Читать книгу Розпали вогонь! Поради для тих, хто шукає свій шлях - Даниэлла Лапорт - Страница 6

Правда розставляє акценти

Не слід прислухатися до порад людей, яких ви добре не знаєте, які не мають великих мрій або зовсім не страждали. Чи з якими ви не відсвяткували бодай одне важливе релігійне свято. А ця книжка повна правил і порад. Тож ми з вами маємо познайомитися ближче. І перш ніж братися до справи – розкривати душу й остаточно з’ясовувати свої бажання, а також сприймати мої слова щодо цього на віру, – дозвольте мені відрекомендуватися, розповівши вам про визначальний момент мого життя.

Ми сиділи за столиком у кутку кав’ярні JJ Bean на розі Комершел-драйв і Шостої авеню у Ванкувері. Біля моєї чашки з м’ятним чаєм лежала купа кредитних квитанцій, папери з переліком умов кредитування та список питань для обговорення. Я сподівалася, що Ланс, мій інвестор і наставник, дасть мені відверту, мудру пораду. Мою компанію розривали на частини суперечливі наміри та мотиви. Ситуація була кепська. Під удар було поставлено все: сотні тисяч доларів, п’ять років кропіткої та пристрасної праці, тривалі стосунки, репутація – словом, моя велика мрія. У мене був юрист (навіть двоє). Був бізнес-тренер. Був психотерапевт-буддист. Кого мені бракувало – це друга із залізною діловою хваткою, який би добре знав усі входи й виходи, а також мене.

На моєму лобі залягла глибока зморшка, що свідчила про відчай і безвихідь. Я наполегливо шукала відповіді на питання «Що мені робити?», кидаючись від сценарію А до Б, потім до… – і так аж до Я. Ланс усе пояснив, хитро примруживши очі. Він сказав:

«ТИ ВІЛЬНІША ЛЮДИНА, НІЖ ТИ ВВАЖАЄШ»

«Ви, певно, жартуєте», – подумала я. Я вільна? Та я ніколи в житті не почувалася такою загнаною в пастку. Моя нервова система зазнавала невідомого досі тиску. Банкіри телефонували мені на мобільний, інвестори зустрічалися таємно від мене. Я вже кілька місяців не розмовляла зі своїм бізнес-партнером, якого колись обожнювала…

Випробовування вогнем: як я тут опинилась

«Удавай, що ти та, ким хочеш бути, доки не станеш нею!» – цього я добре навчилась. Навчилась, а потім затялась. 2000 року в мене було класичне каре, я носила чорний костюм і м’які шкіряні черевики. Я була виконавчим директором розташованого у Вашингтоні аналітичного центру, де працювали футурологи світового класу, і відправляла інформаційні бюлетені до Пентагону та Світового банку. Я скеровувала роботу неймовірної команди диваків-інтелектуалів з IQ не нижчим, ніж у членів Mensa5. Вони прогнозували й аналізували потенційні наслідки епідемії СНІДу в Африці, можливої нестачі води на планеті, хаотичних соціальних криз і подібних явищ. Про такий аналітичний центр було годі навіть мріяти. Ефективне управління, динамічність, належне фінансування. Ледве не щодня мене запитували, в якому університеті я вчилася (ні в якому), та просили підписати чергову угоду про нерозголошення конфіденційної інформації (що я й робила). З дев’ятої до п’ятої я читала про зброю масового знищення та сценарне планування, а по вихідних – поезію Рільке, богословські твори Джидду Крішнамурті6 та свіжий номер журналу Rolling Stone.

Джеймс Карвілл7 якось сказав: «Округ Колумбія8 – це Голлівуд для потвор». Аналітичні центри – це свого роду гламурні місця у Вашингтоні. Та, незважаючи на свою посаду та перепустку до Білого дому, я постійно намагалася вгамувати шалений комплекс самозванки. Я тужила за поп-культурою та містицизмом. Мої, так би мовити, прогресивні погляди суперечили принципам і правилам, які є основою політики. У перший місяць свого перебування в столиці я з’явилася на збори в Білому домі з пурпуровими пасмами у волоссі. Так само я могла б помахати перед зборами посвідченням КДБ. Пізніше голова зборів відвів мене вбік і запитав, підморгнувши: «Ви тут новенька, так?»

Я наполегливо вчилася, та все більше занепадала духом. Урешті-решт я звільнилася. Точніше, втекла, повернулася на батьківщину, змучена та спантеличена. Я поглянула на свої черевики й подумала: «Хто в біса купив таке?» Я віднесла свої костюми до комісійного магазину, пофарбувала волосся в яскраво-червоний колір, зробила пірсинг у носі та кілька нових татуювань. Чого й слід було чекати.

Потім настали неминуча криза особистості та пошуки власного «я». Я деякий час провела в Індії й особисто зустрічалась із Далай-ламою, жила в ашрамах і релігійних центрах, чаювала з Екгартом Толле9. Щоб сплачувати за житло, я відновила свої старі зв’язки та рекламну агенцію «для фантастичних людей і проектів» і почала робити те, що клялася ніколи більше не робити: збувала чужі ідеї пересиченим телевізійним продюсерам і ведучим радіопередач. А тим часом разом із друзями обмірковувала, як зібрати мільйон баксів на відкриття міського центру, який об’єднав би спа-салон, студію йоги, громадський центр, ресторан органічної їжі та бутик (і ми могли би надавати франшизу!). Потім я чітко усвідомила той факт, що я не хочу займатися жодною справою, де треба мати зв’язку універсальних ключів і давати оцінку роботі персоналу. Я спробувала вступити до школи мистецтв. У мене досі є той лист-відмова.

А потім з’явилася нова можливість. Після кількох місяців блукання та невдалих спроб налагодити зв’язки я об’єднала свої зусилля з працьовитою приятелькою, у якої була чудова ідея. Вона мала натхненний задум, а я – достатньо мізків, аби вмовити людину купити мій товар, і в нас обох було відмінне почуття стилю. Ми швидко й успішно відкрили справу, яку найпростіше було б назвати консалтинговою компанією… з душею.

То був крихітний крок у напрямку мого справжнього покликання. Я носила лляні туніки та скручувала волосся у дреди. Ми залучили сотні тисяч доларів інвестиційного капіталу та найняли хвацького виконавчого директора керувати парадом. Я написала найкращу книжку про наш бізнес, а художнє оформлення взяла на себе моя компаньйонка. Нам телефонували продюсери «Шоу Опри Вінфрі». Журнали присилали фотографів, щоб зробити з нами світлини. Ми отримували пропозиції від провідних телевізійних мереж. Трафік на нашому сайті зростав у геометричній прогресії – як ми мріяли. Ми ставали такими, якими й хотіли бути – багатими та знаменитими, – до того ж доволі швидко. Та прибуток і статус вийшли на перше місце, а наш девіз «Надихай справжність» став катастрофічно… несправжнім.

Щодня, перш ніж увійти до офісу нашої стайлінг-студії з блискучими білими стінами та високим абстрактним мистецтвом, я мусила внутрішньо налаштуватися на креативну напругу, що чекала на мене, та на чвари, які зрештою мали зруйнувати нашу маленьку імперію. Понеділок. Сонячний ранок. Моя рука – на дверній ручці, поряд із табличкою з моїм ім’ям. Я глибоко вдихаю й відчиняю двері. «Ти можеш це зробити!» – кажу я собі. Й одразу виникає думка: «Як це огидно!» Залишається усміхнутись і вийти на сцену: «Всім доброго ранку!» Ця вимушена усмішка на початку дня стала для мене звичною.

До мішанини думок стосовно шляхів розвитку нашої компанії додавалися нові, і я поволі ставала спокійнішою. На кону були великі гроші. Гроші багатьох людей: друзів, які віддали свою місячну зарплатню, аби стати нашими інвесторами; венчурних компаній, які виписали нам чеки з шестизначними числами. То була грандіозна мрія, і я не збиралася здіймати тривогу лише через свої численні малозрозумілі побоювання, що в нашому бізнесі, здається, щось не так. Я гадала, що брак сміху в офісі навряд чи буде вагомим аргументом для інвесторів. Того дня, коли я передавала право підпису на документах, пов’язаних із банківськими операціями компанії, мені хотілося кричати: «Це неправильно. Абсолютно неправильно! Хай Богиня Творчого Правосуддя виявить свій гнів і вгамує сум’яття в глибинах моєї душі!» Утім, то було б, як ви розумієте, надто пафосно. Натомість я промовчала. Тепер у нас були зобов’язання, і я мала намір бути демократичною, відповідальною, розважливою та в усіх розуміннях гнучкою, аби виконати ті обіцянки.

Незадовго до нашого краху моя компаньйонка і я дали відеоінтерв’ю авторитетному сайту, присвяченому питанням бізнесу. Ми нахабно брехали: «Так, дякуємо. Це так чудово, адже щотижня ми надихаємо тисячі жінок жити щирішим життям». А потім, здається, ми несли якусь маячню про те, як захоплює підприємництво і що іншого життя ми б не хотіли. Коли ми завершили зйомку, я кинулася відчіпляти мікрофон, ніби то була змія, що обвивала мою шию.

Другого дня зателефонував технічний спеціаліст сайту. Він не скупився на вибачення:

– Мені надзвичайно прикро. Такого ніколи не траплялося раніше, та відеофайл якимось чином було пошкоджено. Нам дуже незручно через цю технічну недбалість. Чи не могли б ми перезняти матеріал?

«Таки є Бог на світі!» – зітхнула я, бо відчула неабияке полегшення, що мою зухвалу брехню не буде увічнено на YouTube. Я запропонувала продюсеру зустрітися за кілька місяців. Просто тягнула час. Я відчувала: щось має статися. Наступного тижня для мене все закінчилося.

Наш виконавчий директор запросив нас до кав’ярні на розі на планову оперативну нараду. Для мене та нарада стала особливою, бо я бачилась із ним тоді востаннє. Очевидно, було ухвалено рішення (я кажу «очевидно», бо рішення ухвалювали без мене та моєї партнерки), що для компанії нова бізнес-модель буде вигіднішою. Вигляд це мало приблизно такий.

Мені давали можливість отримувати невеликий відсоток від моєї зарплатні (щедро!) та писати для блогу один-два пости на тиждень із дому (дуже класно!). Не було потреби повідомляти мені, що бізнес залишає собі всі мої доробки. Я перетворилася на звичайну співробітницю компанії – і ця компанія вже не була моєю. Усі мої фотографії, усі до одної статті, які я розміщувала на сайті, гонорари за книжку, яку я написала, права на інтелектуальну власність із консультаційних послуг і навіть мій профіль на Twitter – усе це мені не належало. Моє ім’я на дверях чи на сайті вже нічого не означало. Було зрозуміло: мене звільняли. Моя компаньйонка отримала подібну пропозицію, і, здогадуюсь, вона на неї пристала (кажу «здогадуюсь», бо приблизно тоді після кількох років щоденних розмов ми припинили спілкуватися).

Я не здригнулася, слухаючи ці новини. Гнів спричинив у моєму організмі такий викид ендорфінів, що я заціпеніла, й тільки це врятувало мене від нестримного тремтіння та завадило кинутися через стіл на директора, який сидів навпроти. Пригадую, подумала, чи немає часом під рукою якогось гострого предмета. Я зціпила зуби й втупила погляд в одну точку. Свідомо сповільнила своє дихання, щоб охолодити обличчя та груди, які буквально кипіли. Свої останні слова в тій кав’ярні я вимовила з крижаним спокоєм:

– Дякую за інформацію. Я знаю все, що мені треба.

Я помчала назад до студії, схопила свій ноутбук і на шаленій швидкості вилетіла з паркінгу. Того дня дорогою додому я так верещала в автівці, що ввійшла до будинку вже охриплою. Туш була розмазана по обличчю, я вся тремтіла.

І все ж… навіть у шоковому стані, з розбитим серцем я почула свій приглушений, та живий внутрішній голос. І він промовив: «Нарешті!»

Ваш організм усе знає

Я чула про одного японського магната, який ухвалює рішення щодо бізнесу, керуючись своїм вибором їжі. За вечерею він обмірковує чи обговорює ділову пропозицію, що надійшла того дня. Коли їжа добре перетравлюється, він приймає її. Якщо організм не сприймає страву, то бізнесмен не приймає й пропозицію.

Мій шлунок увесь час давав мені підказки. Правду видавала пауза, що наставала, коли я прикушувала язика й не висловлювала своєї думки. Та я не зважала на постійні шпиняння оголених нервів і важкість у голові. Я уклала угоду зі своїми почуттям обурення та палкими бажаннями. І, зробивши так, я зрадила собі. Виявом цього був театральний обман моїх приятелів-акторів. Дякувати Богові, все закінчилось одним махом. Незалежно від того, чи довго доводиться чекати на звільнення, завжди здається, що приходить воно швидко й милосердно.

Тож повернімося до столика в кутку кав’ярні JJ Bean’s із м’ятним чаєм, Лансом і рятувальною місією…

– Послухай, ти в джунглях. Тому просто грай за правилами джунглів. – Ланс нахилився ближче. – Час подбати про себе, Даніелло. Ти втрапила в цю халепу, тому що віддала свою владу. Ти отримала шанс засвоїти урок. Я хочу, аби ти скористалася ним і ніколи більше не припускалася такої помилки. Закон джунглів. Закон сили.

Вам, мабуть, знайомі такі прикрі уроки – вони повторюються знову і знову, доки їх не засвоїш.

Я зрозуміла. Я вільна. В джунглях. Нряяяв! Цей досвід був для мене важливішим, ніж мій покровитель і наставник міг собі уявити.

– Я розумію, насправді, – сказала я. – Я розумію: те, що мені пропонують, жалюгідне. Вони намагаються залякати мене. Це лайно, якого в джунглях до біса. Я знаю це, знаю.

Я наполегливо продовжувала. Зморшка на лобі глибшала – як так піде, то незабаром доведеться колоти ботокс.

– Та якщо я скористаюся своїми законними правами – а я знаю, що маю під собою дуже міцний ґрунт, – якщо вирішу застосувати в цій ситуації прийоми кунґ-фу, тоді хтось може втратити свій дім або зіпсувати собі репутацію. Я знаю, що «чесна» гра коштуватиме мені купу грошей – грошей, яких у мене немає. Поки що.

Я машинально намалювала кілька закарлючок на папірці, що лежав переді мною, й повела далі:

– Хай поцілують мене в дупу, та я не бажаю руйнувати будь-чиє життя. Має бути спосіб…

Мій голос завмер. Я визирнула у вікно й побачила растамана10, що проїздив повз на велосипеді. «Цікаво, чи має цей хлопець відповідь», – подумала я.

А потім мій наставник перервав мовчання. Його слова прозвучали м’яко й водночас категорично; доброзичливо, проте страшенно серйозно:

– Ви підприємець чи хто?

То було запитання, не критика. І воно повисло в повітрі, ніби меч над вівтарем. Здається, я навіть чула, як десь далеко б’ють барабани племені. Я мала пройти випробування. Двері №1: Самоповага. Розрахунок на власні сили. Самовизначення. Двері № 2: Збереження поваги дуже багатого, високоінтелектуального інвестора, який щиро прагне допомогти. А дуже багаті, високоінтелектуальні, щиро готові допомогти інвестори – не ті люди, у стосунках з якими варто спалювати мости. До того ж я була безмежно вдячна йому за все. Я була просто вимушена правильно відповісти на його запитання.

Закон джунглів. Їсти, аби не з’їли тебе. Кусати, якщо вкусили тебе. Бути безжальним.

Уся кар’єра промайнула переді мною за мить – ніби поворот з автостради, повз який ти проносишся на високій швидкості. Коли мені було вісім, я продавала лимонад за стійкою – і мала прибуток, до речі. Потім я організовувала продаж квитків на шкільний карнавал (батьки мали сплачувати подвійну ціну). Я вмовляла банкірів надати кредити під вигідніші відсотки, а інвесторів – вкладати свої гроші («Ми станемо справжнім проривом!»). Моє ім’я було на розгортках найвпливовіших журналів і в тисячах пошукових запитів користувачів інтернету. Я наймала співробітників і звільняла, потім наймала ще більше. IP11, CEO12, COO13. Я встигала творити дива до COB14, щоб отримати ROI15. Звісно, я… підприємець. Чи ні?

І тут до мене дійшло. Я неправильно дала собі визначення – тобто не зовсім правильно. Я глибоко вдихнула й витримала паузу. Я була готова до того, що Ланс підніметься з-за столу й піде, назвавши мене безнадійним романтиком, не здатним керувати жодною династією. «Було приємно познайомитися, тюхтійко!» Нарешті я усвідомила беззаперечну правду.

Тож я визнала:

– Я гуманістка.

І уточнила:

– Яка волею обставин є підприємцем.

А потім прямо заявила:

– І вважаю, що можу захистити себе, нікого не кинувши.

От і полегшення. У той момент я вже не хвилювалася, раптом Ланс кине мене, бо щось усередині ніби стало на своє місце: безжальне співчуття. Так, мені набридло терпляче зносити дурнів. Ні, я більше не терпітиму мило та натхненно чиюсь негідну поведінку, в тому числі власну. Спочатку я одягну свою кисневу маску. Я застосовуватиму свою владу на повну. І домагатимуся цього без помсти, образ, із вдячністю за все, що маю. У душі я муркотала, мов пантера на своєму дереві. І всміхалася.

Я, напевне, пройшла випробування, бо Ланс усміхнувся у відповідь.

– Що ж, чудово. Це все, що нам необхідно було знати, – сказав він із радісним полегшенням. – Тож ось що має робити підприємець-гуманіст…

І виходячи з того, ми спланували моє майбутнє. Любов, закон джунглів і решта.

А як щодо моєї колишньої компанії? Вони почали друкувати статті про антицелюлітні креми та вагітних наречених (нічого не маю проти вагітних наречених – моя мати була однією з них). І невдовзі збанкрутували. Карма. Дхарма. Ще б пак! Кожен пішов дорогою, яка йому судилася.

Я стала Розпалювачкою Вогню.

Дух творчості звільнено

У Вашингтоні я користувалася метро протягом трьох років, але тижня тисняви серед пригнічених і виснажених держслужбовців (які щодня їхали на роботу з передмістя, були вдягнені в затісні дешеві костюми й поганенькі краватки, їли якісь батончики та розсіяно поглядали в темний тунель), було достатньо, аби зробити висновок: «Так, робота з дев’ятої до п’ятої може бути ще тим пеклом».

У той період мені часто доводилось у службових справах спілкуватися з військовими та співробітниками Пентагону. Вегетаріанка, аполітична канадійка, в бюстгальтері з лікувальними кристалами та з законом притягнення17 як секретною зброєю, тоді я не надто тішилася від зустрічей із полковниками. Я дивилася на них з неприхованим осудом. Але зараз я можу сказати з власного досвіду, що в Пентагоні повно освічених людей, для яких найважливіше – дійсно зміцнити мир у світі. Вони вірять у світовий розум, і вони на диво неупереджені. Тож я помилялась. Дух людяності здатний розквітнути всюди.

Дух підприємництва теж здатний розквітнути всюди – навіть у лабіринтах офісних кубиклів і на заводських конвеєрах.

Ще до початку моєї співпраці з Пентагоном я почала розмахувати прапором великої свободи, яку давала робота на себе: «Тікайте!», «Знищте обмеження!», «Царство творчості чи смерть!» Я повитуха там, де народжуються стратегії втілення в життя мрій про свободу – і я пишаюсь цим не менше за будь-якого баптиста чи морського піхотинця. Правота – прекрасна, та небезпечна штука.

Завдяки соціальним медіа серед нас є чимало крутих хлопців і дівчат, які кажуть: «До біса систему!» – і пропагують свої погляди серед безлічі підписників на сторінках популярних блогів, видають бестселери, беруть участь у популярних ток-шоу. А це спричиняє появу почуття переваги одного над іншим і протистояння. Робота проти кар’єри. Ніндзя проти безжальних топ-менеджерів. Митці проти держслужбовців.

Невже той, хто працює в ABC Tool & Die і виготовляє форсунки, позбавлений можливості жити щасливим життям? Невже ті, хто працює за конвеєром або в офісі, менш сміливі, менш вільні, менш… підприємливі? Я знаю віце-президентів з маркетингу, які почуваються абсолютно вільними, проявляючи свої таланти та вміння. Я також знаю багато людей, над якими ніхто не стоїть, та в нещадному ставленні до себе вони самі не поступаються якнайсуворішому босу.

Річ не в обгортці. Не у формі. Ми маємо бачити суть речей.

Я прагну заохочувати дух творчості. У системі та поза її межами. Всюди.

Майк Роу, ведучий програми «Брудна робота» на каналі Discovery, резюмував це на щорічній конференції TED18 у своєму легендарному виступі, присвяченому війні проти роботи. Він починає свою майстерно побудовану лекцію з розповіді про кастрацію овець, потім торкається давньогрецької філософії та закінчує глибоким висновком: «Чистота і бруд не є протилежностями, це дві сторони тієї самої монети. Так само як інновація та імітація, ризик і надійність».

Коли ми відкинемо всі ярлики, назви посад, забудемо про престижність, ми побачимо, що будь-який вид роботи чи мистецтва – це можливість звільнитися та зробити свій внесок.

Насправді не має значення, низький у вас рівень підприємницької активності чи високий, перебуваєте ви в джунглях із мачете чи ножем для масла. Ви можете називати це хобі, улюбленою роботою чи планом панування над світом. Ви можете змагатися за першість. Ви можете пливти за течією.

Ви можете називати це амбіціями, пристрастю, натхненням, спонуканням, покликанням або способом заробити на хліб. Ви можете пробиватися вперед, відтісняючи конкурентів, можете об’єднувати людей або змінити життя лише однієї людини. Ви можете вагатися.

Суть така: коли ви прагнете, щоб у вашому житті сталося багато дійсно доброго, то це чудово – для всіх нас. Якщо ви хочете заробляти на життя, роблячи значущі справи, то це піднімає вас на неабиякий рівень.

Істина абсолютно очевидна: у пошуках свободи ми звільнюємо наш потенціал і здійснюємо неймовірні звершення.

ОХОПЛЕНІ ДУХОМ ТВОРЧОСТІ, МИ ОДЕРЖИМІ МОЖЛИВОСТЯМИ. МИ ЖИВЕМО ЗАРАДИ НАСОЛОДИ ВІД ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУМКИ – АБСТРАКТНОЇ ІДЕЇ – НА ЩОСЬ РЕАЛЬНЕ, МАТЕРІАЛЬНЕ, ДОТИЧНЕ, ЧІТКЕ, ДІЄВЕ, ПРИБУТКОВЕ. СТАЮЧИ НА ШЛЯХ ТВОРЧОСТІ, МИ ПОЧУВАЄМОСЯ СИЛЬНИМИ Й ВЕЛИКОДУШНИМИ. ПОСЕРЕДНІСТЬ ВИКЛИКАЄ В НАС НЕПІДРОБНЕ ОБУРЕННЯ. МИ ОБОЖНЮЄМО ДОСЯГАТИ МЕТИ

зона первісногодруга натуранадприродневроджений дарвіддавати себе