Читать книгу Ігри Майї - Делия Стейнберг Гусман - Страница 9

Таки дивовижне це царство Природи, де первинність чуття спричинює у людей найрізноманітніші емоції до тварин! Їх бояться, їх люблять або виявляють до них байдужість, але рідко ними захоплюються, хоча для цього достатньо помітити те, як Майя зорганізувала цю осібну форму життя.

Розмірковуючи про тварин, ми додержуємо двох супротивних поглядів: або це небезпечні звірі, від котрих треба тікати чи спробувати їх вбити; або це нижчі (звісно, стосовно людей) істоти, котрих ми можемо упокорити і використовувати без докорів сумління. Десь між цими двома поставами – усі інші можливі варіанти. Тварин убивають вже не тільки з метою захисту від них, а з суто спортивного інтересу; полюють на них вже не для того, щоб прогодуватися, а задля задоволу стріляти в живу істоту. Тварин часто мордують боягузи, котрим бракує сміливості помірятися силою з іншими, дужчими людьми.

То чи не означає це, що Природа пустила на цей світ тварин тільки для того, щоб вони наганяли на нас жах або, навпаки, служили нам? Може, Майя просто вправляється, аби дати людям економічний стимул?

Подивімось, чи за опоною ілюзії не приховується ще щось.

Вважається, що тварини не наділені розумом і не можуть мислити. Власне, так воно і є, хоча ми й не знаємо, погано це чи добре. Насправді, відсутність розуму тваринам більше на користь, ніж на шкоду.

Розум лише на заваді розвиткові природним інстинктам і чуттям тварин.

В інстинктовому плані для тварин головне їжа, самозбереження, відтворення свого виду, опікування упродовж певного часу своїм потомством та вміння гідно помирати, коли настає час.

Деякі тварини їдять донесхочу. Але не гоже їм дорікати, адже це такий собі інстинкт економії, що змушує їх припасати про «чорний день». Одні ховають харчі в печерах і криївках, інші – у власних шлунках або в спеціальних мішках за щокою. Людська прожерливість тваринам не властива. У них природний їстівний інстинкт, а не якесь збочення. Якщо тварини й убивають, щоб годуватися, то, принаймні, роблять це не для свого задоволу; їх спонукує необхідність.

Тварина нападає захищаючись, а не заради самої сутички. Вона захищає себе або своє дитинча, але, коли не вбачає в людині якоїсь небезпеки, рідко нападає на неї чи вбиває. Це інстинкт саме захисту, а не душогубний спорт.

Задля безпеки тварин Майя надала їм тисячу й один спосіб маскування, адаптації до барв довкілля. Таким чином вони виживають у середовищі своїх природних ворогів – інших тварин, а також вороже налаштованих людей. Хіба ви не бачили комах, які прибирають забарвлення листя? Або очі пугача, що їх вночі важко відрізнити від світляків? А хіба вам не доводилося бачити, як непомітно шмигляють у лісових хащах смугасті тигри й дикі коти?

Майя допомагає всім, і, тим не менш, велика риба поїдає меншу. Скрізь у природі ми зустрічаємося з очевидною жорстокістю – ще однією ілюзорною грою існування. Перемагає сила. Але кожна тварина має щось для захисту від сильнішого напасника; кожна має свій спосіб оборони. Просто треба вміти користатися зі своїх можливостей.

Усі тварини – від найдрібніших комах до найбільш розвинених ссавців – мають основний інстинкт відтворення. Що ж до останніх, які найближчі до людської природи, то ми можемо ще раз упевнитися, що їм властивий інстинкт, але в жодному разі не хтивість. Тварини паруються і розмножуються в найсприятливішу для розвитку потомства пору року. У цей час вони шукають собі пару, і немає такої сили, яка б стала їм на заваді. Але по завершенні цього періоду тварини повертаються до звичного життя, бо у них немає потреби в насолоді від статевого акту заради самого акту, від парування без потомства.

Ми могли б навести безліч прикладів надзвичайного піклування тварин про своїх дитинчат. Але самиця піклується про своє дитинча, коли воно ще безпорадне. Ставши самостійним, воно вважається дорослим і «живе своїм життям», а мати повертається до свого. Тварини не знають власності, вони мають тільки чуття материнства та піклування, що має своє логічне завершення разом з завершенням природного циклу подорослішання.

Усі тварини вміють помирати, і роблять це покірно й спокійно. Бувають, звісно, якісь ознаки суму, але не розпачу. Тварини не мислять і, можливо тому, не беруть під сумнів своє власне безсмертя. Вони приймають свої життьові цикли і проживають їх несвідомо. Вони «відчувають» життя, а не «продумують» його. Тому ми не помічаємо у них тієї депресії, від якої так потерпають люди.

У тварин існує два типи розуму. Перший належить до особистого інстинктового розвитку і змушує доцільно діяти в кожний момент свого життя, що робить тварин «знавцями» у своїй царині зроду. І другий – немов запозичений, вищий, ніж зазвичай має цей вид. Це щось подібне до «групової душі», яка спонукує до вельми розумного поводження, що викликає подив навіть у людей.

Річ у тім, що гра Майї досконало зорганізована. Камені, у своєму світі непорушної матерії, мають певні ознаки руху, який колись станеться з ними; відтак вони стискуються і розширюються. Рослини, укорінені природою в землю, виказують під час цвітіння більшу чи меншу чутливість, залежно від того, як їх доглядають. І тварини, у своєму світі емоцій, мають ознаки розуму, що їм вготувало майбутнє. Так само і наділені розумом люди мають ознаки надраціональних етапів, які стануть можливими в часі постійної еволюції. Можна навести безліч прикладів вищого інтелекту тварин. Чимало вже сказано і написано про життя мурашок або бджіл. Дивовижними виявились і дослідження польоту птахів, міграційного інстинкту, що провадить їх з одного краю планети в інший…

Тварини мають інтелект, щоб дати раду несподіваним ситуаціям, обійти перешкоди, загоїти рани, знайти дорогу додому, перебігати невідомими для себе шляхами. Вони мають якийсь внутрішній «радар» значно давнішого походження, ніж їхній світ здорових інстинктів і щирих емоцій. Цей радар є своєрідним архетипом розуму, практичного і необтяженого інтелекту, трохи відмінного від того, який нині використовуємо ми, люди. Це можна назвати «груповою душею» або «вищим розумом» тваринного світу.

Приділимо трохи уваги емоціям тварин, які відіграють у їхньому житті головну роль.

Тварини не однакові. Як і в людей, рослин та каменів, серед них є більш і менш еволюціоновані. Зазвичай ми вважаємо, що найбільш еволюціоновані ті тварини, яких ми маємо за домашніх. Вони живуть з людьми, додержують їхніх законів, шанують людей і люблять.

Але мова не про вірність приручених тварин. Звісно, ми не заперечуємо їхньої вірності. Адже, коли ми хочемо навести приклад вірності, то – який сором! – не можемо не згадати тварин…

Але, як на мене, тварини обожнюють людей, бо ті уособлюють для них Бога. Рослина – це бог для каменя, а тварина, до певної міри, – для рослини. Відтак, людина – це бог тварин, це довершена істота, до котрої колись можна дорівнятися.

Домашня тварина любить своїх богів, а коли зустрічає «свого бога», свого владаря, то навіть слова «любов» замало. Це любов без застережень, без вимог, без досадування. Це просто любов…

Хіба ви не бачили, як ці тварини ходять хвостом за своїми владарями? Хіба ви не бачили, як вони захищають їх ціною власного життя? Хіба ви не бачили, як вони фетишують їхнє вбрання, їхні запахи, їхній голос, усе, що їм належить? Як вони нашорошують вуха на саме лиш слово господаря?

Незважаючи на те, що Майя грається з нами і нашими чуттями, незважаючи на те, що наш інтелект досі формується, ми маємо добру нагоду для того, щоб повчитись у тварин.

Нам досі багато чого бракує, щоб стати «людьми одомашненими», людьми еволюціонованими. Нам не так просто схилити чоло перед своїми богами, як то роблять тварини. І хоча ці боги і являють себе нам, ми їх не любимо і не коримося їм. Божі закони для нас є чистісінькими абстракціями, а святе писання – звичайнісінькою умовністю. Ми не знаємо справжньої святобливості і справжньої вірності. І якби нам довелося вибирати, чи жити, як усі живуть, чи покласти своє життя за богів, людський егоїзм, «пріоритет розуму» змусили б нас обрати перше.

У тенетах ілюзії ми не добачаємо істину. Якщо тварини щирі й природні у своїх інстинктах, у своїх емоціях та в своєму початковому інтелекті, то чому б нам не застановитися над їхньою святою любов’ю до Бога? Чом би й нам не керуватися подібним інстинктом, що непомильно шукає вищого? Може тоді, нарешті, розум для чогось придасться…