Читать книгу Інферно - Дэн Браун - Страница 16

Прикипівши поглядом до готелю внизу, Ленґдон відчув, як його охопила паніка. Жінка зі шпичастим волоссям щойно зайшла до готелю, а він ніяк не міг второпати, звідки вона дізналася адресу.

Адреналін хлинув у його судини, вкотре заплутавши хід думок.

– Уряд моєї країни послав до мене вбивцю?

Сієнна була спантеличена не менше за нього.

– Роберте, це означає, що ота попередня спроба вбити тебе в шпиталі також була санкціонована урядом твоєї країни. – Вона підвелася і двічі перевірила замок у дверях своєї квартири. – Якщо консульство Сполучених Штатів має дозвіл на твоє вбивство… – Вона не закінчила думку, але їй і не треба було цього робити. Потенційні наслідки були самі собою очевидні й жахливі.

«Що ж вони, чорт їх забирай, хочуть мені приписати? Невже вони думають, що я щось скоїв? І чому на мене полює уряд моєї країни?!»

І знову Ленґдон почув ті два слова, котрі він здогадно мимрив, коли з’явився в шпиталі.

Дуже вибачаюсь, дуже вибачаюсь.

– Тобі тут небезпечно залишатися, – сказала Сієнна. – Нам тут небезпечно залишатися. – Вона вказала рукою на протилежний бік вулиці. – Та жінка бачила, як ми разом тікали зі шпиталю, і я готова битися об заклад, що твій уряд і наша поліція вже намагаються вистежити мене. Моя квартира в суборенді на чуже ім’я, але рано чи пізно вони мене знайдуть. – Вона поглянула на біорурку, що лежала на столі. – Ти маєш розкрити її, негайно.

Ленґдон пильно поглянув на титановий пристрій, але, окрім символу біонебезпеки, не побачив нічого.

– Що б там не було всередині, – сказала Сієнна, – воно, можливо, має ідентифікаційний код, назву якоїсь агенції, номер телефону чи ще що-небудь. Тобі потрібна інформація. Мені потрібна інформація! Твій уряд убив мого приятеля!

Біль, що прозвучав у словах Сієнни, різко відвернув Ленґдона від його думок, і він кивнув, підтверджуючи, що жінка має рацію.

– Так, я дуже вибачаюся… – Ленґдон аж скривився, знову почувши ці слова. Він обернувся до контейнера на столі й подумав: «Які ж таємниці там криються?» – Якщо я розкрию рурку, це може призвести до величезної небезпеки.

Сієнна на мить замислилася.

– Що б там не було всередині, воно надзвичайно надійно ізольоване, можливо, у пробірці з ударостійкого плексигласу. Ця біорурка є лише зовнішньою оболонкою, яка забезпечує додаткову міцність під час перевезення.

Ленґдон поглянув у вікно на чорний мотоцикл, припаркований біля готелю. Жінка ще не вийшла, але невдовзі вона дізнається, що Ленґдона там немає. «Що ж вона робитиме далі? – подумав він. – І скільки часу мине до того, як вона загепає у двері цієї квартири?»

І Ленґдон прийняв рішення. Він підняв титанову рурку й неохоче притиснув палець до чорної біометричної пластинки. Через секунду контейнер пискнув і гучно клацнув.

Поки рурка знову не замкнулася, Ленґдон ухопив її за обидва кінці й крутнув у протилежних напрямках. Коли він зробив чверть оберту, контейнер пискнув удруге, і Ленґдон збагнув, що йому вдалося вимкнути замок.

Відчуваючи, як спітніли долоні, він розкручував рурку далі. Дві її половинки плавно оберталися на бездоганно виточеній різьбі. А Ленґдон крутив, крутив із відчуттям, наче в нього в руках якась рідкісна й дорогоцінна матрьошка, тільки він не знає, що там усередині.

Після п’яти обертів дві половинки послабли, і Ленґдон обережно потягнув їх у протилежних напрямках. Коли проміжок між половинками розширився і в ньому показалася пінопластова вставка, Ленґдон поклав її на стіл. Захисна оболонка віддалено нагадувала довгастий пластиковий м’яч.

«А що, коли всередині нічого немає?»

Ленґдон легенько відігнув верхню частину пінопластової оболонки й нарешті оголив предмет, що крився всередині.

Сієнна увіп’ялася в нього поглядом, здивовано схиливши набік голову.

– Це точно не те, на що я очікувала.

Ленґдон сам гадав, що побачить якусь футуристичну на вигляд пляшечку, однак вміст біорурки можна було назвати яким завгодно, але не модерновим. Схоже, вишукано різьблений предмет був зроблений зі слонової кістки і мав приблизно такий самий розмір, як і трубочка з м’ятними льодяниками.

– Гарний… – прошепотіла Сієнна. – Схожий на…

– …на циліндричну печатку, – сказав Ленґдон, нарешті дозволивши собі перевести дух. Винайдені шумерами три тисячі п’ятисотого року до нашої ери, циліндричні печатки були предтечами форм глибокого друку в друкарській справі. Різьблена декоративними зображеннями, така печатка мала поздовжній отвір, до якого вставлявся осьовий штир, щоб різьблений циліндр можна було котити як сучасний фарбувальний валик по вологій глині чи теракоті, аби «надрукувати» безперервну стрічку символів, зображень чи тексту.

Ленґдон здогадався, що ця конкретна печатка була, безперечно, рідкісною та коштовною, однак йому було невтямки, навіщо її замкнули в титановому циліндрі, наче якусь небезпечну біологічну зброю.

Коли Ленґдон обережно покрутив печатку в руках, він побачив, що саме цей екземпляр містив особливо моторошну гравюру: зображення триголового рогатого сатани, який пожирає трьох людей одночасно – по одному в кожній пащі.

«Пречудово».

В око Ленґдону впали сім літер, вирізьблених під зображенням диявола. Химерні каліграфічні літери були написані в дзеркальному відображенні, як і всі тексти на друкарських валиках, але Ленґдон легко прочитав їх: «SALIGIA».

Сієнна примружено глянула на слово й прочитала його.

– Саліджія?

Ленґдон кивнув, відчувши холодок на спині, коли почув це слово, прочитане вголос.

– Це латинський мнемонічний код, винайдений Ватиканом для того, щоб нагадувати християнам про сім смертних гріхів. Saligia – це абревіатура, яка означає superbia, avaritia, luxuria, invidia, gula, ira, acedia.

Сієнна нахмурила брови.

– Гординя, пожадливість, хтивість, заздрість, зажерливість, лють і лінощі.

Ленґдон був вражений.

– Ти знаєш латину?

– Мене виховували як католичку. Я знаю, що таке гріх.

Ленґдон зобразив усмішку і, повернувшись поглядом до печатки, знову подумав: «А чому це її помістили в рурку, наче вона становить якусь небезпеку?»

Мені здалося, що це слонова кістка, – сказала Сієнна. – А це звичайна кістка. – Вона підставила артефакт під сонячне світло й показала на лінії, що виднілися на ньому. – Слонова кістка структурується в ромбоподібні двійникові решітки з напівпрозорими борозенками; звичайні ж кістки утворюють структуру з паралельними борозенками та потемнілими раковинами.

Ленґдон обережно підняв печатку й пильніше придивився до гравіювання. Оригінальні шумерські печатки різьбилися примітивними фігурами та клиноподібними знаками. Однак ця мала вишуканіше різьблення. «Середньовічне», – здогадався Ленґдон. Більше того, прикраси на ній вказували на бентежний зв’язок із його недавніми галюцинаціями.

Сієнна стурбовано поглянула на нього.

– Що таке?

– Та сама рецидивна тема, – похмуро відказав Ленґдон, кивнувши на одне з різьблених зображень на печатці. – Бачиш цього триголового сатану, що пожирає людей? Це звичайний для Середньовіччя образ, що асоціюється з Чорною Смертю. Три зажерливі пащеки символізують швидкість, із якою чума косила населення Європи.

Сієнна тривожно зиркнула на символ біонебезпеки, зображений на рурці.

Згадки про чуму траплялися цього ранку частіше, аніж Ленґдон був готовий констатувати, тому він неохоче визнав іще один зв’язок.

– Saligia є віддзеркаленням колективних гріхів людства, котрі, згідно із середньовічною релігійною доктриною…

– …стали причиною того, що Господь обрушив на світ свою кару у вигляді Чорної Смерті, – сказала Сієнна, завершуючи його думку.

– Саме так. – Ленґдон замовк, на мить втративши нитку думки. Він щойно помітив у циліндрі одну річ, яка спантеличила його. Зазвичай людина може дивитися крізь порожнисту циліндричну печатку, мов крізь трубу, але в цьому випадку отвір печатки був чимось заповнений. У цю кістку щось вставлено. На торець впало світло, і він замерехтів.

– Там усередині щось є, – сказав Ленґдон. – І схоже, воно зроблене зі скла. – Із цими словами він перевернув циліндр, щоб поглянути з протилежного торця, і коли він зробив це, усередині заторохтів якийсь маленький предмет, перекотившись з одного торця циліндра до другого, наче кульковий підшипник у трубі.

Ленґдон завмер і тієї ж миті почув, як поруч із ним охнула Сієнна.

«Що то в біса було?»

– Ти чув той звук? – прошепотіла Сієнна.

Ленґдон кивнув і обережно зазирнув у торець рурки.

– Здається, отвір заблокований чимось… металевим. Може, то заглушка пробірки?

Сієнна позадкувала.

– А тобі не здається, що воно… розбите?

– Не думаю.

Ленґдон обережно перевернув кістку, щоб ретельніше придивитися до скляного торця, і цієї миті торохтіння повторилося. А за мить скло в циліндрі взагалі утнуло дещо абсолютно несподіване – воно почало світитися.

Очі Сієнни широко розкрилися.

– Стій, Роберте! Не рухайся!