Читать книгу Зворотний бік світла - Дара Корній - Страница 6

Мальва не любила свого імені. Ну що то за дурня така – Мальва. Теж мені – цвєточєк-лєпєсточєк-кульбабик, напрягає і все. Тьху – та розтерти. Мо’ для якогось плаксивого роману чи дурнуватого серіалу і нічо, а для реального життя – «тупо провал». Особливо коли тобі сімнадцять і за ті прожиті роки через дурнувате йменнячко як тебе тільки не дражнили – і Лавандою, і Ламбадою, і Мальвіною, і Мандоліною, і Буратіною, і Маліною, і Мівіною. Доводилося часто й кулаками переконувати, що ніяка вона не Мальвіна-Буратіна, а Мальва. Тоді-то й доходило…

Мама пишномовно переконує, що так назвали доньку через позначення на руці. То родимка-горошинка на долоні, яка за обрисами нагадує квітку мальви, і зрештою – «це так красиво» (захват мами). Ага, аж до реготу! Таке пояснення батьків було наче й логічним, однак не переконувало. Якщо в когось ніс орлиний чи воронячий, чого ж його вороною чи круком не назвуть? А тут такий виверт долі – Мальва, Мальвочка, Мальвуся. Усі-пусі! Вже ліпше б назвали Свєткою, Ганнусею, Танькою чи навіть якоюсь там Еврідікою або, як бабусю, Горпиною. А то Мальвочка! Капєц. Батьки таки лоханулися, а тепер романтично виправдовуються, що Мальва типу звучить стрьомно. Такі сумні думки блукали головою дівчини, коли вона неквапом йшла Львовом, вулицею Клепарівською.

«Не життя, а сальцісон», як каже друг Сергій. Ага, точно – і начебто смачно, а разом з тим і шкідливо, бо затлусте. А тут ще Людка-Люська з паралельного «Бе» класу напрягає. Дістала конкретно. Ой і любить плескати язиком ця «падруга». Вже й до її імені добралася, наче Людмила ліпше звучить, аніж Мальва. Та шляк би його трафив – таки ліпше. Люська – зірка школи, майбутня телезвізда, яка вже зараз час від часу знімається в рекламних роликах кефіру та йогурту, грає всі головні дівчачі ролі у дитячому театрі на Погулянці. Вау – Людмила Вишневецька. Стрьомно, м-дя? То тобі не якась там Мальва Задорожня.

Якби ж то все впиралося тільки в ім’я! Мальва це розуміє, та все одно сердиться: і на себе за всяку дурню, що лізе в голову, і на батьків за тупе ім’я, яким ті її нагородили. От Люська, наприклад, чи Людка, звикла все отримувати майже надурняк. Папік – заступник губернатора області. І хоч губернаторські голови змінюються доволі часто, та заступник залишається тим самим – стабільно-незмінна константа, як у математиці, холєра. Звичайно, Люська вже давно могла вчитися в одній з приватних шкіл Львова, типу Святої Софії чи «Ерудита», але то вже, певно, батьківський бзік – бо мама Вишневецької у їхній школі працює завучем, навіть не директором, тобто поруч з «простим» народом і сама така ж типу в дошку проста. О, так, Люська – то щось з чимось, щастя, що не в їхньому класі навчається. Мальва завжди інтуїтивно уникала будь-яких стосунків з тою гламурною штучкою. А тут просто на рівній дорозі перечепилася. Люська втюрилася в Сергія, сусіда Мальви, і тепер вважає Мальву своєю суперницею. «Сама в шокє». А ревнива кубіта – то стихійне лихо. Мальва з Сергієм ще з пісочниці дружать. Скільки себе пам’ятає, хлопець завжди поруч, батьки товаришують – от і діткам довелося здружитися. Нічого, крім сестринських почувань до Сергія, в Мальви ніколи не виникало. Останнім часом навіть заставляла себе подивитися на Сергія не тільки як на друга. Типу, глянь, дуриндо, класний пацан поруч, купа дівок за ним побивається – футболіст, високий, чорнявий, кароокий, незле вчиться, завжди готовий допомогти, а тобі впадло до нього пильніше придивитися чи спробувати чогось більшого, аніж дружба? А з іншого боку – на фіг. Добрий друг – це надовго, а щось типу закоханості, то хто зна, чи взагалі воно відбудеться. Можна втратити друга і не отримати взамін коханого. Отож у стосунках з Сергієм все банально просто – класична дружба без реверансів.

Десь з п’ятого класу Сергій перестав називати дівчину Мальвою. Трохи здивував і разом з тим втішив її, бо нове ім’я, придумане ним, здавалося крутішим. Вона стала для нього – Квіткою. Красиво, прикинь! Та бог з ним, із Сергієм, тільки на фіга він набрехав тій фіфі Люсьці, що вона, Мальва, типу любов усього його життя? Капєц! Уже ліпшого придумати не зміг. Кирпата, мала, завжди коротка стрижка, веснянкувата трієчниця, до того ж з вічними синцями по всьому тілу, інколи навіть під очима, наслідок заняття вільною боротьбою. Та найдивніше інше – красуня Людка таки повірила…

Свій дурнуватий вчинок Сергій пояснював чимсь незрозумілим на кшталт того, що проти такої, як Мальва, у таких, як Люська, – шансів нема. Ага, точно! Хто крутіший – муха чи слон? І як би слон не силувався наздогнати муху – не наздожене, бо літати не вміє. А от мусі ліпше на слона не сідати, бо… І Мальві залишалося в цьому випадку вигрібати, впадло ж виправдовуватися перед гламуряками, та ще й Сергій просив не здавати його. От і грала вона тепер закохану вар’ятку, таким чином наживши собі ворога – Люську-гарнюську. А Люська і мститься, як уміє, тобто плеще своїм засмальцьованим язиком всяку бридоту про Мальву. Втикається безконечно.

Мальва саме порівнялася з брамою під’їзду, одного з небагатьох на Клепарівській, де ще не було кодового замка, і раптом…

Той хлопець ніби з-під землі вигулькнув перед дівчиною. Наче з повітря вичаклувався, звісно, такого не буває, як завжди, певно, замислилася, от і не помітила відразу. Штовхнув її боляче. Від несподіванки не втрималася на ногах. Гепнулася добряче, аж шапка з голови злетіла. Добре, що наплічник держала не на одному плечі – от він і послабив удар.

– Придурок, – вичавлює сердито з себе Мальва.

Не потовклася. «Зручно» падати вчать на тренуванні. А коли займаєшся вільною боротьбою не один рік, то тіло автоматично саме перегруповується при падінні. Якраз йшла на тренування на стадіон СКА, і ось тобі маєш.

– Що витріщився, довбане? Збив людину і тішиться, – рявкнула сердито.

Правда, хлопець наче і не тішився. Уважно подивилася на нього. Тьху ти, певне з дурки втік: босий, вбраний у полотняні штани, полотняна довга сорочка, типу тога, на голові – стрічка, також кольору, як усе решта. Класний прикид, як для березня місяця. Видос – картинка з народознавства. Сорочка навипуск, підперезана шнурком, за шнурок щось запнуте, розміром та обрисами нагадує величезний старий ключ. Але то не ключ – Мальва знає напевне. Таке у них висить в квартирі, тобто у батьків у спальні над ліжком. Тато дуже тим пишається, як історик, звісно. Запевняє, що його дримбі не одна сотня літ.

Стоїть, відхекується, наче за ним сто вовків гналося. Мальва підіймається на ноги самостійно, певне що так – воно і спроби не робить не те, що допомогти їй підвестися, а й навіть перепросити за те, що з ніг звалив. Ідіот, а божевільних краще не займати. Тут вставляння клепок – зайва трата часу. Обдивилася себе критично: наплічник брудний, ще й щось мокре та глевке до нього поприлипало, штани також добряче вимастила, шапка сиротливо валяється в калабані. Від мами отримає сьогодні добрячого прочухана. От-от, уже у голові дзвенить її менторський тон: «Сімнадцять літ дівці, а досі не набавиться. Подивися на себе – як хлопчисько: зачіска, одяг, звички. Не дивно, що заляпалася болотом з ніг до голови. Коли вже нарешті зрозумієш – ти майже доросла панна. Це все твої недівчачі забавки і татове потурання», – й далі в такому ж дусі – бла-бла-бла. Взагалі-то мама у Мальви класна, а бурчить, здається, для годиться.

Мама з першого класу мріяла зробити з Мальви справжню панночку, типу таку собі чемненьку усюпусю в білосніжних пантофельках – рожева мрія майже кожної порядної львівської матусі. Тому й віддала доньку на танці. Як Мальва люто ненавиділа ті танці, навіть спеціально затівала бійки на заняттях, щоб швидше вигнали. Та вчителька безпристрасно товкла одне і те ж – у дитини талант, і наполегливо навчала малу бандитку різних там «па» та реверансів. «Дівчатонька, лебедоньки! Третя позиція, любі, – і раз, і два…» Жах, і згадувати прикро. Та хіба Мальва винувата, що все у неї так, за що б не хапалася. Здається, і зусиль жодних не прикладає, робить все напівсилу, а воно вдається якнайкраще. От халепа. Наче то не вона самостійно то все чинить, а так десь на півсвідомості хтось невидимий керує тим усім. Але ось на третій рік занять бог змилувався над нею. В тому самому приміщенні (Будинок школяра) почала діяти нова секція – з вільної боротьби. Дівчина одного разу випадково зазирнула туди і все – пропала. Аж кров закипіла в жилах, так їй захотілося тут залишитися. І вона залишилася. Тихесенько перейшла в спортивну групу, благо, час занять збігався, лише інша кімната. Мама півроку нічого не знала, навіть подумала грішним ділом, що її донька помудрішала і таки стане справжньою панночкою. Мальва ж більше вдома не стогнала і не скиглила, що заважко чи їй не подобається. Добре, що Будинок школяра поряд з помешканням, тож туди вже давно ходить сама. Синці на ногах та руках списувалися на старанність доні, але коли одного разу Мальва повернулася із так званих «бальних» занять з синцем під оком, мама занепокоєно зателефонувала вчительці танців… Звісно – істерики, крики, та цього разу мамі довелося змиритися, бо тато підтримав Мальву.

І тепер мама час від часу відводить душу на закидони, натякаючи на аж надто сильну хлопчакуватість любої донечки. Роздуми Мальви несподівано перериває той, що стоїть за спиною. Відчищала рюкзак від бруду, вранці був дощ, ще не встигло просохнути, небо ж похмуре, та й ранньою весною не так усе швидко висихає без сонця, коли земля ще холодна. Той телепень плескає дівчину по плечу. Мальва озирається.

– Це Ти! Ти! Знайшов, нарешті, вдало цього разу перемістився, – спантеличеність на мармизі хлопця перетворюється на радість.

Дівчина здивовано задкує. Точно псих. Вона думала, що хлопець уже давно дременув куди подалі. Внутрішньо вся стиснута, зосереджена – що у неї за манія встрявати у неприємності. Везе на недоумків. Десь місяць тому, ще сніг лежав, якийсь шкет вирішив у неї поцупити мобільний. Саме з мамою розмовляла, просто з рук вихопив. Ліпше нікому не знати, що Мальва з ним зробила. Інколи оті приступи люті її саму лякають. Тоді вона його навіть не наздоганяла. Просто наказала зупинитися, і той придурок зупинився, отакі дивацтва деколи помічала за собою, але то бувало лише тоді, коли Мальва ставала сердитою. В нормальному стані не вдавалося, бо тоді б скільки всього могла натворити! Ото ж бо, здоровий глузд укупі з манією керувати людиною. Так от, для того анцибола-злодюжки научка на все життя. Зав’язала його, одним словом, у заплутаний вузол. Добре, що лише переломами ноги та руки відбувся, ребра цілі. Викликала йому «швидку», вона ж не звір. Добре, що такі приступи люті траплялися доволі рідко, лишень тоді, коли її зачіпали за живе, та й зрештою всю свою лють старалася виміщувати на тренуваннях. Тепер он ще нове чудо-жертва витріщається й тупо посміхається… Ох, відчувала, як лють зачинає затоплювати її зсередини.

– У мене часу обмаль, хлопче! Поспішаю, тому – згинь ліпше. – Дала зрозуміти всім своїм виглядом, що страшенно заклопотана. Чомусь не хотілося робити зле отому вбогому, жаль його стало. Здається, його бозя й без неї покарала.

Хлопчина раптом ні з того ні з сього падає перед нею на коліна, не зважаючи ні на бруд під ногами, ні на собачий холод ранньої весни, ні на свою благеньку одіж. Он ноги босі – аж посиніли, а довге волосся, солом’яного кольору покрилося мжичкою. А те чудо враз піднімає руки до неба, закриває очі і тараторить:

– Йменням Сварожого кола вітаю тебе, панно Мальво, піднімаючи вгору руки! Вибрана Берегинею – я слуга твій віднині!

Мальва здивовано витріщається на юнака. Він знає, як її звати! Оба-на! Але крім: «А…» – вичавити з себе нічого не може. Навіть лють її вся кудись вивітрилася. Тим часом хлопець продовжує:

– Я заберу у вас небагато часу, о, панно Мальво! Мене послали до вас з дорученням. Пані Птаха послала. Вибачте, що спізнився на пару днів. Дещо наплутав з її варганом, от і не туди перемістився. Але цього разу все зійшлося – місце, планети, світло. Ви така одна на тисячі сонць, пломінь ніколи з нічого не з’являється, – голос хлопчини тремтить від збудження. – Ледве не повернув назад, коли зобачив, який на вас чудернацький одяг. Думав, знову не туди втрапив. Знаєте, варгани смертних майже не слухають. Та ваше сяйво, сяйво із сяйв, о, панно Мальво, його ні з чим не сплутати. Навіть ваш чудний одяг тому не перешкода.

«Матір Божа, як каже бабуся Горпина. Що воно таке верзе? Це на мені чудний одяг? Йопересете… Точно псих, на себе збоку подивився б». Те чудо природи перехрещує на грудях руки, зачинає бити поклони і щось бубнить безупинно собі під ніс, слова розібрати важко. Дивує це Мальву навіть менше, аніж реакція пішоходів, що проходять поруч, не звертаючи на них жодної уваги, особливо на цього телепня навколішках. Наче бачити його може лишень вона.

Дівчині вже навіть стає цікаво – чим та вистава закінчиться. «Може, він і придурок, але очі має гарні», – чомусь думається і про таке, коли вона чекає того, що буде далі. Великі блакитні очі, мов літнє небо. Раптом хлопець зривається з місця, так само стрімко, як і впав на коліна перед тим.

– У мене нема часу, мушу повертатися додому, тому уклінно прошу вас, о, пані Мальво, взяти те, що ваше за законами світів.

– За законами чого? – Мальва від подиву аж відкриває рота. Мудра думка влітає в голову, і чому вона раніше не здогадалася, капєц. Точно – це розіграш. І вона майже кричить сердито на хлопця: – Ага, світи, протони і нейтрони. То Люська з одинадцятого «Бе» тебе підіслала? Так. Що мовчиш? Скажеш правду – бити не буду.

Хлопчина здивовано кліпає очима.

– Холєра, а я майже повірила, що ти з дурки, тобто з Кульпаркова втік. А ти виявляється також того, з її трупи, з Погулянки, типу по ходу артіст.

Авжеж, усе відразу стає на свої місця – звідси і дивний одяг, і дивна поведінка.

– З якого трупа та з якого ходу? – хлопчина нажахано дивиться на Мальву, раз по раз роззираючись навколо себе. – Я – не труп, панно Мальво, я – жи-живий.

– Ясний пєрец, що живий. Клоуни, блін горєлий. От же ж засранка та ваша Люська. Шоб її, артістка з погорілого театру. «Слуги Мельпомени» чи як ви там себе називаєте? Думав, я не здогадаюся? Стану тут тебе про світи та про галактики розпитувати? Теж мені Гаррі Поттер – роз’явився він, розумієш. Передай Люсьці, що якщо буде всяку гидоту на нормальних людей говорити та показові виступи влаштовувати, то я їй харю начищу і пофіг, що у неї папік політик. Завтра він міністр, а позавтра – пофігіст. Холєра ясна! То – капєц…

Мальва бере наплічник і закидає за спину. Зла на себе, що стратила стільки часу на бозна-що. Раптом хлопець хапає Мальву за ліву руку, перевертає долонею догори, щось там видивляється якусь мить. Мальва сердито висмикує її:

– Слухай, убогий! Щезни. А то передумаю і писка тобі намилю!

– О, так. Позначення на місці. Ти – справжня, ти – Вона, хоч і говориш незрозумілою мовою. Невже тебе не попередили і ти не знаєш пані Птахи?

– Слухай, малий, йди куди йшов. Яка там ще, в сраці, Птаха? Концерт закінчено. Оревуар!

Мальва вже намірилася просто обійти хлопця, здається, вона спізнювалася на тренування. Тепер вони тренуються на СКА. Мальва виросла, виросли і її можливості як спортсменки, і вона перетворилася на перспективну. Хлопчина загородив їй дорогу, склавши у молитві руки:

– О, панно Мальво, не гнівайтеся так, бо, слово честі, я не знаю ніякої Люки. Вона, напевно, з темних, якщо ви на неї сердиті. Хай усі неприємності світу впадуть на голову тої поганої жінки, бо вона зуміла вас так розгнівити. Тримайтеся, будь ласка, від неї якнайдалі.

– Що? Люська з темних? З яких там темних! Кішка вона драна. Темних! Блондинка, холєра, фарбована. Ти шо, справді Людки не знаєш?

Голос у хлопця трішки тремтить:

– Ні-ні – не знаю. Можу поклястися! Я не до неї йшов, а до вас. Маю передати вам дещо. Будь ласка – візьміть. Даю те, що належить його власникові. Там, всередині, ваш оберіг, почепіть його собі на шию і будете захищені і від Люськи, і від Люки, і від темних. Нічого не розпитуйте, бо я – тільки служка, який добре виконує свою роботу, о панно Мальво.

Хлопець тицяє майже силоміць Мальві в руку дерев’яну скриньку з червоного дерева. Таке враження, наче він її вичаклував з повітря. Дівчина не встигає навіть якось на то відреагувати. Юнак знову кланяється, цього разу, слава богу, без вставання на коліна, і, не озираючись, перебігає на другий бік вулиці. Потім він різко гальмує, обертається, вкотре чемно кланяється, ледве не до землі.

– Ей, ти! – Мальва гукає йому вслід. – Ти що, справді не знаєш Людки, а в коробочці не дохла жаба чи мертвий щур?

Хлопчина заперечливо хитає головою.

– Слухай, ще одне! Ти той… Е-Е-Е. Скажи хоч, як тебе звати, сину ворожий?

– Сварожий, Сварожий, панно Мальво! Остапом мене звати, – трохи затинаючись, бубнить хлопець.

Тоді юнак розвертається і зникає в скверику на Золотій, між голими деревами.

– Тю, типу навіть нормальне ім’я, але що за приколи? Капєц!

Тим часом у кишені Мальви загудів мобільний. Скриньку невдоволено кинула в рюкзак, дістала телефон. Телефонував тренер, лаяв за спізнення, не даючи і слова для виправдання вставити. Знала, що це безглуздо, бо хто повірить в оту маячню, яка щойно відбувалася. Мальва вимкнула телефон і майже бігцем кинулася наздоганяти втрачене, бурмочучи собі під ніс:

– А ще кажуть, що Львів – то безпечне місто! Точно, на Кульпаркові фінансова криза, от шизофреники й розбрелися містом. А мама ще й чомусь дивується, чого це її донька так вільну боротьбу любить. Тому і любить. Ліпше, як добро має кулаки.