Читать книгу Зворотний бік світла - Дара Корній - Страница 9

С ни приходили такі дивні, ніби вона заблукала в темному дрімучому лісі у сутінках і ніяк не може з нього вибратися. Зазвичай Птаха у снах літала. А тут – стоптані до мозолів ноги, синці та подряпини від постійного ходіння-бродіння чагарниками. Навіть уві сні відчуваєш біль. День минав хутко, а в часи сну – все котилося шкереберть. Засинала доволі швидко, однак спокійно спати не могла. Все йшла-брела тим лісом – щось чи хтось привів її сюди, привів і не відпускав. На третій тиждень своїх поневірянь сном-лісом Птаха між гілками дерев раптом запримітила сріблясту постать. Кинулася наздоганяти: «Агов, чуєте! Я тут! Заждіть, заждіть, будь ласка». Намарно. Не наздогнала. Довга накидка закривала фігуру втікача з ніг до голови, і він, мов вітер, просто щезав. Та постать вивела Птаху на залиту місячним світлом галявину, на якій було видно наче в похмурий день. Посередині галявини навколо вогнища сиділо троє. Птаха підійшла ближче. Сивочолий дідусь з розкішною довгою бородою та вусами мав на очах сіру пов’язку, по правий бік від нього сиділа жінка, яку добре розгледіти було неможливо, оскільки всю її – згори-донизу, і обличчя також, огортала знайома срібна напівпрозора накидка. От хто вивів її з того лісу. Зліва сидів молодий чолов’яга, великі очі, довге світле волосся, нижче рамен, та туга сіра пов’язка на устах, він тримав у руках залізну палицю-стожар і шпортав нею в багатті, від чого воно потріскувало то сердито, то жалібно, а вогонь тим часом з лілейно-синього перетворювався на золотий.

– Радий, Птахо, що нарешті втрапила туди, куди вже давно мала б прийти. Ми зачекалися, бо витримки, дівчино, маєш аж забагато, – загомонів м’яким спокійним голосом старший чоловік.

– Хто ви? Що ви робите у моєму сні? – мовила трохи роздратовано Птаха. Її чекали, тут, у її сні, чекали на неї?

– Аякже, аж три тижні, люба, – прошелестіло в голові, бо хтось читав її думки.

Ого! З думками тут слід бути обережним. Це ж не Яроворот, де таке неприпустимо. Це лишень її сон, але… Сама собі сказала: «Припини нарікати. Що ж тут дивуватися, це ж – сон, жінко, і тільки сон. Де корови літають і оси співають по-солов’їному».

Птаха роззирнулася. Галявина величезна, обступлена довкола соснами. Прислухалася до звуків. Нічого: ні звичних звуків лісу, ні шурхоту, ні шелестіння, ні галасу. Довкола стояла глупа тиша, яку порушувало лишень мляве потріскування багаття. Одначе тиша не здавалася зловісною, як то зазвичай малюється в уяві, коли потрапляєш в чужу місцину. Ця тиша була сонною, бо дерева, кущі, трави та всі ті, хто жив на них чи під ними, тобто мешкав у тому лісі, навіть нічні птахи та тварини, спали. І Птаха враз зрозуміла, хто перед нею.

– То ви і є… – затнулася.

Старий усміхнувся.

– Так-так, здогадалася, Пташко. Я – Сон. Жінка в сірій намітці, та, що привела тебе, – моя дружина Дріма. Мусили її за тобою послати, а то хтозна-скільки довелося б ще тебе ждати. Хлопчина з пов’язкою на устах – наш син Угомон. Сідай до нас, дівчино, поговоримо. Ти ж здогадуєшся, що потрапила сюди недарма?

Сон показав у бік порожнього пенька, запрошуючи Птаху сісти. Сіла. Старий продовжував говорити:

– Що ж, напевне, відразу до справи. Доста часу змарновано й так. Синку, – Сон повернув голову в бік Угомона, – докинь у вогнище сухої глиці, а то щось полум’я на очах марніє.

Угомон докинув у вогнище ломаччя, й довкола солодко й терпко запахло. До сухої глиці хтось домішав сухого полину. Тим часом Сон вів розмову далі:

– Нічні марення – не завжди те, що дарую я. Інколи – то послання для твоєї душі від чиєїсь душі – загубленої, закоханої, ненавидячої, люблячої. Ті сни мають силу, майже завжди готові до дії. Так легко заблукати в лабіринтах нічних сновидінь, коли не увійдеш у ворота або увійдеш. Не кожен зуміє увійти, ще більше не зможуть повернутися. А ти, Птахо? Чи готова прийняти дар, який доручено тобі передати, – входити безкарно у ворота Сну, в мої ворота? Поміркуй добре! Ти ж розумієш, про що я, правда? Певен, Учитель Посолонь щось таки розповідав про сім воріт Сну.

Нічогенько собі. Чи є хтось у світах видимих та невидимих, хто б Посолоня не знав? Так, колись розповідав. Птаха пригадала ці балачки. Вчитель ніколи нічого не нав’язував, здебільшого він просто оповідав. Птаха звикла до такої манери научання і навіть не сумнівалася в тому – чи вартує чути те, що мовиться, а чи можна тільки слухати.

Вона завжди була хорошою ученицею, тому постійно чемно слухала, а отже, й чула. Пригадалося Вчителеве: «Існує сім воріт, через які можна потрапити у сни, в край, у якому живуть осібні Закони, і коли ти їх відмовляєшся виконувати, то можеш бути жорстоко покараним самим Сном, сином Велеса та Мари, добрим і щедрим Богом. Перші ворота пройдеш – навчишся бачити, тобто спостерігати за собою, мов у дзеркалі, та свідомо повертатися в той бік, у який хочеш дивитися. Багато смертних і безсмертних щоночі входять і виходять через ці ворота, не усвідомлюючи цього. Другі ворота – це уміння бачити сон усередині сну. Таке утне багато хто, інколи й іншим розповідаючи про свої дивні сни, у яких могли бачити ще один сон, навіть не підозрюючи, що зуміли увійти у другі ворота. Треті ворота…» Думку-спогад обірвав м’який голос жінки:

– А в треті ворота, Птахо, ти щойно ввійшла, – знову її прочитали, вже навіть не гнівалася, бо нічого ж крамольного не подумала. Голос продовжував: – Правда, зробила це у дивний спосіб, ставши зрадженою та непокинутою, ображеною та обдарованою. Коли увійдеш через треті ворота, можеш дивитися на себе збоку, згори, знизу, як завгодно. Так, то трішки важкувата праця для кволого розуму, але не для безсмертної, правда ж?

Дріма говорила просто, не соромлячись називати Птаху зрадженою та ображеною. Птаха після почутого занервувала. Її біль – то тільки її біль, і ніхто не сміє пхатися до цього. Та на це, здається, ніхто не зважав чи принаймні вдавали, що не зважають.

– Четверті ворота, – далі продовжував Сон, – подорож у те місце реальності чи нереальності, в якому хочеш опинитися. Це може бути місцина твоєї уяви, вигаданий світ, у якому немає нікого і де тобі добре. Але тут маєш бути обережною, бо у твої четверті ворота легко можуть впхатися ті, хто уміє керувати п’ятими, шостими, сьомими. І коли ти навчишся входити у п’яті ворота, то все втаєне твоїми ближніми може стати явним, якщо матимеш тільки бажання на це і можливість пірнути в ті місця. Та слід бути уважним з такими охотами, інколи краще нічого не знати про заховані таємниці своїх рідних, вірити, довіряти, але не перевіряти.

Сон звівся на ноги. Птаха уважно розглядала невисоку постать старого чоловіка. Його борода сягала землі, а вона думала, що то така довга сорочка. Він майже не торкався трави, бо, коли рухався, ніщо не шелестіло, не тріщало під ногами, він плив повітрям. Син Мари. Добра знайома Мара і її діти. Син володарки смерті та володаря Нави, добрий друг багатьох світлих та багатьох темних. Сон наблизився впритул до Птахи, незважаючи на те, що мав затулені очі, очевидно, добре усе бачив. Нахилився до її вуха й зашепотів. Чути його могла тільки вона:

– П’яті ворота, Птахо, – то незвичні ворота. Якщо через ці ворота увійдеш, то отримаєш можливість не тільки проникати у сни інших, а й подорожувати різними світами в часі – вчорашнім чи майбутнім, без різниці. Хто-будь туди не втрапляє, думаю, ти це розумієш. Тільки ті, кому дається. Зараз ти отримаєш можливість та дозвіл на вхід у ці ворота.

– А чому ми говоримо пошепки? – Птаха також чемно зашепотіла, навіть нахилилася до вуха старого.

– А тобі й невтямки? Що за диво існує у світі, яке маємо щоразу і майже постійно? Воно об’єднує всіх-всіх-всіх сущих на землі, сотворених на подобу божу. Лишень не народження і смерть, боронь боже, вони ж бо трапляються не так часто. А той дар маєш щастя отримувати постійно, якщо у тебе все гаразд з головою, звісно.

– Кохання, – майже нечутно прошелестіли вуста Птахи.

– І що могла відповісти закохана жінка? – трохи глузливо і вже вголос сказав Сон. – Добре поміркуй, про що може говорити старий чоловік. Бо чи всі ту любов мають, чи знають, що воно таке, чи втрафлять берегти, чи не буває такого, що гублять, забувають, відмовляються… А мій дар приймають усі, бо їх ніхто не запитує, чи хочуть вони його мати.

Він зробив паузу, даючи можливість Птасі відповісти.

– Сон, – трохи невпевнено зашепотіла Птаха.

– Сон, правильно, – Сон також шепотів. – А в снах можна зустріти не тільки друзів, тому й шепочемося. Нас можуть підслуховувати ті, хто легко входить і виходить воротами Сну, і не завжди то твої приятелі. А зараз ти отримаєш від мого сина Угомона дозвіл заходити в п’яті ворота, не знаю тільки, для чого це безсмертній. У тебе й так все начебто є. Та мене попросили за тебе ті, хто відмов не приймає, тому ти зараз тут.

Птаха хотіла запитати – хто попросив? Та змовчала, бо, зрештою, чи не все одно, Сон не зізнається.

– Угомоне, синку, вона твоя, – вів далі старий. – Підійди до хлопця, Птахо. Він має замкнені вуста, тому не говорить, але він предобре бачить, на відміну від мене.

Птаха звелася на ноги і підійшла до Угомона. Зблизька той виявився зовсім юним хлопчиськом. Під місячним світлом його очі здавалися сірими, як і все довкола, але Птаха звідкись знала, що вони у нього блакитні, як безхмарне небо. Він простягнув до неї обидві свої руки долонями догори, наче запрошував її зробити те саме. Птаха перевела погляд на Дріму. Та кивнула. Жінка трохи неохоче простягнула свої руки, подумавши: «Ну і що, нехай, це ж лишень сон і не більше, що поганого може зі мною трапитися тут, пхе!» Для самозаспокоєння, бо ж знала напевне – може. Люди у снах плакали, сміялися, сивіли, згоряли заживо, помирали, народжувалися, сама то не раз бачила.

Долоні лягли в долоні. Доторк був дуже приємним, наче опустила руки в тепле молоко, враз голову заповнило світло і… вибух. Від несподіванки зажмурилася. Бо світло вибухнуло кольорами веселки – червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, голубий, синій, бузковий… Та кольорова метушня тривала лишень хвильку. З тої круговерті на світ вирвався блакитний колір і став рости. Мить – і світ довколишній у голові зробився блакитним. «П’ятий колір білого світла – п’ятий колір воріт», – зашелестів чужий голос. А потім світ закрутився-завертівся. Коли в голові перестало вирувати, Птаха розплющила очі, озирнулася. Угомона і Дріми поруч не було. Дід Сон повільно перевертав ломаччя в багатті.

– Це все?

Сон ствердно кивнув, продовжуючи колупати стожаром у багатті.

– Але я ж нічого не відчула, крім вогників у голові. Хіба щось змінилося? – трохи розчаровано запитала Птаха.

– Змінилося, Птахо, повір, розуміння прийде. То як ліки. Ну що я таке дрібне пояснюю травниці. Потрібна крихта часу, це ж не стріла, яка відразу вражає.

Сон витягнув з вогню свій стожар. Його вістря було розігріте до червоного, і тільки тепер Птаха зрозуміла, що то не просто стожар, а стріла. В ногах старого лежав сагайдак зі стрілами. Їх було багатенько, і всі різних розмірів – довгі й дуже тонкі, короткі й товсті. Птаха не стала розпитувати старого, для чого мирному Сну стріли, хай. Може, то приготування для інших, тобто для тих, кого принесе сюди на своїх крилах Дріма. Одне питання все крутилося у неї в голові, і вона не втрималася, зашепотіла:

– Діду Соне, а чому тільки дозвіл на п’яті ворота, а далі?

Сон підняв голову, повернув її в бік Птахи.

– Тобі що, решти твоїх талантів замало, Птахо? – Сон видавався трохи роздратованим, наче мав пояснювати вкотре одне й те ж неуважному учневі. – Не все відразу, жінко. Невже Посолонь не попереджав про ворота?

– Ну, попереджав. Та у нас не заведено питати, якщо Вчитель вважає за потрібне не все казати. Тоді, певне, ще було зарано почути всю правду.

– Гарно сказала. Молодець. Авжеж, Учителя поважаю і не питаю, а старого бога можна й помучити, – вдавано ображено говорив Сон.

– Пробачте, я не хотіла, – присоромлено відповіла Птаха, хоча вловила в словах діда глузливі нотки. Старий грався з нею.

– А якщо серйозно, Птахо, то… Знаєш, шості і сьомі ворота не є безпечними, навіть для богів. Хоча смертні, дурням закони неписані, часто туди влазять, та от вибратися з того лабіринту вдається не всім… Тому що там не порожньо і там ти вже не вповні господар свого сну, а точніше – зовсім не господар. Божевілля – то тільки маленька розплата за непослух. І ще одне… – Сон став дуже серйозним і настороженим. – Зараз можемо говорити сміливо вголос, без страху бути підслуханими, бо Угомон стереже наш спокій і ніхто ані з друзів, ані з ворогів нас не почує. Але на майбутнє… Думки, спогади, мрії, Птахо, про те, де ти щойно була, про те, де буватимеш, проходячи через п’яту браму сну, ліпше залишай у безпечному місці. Ти ж безсмертна – знаєш, як це зробити. Не мені тебе вчити!

Птаха хотіла заперечити, обуритися: «Це ж неприйнятно. У Яровороті живуть добрі, чесні, порядні та віддані люди! Що собі дозволяє старий, на що натякає?»

Сон почув її думки, підняв угору праву руку:

– Мовчи, жінко. Якщо всього не розумієш, то краще змовчи. Ти добре знаєш, що вміння читати думки дається всім безсмертним від прийняття Перемінника, тобто переродження. І не має значення, хто твої батьки – смертні чи безсмертні. Я пройшов тією дорогою, і пройшов, сподіваюсь, гідно. Так, у сонячних читання думок заборонено, але не в темних. Вони читають твого Стриба як відкриту книгу, навіть на відстані. Він і досі залишається їхнім, як би того не хотілося тобі, а через нього вони знають і про твої думки. Наразі не було що приховувати, бо, чесно кажучи, думки світлих нудні, але то поки що. Всяке може трапитися. Послухайся старого, дитино, так буде ліпше для всіх.

Птаха зрозуміла, що більше ніхто її тут не затримує. Старий простягнув їй стрілу, якою щойно перевертав дерево у багатті:

– Це Перунова стріла. Візьми-візьми, не лякайся. Тільки-но твоя рука торкнеться її, вона стане твоєю. Вона непроста, бо ж Перунова. Відтепер ніхто, крім тебе, не сміє взяти її до рук – відразу спалить, тому ліпшого охоронця годі й шукати. І ще, певне добре знаєш про властивості Перунових стріл – вбивати та народжувати, тому тільки від тебе залежить, якого кольору вона набере – золотистого чи лілейно-синього. Поки що вона звичайна, та все ж легко виведе тебе з лісу.

Птаха взяла до рук стрілу, і та раптом заспівала тонким вібруючим голоском:

Сон встав зі свого місця, вклонився в пояс Птасі і промовив:

– А тепер, Птахо-Славо, іди, і хай твоя дорога буде тільки твоєю.

Птаха у відповідь шанобливо схилилася у поклоні.

Вона поверталася назад доволі швидко, не блукаючи. Майже відразу намацувала правильний шлях, бо цього разу була впевнена – не заблукає: її вів вогник Перунової стріли. Птаха тримала її перед собою, кінчик горів мов свічка, і пломінь провадив мандрівницю в потрібному напрямку.

Враз лісові сутінки закінчилися і перед очима відкрилося поле, а над ним – передранкове небо. Світанок заливав світ, сірість сповзла, кольори заполонили довкілля. Птаха неквапом підійшла до височезного красивого дерева, відкривши від здивування рота. Дерево росло трішки осібно від усього лісового хвойного масиву. То був дуб. Але здивувало Птаху не це. Могла заприсягтися, цей дуб був копією того, що росте у них на подвір’ї. Он, поверх нижньої гілки, тої, що до неї вчеплена гойдалка на дубі в Яровороті, маленьке дупло. Ого, навіть сліди від гойдалки на гілці залишилися. А внизу, під величезним корінням, маленький лаз, туди Птаха любить залазити, ховатися. Тендітна постать Птахи там поміщається, а от Стриб як не силувався туди заповзти – ніяк не вдавалося, завеликий. Усередині дерева темно, але вона має стрілу, яка їй допоможе. Птаха підняла стрілу перед собою. «Якого ж ти кольору, рідна?» Стріла на очах з сірої перетворилася на золоту. Птаха задоволено усміхнулася, бо знала – це на добро і та стріла ще їй обов’язково знадобиться. Жінка нахилилася і прошмигнула під корінь дерева. От де вона складе всі свої думки, спогади про цей сон, залишить і стрілу, яка, за словами діда Сна, є найліпшою охороною. І, здається, вона тепер здогадується, де її вхід до п’ятих воріт…

Тоді Птаха повернулася зі Світу Замерзлого Сонця геть іншою. Після отриманого дару в її житті дещо змінилося. Дійсність тієї, що рятувала щодня чиїсь життя, долі, душі, навіть цілі світи, яка трепетала та оплакувала смерті невинно убієнних, враз наповнилася новими барвами. Це змінило її, і ніхто не знає – на краще чи на гірше. Ніхто не знає, навіть Боги…