Читать книгу Мертвяк їде на Захід - Дарія Кононенко - Страница 3

І все одно я не розумію, що я тут роблю, бо людей тут аби десятеро, та вісім з них – то ми двоє, вагітна жінка та кухар з родиною, а у нього діти ще тільки повзають. Та ще двоє ковбоїв, років тридцять їм на двох, дурні, як двері. І отепер я зрозумів, до чого тут мій товстелезний приятель – він фінансовий консультант отої вагітної удови. Цікаво, а що ж саме сталося з її чоловіком? Допився чи хто-небудь його вбив? Того й зрозуміло, чого на неї оті хлопці працюють – це брати її чоловіка. Зручно. Або не дуже, бо важкувато їх вигнати, якщо що.

Вона мені когось нагадує, мого батька, чи що. І того я тримаюсь від неї якнайдалі. Бо гарно бути чесним фермером у книжці чи на малюнку, а коли у тебе п’ятеро дітей, та в них руки до роботи на землі не з того місця ростуть? Ну як тоді? Були в нього якісь надії, мрії, а вийшов пшик. Бо в одного сина він ретельно втовкмачував ідеали свободи – сіра спинка, Джонні-повстанець і лежить десь у Вірджініі. А молодший, якого він виховував як добру людину, у дусі що всі ми діти Божі – вбиває індіанців вже років десять чи більше навіть, кавалерія! Слухняна старша сестра спитала, чи може піти покататись на ковзанах і бульк! А молодша сестра вийшла заміж за геодезиста і з ним мотається по майбутнім залізницям.

То ким виросте дитина цієї удовиці? Я не знаю. Я виріс убивцею. Робертса батьки хотіли бачити військовим. А він товщає та товщає, аж верхи сісти не може. Ми не знаємо, ким виростуть наші діти, а я ще й не знаю, чи є вони в мене. Я ж не тільки гуляв з сусідкою навколо ферми. Цікаво, що з нею трапилось?

Бо її родичі мені не сподобались. Ззовні гарна ферма, свинки рохкають, кури квокчуть, корова, ще й не одна, бо вони молоком торгують, не бідні. А от як побалакали зі мною, то я сів та думав, довго думав, аж годину. Якби не власна хата, я б від своєї майже нареченої утік би аж на Території та не повернувся б ніколи. Але тепер у них завжди буде нагадування про мене. Навіть якщо вони ту дитину віддадуть комусь або втоплять – вони все одно про мене вже не забудуть.

Але ж дивно, ранчо манюсіньке, і взагалі більше схоже на ферму. Нащо на такому крихітному клаптику землі фінансовий консультант? Удова не може купити картоплі? Робертс тільки чхнув у відповідь, мовляв, хто не розбирається у ринку землі, той їде чистити стайню. А потім доїв варення та все ж пояснив:

– Вона моя кузина, та ще й гарно готує. От ти коли-небудь їв варення з гарбуза?

Я й такого гарбуза не їм, а він про варення каже. Але це не відповідь. Їсти ми всі любимо, але нащо тоді тут я? Що то за гроші були та чого вони мічені? А стайню я вже годину назад вичистив.

– Вона продає те, що купив її чоловік, а будиночок такий маленький, бо їм так було зручно.

– То що ж він купив? Дивно якось, більше землі – більше худоби, багатше ранчо. А вона продає.

– Бо тут сталась дуже неприємна історія: її чоловік походив з багатої родини, успадкував гроші, одружився з нею, та вклав майже весь свій спадок у акції золотої жили. Жила вичерпалась. Але, поки в них були гроші, то він вкладав їх у геологічну розвідку. І він через оту розвідку знайшов ще одну жилу, тільки не золоту, а мідну. З цього удова та дитина і живуть. Ти не дививсь на варення, ти його їж.

Та їм, їм я те варення. Чого він мене їжею пхає? Солодке таке, жовте.

– Так от, – Робертс налив собі ще кави з білого порцелянового кавника у маленькі червоні квіточки, – Трент відвозив гроші до банку, але вона мені вже скаржилась, що їй не приходять відсотки. Вона звернулась до банку Макалістера, де у неї рахунок та оті гроші з жили крутяться, а їй відповідають, що ніхто грошей не вкладав. А потім і Трента оті хлопчики знайшли. Мертвого. З перерізаною горлянкою. А гроші я запам’ятав, бо вони були паперові, та на кожній банкноті поставив маленьку чорну крапочку чорним чорнилом.

– Якби ти поставив синю крапочку чорним чорнилом, це було б незвично.

– Не присікуйся до подробиць. Людину вбили.

– А ті хлопці не могли його?

– На жаль, ні. Вони були тут, як він поїхав, та знайшли тіло разом з нею.

– А чого вони тут, якщо з багатої родини?

– Бо їх випнули з трьох шкіл для багатих хлопчиків. Ти їх не чіпай.

– Бо навчу поганому?

– Навпаки, вони тебе можуть повчити поганому, а не ти їх.

А мені ще треба зустрічати якусь Хетті? Етті? Едну? Ні, згадав, вона Летіція, Летті, це подружка удовиці. Цікаво, а чому вона приїхала? Хіба не можна листа написати? Бо дві жінки, один я та оті хлопчаки – це легка здобич для того чи тих, хто вбив того Трента. Тим більш, а що їй тут робити? Книжок я не знайшов, худоби теж. Мені це не подобається.

Але як згоду дав, то треба працювати. Я помився, знайшов новий одяг і майже схожий на людину, а не на опудало. І, як зрозуміло, треба брати бекборд, не везти ж оту Летті на крупі моєї коняки десять миль від станції диліжансів. А бекборд ще треба лагодити, стельмаха треба, бо тут три з половиною колеса, два на вісях, одне зламане, а останнього взагалі нема. А це як? Вперше таке бачу! Мені вже зараз їхати треба, а його за три дні не полагодиш! Та ще й в сараї пацюків багато! Я двері відчинив, до мене один виходить, поважно та повільно. Яка гидота! Збруя погризена! Сідло зжерли! Тут не кота треба, тут простіше увесь сарай спалити.

А тепер цікаво, я попитав хлопців, вони казали, що це не удовиця побудувала, і тим більш не їхній брат, тут вже хтось жив, та будинок покинув. І чого я тут стою, можна ж приїхати у місто та там найняти бекборда. Чим я думаю?

І місто не змінилось з того часу, коли я там полагодив стола. Ось і диліжанс, не червоний, а чорний, сяє лакованим деревом. Якась нова лінія. Не Халладей. Що?! Вісім валіз?! Це все тої Летті? Ой мамо! А ось і сама Летті, в чорній сукні, чорному капелюшку та білих рукавичках. Не у траурі. Добре. Аби бекборд від тих валіз не розвалився. Отак, міз, сідайте. Я від місіс Тауерс, що удова Тауерса.

Місіс Тауерс сяє, пхає у гостю двадцять сім різновидів пиріжків та не замовкає. Але нічого такого не каже. Підозріло. І нарешті я довідався, нащо тут Летті – вона лікується від меланхолії. Холеру знаю, тиф знаю, зараження крові знаю, отруєння ковбасою – знаю, у коней ще ламініт буває, а от про таку хворобу зроду не чув. А ще Летті вміє малювати. Я завжди хотів знати, як то вміти, малювати.

А Робертс розцвів, як цибуля на вікні. Ходить навколо тої Летті, та щось їй розказує, головним чином, як у нього вкрали годинника у Філадельфії. Я не хочу думати, як може виглядати процес створення маленьких Робертсів, але їй вже смішно, а воно так і стається. Спершу смішки, потім у ліжко!

Місіс Тауерс дивиться на мене. Недобро. А з чого тут бути доброю? Особливо зі мною. Вона ж розуміє, для чого я сиджу в її будинку та їм її хліб. А ще я дещо згадав. Багатій, що одружився на злиденній дівчині та став жити як отой письменник Торо, сам у своїй хижці посеред лісу, звався не Тауерс, а Такер. Тауерс на нього працював. Я ж читав оту газету, бо думав, що там роман з продовженням, а то була стаття про справжній випадок. Той Такер убив Тауерса та зник у невідомому напрямку, але спершу зняв гроші з рахунку Тауерса та, оскільки був на нього схожий, його іменем і назвався у банку. І того Такера досі не знайшли. Я б і сам пошукав, а він узяв і вмер.

Робертс нарешті скуштував кожен пиріжок з двадцяти сімох різновидів на столі та витяг мене покурити надворі.

– І як вони тобі?

– Ти хочеш почути правдиву відповідь чи таку, яка тобі сподобається?

– І те, і те.

– Готує удова гарно, але я їм не довіряю.

– Я теж, але це моя родичка, я не можу не допомогти.

– їй з тобою поталанило.

– А Хетті тобі як?

– Вона Летті. І мені вона ніяк, ще й хвора.

– Навіть якщо тебе намалює?

– Нащо? Аби діти до цукерок не долізли?

– Набої рекламувати, коней, взуття, збрую. Обличчя на рекламі не обов’язково.

– Чи цукерки від закрепу. До речі, а що то в неї за хвороба? Їсть, як солдат, не бліда, не рум’яна, не худа.

– Вона просто дуже сумує.

– Родичі? Діти?

– Не за кимось, а просто. Бо ми всі помремо, квіти зів’януть, вірші забудуть.

– Я сумую, бо мені око вибило! Ти сумуєш, коли в тебе немає тістечок, а помремо ми всі. Це факт. Колись усілякі патріархи з Доброї Книги жили аж тисячу років, зараз десь сто, але все одно і вони вмерли, і ми там будемо. То чого ж з такого приводу сумувати?

– А я й забув, наскільки ти цинік, Нейт.

Я тут вже три доби, не сталося нічого, навіть анічогісінько. Удовиця бігає та усіма командує, Летті малює сушеного букетика. Десять разів поспіль. Але букетик у неї якийсь різний кожного разу. А от хлопчаки мені не подобаються. Нащо мене розпитувати, де я втратив око та чи багато людей вбив на війні? Це не ввічливо. Я ж в них не питаю, як вони вчились? Але видно, що погано: удовиця надвечір з Робертсом розмову про вірші усякі завела, я мовчу, бо вперше про таке чую, але вони дивились на неї, як на стелю.

Треба все-таки їх обережно порозпитувати, за що їх виключили. Бо, наскільки я знаю про такі школи, там тягнуть дитиноньку до тих пір, поки за неї вносять гроші. Тобто не з-за дурості вони тепер безкоштовно ремонтують паркани. Але я вперше вбив у п’ятнадцять років, то чим вони гірші?

І, в місті, коли я поїхав забирати бекборда, я побачив. Почув. Мене скрутило в кузні, я мало не заблював коваля, але якось віддихався. Один з тих. Тільки я його запам’ятав як «ремінь з мідними бляшками», а він змінив трошки одяг, нема в нього вже такого ременя. Але він тут, купляє собі газету. Я ледве втримався, щоб не рознести йому голову. Але не можна, свідків багато, день надворі.

Треба зачекати, та взяти Робертса за петельки. Не треба ніколи поспішати, навіть коли ти шукаєш вошей. Я не смикаюся від мого товстого приятеля, це виходить, що він з ними не пов’язаний. «Ремінь» може просто жити тут, треба ж йому десь хропти та щось їсти, він же живий. І мені не так треба його вбити, як дізнатись, нащо вони мене тоді отак? Чи за що? А потім вже й вбити можна. Я вмію чекати, добре вмію, навчився, як ще малим рибалити тікав зі школи. Батько не так сварився, коли я повертався з гарною рибою, великими окунцями, або навіть з сомом. Поживи ще трошки, містере. Я тобі ножика нагострю або сокирку.