Читать книгу Втрачений символ - Дэн Браун - Страница 11

Роберт Ленґдон міцно притиснув до вуха мобільник і став нервово походжати по залу статуй, описуючи невеличке коло.

– Хто ви, в біса, такий?

– Не тривожтеся, професоре. Вас викликали сюди не просто так, – відповів чоловік солодкавим шепотом.

– Викликали? – Ленґдон раптом відчув себе, як звір у клітці. – Скоріше, викрали, а не викликали.

– Навряд чи, – голос співрозмовника був неприродно спокійний та безтурботний. – Якби мені захотілося зробити вам зле, то я убив би вас іще в «Лімузині Таун Кар». – Він зробив коротку промовисту паузу. – Мої наміри виключно шляхетні. Я просто маю для вас запрошення.

«Та ні, дякую». Після всіх його пригод у Європі кілька років тому Ленґдон зажив несподіваної слави, що перетворила його на магніт для всіляких схиблених йолопів, але цей псих точно перейшов межу дозволеного.

– Слухайте, мені начхати на ту чортівню, що тут відбувається, тому я вимикаю зв'язок…

– Украй нерозважливо з вашого боку, – зауважив співрозмовник. – У вас лишилося дуже мало часу, щоб врятувати душу Пітера Соломона.

Ленґдону аж подих перехопило.

– Що ви сказали?

– Що почули.

Тон, яким незнайомець вимовив ім'я Пітера Соломона, змусив Ленґдона похолонути від страху.

– А що вам відомо про Пітера?

– Наразі я вже знаю його найпотаємніші секрети. Містер Соломон у мене в гостях, а я – господар, який уміє переконувати і розв'язувати язики.

«Цього не може бути».

– Не брешіть, Пітера у вас немає.

– Я ж розмовляю по його приватному телефону. Вам це ні про що не каже?

– Я викличу поліцію.

– Немає потреби, – відказав чоловік. – Вони вас вмить загребуть.

«Що цей псих верзе?»

– Якщо Пітер справді у вас, то дайте йому телефон негайно, – суворо зажадав Ленґдон.

– Це неможливо. Містер Соломон застряг у дуже незручному та небезпечному місці. – Чоловік на мить замовк. – Він в Арафі.

«Де?!» – Ленґдон збагнув, що стискає телефон так сильно, аж пальці терпнуть.

– Араф, або ж Хамістаган. Місце між раєм та пеклом, місце, якому Данте присвятив свій духовний славень у легендарному творі «Кола пекла».

Посилання на релігійні та літературні джерела, що їх зробив незнайомець, зміцнили Ленґдона в думці, що він має справу з божевільним. Другий славень. Ленґдон добре його знав; ще нікому не вдалося закінчити спецшколу «Філіпс Ексетер», не прочитавши Данте.

– Ви кажете, що, на вашу думку, Пітер Соломон у… чистилищі?

– Ви, християни, користуєтеся аж надто грубим словом, але так – містер Соломон нині у підвішеному, проміжному стані.

Слова схибленого незнайомця загули у вухах Ленґдона поховальним дзвоном.

– Ви хочете сказати, що Пітер… мертвий?

– Не зовсім… Ні, не мертвий.

– Не зовсім? – заволав Ленґдон, і його голос різким відлунням відбився від стін залу. Сім'я туристів з подивом витріщилася на нього. Він відвернувся і стишив голос.

– Не можна померти «не зовсім». Людина або помирає, або ні!

– Ви мене дивуєте, професоре. Я гадав, що ви краще знаєтесь на таємницях життя та смерті Між життям і смертю існує цілий світ, світ, у якому зараз витає Пітер Соломон. Він може або повернутися до вашого світу, або переміститися до іншого… залежно від того, як ви поводитиметеся зараз.

Ленґдон спробував вмістити у своїй свідомості щойно почуте й обміркувати.

– Що вам від мене потрібно?

– Усе дуже просто. Колись вам надали доступ до однієї досить древньої речі. І цього вечора ви мені про неї розкажете.

– Я й гадки не маю, про що ви кажете.

– Невже? Не клейте дурня, що не знаєте про древні таємниці, котрі вам ввірили.

Раптом Ленґдон почав усвідомлювати, про що могло йтися. Древні таємниці. Він нікому й слова не сказав про свої пригоди в Парижі кілька років тому, але фанатики Священного Грааля прискіпливо вивчали всі газетні публікації. Дехто з них зв'язав докупи дрібки інформації й запевнив себе, що тепер Ленґдон утаємничений у секретні відомості про Священний Грааль, а може, і про його місцезнаходження.

– Слухайте, – сказав професор. – Якщо йдеться про Грааль, то запевняю вас, я знаю про нього не більше за…

– Не ображайте мої розумові здібності, містере Ленґдон, – відрізав співрозмовник. – Мені байдуже до дріб'язкових дурниць на кшталт Священного Грааля чи жвавих дебатів у всьому світі стосовно того, чия версія історії є кращою. Мене абсолютно не цікавлять регулярні дискусії стосовно релігійної семантики. Бо на ці питання лише смерть може дати відповідь.

Рішучість тону співрозмовника викликала в Ленґдона збентеження.

– Про що ж тоді йдеться?

Незнайомець на кілька секунд замовк.

– Можливо, вам відомо, що в цьому місті є древній портал.

«Древній портал?»

– І сьогодні, професоре, ви відімкнете його для мене. Вам слід пишатися, що я до вас звернувся: це найграндіозніше запрошення у вашому житті. Я вибрав не кого-небудь, а саме вас. І тільки вас.

«Ти просто з глузду з'їхав».

– Вибачте, але ви зробили хибний вибір, – відказав Ленґдон. – Я нічого не знаю ні про який древній портал.

– Ви, мабуть, погано мене зрозуміли, професоре. Вас вибрав не я… вас вибрав Пітер Соломон.

– Що? – спитав Ленґдон ледь чутним шепотом.

– Містер Соломон розповів мені, як знайти цей портал, але зізнався, що лише одна людина у світі зможе його відімкнути. І ця людина – ви.

– Якщо це дійсно сказав Пітер, то він або помиляється, або… сказав неправду.

– Гадаю, що ні. Містер Соломон був у вкрай слабкому і непевному стані, коли зізнався мені в цьому, тому я схильний вірити йому.

Напад гніву вколов Ленґдона, як гострий кинджал.

– Попереджаю вас, якщо ви завдасте Пітерові шкоди…

– Професоре, ви спізнилися з погрозами, – відказав чоловік іронічним тоном. – Я вже витягнув з Пітера Соломона те, що мені потрібно. Але заради нього самого я пропоную вам забезпечити мене тим, що мені потрібно від вас. Зараз час має велике значення… для вас обох. Раджу вам знайти портал і відімкнути його. Пітер вкаже вам шлях.

– Пітер? Мені здалося, наче ви сказали, що він в чистилищі?

– Що вгорі, те і внизу, – відповів чоловік.

І знову холодні мурашки побігли по спині Ленґдона. Ця химерна відповідь була древньою максимою герметизму, котра проголошувала віру в фізичний зв'язок між небесами та землею. Що вгорі, те і внизу. Ленґдон швидко оглянув просторе приміщення і подумав: «Як же сталося, що все так несподівано пішло сьогодні шкереберть?»

– Слухайте, я нічого не знаю ні про який древній портал. Я викликаю поліцію.

– Невже ви досі не зрозуміли? Невже ви не второпали, чому вибрали саме вас?

– Ні, не второпав, – відказав Ленґдон.

– То нічого, незабаром зрозумієте, – хихикнув незнайомець. – Це може статися будь-якої миті.

І телефон замовк.

Ленґдон простояв як укопаний кілька лячних секунд, намагаючись вмістити у свідомості те, що тільки-но трапилося.

Раптом звідкись почувся несподіваний різкий звук.

Він долітав із ротонди.

Хтось несамовито кричав.