Читать книгу Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвили - Страница 3

П’ятнадцять років тому, 18 листопада 1983 року, у відчинених дверях невдало захопленого й поверненого до тбіліського аеродрому літака з «лимонкою» в руці стояла молода жінка, обличчя якої в очікуванні страшного кінця мокло під краплями дощу.

Тіна стояла з гранатою в руці на порозі літака саме тому, що все мало ось-ось скінчитися і сталося б те, що вона й так давно планувала. В очікуванні вироку муки людей сягнули того, що кожен мріяв про близьке завершення – і ті, хто стежив за подіями ззовні, й ті, хто знаходився у літаку. Всередині оточеного літака серед пасажирів та членів екіпажу були й убиті, і тіла декого з них досі валялись у проході. Були також і поранені, й тишу в літаку порушували їхні стогони, а хтось із них ще й умовляв пошепки Тіну не підривати гранату. Дівчина спершу не відповідала, та згодом, врешті, мовила, скоріше звертаючись до себе, із дивним жалем у голосі:

– Заспокойтесь, жіночко, вона несправжня.

Та жіночка разом із рештою пасажирів після відповіді Тіни лишилися зі здивованими обличчям, а дівчина з-поміж усіх тих облич шукала найдорожче для себе. І знайшла, але в очі Геги зазирнула лише на мить.

Їхні погляди тільки-но зустрілись, і саме в цей час розташований на даху літака спецназ розпочав штурм і салон наповнився пущеним згори білим димом…

Вона з дитинства була дуже вродливою і ще змалку подобалась хлопчикам, які загравали до неї всюди, де вона бувала, – у школі, на малюванні, на англійській.

Та коли підросла, дратувалась від того, що всі акцентували увагу на її красі, здавалося, що хлопців лише краса й цікавила.

Тіна вважала, що сама вона була цікавішою за власну красу, проте хлопці цього не помічали й, можливо, це було причиною того, що до зустрічі з Гегою вона нікого не кохала.

Тіна була вже студенткою художньої академії, коли її малюнок десь випадково побачив Гега й знайшов номер телефону авторки. У тієї художниці був такий голос, що, здавалось, його власниця повірила би усьому, що б Гега не сказав. Він повідомив, що йому надзвичайно сподобався малюнок і він хоче зустрітись, а ще раптом захотілося сказати Тіні, що він – каліка. Гега потім довго не міг зрозуміти, чому він вирішив так жорстоко пожартувати з Тіною, але її відповідь просто вразила:

– Для мене немає різниці – каліка ви чи ні. Для мене головне – людина.

Дівчина з дитячим голосом була більше схожа на янгола, ніж на студентку художньої академії, і Гега вмить кинув слухавку. Мабуть, від розгубленості й несподіванки, бо на таку відповідь не очікував. Він справді не думав, що пересічна тбіліська дівчина могла бути такою, а ще він жалкував, сильно жалкував, що так некрасиво пожартував з нею, і виправдовував себе лиш тим, що свідомо не відкрив Тіні, хто він є насправді. Гега був досить молодим двадцятидворічним актором, однак у нього вже були успішні ролі в кількох художніх фільмах, тому його ім’я та прізвище у Грузії знав кожен, хто любив кіно. Гега, як талановитий актор і красивий хлопець, був дуже популярним у тодішньому Тбілісі, а особливо серед молодих дівчат. Саме це й не було йому потрібно, Гега не хотів користуватися власною популярністю, а тому вигадав історію про власне каліцтво і, буцімто, неможливість пересування без візка. Гега трохи подумав і, дійшовши висновку, що повертати назад буде неправильно, знову набрав номер Тіни.

– Слухаю, – відповіла вона саме тим занадто дитячим голосом, за яким Гега вже встиг скучити, але, почувши його, він знову розгубився і від безвиході просто кашлянув. Гегу вважали найталановитішим молодим актором, однак зараз йому було справді важко зіграти роль. Через це він навіть почав сумніватися у своїй професійності.

– Це знову я, – невпевнено промовив він у слухавку й знову кашлянув.

– Куди ви поділися? – щиро здивувалася Тіна.

– Мабуть, просто зірвалось.

– Що ви мені казали?

– Коли?

– До того, як зірвалось.

– Сказав, що я каліка й не можу пересуватись без візка.

– Нічого страшного, якщо ви не проти, я можу прийти до вас додому, взявши свої малюнки.

– Ні, що ви, не хочу вас турбувати, до того ж…

– До того ж що?

– До того ж я й так постійно вдома, тому краще б ми зустрілись де-небудь.

– Розумію, та я не хотіла вас обтяжувати, а вийшло навпаки.

– Зустрінемось, де скажете.

– Я прийду туди, куди забажаєте.

– Я зустріну вас біля академії після лекцій.

– Як ви мене впізнаєте?

– Ви мене з легкістю впізнаєте, не думаю, що у когось ще, схожого на мене, буде побачення перед академією.

– Я ж сказала вже, що чудово розумію вашу ситуацію…

– Та думаю, все одно не буде багато приємного у тому, що таку красиву дівчину, як ви, зустріне каліка у візку на коліщатах…

– Таку красиву дівчину, як я? Чи ви знаєте, яка я?

– Не знаю, та якою ви не були б, ваші подруги, мабуть, здивуються, побачивши вашого шанувальника-каліку перед академією.

– Моє життя – то лише моя справа.

– Завтра?

– Що завтра?

– Можна прийти завтра?

– Завтра в нас лекції закінчуються о третій.

– Близько третьої буду, стоятиму, точніше – сидітиму біля пам’ятника.

– Я вийду, закінчаться лекції чи ні.

– Тоді до завтра.

– Мабуть, я вас вже втомила.

– Ні, що ви…

Гега дійсно не втомився, однак продовжувати розмову вже не хотів, точніше не міг. Він попрощався з Тіною й повісив слухавку. Потім посміхнувся через якесь дивне відчуття задоволення чи радості, відзначивши про себе, що, виявляється, у цьому місті жили зовсім інші дівчата, може, зовсім мало, може, лише Тіна, але все ж таки…

Гега зрозумів і те, що більше Тіну обманювати не можна – це дійсно був поганий жарт; Тіна ж була схожа саме на ту людину, засмучувати яку хотілося найменше. Тому цілу ніч він думав, слухав улюблені платівки й вирішив, що наступного дня він обов’язково піде до художньої академії, зустрінеться з Тіною, все пояснить і вибачиться. Він вже остаточно вирішив вчинити саме так, та все одно не зміг заснути до ранку, думаючи про той дивний дитячий голос, що належав Тіні – дівчині, не схожій на інших.

Опівдні він пішов до Дато. Дато Мікаберидзе був другом Геги й мав справжню куртку «Вранглер», яку Гега дуже любив, але ніколи не казав про це, бо Дато був дуже добрим і одразу зняв би ту джинсову куртку й подарував би другу. Дато ж був добрим не через те, що його батько працював у міністерстві у справах інтуристів, і все одно не обділив би джинсами улюбленого сина.

Ні, не тому.

Просто Дато був дуже добрим та й годі.

Того ранку Гега вирішив позичити в Дато на день ту вранглерівську куртку, точніше на півдня – він зустрінеться з Тіною, вибачиться й надвечір поверне її господареві.

Він голосно гукнув з вулиці, і з вікна визирнув Важа – молодший брат Дато. Важу кликали Простаком, і був він таким самим добрим хлопцем, як і його старший брат. Гега привітав Важу піднятою рукою:

– Як справи?

– Нічого.

– Чого не в школі?

– Згоріла.

– Коли?

– Сьогодні, вранці. Ще досі горить.

– Ух ти!.. Де твій брат?

– Не знаю, як прокинувся, його вже не було.

– Мабуть, тебе пожежники галасом розбудили…

Обидва голосно, від душі засміялися. Потім Гега знову підняв руку, прощаючись з Важею і вже було повернувся, аби піти, коли той гукнув навздогін:

– А що ти хотів?

– Нічого, я потім зайду.

– Скажи мені.

– Нічого такого, хотів на день вранглерівську куртку позичити.

– Зачекай-но.

Простак щез у вікні й за кілька секунд вже стояв надворі, перед Гегою, тримаючи в руці джинсову куртку.

– Бери, Дато постійно її носить, але сьогодні лишив. Тобі пощастило.

– Не треба, хай буде, потім візьму.

– Бери. Насправді вона моя, батько привіз її мені, та вона виявилась завеликою. Дато її тимчасово носить. Потім все одно мені залишиться. Це справжній «Вранглер». Не линяє, нічого такого…

Гега посміхнувся й простягнув Простакові руку.

– Сьогодні ж поверну.

– Повертай, коли схочеш, вона поки що завелика. Або нехай буде у тебе, поки я не підросту.

Тепер Гега засміявся вголос.

– А як же Дато?

– Дато йде ченцем у монастир, навіщо вже йому джинси…

Тепер і Важа голосно засміявся разом з Гегою. Він згадав, що у Дато справді був якийсь знайомий чернець у одному монастирі, до якого він часто їздив останнім часом. Кілька разів обіцяв узяти з собою Гегу, але поки то були лише обіцянки, та й не до цього йому зараз було. Він подякував Важі й обійняв його по-тбіліськи.

Тбілісі був столицею вже протягом тисячі п’ятисот років, і, як у кожній столиці, хорошого тут відбувалось стільки ж, скільки й поганого. А що ж могло бути гіршим для Геги: у Земелі [2], перед підйомом до академії, його, коли він йшов на побачення, зустріли троє з ножами, вимагаючи зняти джинсову куртку. На той час по Земелі ще ходили тбілісці, тому було трохи дивним, коли якийсь тип звернувся до Геги – мовляв, брате, є діло на хвилинку, запросив до під’їзду, але там не виявилося ані знайомих, ані перехожих. Та більш дивним для Геги було те, що, побачивши у під’їзді ще двох таких само задоволених типів, він не відчув страху. Навпаки – посміхнувся й дуже спокійно звернувся до усіх трьох:

– Не старайтесь дарма, хлопці, все одно не знімете!..

Гега був актором, лише двадцятидвохрічним, але вже добрим актором, цю фразу в під’їзді він сказав дуже спокійно, як дуже впевнена у собі людина, і цей спокій найбільше здивував самого Гегу. Здивував, бо він ніколи не претендував на геройство, до того ж чудово знав, що у тогочасному Тбілісі джинси знімали не так уже й рідко і, як інші, часом думав, як би повів себе у такому випадку. Він завжди вважав, що не дасть вбити себе заради джинсів чи куртки – ніколи не був прихильником геройства там, де необхідності у ньому просто не було. Тому в іншому місці й у інший час, мабуть, мовчки з посмішкою віддав би те, що у нього вимагали, та того дня він вчинив інакше й, можливо, тому, що та джинсова куртка не належала йому. А може, через те, що він прямував на побачення, на першу зустріч з тією дівчиною, якої не знав, але яка мала такий чудовий голос…

З тих трьох ножі мали двоє, і перш ніж втекти, обидва встигли вдарити ними Гегу. У тогочасному Тбілісі під час бійок рани один одному наносили в основному у ногу або в сідниці, та Гегу, окрім ноги, вдарили ножем ще й у живіт – мабуть для того, щоби порізати куртку, яку не вдалося забрати.

Вийшовши на вулицю, Гега зміг зробити кілька кроків, але через втрату великої кількості крові швидко впав непритомним. Прямо на тротуарі його і підкосило.

Він відкрив очі у лікарняній палаті. Коло узголів’я тихо, дуже тихо плакала мати, обережно пестячи руку Геги.

Тіна Петвіашвілі й Гега Кобахідзе

– Де Тіна? – спитав Гега, поглянувши на матір.

– Хто така Тіна? – мовила мати й витерла здивовані й вологі очі.

– Не знаю, я її теж не знаю, – сказав згодом Гега й посміхнувся матері.

Гега мав рацію – він дійсно не знав Тіни, яка довго стояла після лекцій перед академією, куди повинен був приїхати на візку один каліка, проте на зустріч так ніхто і не прийшов. Та і як Гега міг прийти на побачення, якщо саме у цей час його оперували в лікарні й лише кілька днів по тому він зміг зателефонувати Тіні.

– Вибачаюсь, що не прийшов і навіть не зателефонував, – я зараз у лікарні.

– Як добре.

– Що тут доброго?

– Пробачте, погано вийшло, я хотіла інакше сказати, добре те, що у вас поважна причина, через яку ви не прийшли того дня.

– Як тільки мене випишуть, одразу зустрінемось.

– Знаєте, якщо ви не проти, я прийду провідати вас до лікарні й принесу фрукти, або скажіть, що ви любите, що може вас порадувати…

– Ні, сюди приходити не варто, мене скоро випишуть, і тоді я сам вас відвідаю. До побачення.

– Одужуйте…

Гега ще кілька днів лежав у лікарні, куди друзі й знайомі приходили до нього як до героя. Весь Тбілісі знав, що з Геги не змогли зняти джинси, а сам він завзято жартував – мовляв, я віддавав, та вони не захотіли…

Цим цинічним жартом він хотів сказати, що не був героєм, і згодом, рік по тому, у тбіліській тюрмі в Ортачалі [3], у камері смертників, йому часто згадувалися дні, проведені в лікарні, коли з нього хотіли зробити героя, а натомість він прагнув бути звичайною людиною.

У лікарні його надовго не затримали, незважаючи на те що нормально ходити він ще не міг, але, на думку лікарів, цьому мав зарадити лише час. Після операції брати Іверіелі, які були друзями Геги й вчились на медиків, десь в інституті розшукали візок на коліщатках і дали його другові. Вечорами, нарешті залишившись на самоті й стомившись від похвал, він на цьому візку котився у кінець коридору, де на стіні рожевого кольору висів чорний телефон, і розмовляв із Тіною.

З нею він зустрівся наступного ж дня після виписки; до академії від прибув на інвалідному візку, без якого поки дійсно не міг пересуватися, однак Тіна не пробачила брехні й протягом тижня не розмовляла з Гегою, який телефонував їй щодня. Гега намагався все пояснити, Тіна ж не відповідала, слухаючи Гегу й не кладучи слухавку лише тому, що була гарно вихована.

Гега пояснював Тіні те, що не міг пояснити навіть собі, та й справді, яке могло бути виправдання тому жарту, яке могло бути пояснення, окрім як іронія долі, – це, мабуть, саме нею і було, бо на перше побачення з Тіною він міг прибути лише на інвалідному візку. Згодом той візок він повернув братам Іверіелі, а ті – до лікарні, звідки взяли.

Куртку «Вранглер» (добре випрану й вправно зашиту його матір’ю), Дато назад не взяв і, звісно, пообіцяв другові нові джинси.

Гега ж нічого не хотів, окрім Тіни, ні про що не думав, окрім Тіни. Нічого більше, лише Тіна – найпрекрасніша дівчина на Землі…