Читать книгу Проект «Україна», або Спроба Павла Скоропадського - Данило Яневський - Страница 14

Угода Ґренера – Скоропадського передбачала, насамперед, фактичну підтримку перевороту німецькою стороною. Умови підтримки: підтвердження українською стороною Брест-Литовської угоди, розпуск УЦР, організація наступних виборів після «припинення стану анархії», передача в юрисдикцію військово-польових судів Центральних держав усіх злочинів, спрямованих проти їх військ, дислокованих на території УHP. Скоропадський мав би визнати мирову угоду між УНР та Німеччиною, «врегулювати валюту», відновити судовий апарат, передати переважне право на продаж харчових «надлишків» Німеччині, санкціонувати їх продаж німецьким воякам на «індивідуальній» основі. Ще один пункт передбачав, що український Сойм мусить бути зібраний лише в той термін, коли «не буде перешкод на це з боку німецької влади». Зі свого боку, німці зобов'язалися триматися нейтралітету в день перевороту і не допустити «великих безпорядків» на вулицях Києва[47]. 26 квітня Вільгельм II дозволив заміну українського уряду.[48]

Тим часом Скоропадський все більше й більше переконував себе: «…якщо я не здійсню перевороту тепер, я завжди буду свідомий того, що я – людина, яка заради свого власного спокою втратила можливість врятувати країну, що я боязкий і безвольний чоловік. Я не мав сумнівів у корисності перевороту, навіть якби новий уряд і не міг довго втриматися. Я вважав, що напрям, який я взяв, і та творча сила і праця, яку я збирався здійснити, самі собою дали б поштовх до порядку, тимчасову передишку, яка, без сумніву, відновила б порядок і дала б сили для нової боротьби». Інше міркування, яке за власним визнанням було надзвичайною принадою для нього, блискучого гвардійського генерала, це – масштабність (якщо не сказати більше) нового завдання «створити сильний уряд для відновлення, передовсім, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, який у той час був фактично відсутній, і провести дійсно здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні»[49] (підкреслено нами. – Д.Я.).

Врешті, сам гетьман мав мужність визнати наявність ще однієї системоутворюючої проблеми: «Одна з головних моїх помилок викликана тим, що моя поява на посаді гетьмана відбулася не зовсім планомірно, а майже несподівано для мене самого, була та, що перед тим як взяти владу до рук, я не мав людей, з якими б порозумівся, які поділяли би мої переконання, людей, які довіряли би мені, а я їм цілком. Це сталося тому, – переконував він, – що я не йшов свідомо до гетьманства, до якого мене висунули події, що швидко розвивалися».[50]

«На тлі сірої стандартности й безбарвності демо-соціялістичного провідництва,– ніби у відповідь гетьманові написав Дмитро Донцов, – П. Скоропадський був індивідуальністю. Далі, він посідав прикмети, яких бракувало центрально-радянцям: мав у собі живчик владолюбства і звичку командування. Мав фах, що найбільше був тоді потрібний для правителя України, – був військовим. Нарешті, мав політичну відвагу, бо стаючи гетьманом самостійної України, він зраджував собі всю ту російсько-монархічну касту, до якої належав…».[51]