Читать книгу Зворотний бік світла - Дара Корній - Страница 11

– Ти вже знаєш, донечко, що ми тебе вдочерили. Колись вирішили – буде справедливим сказати тобі правду, тому що любимо тебе і попри всі оті біологічні нюанси ти наша дитина, найсправжнісінька, найрідніша, найдорожча. Хотіла б я розповісти тобі і про твою справжню матір, тобто ту, яка тебе народила, та зізнаюся чесно – не знаю ані її, ані ким вона була. Також не відаю, хто твій батько, однак про те, як ти опинилася у нас, розповім. Бо коли говорити про дримбу, то слід починати саме з цього. Та розповідь буде довгою, тому наберися терпіння, люба, і, якщо зумієш, не перебивай мене.

Мальва в знак згоди закивала.

– Ми з татом одружилися ще студентами – молоді, закохані, щасливі. Спочатку думалося – закінчимо навчання, тоді можна буде подумати й про дітей. Тож тим, що бог не давав нам відразу немовлят, не дуже переймалися. Та час спливав. Ми вивчилися, дістали непогану роботу. Тато – перспективний науковець, я – добрий бухгалтер. Мали все – і достаток в хаті, і поза хатою, але не мали найважливішого, що зазвичай тримає сім’ю вкупі, – дітей. Роки йшли, а всі наші спроби завести дитинку розбивалися об стіну розчарування. Я завжди картала себе, напевне тому, що в нас здебільшого жінку звинувачують, якщо в родині довго немає дітей. Нам було тоді лишень по двадцять сім. Здається – які там наші роки. Та все ж… Відчувала, щось не так. Тоді почалися довгі ходіння найліпшими столичними поліклініками, ми ж тоді мешкали в Києві, безкінечні аналізи, переживання, розчарування. Лікарі здивовано розводили руками, нічого не знаходячи. Згодом до цього процесу долучився і тато. Діагноз поставили невтішний. Я виявилася абсолютно здоровою. А от тато – не зовсім. Він шалено переживав через це. Вважав себе нікчемою, чоловіком, який занапастив і моє життя, і своє. Не хочу засмучувати тебе розповідями про те, що ми тоді пережили, через що пройшли. Наш шлюб висів на волосині, Назар вирішив розлучитися зі мною, оскільки не хотів «бути причиною» моїх страждань. Так і сказав. Бо не уявляв собі родину бездітною. І ось – документи на розлучення підписані, майно поділене, коханий йшов з мого життя, бо начебто так мало бути ліпше для мого майбутнього. Не розумів тоді, що мені насправді байдуже до майбутнього без нього, хай навіть з дитиною. Я хотіла мати майбутнє тільки з ним, хай навіть і бездітним. Казала, вмовляла, переконувала, що безпритульних сиріт довкола достатньо, а ми можемо когось всиновити чи вдочерити. Ти ж знаєш свого батька, впертий віслюк затявся: «Ні, і крапка. Ти, Олюню, можеш сама народити, от і народи. Знайди для цього здорового, нормального чоловіка, а не такого убогого, як я. Ну не хочеш сама шукати – я знайду. І байдуже, хто він, тільки щоб зробити дитину, і тоді то буде насправді твоя дитина, а коли твоя, то й моя теж». Я не погоджувалася. Що він мені таке пропонує?! Як можна! Як це – лягати в ліжко з чужим чоловіком: ніколи й нізащо. І тоді Назар зважився на останній крок – залишити мене, щоб не позбавляти, так би мовити, «материнського щастя». Чоловіки іноді бувають такими дурнуватими, доню. Це тобі на майбутнє урок.

А того літнього серпневого вечора ми сиділи на кухні в Києві, в однокімнатній хрущівці, за останньою нашою вечерею. Цю квартиру мені бабуся залишила, так би мовити спадок коханій онучці. Так от, сиділи ми й мовчки длубалися в тарілках, розмова не клеїлася, я ледве стримувала сльози, в коридорі стояли спаковані валізи. Раптом у двері подзвонили. Ми начебто не чекали нікого. Пішов відчиняти тато, запопадливо причинивши за собою двері: можливо, сусідка прийшла позичити солі, тож він швидше її спровадить. Його хвилин п’ять не було, я вже хотіла вийти за ним, як раптом двері кухні відкрилися і… на порозі стояв усміхнений Назар з немовлям на руках. Мале тендітне створіннячко солодко спало, обнімаючи своєю ручкою його великий палець. За його спиною я побачила жінку. То був янгол. Не смійся з мене, донечко, то справді був янгол. Хай і безкрилий, а хто сказав, що янголи мають мати крила, та все ж янгол. Від жінки йшло світло, і такий спокій та благодать розпливалися довкола, що враз зробилося так добре і я без слів зрозуміла, що янгол подарував нам дитинку для того, щоб вберегти нашу сім’ю. Ну хіба ж то неправда, коли кажуть – всі шлюби вкладаються на небесах. Жінка-янгол привітно посміхалася. Вона тримала в руках величенького плетеного кошика, поставила його на стіл біля газової плити. Я зрозуміла – у ньому тебе і принесли. На тобі була довга полотняна льоля, гаптована білою вишивкою. Я відразу зрозуміла – жінка не мати маляти, така б ніколи не зреклася дитяти, та й, зрештою, чи можуть янголи мати дітей. Вони тільки оберігають-рятують і все.

– Олюню, кохана! Знайомся. Це наша донечка, уявляєш, наша донечка, її нам сам Господь прислав. – Назар посміхався щасливо, а мені знову доводилося втамовувати сльози, щоб не розплакатися, вже від щастя. Ой, правдоньку говорять – у жінок очі на мокрому місці.

Тоді заговорила жінка-янгол. Так-так, Мальвочко. Янголи вміють розмовляти. Довге біле плаття аж до землі, поверх нього сірий плащ на застібці, плаття мало таку ж вишивку, як і твоя льоля. Довге чорне волосся, зелені добрі очі, і світло, яким, здається, була пронизана вся її постать. Жінка заговорила, зазвучав голос янгола:

– Доброго вечора вашій хаті. Йменням Сварожого кола вітаю вас.

– Сварожого чого? – перебила Мальва матір. Хлопчина, що назвався Остапом, також таке говорив.

– Що? А, так-так, ти добре почула, – продовжувала мама, – так і сказала – «Сварожого кола». Певне, в її краї – то звичне вітання, бо жінка після сказаних слів чемно й шанобливо кивнула, я й собі у відповідь це зробила. Жінка продовжувала: «Мене звати – Птаха. Так трапилося, що ця маленька дівчинка залишилася без батьків. Її мама померла, даючи маляті життя. Світ, з якого дитина прийшла до вас, повний небезпек, і вона точно загине в ньому. Ваш світ, пані Ольго і пане Назаре, може стати її домівкою. А ви – її батьками. Тепер ця особлива дівчинка – ваша донечка. З вами їй буде добре. У Світі Єдиного Бога, тобто на всій теперішній землі, важко відшукати ліпшу родину для немовлятка, аніж ваша. Не буду говорити вам порожні слова про те, як слід виховувати маля, ви з цим успішно впораєтеся, бо маєте найважливіше, що для цього потрібно, – ЛЮБОВ у серці. Дівчинку звати Мальва. Я знаю – дуже дивне ім’я для Світу Єдиного Бога. Та це була остання воля її матері, будь ласка, хай це ім’я при дитині і залишиться. Тим паче – вона ним позначена.

Я спочатку не розуміла слів жінки про позначення, аж поки після першого ж купання не вздріла на твоїй долоньці маленьку родимку, схожу на квітку мальви. Ти таки була позначена тим ім’ям.

Ольга на мить замовкла, переводячи подих і збираючись з думками. Мальва мовчала. Вона ж пообіцяла – не перебивати.

– А тоді, – продовжувала Ольга, – тоді жінка витягнула із-за широкого білого пояса, яким було підперезано її плаття, цю дримбу, що висить зараз на стіні, поклала її на стіл і сказала: «Це залишиться у вас, Назаре та Ольго. Віднині цей ключ, тобто варган, тобто по-вашому дримба, одне слово – це Мальвине, освячене музикою великих гір, Дажбоговим ликом та подихом Сварожого світла. Коли Мальва стане покликаною, отримавши Перемінник, то обов’язково запитає про цю дримбу, бо ключ сам до неї заговорить. (А може, її омине чаша сія і вона залишиться довіку вашою дитиною, хто зна.) Та це навряд чи. Отоді, тільки тоді, коли вона сама запитає, ви розкажете їй і про мій прихід, і про те, чому Мальва опинилася у вашій родині та стала частиною її. А з отим варганом, тобто дримбою, не варто жартувати. Тому передайте Мальві, щоб без уміння не сміла його використовувати. А ви й поготів. Воно не ваше. Цей варган незвичайний, але поки що він служитиме тільки оберегом родини, не пускатиме до хати злі наміри та недобрі очі». Звісно, ми погоджувалися з кожним її словом, у тої пані було стільки сили переконання, що всі сумніви просто відпали.

Янгол-жінка, що назвалася Птахою, ніжно посміхнулася, нахилилася над тобою, поцілувала в лобик і направилася до виходу. Ми були приголомшені тим, що відбувалося. Авжеж. Бог подарував нам дитину, і ми мали дякувати йому за це, він врятував наш шлюб, нашу родину.

Вже біля вхідних дверей жінка зупинилася та озирнулася:

– Я так і не спитала вас, добрі люди, чи хочете і бажаєте прийняти цю дитину? Даруйте, все в голові сплуталося. Треба було, напевне, з цього починати.

Назар перелякано міцніше пригорнув тебе до себе, ніби у нього захотіли забрати дитя. Я ствердно закивала і за нього, і за себе:

– Так-так, звичайно. Згідні.

– Дякую. До побачення, добрі люди. З отими дивними паперовими штуками щодо вдочеріння, які існують у вашому світі, жадних халеп не буде, обіцяю.

Тоді вона ледь помітно нахилила голову, розкинувши в боки руки, піднявши долонями вгору, і тихо промовила:

– Хай сонячні лики великого Дажбога благословлять вас.

І все, вона пішла. Більше ми її не бачили. Згодом переїхали мешкати до Львова. Оформили на тебе документи. Як? Як Птаха і обіцяла – паперові справи владналися доволі швидко. Легенду вигадав Назар – буцімто під двері підкинули немовля. Тоді навіть здавалося, що нам хтось допомагає у наших блуканнях кабінетами чиновників, бо ніхто зайвого не запитував, не вимагав, на якісь там дрібниці просто закривалися очі. А тут і Назарчику запропонували хорошу роботу у Львівському університеті, набагато перспективнішу, аніж у Києві. Та основна причина переїзду – ти. Подалі від заздрісних очей та думок. Київську квартиру ми доволі вдало продали, купивши у Львові за ті ж гроші нашу теперішню – трикімнатну та ще й невеличкий клаптик землі біля міста з дерев’яною халупкою. От така історія.

Ольга вмовкла, сумно та трохи ніяково посміхаючись. Мальва підвелася та підійшла до матері. Міцно обійняла її, пригорнула до себе:

– Я люблю тебе, матусю. Тебе і татка. Дякую, що погодилися стати моїми батьками.

На стіні продовжував співати варган.

– Доню, ти можеш взяти дримбу. Вона твоя, та… Будь ласка, не використовуй її. Птаха, думаю, не жартувала, попереджаючи про це.

Ольга пішла на кухню, а Мальва тим часом обережно зі стіни зняла варган, покрутила його в руках. Він здавався їй чомусь знайомим. Ніколи так близько його не розглядала. Хіба ви звертаєте увагу на старий креденс у кухні, який завжди у ній стоїть, тихо, ніяково, у куточку? Варган, опинившись у її руках, перестав гудіти. Він зачаївся і наче прислуховувався до Мальви, як і дівчина прислухалася до нього. Його поверхня лисніла, була гарно відполірована, ніби недавно хтось його відчищав, бо навіть пилюкою, якої зазвичай повно в помешканнях, не припав. Здавався новим, і разом з тим відчувався його древній дух. З двох боків дримби Мальва розгледіла ледь помітні символи. Провела по них пальцем, і на тому місці чітко проступили символи-знаки. Вона звідкись їх знала. Мальва сіла на ліжко, приклала дримбу до уст… Мудра думка зашелестіла в голові: «Дівчино! Агов! Сказано ж тобі – не чіпати». Струсонула слова з себе, як набридливу муху, та задримбітала, як уміла, вперше в житті.

І враз її голову заполонили образи. Від несподіванки майже впала на ліжко, не відриваючи уста від дримби. Їй здалося, що вона роздвоюється. Бачила відразу дві картинки – кімнату батьків, салатовий колір стін, білу стелю, темно-вишневі гардини на вікні, шафу-купе з дзеркалами, і водночас Мальва зараз стояла на просторій площі, залитій сонячним світлом, серед юрби. Коли очі закрила – спальня батьків щезла, натомість присутність в іншому місці стала більш реальною. Могла добре розгледіти тих, хто стояв поруч в юрбі. Молоді красиві люди – чоловіки, жінки, але жодної дитини. Всі мовчали, втупивши очі в небо. Мальва, тобто той, ким вона зараз була чи в голові кого вона була, і собі задерла чи задер голову. В небі по колу кружляли білі перисті хмари, однак ті хмари нічого доброго не віщували, принаймні внутрішньо дівчина вся стислася, як ото перед фіналом у змаганнях, збираючись зі всіма силами. Але загроза від хмар не була великою, це відчувала і вона: хмари не мали ще справжньої міці, таке собі попередження про наміри. На якусь мить дівчині здалося, що той край, куди її закинув варган, тобто ключ, Птаха так його називала, не зовсім чужий для неї, тому що почувалася у ньому впевнено. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд, відклеїла очі від неба, озирнулася. На неї дивився чоловік – високий, стрункий, білобрисий, коротко підстрижений, зачіска геть інша, ніж в оточуючих, проймаючий погляд чорних очей. Чомусь знала напевне: з присутніх на площі ніхто таких чорних очей не має. Вирізнявся серед мешканців цього краю і, очевидно, не тільки зовнішньо. Дивився на неї аж надто пильно. Раптом чоловік «впізнав» її та зачав волати: «Птахо! Кохана! Ти повернулася!» – і, розштовхуючи безцеремонно юрбу, став пробиратися до неї. І стільки в очах чоловіка було шаленства, що Мальва, та, що сиділа на своєму ліжку посеред Львова на вулиці Грінченка, з переляку та через розгубленість піднесла дримбу до вуст і загуділа. Але перед тим вона встигла вихопити з юрби ще одні очі – то були очі «сина ворожого» Остапа. Сиділа на ліжку пару хвилин, майже не рухаючись, довго вимірковуючи – що тільки-но з нею трапилося. Дримба – то ключ від дверей, залишений для неї Жінкою-Птахою, ключ, який відкриває двері в інші світи. У світі, який щойно покинула, було багато сонця. Світ складався зі світла, і всі помисли його мешканців були такими, бо вона бачила їх наскрізь; цю силу давав оберіг. Чоловік сплутав її з Птахою. Всьому була виною дримба – однозначно, дримба Птахи. Мама ж сказала – не використовувати дримбу, поки не навчишся. Ні, вона більше не стане. Вона ж не ідіотка. Бо той світ з Остапом був хорошим, але, знала напевне, є й інші світи – не такі лагідні. «Ключем треба вміти управляти, дуриндо», – проказувала сама собі. І чомусь була впевнена – цього колись навчить її Птаха, інакше б вона не залишала тут свою дримбу.

Для одного дня вражень та емоцій було начебто й забагато. Сиділа мовчки на ліжку, перебираючи в голові події сьогоднішнього дня. Здається, сюрпризи в її житті лише починалися і це ще далеко не кінець. Та жінка, Птаха, їй дуже когось нагадувала, когось до болю знайомого, і вона обов’язково згадає її, тому що… «Тому що – це початок. І хай твориться те, що має творитися», – прошмигнула головою думка голосом Остапа.