Читать книгу Інферно - Дэн Браун - Страница 28

То я не вибачався, а називав ім’я художника», – подумав Ленґдон.

– Базарі, – мовила Сієнна і, зупинившись, ступила крок назад. – Художник, який сховав слова cerca trova на своїй фресці.

Ленґдон не міг стримати усмішку. Вазарі. Вазарі. Окрім того, що це відкриття кинуло промінь світла на ту химерну халепу, у якій він опинився, завдяки йому Ленґдона більше не мучила думка про те, що він скоїв щось жахливе, за що начебто так вибачався.

– Роберте, ти, вочевидь, бачив цю картину Боттічеллі на проекторі ще до того, як тебе поранили, і ти ще раніше знав, що вона містить код, який указував на фреску Вазарі. Саме тому, отямившись, увесь час повторював ім’я цього мистця!

Ленґдон спробував вирахувати, що все це могло означати. Джорджо Вазарі, художник шістнадцятого сторіччя, архітектор і письменник, був людиною, яку Ленґдон часто називав «першим у світі істориком мистецтва». Попри сотні створених полотен і спроектованих будівель, найвизначнішою спадщиною Вазарі став його фундаментальний твір «Життєпис славетних художників, скульпторів та архітекторів» – збірка біографій італійських митців, яка й досі залишається хрестоматійним твором для всіх дослідників історії мистецтва.

Близько тридцяти років тому слова cerca trova знову привернули до Вазарі інтерес широкої публіки, коли на вершечку його великої фрески в Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот, було знайдено «таємниче послання». Ці маленькі літери виявили на зеленому бойовому прапорі, ледь видимому в хаосі батальної сцени. Хоча консенсусу щодо причини, із якої Вазарі залишив на фресці це дивне послання, досягти не вдалося, проте існувала панівна гіпотеза, згідно із якою ті слова були натяком для прийдешніх поколінь на існування втраченої, фрески Леонардо да Вінчі, схованої в трьохсантиметровому проміжку поза стіною.

Сієнна знервовано глянула вгору крізь крону дерев.

– Я не можу збагнути одного. Якщо ти не вибачався, тоді чому ті люди намагаються вбити тебе?

Ленґдон міркував про те саме.

Удалині знову почулося дедалі гучніше дзижчання спостережного безпілотника, і Ленґдон збагнув, що настав час приймати рішення. Він не розумів, який зв’язок існував між фрескою Вазарі «Битва під Марчіано» і Дантовим «Пеклом» чи вогнестрільною раною, яку він дістав минулого вечора, однак нарешті побачив перед собою шлях уперед.

Cerca trova.

Шукай – і знайдеш.

І знову Ленґдон побачив срібноволосу жінку, яка гукала йому з того боку річки. Час спливаєі Ленґдон відчув: якщо є відповіді, то їх слід шукати в Палацо Веккіо.

Раптом йому пригадалася приказка давніх грецьких пірнальників, які добували омарів у коралових печерах Егейських островів: «Коли запливаєш до темного тунелю й проходиш точку неповернення, тобто не маєш достатньо повітря, щоб повернутися назад тим самим курсом, залишається єдиний вибір: плисти вперед у невідомість… і молитися, що там знайдеш вихід».

«А чи не досягай ми вже тієї точки?» – подумав Ленґдон.

Він окинув поглядом лабіринт стежин перед ними. Якщо їм із Сієнною вдасться дістатися до Палацо Пітті та вибратися з парку, тоді Старе місто буде від них на відстані короткої прогулянки через найвідоміший у світі пішохідний місток – Понте Веккіо. Там завжди людно, отже, можна легко сховатися. А звідти до Палацо Веккіо – всього-на-всього кілька кварталів.

Цього разу безпілотник пролетів ближче, і Ленґдона на мить поглинули зневіра й втома. Усвідомлення того, що він не вибачався, бо нічого не скоїв, не додавало йому бажання тікати від поліції.

– Рано чи пізно вони таки мене спіймають, Сієнно, – сказав Ленґдон. – Можливо, мені краще не тікати.

Сієнна поглянула на нього з тривогою.

– Роберте, щоразу, коли ти зупиняєшся, хтось у тебе стріляє! Тобі треба дізнатися, у яку гру тебе втягнули. Треба поглянути на ту фреску Вазарі та сподіватися, що це оживить твою пам’ять. Імовірно, це допоможе тобі пригадати, звідки взявся цей проектор і чому ти його із собою носив.

Ленґдону пригадалася жінка зі шпичастим волоссям, яка холоднокровно вбила лікаря Марконі… вояків, які стріляли в них… італійську поліцію, якої повно біля Порта Романа… а тут ще цей розвідувальний гелікоптер дзижчить у них над головами… Він замовк, потираючи втомлені очі й розмірковуючи над варіантами своїх потенційних дій.

– Роберте! – уже гучніше мовила Сієнна. – Є ще одне… те, що здавалося неістотним, але тепер, мабуть, може стати дуже важливою обставиною.

Ленґдон підвів на неї погляд, занепокоєно зреагувавши на серйозність тону.

– Я хотіла сказати тобі це у квартирі, – продовжила вона, – але…

– Але що?

Сієнна стиснула губи, і на її обличчі з’явився сконфужений вираз.

– Коли ти прибув до шпиталю, ти марив і намагався говорити.

– Так, – сказав Ленґдон. – Я мимрив: «Вазарі, Вазарі».

– Так, але до того… до того, як ми увімкнули диктофон, у перші хвилини ти сказав одну річ, яка мені запам’яталася. Ти сказав це лише один раз, але я впевнена, що правильно зрозуміла тебе.

– І що ж я сказав?

Сієнна зиркнула вгору на безпілотник, а потім знову поглянула на Ленґдона.

– Ти сказав «Я маю ключа до тієї знахідки… якщо я зазнаю невдачі, то все помре».

Утративши дар мови, Ленґдон ошелешено витріщився на неї.

А Сієнна казала далі:

– Я гадала тоді, що ти мав на увазі той предмет у піджаку, але не впевнена в цьому…

«Якщо я зазнаю невдачі, то все помре?» Ці слова наче батогом вдарили Ленґдона. Нав’язливі картини смерті знову замерехтіли перед його очима… Дантове пекло, символ біонебезпеки, чумний лікар. І знову – лице тої прекрасної срібноволосої жінки, яка гукала його з протилежного боку ріки, благально простягаючи руки.

Шукай – і знайдеш! Час спливає!

Голос Сієнни повернув його до реальності.

Те, на що може врешті-решт вказати цей проектор… або те, що ти намагаєшся знайти, – це має бути щось украй небезпечне. Те, що якісь люди намагаються нас вбити… – Її голос затремтів, і вона трохи помовчала, відновлюючи душевну рівновагу. – Задумайся над цим. Вони просто взяли й вистрелили в тебе серед білого дня… стріляли в мене – безневинного очевидця. Схоже, ніхто з них не збирається розмовляти, вести якісь перемовини. Уряд твоєї країни також напустився на тебе… ти покликав їх на допомогу, а вони натомість послали до тебе вбивцю.

Ленґдон стояв, мовчки втупившись розгубленим поглядом у землю. Чи консульство надало вбивці інформацію про місцеперебування Ленґдона, чи само послало його туди – не мало значення. Результат був той самий.

«Уряд моєї країни – не на моєму боці. – Ленґдон зазирнув у карі очі Сієнни й побачив у них хоробрість. – У яку ж халепу я її втягнув!»

– Хотілося б знати, що ми шукаємо. Це допомогло б вибудувати логічну схему подій, – сказав він уголос.

Сієнна кивнула.

– Що б ми не шукали, ми маємо це знайти. Принаймні це дасть нам точку опори.

Заперечити її логіку було важко. Проте Ленґдон однаково відчував якесь невиразне занепокоєння. «Якщо я зазнаю невдачі, то все помре». Увесь ранок професор мав справу з моторошними символами біологічної небезпеки, чуми й Дантового пекла. Зрозуміло, що він не мав уявлення, що шукати, але було б наївно не враховувати хоча б можливість того, що ситуація стосується якоїсь смертоносної хвороби або широкомасштабної біологічної загрози. Але якщо це так, тоді чому уряд його країни намагається знищити його?

«Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»

А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.

Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.

– А ще ота жінка з моїх видінь… Я відчуваю потребу знайти її.

– Тоді довірся своїм почуттям, – сказала Сієнна. – У цій ситуації найкращий компас – це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.

– Шукай – і знайдеш, – вимовили вони в унісон.

Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним

відкрився шлях.

«Усе, що я можу, – це плисти далі цим тунелем».

Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»