Читать книгу Інферно - Дэн Браун - Страница 15

У консульстві знають, що я тут?»

Дізнавшись цю новину, Ленґдон відчув величезне полегшення. Пан Колінз, який назвався головним асистентом генерального консула, говорив рішучим тоном професіонала, але в його голосі звучало занепокоєння.

– Пане Ленґдон, нам слід поговорити негайно. І, ясна річ, не по телефону.

Ленґдону нічого не було ясно, але він не збирався переривати співрозмовника.

– Я накажу комусь із колег привезти вас якнайскоріше, – запевнив Колінз. – Де ви є?

Сієнна знервовано завовтузилася на стільці, слухаючи розмову через гучний зв’язок. Ленґдон заспокійливо кивнув їй, маючи намір ретельно дотримуватися плану, який вона склала.

– Наразі я в маленькому готелі під назвою «Пенсіоне ла Фіорентина», – відповів Ленґдон, зиркнувши через вулицю на неоковирний готель, який Сієнна показала йому кілька хвилин тому. І дав Колінзу вуличну адресу.

– Записав, – відповів старший адміністратор. – Нікуди не виходьте. Залишайтеся у своїй кімнаті. За вами приїдуть дуже швидко. Номер ваших апартаментів?

– Тридцять один, – не змигнувши оком вигадав Ленґдон.

– Гаразд, протягом двадцяти хвилин за вами заїдуть. – Колінз стишив голос. – До речі, пане Ленґдон, може, із мого боку це прозвучить недоречно, але мені неодмінно треба знати… та річ і досі при вас?

«Та річ». Ленґдон відчув, що запитання, хоча й дещо завуальоване, стосувалося цілком конкретного предмета. Його погляд ковзнув до біоконтейнера, що лежав на кухонному столі.

– Так, пане. Та річ і досі при мені.

Було добре чути, як Колінз полегшено зітхнув.

– Коли ми не отримали від вас жодної звістки, то подумали… якщо чесно, то ми подумали, що сталося найгірше. Я радий, що ми помилилися. Будьте на місці. Нікуди не виходьте. Упродовж двадцяти хвилин за вами заїдуть. Вам у двері постукають.

І Колінз поклав слухавку.

Уперше після того як він прокинувся в шпиталі, Ленґдон відчув, як його плечі розслабилися. «У консульстві знають, що відбувається, і невдовзі я матиму відповіді на мої запитання». Ленґдон заплющив очі й повільно випустив із легенів повітря, почуваючись майже в нормі. Його головний біль несподівано вгамувався.

– Якісь шпигунські пристрасті та й годі, – сказала напівжартома Сієнна. – Ти що, таємний агент?

Наразі Ленґдон і сам не мав уявлення, хто він. Думка про те, що з його пам’яті можуть випасти два дні, а сам він опиниться в незбагненній ситуації, здавалася дикою, однак сталося те, що сталося: ось він тут сидить, а до його зустрічі з представником американського консульства в пошарпаному готелі лишилося двадцять хвилин.

«Що ж тут відбувається?»

Він підвів погляд на Сієнну, усвідомлюючи, що невдовзі їхні шляхи розійдуться, однак водночас відчуваючи, що в них лишилася якась незавершена справа. Він згадав бородатого лікаря, який помирав на шпитальній підлозі перед його очима.

– Сієнно, – прошепотів він. – Твій приятель… лікар Марконі… Це жахливо.

Вона мовчки кивнула.

– Мені страшенно шкода, що я тебе в це втягнув. Я знаю, що твій статус у шпиталі є непевним, а тут іще розслідування почнеться… – Голос Ленґдона затремтів і замовк.

– Усе нормально, – сказала вона. – Мені не вперше перебиратися на нове місце.

Із відстороненого погляду Сієнни Ленґдон зрозумів, що сьогодні вранці у її житті змінилося все. А життя Ленґдона також скидалося на хаос, однак він відчув, що всім серцем співчуває цій жінці.

«Вона мені життя врятувала, а я їй життя зіпсував».

Вони сиділи мовчки цілу хвилину, і атмосфера між ними ущільнювалася, наче обоє хотіли поговорити, але не мали що сказати. Зрештою вони були чужими людьми, і їхня нетривала й химерна подорож щойно добігла дорожньої розвилки, де кожен мав обрати власний шлях.

– Сієнно, – нарешті озвався Ленґдон, – коли я розберуся з консульством, то, можливо, тобі знадобиться моя допомога… Звертайся, будь ласка…

– Дякую, – прошепотіла вона й сумно відвела очі до вікна.

* * *

Поволі збігали хвилини, і Сієнна Брукс відсторонено дивилася в кухонне вікно, думаючи про те, що їй готує сьогоднішній день. Хай там як, вона не сумнівалася, що її світ матиме наприкінці дня зовсім інакший вигляд.

Сієнна знала, що це, можливо, так адреналін на неї вплинув, але вона з подивом для себе виявила, що її вабить до цього американського професора. На додачу до своєї фізичної привабливості він, здавалося, ще й мав щире й добре серце. У якомусь далекому, іншому житті Роберт Ленґдон міг би навіть виявитися тим чоловіком, із яким їй захотілося б бути разом.

«Та він ніколи б не захотів бути зі мною, – подумала вона. – Бо я зіпсута».

Поки вона намагалася придушити емоції, щось за вікном впало їй в око. Вона стрімко підвелася і, притиснувшись обличчям до скла, увіп’ялася поглядом униз, у вулицю.

– Роберте, поглянь!

Ленґдон пильно поглянув униз на гладенький чорний мотоцикл BMW, який щойно з гуркотом підлетів до готелю «Пенсіоне ла Фіорентина» і зупинився. Його водій був високий та дужий, у чорному шкіряному костюмі та шоломі. Коли ж він граціозно зіскочив із мотоцикла і зняв із голови блискучий шолом, то Сієнна почула, як Ленґдону перехопило подих.

Шпичасте волосся жінки неможливо було не впізнати.

Вона дістала вже знайомий пістолет, перевірила глушник і засунула його назад до кишені куртки. А потім, рухаючись із грацією смертельно небезпечного хижака, прослизнула до готелю.

– Роберте, – прошепотіла Сієнна голосом, що тремтів від страху. – Щойно уряд Сполучених Штатів послав декого, щоб тебе вбити.