Читать книгу Втрачений символ - Дэн Браун - Страница 24

Походжаючи лабораторією, Кетрін Соломон закотила рукав свого халата і поглянула на годинник. Вона була жінкою, що не звикла чекати, але цієї миті їй здавалося, що увесь її світ застиг в очікуванні. Вона чекала на результати роботи пошукового «павука», створеного Триш, вона чекала звістки від свого брата, а ще вона чекала дзвінка від чоловіка, через якого і виникла оця тривожна ситуація.

«Краще б він мені цього не казав», – подумала вона. Зазвичай Кетрін дуже обережно заводила нові знайомства, але цей чоловік, якого вона бачила вперше, завоював її довіру за якихось кілька хвилин. Повну довіру.

Його дзвінок пролунав сьогодні вдень, коли Кетрін – як завжди у неділю – насолоджувалася перечитуванням наукових часописів, що накопичилися за тиждень.

– Міс Соломон? – мовив незвично бадьорий і приємний голос. – Мене звуть лікар Кристофер Абадон. Чи не могли б ми з вами трохи поговорити про вашого брата?

– Вибачте, а хто це? – суворо спитала вона. «І як ви дістали номер мого приватного телефону?»

– Лікар Кристофер Абадон.

Кетрін не знала цього імені.

Чоловік прокашлявся, неначе лише зараз йому стало ніяково.

– Вибачте, міс Соломон. А мені здавалося, що ваш брат уже розповідав вам про мене. Я його лікар. Номер вашого стільникового телефону вказано у його списку екстрених викликів.

Серце Кетрін стривожено тьохнуло. «Екстрених викликів?»

– Трапилося щось серйозне?

– Та ні. Навряд чи, – відповів чоловік. – Ваш брат сьогодні вранці не прийшов у призначений час, і я не зміг додзвонитися за жодним з його номерів. Він завжди заздалегідь попереджав телефоном, якщо не мав змоги прийти, тому я трохи хвилююся. І вагався, дзвонити вам чи ні, але…

– Та ні, все гаразд, я вдячна вам за турботу, – заспокоїла його Кетрін, і досі намагаючись пригадати, чи бачила братового лікаря раніше. – Востаннє я говорила з братом учора вранці, мабуть, він просто забув увімкнути свій мобільник. – Нещодавно Кетрін подарувала Пітерові новий айфон, але він і досі не викроїв часу, щоб достеменно розібратися, як працює ця штука. – Кажете, ви його лікар? – спитала вона.

«Невже Пітер приховує від мене якусь хворобу?»

Настала промовиста пауза.

– Мені страшенно незручно, але, вочевидь, я щойно припустився серйозної професійної помилки, зателефонувавши вам. Ваш брат сказав, що ви знаєте про його візити до мене, але тепер я розумію, що це не так.

«Мій брат збрехав своєму лікареві?» Тривога в душі у Кетрін почала зростати.

– Він хворий?

– Вибачте, міс Соломон, конфіденційність стосунків між лікарем та пацієнтом не дозволяє мені обговорювати захворювання вашого брата, а я вже й так багато розголосив, сказавши, що він мій пацієнт. Я мушу зараз перервати нашу розмову, але якщо він сьогодні з'явиться, то передайте йому, будь ласка, щоб передзвонив мені і повідомив, що з ним все гаразд.

– Стривайте! – вигукнула Кетрін. – Скажіть мені, благаю, що не так зі здоров'ям Пітера?

Лікар Абадон ніяково зітхнув, невдоволений своєю помилкою.

– Міс Соломон, я чую, ви стривожені, і я вас не звинувачую. Я певен, що з вашим братом все гаразд. Іще вчора ми бачилися з ним у моєму офісі.

– Учора? І він записався на прийом на сьогодні? Щось надто швидко.

Чоловік знову тяжко зітхнув.

– Дамо йому ще трохи часу, може, він з'явиться, а якщо ні, то вже тоді…

– Я виходжу до вашого офісу негайно, – твердо мовила Кетрін, рушаючи до дверей. – Де він розташований?

Запала тиша.

– Лікаре Кристофер Абадон! – мовила Кетрін. – Дайте мені вашу адресу, інакше я сама її знайду. Так чи інакше, а я вже виходжу.

Лікар іще трохи помовчав, а тоді озвався:

– Якщо я з вами зустрінуся, міс Соломон, то чи не зробите ви мені послугу – будь ласка, не кажіть нічого вашому братові, поки у мене не з'явиться можливість пояснити йому причину помилки, яку я зробив, зателефонувавши вам.

– Гаразд.

– Дякую. Мій офіс розташований у районі Калорама-Гайтс. – І він назвав адресу.

Двадцять хвилин по тому Кетрін Соломон вже просувалася на своєму авто фешенебельними вулицями в Калорама-Гайтс. Перед цим вона обдзвонила всі братові номери, але жоден з них не відповідав. Її стривожило не стільки зникнення брата, як те, що він таємно відвідував лікаря.

Коли Кетрін нарешті знайшла вказану адресу, вона спантеличено витріщилася на будинок. «І це офіс лікаря?»

Розкішний особняк мав солідну куту огорожу з камерами стеження, а довкола нього розкинулася присадибна ділянка з пишною рослинністю. Коли Кетрін пригальмувала, щоб іще раз пересвідчитися, чи та це адреса, одна з камер стеження крутнулася до неї – і ворота розчинилися. Кетрін поволі рушила під'їзною доріжкою, а потім зупинила авто біля гаража на шість авто та для довжелезного лімузина.

«Що ж це за лікар такий?»

Коли вона вийшла зі свого «вольво», парадні двері особняка відчинилися і на ґанок випливла елегантна постать. Чоловік був вродливий, надзвичайно високий і молодший, аніж вона очікувала. Однак він випромінював витончений інтелект і лоск чоловіка старшого за віком. На ньому був бездоганний чорний костюм з краваткою, а густе русяве волосся було укладене в так само бездоганну зачіску.

– Здрастуйте, міс Соломон. Я лікар Кристофер Абадон, – мовив він напівшепотом. Коли вони потиснули руки, Кетрін відчула, що його шкіра є гладенькою та добре доглянутою.

– Мене звуть Кетрін Соломон, – відповіла вона, намагаючись не надто витріщатися на його обличчя – надзвичайно гладеньке та наче вкрите бронзовим загаром. «Він що – користується косметикою?»

Коли Кетрін увійшла до прекрасно оформленого холу, то відчула, як усередині її зростає тривога. Грала тиха класична музика, і чувся такий запах, наче хтось палив ладан.

– Тут так мило, – сказала вона, – хоча це мало схоже на офіс.

– Мені пощастило працювати вдома. – Чоловік провів її до вітальні, де у каміні потріскував вогонь. – Будь ласка, влаштовуйтесь якомога зручніше. У мене саме настоюється чай. За хвилину я його принесу і ми зможемо поговорити. – З цими словами він рушив до кухні і зник.

Кетрін Соломон не стала сідати. Вона звикла довіряти такому потужному інстинкту, як жіноча інтуїція, і щось тут було таке, від чого у неї мурашки по спині побігли. Кетрін не побачила нічого, що вказувало б на те, що це лікарський офіс, яким вона звикла його бачити. Стіни цієї прикрашеної старожитностями вітальні вкривали витвори класичного мистецтва, головним чином дивовижні малюнки на містичну тематику. Вона зупинилася перед великим полотном із зображенням трьох грацій, чиї оголені тіла майстер видовищно відтворив яскравими кольорами.

– Це картина Міхаеля Паркеса. Оригінал, написаний олійними фарбами. – Біля неї несподівано з'явився лікар Абадон з тацею паруючого чаю. – Може, сядемо біля каміна? Розслабтеся, причини нервувати немає.

– А я й не нервую, – похапливо відповіла Кетрін.

Він заспокійливо посміхнувся.

– Взагалі-то, це моя робота – відчувати, коли люди нервують.

– Прошу?

– Я психіатр-практик, міс Соломон. Це мій фах. Я приймаю вашого брата ось уже рік. Призначив йому курс терапії.

Кетрін ошелешено дивилася на нього. «Мій брат проходить курс терапії?» – тільки й подумала вона.

– Зазвичай пацієнти помовкують про своє лікування, – пояснив чоловік. – Я зробив помилку, зателефонувавши вам, хоча на своє виправдання можу сказати, що ваш брат ввів мене в оману.

– Я… я й гадки не мала.

– Вибачте, що змусив вас непокоїтися, – знічено мовив лікар. – Я помітив, що ви уважно придивлялися до мого обличчя, коли ми вперше побачилися, і мушу сказати – так, я користуюся гримом. – І він сором'язливо торкнувся своєї щоки. – Я маю шкірне захворювання, яке волію приховувати. Зазвичай мене гримує дружина, але, коли її немає вдома, мені доводиться покладатися на власні не надто вмілі руки.

Кетрін кивнула, надто приголомшена, щоб щось сказати.

– А це чудове волосся… – Лікар торкнувся своєї густої русявої гриви, – це перука. Шкірне захворювання вплинуло і на фолікули, тож усе моє волосся, так би мовити, дезертирувало. – Він знизав плечима. – Єдиний мій гріх – це марнославство.

– А мій, вочевидь, – безтактність, – визнала Кетрін.

– Зовсім ні. – Посмішка лікаря Абадона роззброювала. – Що ж, почнімо з чаю. Ви не заперечуєте?

Вони сіли перед каміном, і лікар налив чаю.

– Ваш брат привчив мене подавати чай під час наших сеансів. Сказав, що в родині Соломонів чай дуже полюбляють.

– Це сімейна традиція, – мовила Кетрін. – Мені чорного, будь ласка.

Кілька хвилин поговорили про те і се, але Кетрін кортіло якомога швидше дізнатися про свого брата.

– А чому Пітер до вас звернувся? – спитала вона. «І чому він мені нічого не сказав?» Звісно, на долю її брата випало аж надто багато трагічних подій: в юності – смерть батька, а потім впродовж п'яти років він поховав спочатку свого єдиного сина, а тоді – матір. Але навіть за таких обставин Пітер з честю переніс ці удари долі.

Абадон сьорбнув чаю.

– Ваш брат звернувся до мене тому, що він мені довіряє. Окрім звичайних стосунків «лікар – пацієнт», нас також єднають інші узи. – І з цими словами він кивнув на документ у рамочці, що висів над каміном. Він скидався на диплом, але Кетрін помітила на ньому двоголового фенікса.

– Ви масон? – «Найвищого ступеня, не менше».

– Ми з Пітером – члени братства.

– Напевне, ви здійснили щось значуще, якщо вам присвоїли тридцять третій ступінь.

– Узагалі-то ні, – відповів Абадон. – Я успадкував чималі родинні гроші і багато коштів жертвую на масонську благодійність.

Тепер Кетрін збагнула, чому її брат довіряв цьому молодому лікареві. «Масон з успадкованими родинними грошима, філантроп, що цікавиться древньою міфологією?»

Лікар Абадон мав більше спільного з її братом, аніж їй спочатку здалося.

– Коли я спитала, чому мій брат до вас звернувся, – пояснила Кетрін, – то я не мала на увазі, чому він до вас звернувся. Я хотіла спитати, чому йому знадобилися послуги психіатра?

Лікар Абадон посміхнувся.

– Я здогадався. І намагався ввічливо обійти це питання. Взагалі-то, нам не слід його обговорювати. – Він на мить замовк. – Хоча мушу сказати, що я вкрай здивований тим, що брат не розповідав вам про наші зустрічі й розмови, враховуючи те, що часто вони безпосередньо торкалися вашої дослідницької роботи.

– Моєї дослідницької роботи? – приголомшено перепитала Кетрін, бо почуте заскочило її зненацька. «Невже Пітер обговорює з ним мої експерименти?»

– Нещодавно ваш брат звернувся до мене, бо його цікавив психологічний вплив тих фундаментальних відкриттів, що ви зробили і робите у вашій лабораторії.

Кетрін аж чаєм вдавилася.

– Та невже? Я… я дуже здивована, – тільки й змогла вона сказати. «Що Пітер собі думає? Невже він розповів цьому "психу" про мою роботу?» Їхні інструкції з безпеки містили пункт, яким заборонялося обговорювати з будь-ким те, над чим працювала Кетрін. Навіть більше – секретність була саме братовою ідеєю.

– Безперечно, ви знаєте, міс Соломон, що ваш брат глибоко занепокоєний реакцією, яку спричинить оприлюднення результатів ваших досліджень. Він вбачає в них потенціал для істотного філософського зрушення в усьому світі… тому і прийшов сюди обговорити зі мною можливі наслідки – з психологічної точки зору.

– Зрозуміло, – мовила Кетрін, і чашка з чаєм у її руці злегка затремтіла.

– Ми обговорюємо з ним дуже серйозні питання: що станеться з людством, якщо будуть відкриті великі таємниці життя та смерті? Що станеться, коли ті доктрини, що ми їх приймали на віру… раптом однозначно підтвердяться як факт? Або ж будуть відкинуті як міф? Дехто твердить, що є питання, які краще залишити без відповіді.

Кетрін повірити не могла в те, що чула, однак тримала свої емоції під контролем.

– Сподіваюся, ви не заперечуватимете, лікаре Абадон, якщо я не стану детально обговорювати з вами свою роботу. Наразі я не готова стверджувати, що неодмінно щось опублікую. Нехай поки мої відкриття лишаються надійно схованими у моїй лабораторії.

– Цікаво, – мовив Абадон і задумливо відкинувся на спинку крісла. – У всякому разі, я попросив вашого брата прийти сьогодні, бо вчора у нього стався розрив. Коли таке трапляється, я волію, щоб мої клієнти…

– Розрив? – перепитала Кетрін, і серце її закалатало. – Ви хочете сказати «нервовий зрив»?

Вона навіть думки не могла припустити, що у її брата може статися зрив чи щось подібне.

Абадон спробував її заспокоїти.

– Будь ласка, вибачте, – лагідно мовив він. – Бачу, засмутив вас. Зважаючи на це ніякове становище, уявляю, що ви відчуваєте, бо вам доведеться приймати якісь рішення.

– Доведеться чи не доведеться, – відказала Кетрін, – але мій брат – єдиний, хто лишився у мене з родини. Ніхто не знає його краще за мене, тому якщо ви мені скажете, що з ним, в біса, трапилося, то я, ймовірно, зможу вам допомогти. Ми всі хочемо одного: щоб Пітерові було добре.

Лікар Абадон довго мовчав, а потім повільно закивав, наче погоджувався з Кетрін. Нарешті він заговорив:

– Офіційно кажучи, міс Соломон, якщо я вирішу поділитися з вами інформацією, то лише зі сподіванням, що ваші проникливі судження дадуть мені змогу допомогти вашому братові.

– Звісно.

Абадон нахилився вперед і зіперся ліктями об коліна.

– Міс Соломон, під час зустрічей з вашим братом я відчув у ньому щире намагання приборкати почуття провини. Я жодного разу не наполягав, щоб він розкрився мені, бо не це привело його до мене. Однак вчора – через низку причин – я нарешті спитав у нього про це. – Абадон незмигно дивився на Кетрін. – І ваш брат розкрився – досить бурхливо і несподівано. І розповів мені таке, що я й почути не чекав… включно з докладною розповіддю про те, що трапилося тієї ночі, коли померла ваша мати.

– Напередодні Різдва – скоро виповниться десять років. Вона померла у мене на руках.

– Він розповів мені, що вашу матір убили під час спроби пограбувати будинок, чи не так? До вас вдерся якийсь чоловік, котрий шукав те, що, на його переконання, ховав ваш брат?

– Так, це правда.

Абадон поглянув на неї, ніби оцінюючи.

– Ваш брат сказав, що застрелив того чоловіка, так?

– Так.

Абадон задумливо потер своє підборіддя.

– А ви пам'ятаєте, що саме шукав грабіжник, коли вдерся до вашої домівки?

Десять років намагалася Кетрін стерти пам'ять про ці події.

– Так. Його вимога була дуже специфічною. Та, на жаль, ніхто з нас так і не зрозумів, про що конкретно йшлося. Його вимога звучала для нас абсурдно.

– Але не для вашого брата.

– Що? – випрямилася в кріслі Кетрін.

– Принаймні згідно з тією історією, яку ваш брат розповів мені учора, Пітер точно знав, що саме шукав грабіжник. Однак ваш брат не схотів це віддавати, тому удав, що не розуміє, про Що йдеться.

– Це смішно. Звідки Пітерові було знати, що хотів той чоловік? Його вимоги були абсурдними!

– Цікаво, – Абадон замовк і зробив кілька нотаток. – Утім, як я вже зазначив, Пітер дійсно знав. Ваш брат переконаний, що якби він пішов назустріч грабіжникові, то ваша мати була б сьогодні жива. І цей висновок є джерелом почуття провини.

Кетрін похитала головою.

– Це якесь божевілля…

Абадон важко опустив плечі, і на його обличчі з'явився стривожений вираз.

– Слушна й доречна фраза, міс Соломон. У вашого брата стався невеличкий розрив із реальністю. Мушу зізнатися, що саме цього я й побоювався. Саме тому я й попросив його прийти до мене сьогодні. Такі пов'язані з самообманом та маренням епізоди трапляються досить часто, коли вони стосуються травматичних спогадів.

Кетрін знову похитала головою.

– Пітер далекий від самообману, лікарю Абадон.

– Я б погодився з вами, за винятком…

– За винятком чого?

– За винятком того, що його спогади про той напад стали лише початком… невеличкою часткою тієї довгої та точно надуманої історії, яку він мені розповів.

Кетрін нахилилася вперед у своєму кріслі.

– А що вам розповів Пітер?

Абадон сумно посміхнувся.

– Міс Соломон, дозвольте запитати вас таке. Ваш брат ніколи не розповідав вам про те, що тут, у Вашинґтоні, округ Колумбія, сховане дещо вкрай важливе… або про ту роль, яку він, на його переконання, відіграє у захисті цього скарбу – втраченої древньої мудрості?

Кетрін аж рота роззявила від несподіванки.

– Що ви таке кажете?

Лікар Абадон тяжко зітхнув:

– Те, що я вам зараз скажу, може стати для вас потрясінням, Кетрін. – Він помовчав, незмигно дивлячись на неї. – Але я стану вам у величезній пригоді, якщо ви розкажете мені хоч що-небудь з того, що ви, можливо, знаєте. – І він простягнув руку до її чашки. – Чаю долити?