в’язниці за мною.

Я вже здогадалася, на що обернеться моє життя з ним і встигла приховати дещо для себе. Однак мій чоловік повів себе набагато шляхетніше, ніж я очікувала. Він зізнався, що через власну дурість не зміг уникнути пастки і не хоче вплутувати мене у свої неприємності. Тому він звелів мені повертатися додому і приховати в зазначеному ним місці все, що там залишилося цінного; крім того, якщо пощастить, винести з крамниці товар і скласти на горищі будинку. Цю розмову мені слід було тримати в таємниці. З приводу своєї долі він шепнув, що спробує вирватися з в’язниці і втекти. На прощання чоловік поцілував мене і попросив вибачення за всі неприємності, які він мені заподіяв. Якщо ми не зустрінемося, то він щиро бажає мені щастя.

Ці люб’язності – ось і все добро, яке мені від нього дісталося; шкода тільки, що він змарнував майже весь мій статок, та ще й змусив мене красти те, що за законом мало дістатися кредиторам, щоб не залишитися без шматка хліба.

І все ж я зробила так, як він мені наказав, а після цього більше не з’являлася в нашому будинку, побоюючись, що мене схоплять кредитори: адже чоловік незабаром був оголошений повним банкрутом.

Не знаю як, але йому вдалося втекти з в’язниці бейліфа.

Через день, пізно вночі, він повернувся додому, перевіз залишки своїх товарів до схованки, зачинив крамницю, за безцінь продав усе майно і втік до Франції. Звідти він прислав мені кілька листів і більше не подавав жодних ознак життя. Він так спритно провернув усе це, що кредитори не встигли накласти арешт на його майно. Не забув він і про мене, залишивши п’ятсот фунтів.

До нашого будинку я більше не поверталася, адже як і раніше вважалася його дружиною і могла потрапити під суд за його провини. Статок мій помітно поменшав; до того ж, моє становище солом’яної вдови було прикре і вельми делікатне. Я не могла знову вийти заміж, незважаючи на впевненість, що чоловік мій ніколи більше не повернеться до Англії, проживи він навіть ще півстоліття. У мене не було друзів, з якими я могла б порадитися, я втратила всі знайомства, а двері будинку, де жили мої діти від першого шлюбу, були зачинені для мене назавжди. А найгірше було те, що судова влада йшла за мною назирці.

* * *

Під впливом усіх цих страхів я взяла інше ім’я. Перебралася до містечка Мінт, найняла недороге житло в затишному місці, одягалася в сукню вдовиці і назвалася місіс Флендерс.

Жити відлюдно я не могла – так чи інакше мені доводилося з’являтися на людях. Треба сказати, що тутешнє товариство не таке, як мало б бути: можливо, тому, що порядна жінка в цих краях – велика рідкість, а може, тому, що люди, чим більш нещасливими вони себе почувають, тим охочіше вдаються до розваг. А вже привабливі молоді жінки завжди могли розраховувати на привітний прийом серед місцевих бідолах. Я сама переконалася, що ті самі люди, які були не в змозі заплатити півкрони своїм кредиторам і обідали в борг по корчмах, завжди знаходили гроші, щоб повечеряти з гарненькою жінкою, яка їм сподобалася.

Хоч мої нові знайомі нічого про мене не знали, у мене не було нестачі серед шанувальників. Спочатку я поводилася гідно, проте не відмовляла собі у зустрічах з чоловіками. Однак незабаром Мінтом поповзли чутки, що я – жінка з підмоченою репутацією, а отже можу бути доступна будь-кому. Тутешні кавалери всі свої невдачі, промахи і прикрощі поспішали втопити в безодні гріха. Справи їхні були заплутані найненалежнішим чином, у багатьох родини жили за рахунок церковної благодійності, а самі чоловіки, поки у них у кишені залишався хоч гріш, віддавалися веселощам. Немов тільки у цьому бачили зцілення від колишніх гріхів.

Я тоді вже не була праведницею, але без здригання не могла чути, як, шаленіючи від туги, хтось із них раптом видавав скорботне зітхання і вигукував: «Який же я негідник, однак! Дай-но я хоч вип’ю за твоє здоров’я, люба…» А в цей час у його нещасної дружини, можливо, не було і декількох пенсів, щоб нагодувати дітей, поки він вечеряв зі мною. А на ранок усі вони знову починали каятися…

У мене ще жевріла надія, що я не зв’яжу своє життя з кимось із цієї братії. Настав час як слід подумати про те, що мені робити, адже ані родичів, ані надійного друга у мене не було, а мій статок потроху танув. І щойно я опинюся без гроша в кишені, на мене будуть чекати злидні і голод.

Нарешті я вирішила залишити це місто.

Серед моїх тутешніх приятельок була одна скромна і добра жінка, вдова капітана торгового судна. Чоловік її врятувався з потонулого корабля на шляху з Вест-Індії, але втратив усе майно. Він був украй пригнічений і приголомшений своєю втратою, повернувся до неї хворим, пригніченим горем і незабаром помер. Удовиця, яку переслідували кредитори, змушена була, як і я, шукати притулку в Мінто. Їй удалося поправити свої справи і навіть досягти успіху – за допомогою друзів покійного чоловіка. Вона позбулася боргів і купила невеликий будиночок. Коли ми познайомилися ближче, вдова капітана, дізнавшись, що я веду усамітнене життя і відчуваю глибоку відразу до цього місця і його мешканців, запропонувала мені переїхати до неї. Я була молодша, і вона сподівалася, що в її будинку, який час від часу відвідували друзі її чоловіка, мені трапиться пристойна партія. Я прийняла її пропозицію і прожила з нею півроку, однак за цей час сталося те, чого вона бажала для мене: вдова сама дуже вдало вийшла заміж.

Доля посміхалася іншим, але не мені.

Будучи від природи кмітливою, я вже непогано вивчила чоловіків, особливо тих, хто відвідував будинок моєї приятельки. Вони поділялися на дві категорії: ті, у кого справи йшли добре – вони шукали лише ще більш вигідної партії, і ті, які прагнули використовувати жінку у своїх цілях. До решти належали колишні шкіпери або капітани, списані на берег. Вони шукали жінку з грошима або зв’язками. Друге вважалося навіть кращим: дружина могла допомогти їм найнятися на гарний корабель, що нітрохи не гірше, ніж чималий посаг. Тут, у провінції, шлюби укладалися виключно за розрахунком, і кохання не мало ніякої ваги, а для мене місця на ринку наречених не було.

Правильно зауважила одна з сестер мого першого чоловіка, сера Роберта: краса, розум, манери, розсудливість, рівний характер, доброчесність, набожність та інші якості нічого не варті. Лише гроші роблять жінку бажаною. Коханку чоловік вибирає за примхою або потягом, від утриманки вимагають, щоб вона мала гарну зовнішність і мала витончені манери, але що ж до дружини – тут ніяке каліцтво або інші вади не ріжуть око. Заможність дружини завжди припадає чоловіку до серця. У той же час чоловіків на шлюбному ринку така нестача, що для жінки велика честь, коли їй роблять пропозицію. Коли ж яка-небудь норовиста молода леді відмовить, іншого разу їй не дочекатися. У чоловіків величезний вибір – вони можуть стукати в кожні двері, і якщо їм відмовили в одному будинку, вони матимуть упевненість, що будуть прийняті в іншому.

Не маючи за душею ні статку, ні будь-яких інших принад, чоловіки без докорів сумління ведуть полювання за посагом і при цьому поводяться нахабно і зверхньо. Я мала можливість спостерігати історію сватання до однієї пані, моєї сусідки, з якою я в той час частково зблизилася. До неї сватався якийсь молодий капітан. Дівчина всього лише дозволила собі поцікавитися, який розмір його статку. Незважаючи на те що її посаг становив близько двох тисяч фунтів, капітан висловив крайнє незадоволення і ображено оголосив, що відтепер не стане турбувати її своїми відвідинами. Коли я навідалася до своєї нової знайомої, вона докладно розповіла мені про це, обурюючись, що втратила кавалера і тепер інша жінка зможе взяти його за чоловіка.

Я спробувала підбадьорити її. Хоч у мене, сказала я, і незавидне становище, – і тим не менш, я б не дозволила себе ображати. Перш ніж дати згоду на шлюб, я б як слід перевірила, що за людина переді мною. А вже їй з її посагом і поготів не слід поступатися чоловікові. Якщо вона покірно стерпить подібну образу, то не тільки зіб’є собі ціну, але і заслужить презирство. У жінки завжди є можливість помститися чоловікові, який з нею погано вчинив, і скільки завгодно способів поставити його на місце. Інакше виходить, що жінка і насправді найбільш нещасна і безправна істота на світі.

Вона вислухала мене із задоволенням, і під кінець я запевнила її, що коли вона дослухається моїх порад, я беруся привести капітана до її дверей, і при цьому він буде благати, щоб вона його впустила.

Дівчина задумливо посміхнулася, і я зрозуміла: хоч би як вона сердилась на свого кавалера, довго стукати юнакові не доведеться. Так чи інакше, але вона висловила готовність діяти.

– Насамперед вам, люба моя, необхідно змусити його поважати вас, – промовила я. – Містом уже ходять чутки, що він нібито розлучився з вами з власної волі. Наше містечко живе плітками, і таким чином він поставив себе в більш вигідне становище. Тепер же вам потрібно дати знати нашим панянкам, що ви не полінувалися навести про вашого нареченого довідки і виявили, що він зовсім не настільки багатий, як це здається на перший погляд. Що він невдаха і майже банкрут.

– Але ж це неправда! – обурилася вона. – Мій кавалер зі шляхетної родини!

– Ну і що з того? – сказала я. – Хіба він не поводився з вами зарозуміло? Чи не принизив вас? І ви готові це стерпіти?

– Ні й ні!

– Дайте їм зрозуміти, – наставляла я її,– що він зовсім не такий, яким видався спочатку, і ви вирішили з ним більше не зв’язуватися. Що ви дещо чули про його важку вдачу і глибоку зіпсованість. Додайте також, що цей капітан погано повівся з іншими жінками і полюбляє цим вихвалятися. Ця брехня вас ні до чого не зобов’яже, але чутка пошириться швидко, і йому почнуть відмовляти у візитах.

Моя молода приятелька негайно почала виконувати все, що я їй наговорила. Їй не довелося довго шукати можливості втілити в життя наш план – варто було лише невимушено поговорити зі зграйкою допитливих кумоньок. Через день історія сватання капітана стала предметом пересудів за вечірнім чаєм у всіх будинках міста. І куди б я не прийшла, всюди йшло бурхливе обговорення, особливо серед жінок. А оскільки всі знали, що я в приятельських стосунках з молодою жінкою, мене нерідко просили висловити свою думку. Я підтверджувала слова ображеної дівчини, розписуючи особу її колишнього залицяльника виключно в чорних тонах, а потім під виглядом найбільшої таємниці повідомляла те, про що вона нібито не знала. «Тільки не кажіть бідоласі,– благала я. – Але ж справи капітана і справді дуже заплутані, і він змушений сподіватися тільки на чималий посаг. Якщо він найближчим часом не внесе пай, власники корабля його звільнять… Гірше того: пронеслася чутка, ніби у нього є дружина в Плімуті і коханка у Вест-Індії…»

Ну, і таке інше в тому ж дусі. Мої співрозмовниці охоче вірили всьому, що я їм верзла, знаючи, що подібні історії часто-густо трапляються з такими джентльменами.

Далі все пішло як по нотах.

Батько однієї панянки негайно відмовив капітану, а доньку посадив під замок. Кілька жінок сказали йому «ні». Усюди, де б він не з’являвся, його зустрічали тепер з помітною недовірою, а за спиною у нього перешіптувалися дозвільні пліткарки. І незабаром капітан зрозумів, якого маху дав. Відлякуючи від себе всіх жінок, які проживали по цей бік Темзи, він вирушив до Реткліффа, де йому пощастило познайомитися з деякими з тамтешніх заможних пані. Однак і там йому не пощастило – лиха слава йшла за ним назирці, усі наречені, немов змовившись, відмовляли йому. Спіймавши облизня, капітан повернувся до Мінта.

Але і це було ще не все. Моя молода приятелька, вже без сторонніх підказок, домовилася зі своїм одруженим родичем, щоб той кілька разів на тиждень навідувався до неї під виглядом претендента на її руку. «Наречений» приїжджав у кареті з лакеями, за чутками був дуже багатий, і ті ж пліткарі вже торочили, що дівчина вже збирається покинути наше місто.

Цей прийом набув нищівної дії. Де б капітан не з’явився, навздогін йому неслися уїдливі і зневажливі зауваження. Він був настільки пригнічений, що почав подумувати звести рахунки з життям.

Усіма правдами й неправдами капітан намагався відновити стосунки з колишньою нареченою і засипав її палкими листами і записками, в яких благав про помилування за колишню необачність. Тільки після багатьох прохань йому все ж удалося домогтися дозволу нанести їй візит – з тим, щоб, як він висловився, відновити своє добре ім’я в її очах.

І під час цього побачення дівчина повністю поквиталась із хлопцем.

Я, зрозуміло, не була присутня при цьому, але можу добре уявити собі, що вона спересердя наговорила колишньому залицяльнику.

Він був настільки вражений її звинуваченнями, що не міг і слова вимовити на свій захист. Молода пані ж, бачачи його замішання, ледь сама не повірила в усе, що ми з нею навигадували, але вчасно схаменулася. І наостанок твердо сказала, що без поваги і довіри один до одного союз жінки та чоловіка не має жодного шансу. Жодного!

Інакше кажучи, наша молода панянка неабияк помучила його, незважаючи на те що вони були люб’язні одне до одного. Уже знаючи з достовірних джерел, що капітан міцно стоїть на ногах і статок його цілком надійний, вона збила з нього всю чоловічу пиху, і так удало, що молодику стало здаватися, що найважчою у світі справою є роздобути її в дружини. І домоглася вона цього тим, що вибрала правильний напрямок: помінялася з ним ролями, хоч насправді давно вже вирішила вийти за нього. Мало того, капітан, зі свого боку, більше не смів навіть натякнути про її фінанси.

Гадаю, справа закінчилася миром, і капітан став вельми люб’язним і розважливим чоловіком, коли нарешті домігся своєї мети. Він отримав те, чого хотів, а молода леді залишилася зі своїми капіталами і зберегла жіночу гідність…

Однак моє становище на той час залишалося вельми делікатним.

Обставини складалися таким чином, що мені конче необхідно було знайти відповідну партію, проте я знала, що мені цього не домогтися, якщо я здамся занадто доступною і поступливою. Я була лише бідною вдовою, в якої немає і натяку на посаг. І хоч якими б перевагами я володіла, вийти заміж мені було вкрай складно. У суспільстві мене всюди супроводжували чутки: «У цієї чарівної вдовиці немає ні фартінґа за душею…» Тому мені будьщо-будь треба було перебратися в якесь інше місце, де б мене не знали. Однак сталося так, як я навіть і припустити не могла.

Незабаром доля знову звела мене з тією молодою панянкою, якій я допомогла вийти заміж за капітана. Я, нічого не приховуючи, відкрила їй своє жалюгідне становище, і вона висловила готовність відплатити мені послугою за послугу. У мене ще залишалося близько чотирьохсот шістдесяти фунтів, якесь вбрання, золотий годинник і коштовності, щоправда, доволі непоказні, та на тридцять або сорок фунтів ще не проданого сукна, яке залишив мені колишній чоловік. Дружина капітана не тільки обдарувала мене своєю дружбою, а й намагалася розважити: знаючи про моє скрутне становище, вона щоразу робила мені невеликі подарунки, залишала вечеряти, брала з собою на прогулянки.

В одну з таких зустрічей моя мила приятелька висловила думку, що здалася мені такою, яка заслуговує на увагу. Якщо чоловіки, сказала вона, не маючи нічого за душею, безсоромно залицяються до заможних жінок, чому б і вам, дорогенька моя, не вчинити так само? Спіймати в тенета багатого жениха і таким чином помститися всім цим брехунам!

– Я вам допоможу, – додала вона. – Довіртеся мені, і я знайду вам заможного чоловіка, який ніколи не дорікне вас відсутністю посага.

Я відповіла, що цілком підкорюся її керівництву і без її вказівок не вимовлю ні слова і не зроблю ані кроку, за умови, що вона допоможе мені виплутатися з будь-яких труднощів, які можуть виникнути. На тому ми й згодилися.

Насамперед дружина капітана відправила мене, представивши кузиною, до однієї своєї далекої родички, яка мала невеликий маєток. Нібито поправити здоров’я на свіжому повітрі і відпочити від світського життя. Потім вона приїхала разом з чоловіком, щоб забрати мене звідти, і запросила пожити разом з ними в Брістолі. Чоловікові було сказано, що ми близькі подруги, що я дуже мила і порядна жінка, і у мене є статок – півтори тисячі фунтів, і незабаром мені належить успадкувати від родичів ще стільки ж.

Цього виявилося достатньо, щоб незабаром поширилися чутки, що молода вдова, подруга дружини капітана, справжній скарб – вона багата і вродлива. Тепер, якщо капітана розпитували про мене, він, не вагаючись, це підтверджував, хоча знав про мене тільки те, що говорила дружина. Робив він це абсолютно ненавмисно, тому що щиро вірив, що так воно і є насправді. Чутка відразу привернула до мене хмару шанувальників. На мене чекала непроста гра: вибрати серед них найбільш підходящу партію. Знайти чоловіка, який повірив би чуткам про моє багатство і не став збирати про мене більш докладні відомості.

Це виявилося не важко.

Я зупинила свій погляд на найбільш старанному з шанувальників і легко домоглася від нього палкого зізнання в коханні; він був на кілька років молодший за мене. Це був урочистий момент, однак у глибині душі я здогадувалася, що весь його запал заснований на припущенні, що я заможна, хоча ні про що подібне я навіть не натякала. Слова його лились медовою річкою, але претендента на мою руку потрібно випробувати до кінця: якщо я не сумніваюсь щодо його статку, він міг би подумати, що багата пані просто шукає собі коханця.

Я натяками дала йому зрозуміти, що не вірю в його щирість і підозрюю в бажанні одружитися з багатою жінкою. Він одразу ж вибухнув запевненнями в самовідданому коханні, але і їх я зустріла з удаваною недовірою. Наступного дня мій залицяльник з’явився з подарунком – обручкою з діамантом.

– Прийміть на знак мого кохання до вас, люба! – пристрасно вигукнув він.

– Сер, – мені довелося його трохи остудити, – такі висловлювання я чую не вперше – чоловіки їх нерідко повторюють. Але ось у чому питання: що ж вони цінують у своїй обраниці понад усе?

– Тільки чеснота!

– Бажано, в коштовній скриньці? – усміхнулася я.

Він почервонів, відчувши себе приниженим, проте вирішив будь-що-будь домогтися моєї прихильності. Тому він твердо сказав:

– Гроші суть прах і марність. Не варто стригти всіх під одну гребінку. Я покохав вас щиро і всією душею…

– А мої злидні не остудять ваш запал? – перебила я свого шанувальника, відчайдушно ризикуючи при цьому. – Мені необхідно підтвердження щирості ваших почуттів.

Повірив він чи ні в цю гірку правду, сказати складно. Мені здалося тоді, що не повірив.

Він кинувся до мене, обійняв і, обсипаючи пристрасними поцілунками, палко прошепотів: «Я і жебрачкою покохав би тебе, мила моя…»

Я пробурмотіла, відвертаючись:

– Не жартуйте так, сер…

– Годі слів, я хочу, щоб крім кохання між нами нічого не стояло. Ти будеш моєю?

– Ну що ж, – сказала я, ніжно вдивляючись в його очі.– Це ваш вибір. Ви ж мені дуже приємні, сер, і я готова подумати…

Ще якийсь час ми продовжували цю любовну гру. Він і справді мені подобався – такого шляхетного і привітного чоловіка я ніколи раніше не зустрічала і нерідко думала, що двократно злочинно його обманювати. Однак реальність диктувала свої умови – мені необхідно було влаштувати своє життя. Я панічно боялася злиднів і самотності. Він був людиною спокійною і доброю – ці риси його характеру все більше переконували мене, що такий чоловік переносить розчарування з більшою лагідністю, ніж той, хто сповнений бурхливих пристрастей. У майбутньому, – треба віддати йому належне – переконавшись, що я не жартувала з приводу моєї бідності, він не дозволив собі жодних докорів, хоча і міг би сказати, що був ошуканий. Уже не побоюючись утратити його, я, тим не менш, вела себе стриманіше, ніж зазвичай, – це дозволило б мені пізніше зізнатися в своєму скрутному становищі. Така поведінка була для мене подвійно вигідною; як я помітила, завдяки цьому він вирішив, що в мене або великі статки, або багато розсудливості, і що я зовсім не шукачка пригод.

Одного разу я наважилася дещо запитати в мого залицяльника, і він поставився до цього спокійно. Якщо він не цікавиться моїми фінансами, сказала я, отже, бере мене, не турбуючись про гроші. Невже він настільки багатий? Але якщо він настільки тактовний зі мною, я б хотіла відплатити йому такою ж люб’язністю, і не стану розпитувати про це. Однак я попросила дозволу поцікавитися, де ми з ним оселимося? Яким буде наш спосіб життя? І яке моє місце в ньому?

– Я чула, друже мій, – додала я, – що у вас є велика плантація за морем – у Вірджинії. Ви збираєтеся туди переселитися і взяти мене з собою? Але в мене, взагалі-то, немає особливого бажання вирушати за океан…

Він промовчав, і я жартівливо продовжувала, помітивши, що мої останні слова йому не до душі:

– Облиште, сер, анітрохи не уявляю вас у ролі плантатора. Ви справжній бранець міста, його комфорту, ділового шуму і метушливих розваг… Утім, як і я сама. А крім того, у мене є важливі підстави не переїжджати на край світу; адже якщо ваші плантації такі великі і багаті, то я занадто бідна для людини з двома тисячами фунтів річного доходу!

– Люба, – промовив він, цілуючи мою руку, – я ніколи не стану цікавитися вашим приданим. Я ж обіцяв вам не торкатися цього питання. Достатньо і того, що ви в мене є. І якщо ви не виявите бажання вирушити зі мною у Вірджинію, без вас я сам туди не поїду.

З цього часу мій наречений став посвячувати мене в усі свої справи і відверто говорити про свої прибутки та витрати. З цього я зробила висновок, що він міг би зайняти чільне становище в суспільстві; більшу частину його майна складали три плантації у Вірджинії, які приносили серйозний дохід. Однак якби він керував цими плантаціями самотужки, то був би набагато заможнішим.

Проте, я ще довго не давала йому прямої відповіді і тримала в болісній невідомості; він же був до того закоханий і нетерплячий, що взяв би мене і зовсім без посагу.

Словом, ми щасливо одружилися і тимчасово оселилися в непоганому готелі.

Після вінчання, кілька тижнів потому, я поспішила піднести моєму чоловікові маленький капітал – близько ста шістдесяти фунтів – і повідомила, що поки це все.

– Любий, – винувато додала я, – ми чоловік і дружина, чи не час тобі дізнатися, чи є у мене статок чи немає ані гроша?

– Радосте моя, я ж не дошкуляв тобі розпитуваннями про це, – посміхнувся він. – Коли вважатимеш за потрібне, тоді і скажеш. Я ж задоволений, що отримав дружину по серцю.

– Але мені якось ніяково. Я не можу заспокоїтися.

– Що тебе бентежить, люба?

– Мені незручно говорити про це, і тобі, можливо, буде неприємна ця розмова… – Він пригорнув мене до себе, і я сказала, зашарівшись: – До мене дійшли чутки, що капітан, чоловік моєї приятельки, в будинку якої ми познайомилися, говорив тобі, що я дуже багата. Але запевняю тебе, в розмовах ми з ним жодного разу не торкалися цього предмета. Я ніколи не доручала йому розпускати такий поголос.

– Можливо, капітан щось мені і говорив, хоча я вже цього не пам’ятаю. І що з цього випливає? Якщо він увів мене в оману – це його провина.

Ти ж сама уникала говорити про це, тож у мене немає підстав докоряти тобі.

– Ти, коханий мій, – найшляхетніша людина у світі! – гаряче вигукнула я і додала: – Тим болючіше мені усвідомлювати, що у мене так мало грошей.

– Чим менше їх у будинку, дорогенька, тим гірше для нас обох… Але, сподіваюся, ти не думаєш, що я зміню своє ставлення до тебе через те, що твій посаг мізерний? Якщо у тебе нічого немає, скажи мені відверто. Я, може, і дорікну пліткарям тим, що мене обдурили, однак тебе звинувачувати мені нема в чому. Хіба ти не натякала мені, що бідна? Для мене в цьому немає ніякої несподіванки.

– Я дуже рада, мій друже, що не брала участі в цьому обмані до весілля. Це щира правда, я не така багата, як про це балакали… Але дещо у мене є.

Я майже нічого від нього не приховала. Мій чоловік хоч і був здивований, проте виду не подав, і навіть зізнався, що радий, тому що взагалі ні на що не розраховував. Трохи грошей, золотий годинник і кілька діамантових перснів – ось і весь мій посаг.

Давши йому перепочити кілька днів, я принесла сто фунтів золотом, повідомивши, що це – теж частина мого приданого. До кінця тижня він отримав з моїх рук ще сто вісімдесят фунтів грошима і фунтів на шістдесят сукна.

– Ось і все, – пригнічено сказала я. – Повинна, на жаль, повідомити тобі, що якби особа, якій я одного разу позичила шістсот фунтів, не підвела мене, то у нас була б зараз тисяча фунтів… Я, звичайно, завинила перед тобою.

Чоловік кинувся втішати мене і навіть не запитав імені того, хто не повернув мені борг. Я могла б з легкістю щось вигадати, але цього не знадобилося; він був зворушений і радий тому, що хоч щось залишилося… Кращого чоловіка важко було б знайти, хоча його положення згодом виявилося не настільки блискучим, як я передбачала, а, з іншого боку, розрахунок нареченого примножити свої статки за допомогою шлюбу не виправдався.

Він, потрібно віддати належне, був нескінченно доброю людиною. Однак зовсім не дурною. Розуміючи, що дохід його недостатній для того способу життя, до якого він звик, чоловік мій почав шукати вихід. І врешті-решт усе ж повернувся до думки вирушити у Вірджинію. Там, твердив він, ми будемо жити на своїй землі, у власному будинку, там усе дешево і всього вдосталь.

Мені було зрозуміло, чого він хоче, і я погодилася, що це було б найрозумнішим. І, щоб виправдати мій скромний внесок у нашу родину, оголосила, що вважаю за свій обов’язок їхати разом із ним.

Він обсипав мене тисячею люб’язностей, стверджуючи, що про кращу дружину і мріяти не смів. Ми їдемо разом – і він щасливий! За океаном у нього прекрасний, добре обставлений і просторий будинок, що належить їхній родині. Там живуть його мати і сестра. Поряд іще один будинок, трохи менший, і коли ми приїдемо, він попросить їх переселитися туди. Ці жінки – його єдина рідня, і він вважає, що вони зустрінуть мене із захопленням.

Уже дуже скоро ми сіли на корабель, який відпливав до Америки, взявши з собою багато необхідних для нашого будинку речей, а також товар для продажу, і благополучно відчалили.

Наша подорож тривала довго і було чимало всіляких пригод, – достатньо того, що нам довелося пережити дві страшні бурі, а одного разу ми ледь не зазнали нападу піратів. Однак усе минулося добре, і після цих жахіть ми нарешті увійшли до гирла річки Йорк[7] у Вірджинії. Прибули на нашу плантацію, де нас напрочуд радо і ласкаво зустріли мати із сестрою мого чоловіка.

На моє прохання свекруха та її донька залишилися жити на колишньому місці – у великому будинку, тому що я відразу ж відчула до його матері незрозуміле почуття: мені стало здаватися, що я знаю її давним-давно. Вона мені дуже сподобалася, хоча я і здогадувалася, що ця приємна, проста і, гадаю, доволі досвідчена жінка не була шляхетного походження. Але мені було абсолютно байдуже, хто вона; я давно вже покінчила з дитячими мріями стати «леді».

Я щасливо і затишно жила в новій родині до того самого нещасливого дня, коли один вражаючий здогад не поклав кінець усьому нашому процвітанню, після чого моє становище стало неймовірно тяжким і дивним.

Моя свекруха була балакуча і постійно розважала мене розповідями про країну, в якій ми всі жили. Я дізналася, що більшість мешканців цих місць прибули з Англії в невимовно поганому стані. Умовно вони ділилися на два розряди: одні були привезені на суднах і відразу продані на службу, інші, після перебування в англійських в’язницях і пом’якшення вироку, заслані за різні злочини.

– Коли всі ці люди ступають на цю землю, – розповідала свекруха, – багаті плантатори купують їх, як рабів, не роблячи особливих відмінностей; злочинці же працюють на полях до закінчення терміну. Потім уряд надає кожному з них по кілька акрів землі. Спочатку розчищається і обробляється ділянка і засівається, зазвичай, тютюном і пшеницею для власного споживання. Потім під майбутній урожай купці відпускають у кредит землеробське знаряддя, одяг та інші необхідні речі. Щорічно розширюються оранки, купується все необхідне, у тому числі робоча худоба. Таким чином, моя дорогенька, чимало засуджених до шибениці стають впливовими людьми. Дехто з наших світових суддів, офіцерів і членів магістрату носить на тілі каторжне тавро. Я ж і сама належу до другого розряду тутешніх мешканців, – посміхнувшись, додала моя свекруха. – Мене заслали сюди через одну дурницю, яку я зробила в молодості. Мені до сьогодні неприємно про це згадувати… проте, це правда.

Вона зі щирою довірливістю зняла рукавичку і показала мені свою долоню з випаленим розпеченим залізом тавром.

– Тут у багатьох такі руки, і вони анітрохи цього не соромляться. Відомий вам майор був видатним кишеньковим злодієм, а тутешній суддя колись грабував крамниці… Я могла б назвати тобі ще дюжину таких же, як вони.

Мене ця розмова чомусь надзвичайно схвилювала.

Того дня, коли свекруха вкотре взялася розповідати мені про пригоди одного засланця, який прибув сюди кілька тижнів тому, я попросила її розповісти мені про своє життя. І вона охоче поринула в спогади.

Замолоду, живучи в Лондоні у великій і недолугій родині, моя свекруха через примхи своєї безталанної матері потрапила до надто поганого товариства. Доходило до того, що її посилали носити передачі з їжею для однієї з родичок, яка опинилась за ґратами. Там вона познайомилась із молодими людьми вельми сумнівного походження.

– Зрозуміло, моя дорогенька, ти зовсім незнайома з нетрями Лондона. Потрапивши туди, вибратися майже неможливо, – продовжувала вона.—

Неподалік в’язниць вештається стільки шахраїв і головорізів, хай Бог милує, а я тоді була безтурботна й дурна. Незабаром родичі від мене відвернулися, а приятелі долучили до злодійських пригод. До того ж я, будучи вагітною, потрапила до в’язниці, і народила там дівчинку… Але потім мене заслали сюди, замінивши каторгу на поселення у Вірджинії…

– А що сталося з вашою дитиною? – запитала я, мимоволі сполотнівши. Дякувати творцеві, вона тієї миті не дивилася на мене.

– Це єдине, чого я собі довіку не пробачу, – задумливо відповіла жінка. – Я назвала крихітку Бетті… Що з нею сталося? На жаль, не знаю. Але пізніше до мене дійшли чутки, що моя дочка померла.

Помітивши мій стан – а я ледве не зомліла, – свекруха заклопотано запитала, чи не погано мені і чи не засмутила вона мене своєю розповіддю.

– Ні-ні, просто мені дуже шкода вас… Я уявила, скільки вам довелося страждати, – пробурмотіла я, ховаючи обличчя. – Давайте краще відкладемо цю розмову…

– Усе це залишилося в минулому. Дорогенька моя, не варто так засмучуватися. Таке життя: воно багато чого вчить… – Свекруха і не збиралася мене відпускати. – Я навіть рада, що все так сталося; адже якби зі мною не сталося те, через що в молодості я потрапила до в’язниці, я не опинилася б тут і не знайшла своє щастя…

І вона продовжувала згадувати про те, як потрапила служницею до доброї і набожної родини і старанно працювала, поки термін її покарання не закінчився. Усі домочадці її полюбили, і коли вона здобула свободу, їй запропонували залишитися у будинку, поклавши гідну винагороду за працю. Коли ж дружина її господаря-плантатора померла, той одружився на ній, і у них народилися двійко дітей – син, який тепер став моїм чоловіком, і його сестра. Завдяки наполегливій праці та вмілому керуванню після смерті чоловіка моя свекруха розширила плантації і привела їх до того стану, в якому вони зараз. Тому більшій частині свого статку вона зобов’язана собі, а не чоловікові, який помер шістнадцять років тому…

Я слухала неуважно, зрідка киваючи і намагаючись угамувати нервове тремтіння: адже поруч зі мною сиділа моя рідна матінка!

Мені довелося зробити над собою величезне зусилля, щоб чемно вибачитися і піти до себе, пославшись на спеку і раптовий головний біль.

Я була найнещаснішою жінкою на світі й чимало б віддала, щоб нічого не знати про минуле своєї свекрухи. Моє життя в одну мить розбилось ущент – я народила двох дітей і була вагітна третьою від рідного брата, з яким досі спала щоночі!

Мене терзала така тривога, і така тяжкість лежала на моїй душі, що я не знаходила собі місця. Я боялася відкрити свою таємницю, ненавмисно виказати її словом або вчинком стосовно свекрухи, боялася проговоритися уві сні, стала нервовою і полохливою. Усі пояснювали це моєю вагітністю – я мала ось-ось народити. Найменше, що на мене чекало, – це втрата чоловіка; дізнавшись правду, він би без вагань розлучився зі мною.

Я була настільки змучена своїми переживаннями, що коли прийшов термін, я народила мертву дитину.

Мій чоловік був ніжний і уважний до мене, і це тільки ускладнювало моє становище. Адже я перебувала за тридев’ять земель від Англії і не мала можливості повернутися туди. І хоч до мене добре ставилися, я постійно відчувала себе злочинницею, а не чесною дружиною. Якби я зважилася поділитися таємницею зі своєю матір’ю, було б, мабуть, нелегко переконати її в правдивості моїх слів, – адже в мене не було ніяких доказів, крім мого дитячого імені. А раптом би вона мені повірила? Тоді я лишилася б обох: і матері, і чоловіка.

Ці думки мучили мене настільки, що я втратила відчуття дійсності. Ми з моїм братом жили в кровозмісному шлюбі, і змінити що-небудь було неможливо. Однак я вирішила допоки в жодному разі не відкриватися і не робити ніяких заяв. І хоча з часом мене перестала мучити протиприродність цих відносин, мені ставало все важче виконувати подружні обов’язки. Мій чоловік почав викликати в мене огиду. Так, у неймовірній пригніченості, прожила я ще три роки; на щастя, дітей у нас більше не було.

Усе минало своєю чергою, у будинку зберігалася видимість спокою і щастя. Моя мати продовжувала час від часу ділитися зі мною спогадами про свою молодість. І якою б грішницею вона не була в минулому, я відчувала себе у сто разів гіршою за неї. Я не могла очікувати нічого хорошого від такого життя. Однак минув ще деякий час, перш ніж усе скінчилося руйнацією і ганьбою.

Справи наші похитнулися; мій чоловік змінився настільки, що мене почала дратувати його поведінка. Дійшло до нервових зривів. Стосунки наші остаточно зіпсувалися, і мені довелося скористатися обіцянкою чоловіка, яку він дав мені перед поїздкою у Вірджинію. Тоді він сказав, якщо мені тут не сподобається, ми можемо повернутися до Англії коли мені заманеться, однак я повинна попередити його про це заздалегідь, щоб він устиг упорядкувати свої справи.

Я поставила вимогу, – і, зізнаюся, не в якнайлюб’язнішій формі,– щоб чоловік виконав цю обіцянку. І послалася на те, що він почав погано зі мною обходитися і став безпідставно ревнивий. Тутешній клімат мені не підходить: я постійно хворію і відчуваю себе самотньою, – сказала я йому і додала, що наш від’їзд до Англії, можливо, тимчасовий і зможе відновити наші стосунки.

Тут я збрехала – мені хотілося поїхати без нього.

Звичайно ж, він не погодився і став кричати, що залишиться тут, інакше плантацію чекає остаточний занепад. І що я можу забиратися на всі чотири вітри, але дітей він мені не віддасть. Я відповіла: отже, я їду сама. Ми посварилися і наговорили одне одному грубощів. Потім він охолов, застосував усю свою чарівність і почав переконувати мене змінити своє рішення. Однак усі його зусилля виявилися марними – я більше не кохала його. Я не могла без огиди навіть думати про шлюбне ложе, винаходила тисячу відмовок, посилалася на нездоров’я і поганий настрій, аби чоловік до мене не торкався. Більше ніщо не утримувало мене в цьому будинку, навіть діти.

Зрештою моя непохитність настільки роздратувала чоловіка, що він прийняв поспішне і фатальне рішення не пускати мене до Англії. «Ти, – холодно сказав він, – хочеш учинити нерозважливо, зганьбити мою родину і розорити мене. І якщо тобі дороге наше благополуччя, ти більше не станеш звертатися до мене з таким проханням».

Ці доводи обеззброїли мене. По суті, він мав рацію – і перш за все як людина терпляча і порядна, як голова родини, що піклується про мене і дітей. Але тепер я бачила в ньому не чоловіка, а лише сина моєї матері, і бажання покинути його від цього стало ще сильнішим: я вдень і вночі міркувала про те, як це здійснити.

Домогтися від чоловіка згоди не було ніякої можливості – він не хотів ані їхати зі мною, ані відпустити мене саму. Про те, щоб рушити в дорогу без його волі, годі було й думати, звичаї і порядки колонії подібного не допускали. У нас нерідко траплялися сварки з цього приводу, і вони ставали все більш небезпечними, бо, абсолютно до нього охолонувши, я не стримувала себе у висловлюваннях, і часом говорила з чоловіком зухвало. Інакше кажучи, я щосили підштовхувала його до розриву.

Шукаючи будь-який привід, щоб посилити сварку, я навіть відмовилася спати з ним. Чоловік на це сказав мені, що я, мабуть, не сповна розуму, і якщо не зміню своєї поведінки, то він запроторить мене в божевільню. Я трохи послабила тиск, злякавшись загрози. І хто повірив би божевільній, якби я відкрила свою таємницю?

Але зберігати її в собі мені вже бракувало сил. Я повинна була поділитися нею з ким завгодно.

Коли в нас з чоловіком сталася чергова сварка, вона набула такого гострого характеру, що я мало не виклала йому всю правду. Почалося з того, що він, як зазвичай, дорікнув мені в незрозумілій упертості – маючи на увазі моє небажання відмовитися від поїздки в Англію. Я відповіла шпилькою, і, слово за слово, як це зазвичай буває під час родинних сутичок, посипалися образи. Він став кричати, що я поводжуся з ним, як з чужою людиною, а не як з чоловіком, що діти мені байдужі, ніби я їм не мати, а до нього ставлюся, як до приблудного собаки, – але ж він на це не заслуговує. Усі спроби переконати мене вже вичерпані; і хоч йому огидне насильство, він змушений прийняти найкрутіші заходи, щоб спонукати мене до виконання подружніх обов’язків.

Уся кров скипіла в мені, я оскаженіла.

– Мені абсолютно начхати, – грубо закричала я, – на твої круті заходи! І від свого рішення повернутися в Англію я не відступлюся. Мої почуття до тебе як до чоловіка померли… а мої материнські почуття тебе не обходять. Про справжні причини такого ставлення до тебе я говорити не стану, скажу тільки одне: мої чоловік і діти – незаконні, і в мене достатньо підстав, щоб це стверджувати…

Мені навіть стало шкода його: мій чоловік смертельно зблід, глянув на мене з невимовним розпачем. А потім здригнувся, захрипів і почав сповзати з крісла. Я кинулася по допомогу до слуг, його перенесли в спальню, а свекруха негайно послала верхового слугу за доктором.

Важка гарячка ще довго його не відпускала. Ледве одужавши, чоловік почав докоряти мені тим, що своїми словами я завдала йому смертельної рани, і він хоче поставити мені всього одне питання. Я відповіла, що гірко шкодую через свою нестриманість, однак попросила не вимагати у мене жодних пояснень, тому що від цього буде тільки гірше. «Здогадуюся, – додала я, – про що ти подумав: про те, що я вважаю за законного чоловіка когось іншого, що я зрадила його. Це просто смішно, і причина зовсім в іншому».

– Тобі доведеться відпустити мене, – наполягала я. – Без жодних пояснень із мого боку.

– Нізащо на світі,– відповідав він. – Поки я живий, на це я не погоджуся.

– Чи знаєш ти, друже мій, – усміхнулася я, – але ж я можу будь-якої хвилини домогтися твоєї згоди на мій від’їзд. Більше того – ти сам будеш благати мене про це!

Ці слова тільки розпалили в ньому бажання вивідати мою таємницю.

Він кинувся до матері, про все їй розповів і попросив домогтися від мене правди. Свекруха застосувала весь свій розум і всю проникливість, але я миттю обірвала її, сказавши, що таємниця полягає в ній самій, а повага до неї змушує мене просити її припинити ці розпитування.

– Заклинаю вас, – додала я, – не спонукати мене зізнаватися. Якщо таємниця, якої ви маєте наміру домогтися, буде розкрита, то ви безумовно станете на мій бік і залишите мене в спокої.

– Ти хитруєш, – свекруха остаточно розгубилася і не знала, що й відповісти. – Мені здається, не існує такої таємниці, яка могла б посварити тебе з чоловіком.

– Що ж, – сказала я. – Доведеться вам довіритися. Але ви повинні урочисто заприсягтися, що не відкриєте цієї таємниці своєму синові без моєї згоди.

Повагавшись, вона кивнула. Небажання пов’язувати себе присягою боролося в ній з пекучою цікавістю. Нарешті вона пообіцяла у всьому бути на моєму боці й осінила себе знаком хреста.