Читать книгу Ігри Майї - Делия Стейнберг Гусман - Страница 5

У синусоїді існування бувають моменти, які виокремлюються з повсякденності. Це миттєвості життя. Натомість інші лишаються поза видноколом. Це ми називаємо смертю. Насправді, і те, й те є існуванням по цей чи по той бік розподільної лінії. Головне, куди веде ця лінія, – до народження чи до смерті.

Ми і народжуємось, і вмираємо самотні. Байдуже, скільки людей побіля нас у цей час. Насправді ми самотні. І, найімовірніш, ми будемо самотні ціле своє життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що ніхто не годен продістатися в нашу душу. Вона самотня з природи.

Збагнути таїну життя і смерті непросто. Якщо смерть, через наше невідання, захоплює нас зненацька, то життя і причина нашої появи на світ не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму.

Можливо, в якийсь момент наша душа відокремилась від Чогось значно більшого. Вона відокремилась у пошуках нових досвідчень, спонукувана щирим потягом невинної душі до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землі – самотня, страшенно самотня. Відтоді вона блукає по землі, – іноді убираючись в матерію, – у пошуках ключа для повернення до свого первісного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцілого. Цей ключ – Знання. Знати – це Могти. Настане час, і ми, так само, як відходимо, зможемо повернутися.

Самотність – це найближча подруга Майї. Що самотніше ми почуваємося, то більше прагнемо прихистку в іграх ілюзії, аби позбутися відчуття внутрішньої тривоги.

Починається нова драма – драма співіснування. Самотні душі прагнуть жити поруч з іншими самотніми душами, хоча їм ніколи посправжньому не порозумітися, адже на кожному познака самотності.

Співіснування витворює різні форми – від простого кохання, що єднає дві істоти, до найскладніших почуттів, властивих певному суспільству, а то й людству. Відтак виникають родини, громади, міста, наукові й культурні осередки, церкви, політичні партії… Це тенета Майї, потрапивши в котрі, людина вважає, що позбулася нарешті самотності. Та що більше вона в них заплутується, то самітнішою стає.

Згідно з Платоном, людина має дві сутності, і це очевидно. Одна з цих сутностей – неподільна і внутрішня. Це самотня душа. Друга – маска, що являє себе світові і прагне, за допомогою різноманітних зв’язків, втекти від самотності.

Ховаючись за маскою, можна грати різні ролі серед інших людей. Відтак виникає дружба, кохання, синівська і батьківська любов, прихильність до всіх людей і тих самих тварин та рослин. На найтонших рівнях любов сягає підхмар’я, і людина навіть здатна відчути і полюбити Бога за довершеність явленого Ним Світу.

Але скільки розчаровань на нас чекає! Розриви дружніх стосунків, любов, що не витримує випроби часом, діти, що зраджують батьків, батьки, що покидають напризволяще своїх дітей, люди, яких не обходять інші… Наука остуджує романтичне зоряне сяйво, а релігії, воюють в ім’я одного і того ж Бога, намагаючись його присвоїти собі. То що робити?

І людина скидає свою осоружну маску й у відчаї замикається в собі, вважаючи, що їй ніколи не позбутися самотності. Аж тут на нас чекає неабияка несподіванка.

Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своєму власному Я, у внутрішньому єстві. Цей друг завжди з нами у стражданні і в радощах, він спостерігає за нашим життям, не дорікаючи нам, і підбиває нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодної винагороди.

Що далі, то більша дивина. Після віднайдення цього справжнього друга, батька і брата, все набуває сенсу. Читання, слухання музики, втіха від споглядання природи перестають бути ознаками самітника і відлюдника. Це ознака людини, якій товаришить її справжнє Я.

Відтак взаємини з іншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозуміння та спочуття. Хто не здобувся на самопізнання, навряд чи доможеться бодай якогось розуміння інших людей. Пізнай себе, і пізнаєш інших.

Це аж ніяк не означає, що самотності не стане. Це властивість душі. Але самотності можуть єднатися і гратися з опонами Майї упродовж цілого життя. Розділити з кимсь своє горе – це форма єднання. Можливо навіть, що душі шукають єднання, бо вони однаково нещасні, втративши первісний стан, і жадають повернутися туди, де не існує поділу.

Самотність – це вислід поділу. Коли все Єдине, де тоді самотність? Отже, самотність – це відокремлення, роз’єднання, поділ.

Що більше ми ділимося, то більшає самотність, бо ми створили нові часточки, які самотні і відокремлені від інших.

Це теж гра Майї: ділити й ділити, примножувати форми і спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кількість є ліками від самотності.

Але кількість не позбавляє самотності. Вона хіба що додає, втрачаючи тим на якості і примножуючи присутності. Слід шукати малого і доброго, глибокого і високого водночас.

Пізнавши гру Майї, ми, можливо, зможемо позбутись ілюзії і розпізнати часточки, яких бракує нашій душі, часточки, які вона втратила, сходячи на землю, і які треба повернути собі, щоб знову стати одноцілим і ніколи більше не почуватися самотнім.

– Ти самотній?

– Так…

– Хочеш бути зі мною?

– Атож…

Відтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши свої тілесні оболони, а тим часом в їхніх очах прозирають подивовані душі, які шукають в іншій істоті своє Я-близнюка, втраченого за первісного поділу.