Читать книгу Втрачений символ - Дэн Браун - Страница 27

«О Господи! Кетрін мала рацію. Як і завжди».

Триш Дюн прикипіла поглядом до широкого плазмового екрана, де поволі матеріалізувалися здобуті пошуковим «павуком» результати. Спочатку вона взагалі сумнівалася, що пошук дасть хоч щось, але насправді на поточний момент Триш уже мала понад дюжину «потраплянь». І кількість їх зростала.

Одна інформація особливо її потішила.

Триш обернулася і гукнула в напрямку бібліотеки:

– Кетрін! Гадаю, тобі цікаво буде поглянути, що я знайшла!

Востаннє Триш користувалася таким пошуковим «павуком» два роки тому, і сьогоднішні результати просто приголомшили її. Ще кілька років тому такий пошук зайшов би у глухий кут. Однак тепер виявилося, що кількість доступного для пошуку цифрованого матеріалу в усьому світі вибухоподібно збільшилася настільки, що в Інтернеті можна було знайти все. Важко повірити, але одним з ключових було слово, яке Триш навіть не чула раніше… та пошукова програма успішно впоралася навіть з цим пошуком.

Кетрін влетіла в пункт управління.

– Що в тебе є?

– Ціла купа кандидатур, – відповіла Триш, кивнувши на плазмовий екран. – Кожен з цих документів слово в слово містить всі твої ключові фрази.

Кетрін заправила волосся за вуха і уважно передивилася список.

– Не надто радій, – додала Триш. – Запевняю тебе, що більшість цих документів не те, що ти шукаєш. Вони є чорними дірами, як заведено казати серед програмістів. Поглянь на розміри файлів. Просто гігантські. Це те саме, що стиснуті архіви з мільйонами повідомлень електронною поштою, як велетенські багатотомні енциклопедії, як всесвітні дошки оголошень, що функціонували роками, тощо. Саме завдяки своїм розмірам та розмаїтості вмісту в цих файлах так багато потенційних ключових фраз; вони всмоктують в себе будь-яку пошукову машину, котра підходить до них достатньо близько.

Кетрін вказала на запис угорі списку.

– А як щодо цього?

Триш посміхнулася. Кетрін випередила її. Вона вже помітила єдиний у всьому списку невеликий за розміром файл.

– Маєш гарний зір. Так, це дійсно поки що єдиний наш кандидат. Взагалі-то, він настільки маленький, що в ньому, мабуть, не більше сторінки тексту.

– Ану відкрий його, – напруженим голосом попросила Кетрін.

Триш навіть уявити не могла, що документ завбільшки одну сторінку може містити всі оті дивні критерії пошуку, що їх задала Кетрін. Та коли вона клацнула і відкрила документ, у ньому виявилися ключову фрази… чітко видимі та легко розпізнавані.

Кетрін підійшла ближче, прикипівши поглядом до екрана.

– Цей документ… він що – відредагований?

Триш кивнула. Редагування являло собою процес, за допомогою якого сервер дозволяв користувачеві знайти увесь текст, але при цьому відкривав лише невеличку його частину – щось на кшталт рекламного анонсу, яка безпосередньо відповідала введеним ключовим фразам. Випускаючи переважну більшість тексту, сервер уникав порушення авторських прав і водночас посилав користувачеві цікаве повідомлення: Я маю шукану вами інформацію, тож коли вам потрібна решта, ви можете в мене її купити.

– Як бачиш, – сказала Триш, прокручуючи ретельно відредаговану сторінку, – цей документ містить всі твої ключові фрази.

Кетрін мовчки дивилася на понівечений текст.

Триш дала їй хвилину на «оглядини», а потім знову повернулася до початку сторінки. Кожна з ключових фраз, що їх задала Кетрін, була виділена великими літерами і супроводжувалася по обидва боки невеличкими шматками «наживки».

Триш і близько не могла уявити, про що йшлося в цьому документі. «І що це, в біса, за слово таке – «символон»?»

Кетрін з ентузіазмом підступила до екрана.

– Звідки взявся цей документ? Хто його написав?

Триш уже працювала над відповіддю.

– Одну секунду. Я спробую відстежити джерело.

– Мені конче необхідно знати, хто його написав, – повторила Кетрін напруженим голосом. – І мені конче треба побачити решту.

– Я стараюся, – відказала Триш, здивована знервованістю в голосі Кетрін.

Дивно, але місцезнаходження файла висвітлювалося не як звичайна веб-адреса, а як айпі-адреса в цифровому вигляді.

– Я не можу отримати справжню айпі-адресу, – пояснила Триш. – Не визначається ім'я домену. Ану стривай. – Триш відкрила вікно терміналу. – Я запущу програму трасування.

Триш набрала на клавіатурі кілька команд, щоб виявити всі маршрутизатори між своїм комп'ютером у пункті управління та тим комп'ютером, на якому зберігався цей документ.

– Трасування розпочалося, – кинула вона, натиснувши на клавішу введення.

Програма спрацювала винятково швидко, і на плазмовому екрані майже одразу з'явився список проміжних мережних пристроїв. А Триш швидко погортала список униз, далі… далі – через довгу низку маршрутизаторів та комутаторів, що зв'язували її комп'ютер з…

«Що за чортівня?» Програма трасування зупинилася, так і не дійшовши до сервера, на якому зберігався документ. Чомусь її запит дійшов до мережного пристрою, який не відправив його далі, а ніби проковтнув.

– Здається, мій трейсер застряг, – сказала Триш.

«Хіба ж таке можливо взагалі?»

– Спробуй іще раз.

Триш запустила програму ще раз – і дістала той самий результат.

– Нічогісінько. Глухий кут. Схоже, що цей документ є на сервері, трасування якого неможливе. – Вона поглянула на кілька останніх маршрутизаторів перед тим, де зупинився трейсер. – Однак я можу сказати, що цей сервер стоїть десь в окрузі Колумбія.

– Та ти жартуєш.

– Нічого дивного в цьому немає, – відказала Триш. – Про-грами-«павуки» шукають географічно по спіралі, тому перші результати завжди надходять з місцевих джерел. Окрім того, одним з твоїх пошукових критеріїв було «Вашинґтон, округ Колумбія».

– А як щодо пошуку через "whois" [13]? – підказала Кетрін. – Чи не можна за його допомогою дізнатися, хто є власником домену?

«Досить примітивно, але непогана думка». – Триш зайшла в базу даних "whois" і запустила пошук по айпі, сподіваючись за цими таємничими цифрами знайти фактичне ім'я домену. Її роздратування вгамувалося, змінившись цікавістю. «В кого ж зберігається цей документ?» Результати з'явилися швидко: відповідника не знайдено, і Триш підняла руки вгору, визнаючи свою поразку.

– Таке враження, що цієї айпі-адреси просто не існує. Я не можу здобути про неї й крихти інформації.

– Та ну! Адреса напевне існує. Ми ж щойно розшукали документ, що там зберігається!

Істинна правда. Однак хто б не був власником цього документа, він точно волів не розголошувати своєї особи.

– Навіть не знаю, що тобі сказати. Взагалі, трасувальні програми – не моя спеціалізація, тому я вмиваю руки. Хіба що хакера якогось запросити.

– А ти не знаєш такого?

Триш обернулася і впритул поглянула на свою начальницю.

– Кетрін, я ж лише пожартувала. Не думаю, що це гарна ідея.

– Але ж це можливо? – спитала вона і зиркнула на годинник.

– Гм, так… У технічному розумінні це досить просто.

– А ти кого-небудь знаєш?

– З хакерів? – Триш нервово розсміялася. – Приблизно половина колег з моєї попередньої роботи.

– А є серед них такі, котрим ти можеш довіряти?

«Вона що – серйозно?» Та Триш побачила, що Кетрін і не думала жартувати.

– Звичайно ж є, – похапцем відповіла вона. – Я знаю одного хлопця, якому можна було б зателефонувати. Він працював спеціалістом з комп'ютерної безпеки – просто поведений на комп'ютерах. Підбивав до мене клинці, та швидко набрид, хоча він хлопець серйозний і, гадаю, йому можна довіряти. До того ж він ніколи не проти трохи підзаробити на стороні.

– А він вміє мовчати?

– Він хакер. Звісно, він вміє мовчати. І мовчить. Але я впевнена, що менше, ніж за штуку зелених, він навіть з дивана не підніметься…

– Зателефонуй йому. І запропонуй подвійну оплату, якщо він зробить це швидко.

Триш не знала, що саме її збентежило: те, що вона допомагала Кетрін Соломон знайти хакера, чи майбутній дзвінок хлопцеві, який і досі, мабуть, не йме віри, що якась там пухкенька й рудоволоса програмістка відкинула його романтичні зазіхання.

– Ти впевнена, що це потрібно?

– Подзвони з телефону в бібліотеці, – сказала Кетрін. – Він має заблокований номер. І не здумай називати моє ім'я.

– Гаразд. – Триш була рушила до дверей, та на мить зупинилася, зачувши цвірінчання айфону Кетрін. Може, їй поталанить, якщо це вхідне повідомлення міститиме інформацію, яка звільнить Триш від необхідності виконувати огидне завдання. Вона почекала, поки Кетрін вивудила смартфон з кишені і зиркнула на екран.

Хвиля полегшення накотила на Кетрін, коли вона побачила ім'я на екрані свого айфону.

«Нарешті».

Пітер Соломон

– Це текстове повідомлення від мого брата, – сказала вона, поглянувши на Триш.

На обличчі Триш з'явилася надія.

– А може, нам про все у нього розпитати… перш ніж дзвонити хакеру?

Кетрін поглянула на закодований документ на екрані – і їй почувся голос лікаря Абадона. «… Те, що, на думку вашого брата, сховане в окрузі Колумбія… його можна знайти». Кетрін вже не знала, кому вірити, тим більше що цей документ містив інформацію про ті надумані та неправдоподібні ідеї, які начебто заволоділи свідомістю Пітера.

Кетрін похитала головою.

– Я хочу знати, хто написав цей документ і де він. Телефонуй хакеру.

Триш насупилася і рушила до дверей.

Зможе чи не зможе цей документ кинути світло на те, що її брат сказав лікареві Абадону, але принаймні одну таємницю сьогодні було розгадано. Її брат нарешті навчився користуватися текстовою функцією смартфону, який Кетрін йому подарувала.

– І повідом усі газети, – гукнула Кетрін навздогін Триш. – Великий Пітер Соломон щойно надіслав своє перше текстове повідомлення!

Малах стояв біля свого лімузина на автостоянці торговельного ряду, що навпроти Центру технічного обслуговування, і, розминаючи ноги, чекав на телефонний дзвінок. Він знав, що цей дзвінок неодмінно пролунає. Дощ ущух, і крізь зимові хмари почав пробиватися місяць. Той самий місяць світив на Малаха крізь кругле вікно в стелі Храмового дому кілька тижнів тому під час його ініціації.

Але сьогодні світ здається інакшим.

Поки він чекав, його шлунок бурчав. Дводенний піст, якого він дотримувався, спричинив істотний дискомфорт, але мав украй важливе значення для підготовки. Такою була древня традиція. Невдовзі всі фізичні незручності стануть незначущими.

Стоячи на зимовому холоді, Малах захихикав, помітивши, що доля, виявивши чималу здатність до іронії, привела його прямісінько до входу в маленьку церковку. То був крихітний прихисток, що вгніздився між стоматологічною клінікою «Стерлінг дентал» і міні-маркетом.

Він називався «Дім Господньої слави».

Малах подивився у вікно, крізь яке було видно частину доктрини, проголошуваної цією церквою: МИ ВІРИМО, ЩО НА ІСУСА ХРИСТА ЗІЙШОВ ДУХ СВЯТИЙ, І ЩО НАРОДИВСЯ ВІН ВІД ДІВИ МАРІЇ, І ЩО ВІН Є ОДНОЧАСНО ЗВИЧАЙНОЮ ЛЮДИНОЮ І БОГОМ.

Малах посміхнувся. «Так, Ісус дійсно є одночасно і людиною, і Богом, але непорочне зачаття не є передумовою божественності. Це трапляється зовсім не так».

Дзвінок стільникового телефону прорізав холодне нічне повітря і пришвидшив його пульс. Телефон, що зараз дзвонив, був власним телефоном Малаха – простий дешевий пристрій, який він придбав учора. Дисплей підтвердив, що це був саме той дзвінок, на який він чекав.

«Місцевий виклик», – подумав він, поглянувши через Сілвер-Гілл-роуд на розпливчасті, залиті місячним сяйвом обриси зигзагоподібного даху, що бовванів над верхівками дерев. Малах розкрив телефон і натиснув кнопку.

– Лікар Абадон слухає, – сказав він нарочито низьким голосом.

– Це Кетрін, – відповів жіночий голос. – Нарешті я отримала звістку від свого брата.

– О, яке полегшення! Як він?

– Зараз він їде до моєї лабораторії, – відповіла Кетрін. – Навіть запропонував, щоб ви до нас приєдналися.

– Прошу? – Малах вдав, що вагається. – Де? У вашій… лабораторії?

– Напевне, брат вам без міри довіряє. Зазвичай він сюди нікого не запрошує.

– Мабуть, він гадає, що мій візит сприятиме нашим дискусіям, але я почуваюся як незваний гість.

– Якщо мій брат вас запрошує, то ви бажаний гість. До того ж він каже, що має багато сказати нам обом, і мені хотілося б добратися до суті того, що відбувається.

– Ну що ж, добре. А де конкретно розташована ваша лабораторія?

– У Центрі техпідтримки Смітсонівського музею. Ви знаєте, де це?

– Ні, – відповів Малах, споглядаючи через стоянку комплекс. – Взагалі-то, зараз я у своєму авто, а воно оснащене навігаційною системою. Скажіть мені адресу.

– Сорок два-десять, Сілвер-Гілл-роуд.

– Гаразд, не переривайте зв'язок, я введу її в пам'ять. – Малах зробив кількасекундну паузу, а потім сказав: – О, добра новина – схоже, що я ближче до вас, аніж гадав. Джі-пі-ес каже, що до вас лишилося десять хвилин їзди.

– Прекрасно. Я зателефоную охоронцям на брамі і скажу, щоб вони вас пропустили.

– Дякую.

– До скорого побачення.

Малах поклав у кишеню свій дешевий телефон і знову поглянув на Центр техобслуговування. «Чи не занадто неввічливо я вчинив, запросивши сам себе?» Посміхнувшись, він витягнув айфон Пітера Соломона, щоб помилуватися СМС-кою, яку послав Кетрін кілька хвилин тому.

Отримав твої повідомлення. Все нормально. Був дуже зайнятий сьогодні. Забув про призначену зустріч з лікарем Абадоном. Вибач, що не розповів раніше. Це довга історія. Зараз їду до лабораторії. Якщо можна, то нехай лікар Абадон заїде до нас в лабораторію. Я повністю йому довіряю і маю багато сказати вам обом. Пітер.

Недивно, що відповідь Кетрін не забарилася.

Пітере, вітаю з тим, що навчився надсилати повідомлення! Рада, що з тобою все гаразд. Поговорила з лікарем А., він теж буде в лабораторії. До скорого побачення! К.

Стискаючи в руці Соломонів айфон, Малах присів біля лімузина і підсунув його під переднє колесо. Цей пристрій добре прислужився Малаху… але настав час зробити так, щоб його не вистежили. Він сів за кермо, увімкнув передачу і з черепашачою швидкістю поповз уперед, аж поки не почувся різкий тріск – то вибухнув айфон.

Малах знову заїхав на стоянку і знову подивився на віддалений силует Центру. Десять хвилин. Здоровенна комора Пітера Соломона містила в собі понад тридцять мільйонів безцінних скарбів, та Малах приїхав сюди для того, щоб знищити лише два найцінніших.

Усі результати дослідів Кетрін Соломон.

І саму Кетрін Соломон.