Читать книгу П’ята Саллі - Деніел Кіз - Страница 5

Саллі вирушила до приватного кабінету лікаря Роджера Еша на П’ятдесят сьомій по Лексінґтон-авеню, одягнена в свою улюблену, розшиту квіточками, сукню. Довге чорне волосся вона заплела в косу у вигляді корони, як на фотографіях її бабусі-польки. Я б на її місці вдягнула біляву перуку.

Вона сіла в приймальні та склала руки на колінах, ніби очікуючи, що хтось почне її обслуговувати. Коли медсестра відіслала її в кабінет, і Саллі побачила, що сам психіатр був досить привабливим, це її злякало. Я подумала, що він просто чудовий – мій улюблений тип чоловіків, схожий на акторів, яких беруть на головні ролі. Йому було ледь за сорок, високий та худорлявий, закладаюся, в коледжі він грав у баскетбол. Пасмо чорного волосся постійно падало йому на очі. Але що мене насправді причарувало, то це його брови – ну, ви ж знаєте? – чорні та кущасті, що тяглися переніссям та сходилися в майже суцільну лінію. Мене надзвичайно приваблюють гордовиті зрілі чоловіки. Він міг цілком і повністю розраховувати на мою допомогу.

Я щосили намагалася вибратися, щоб поговорити з ним, але Саллі постійно терла потилицю, і через неї у мене боліла голова, тож мені не пощастило. Вона не дозволяла собі розслабитися перед ним, і я засмутилася, бо справді хотіла познайомитися. Судячи з того, як він на неї дивився, я зрозуміла, що жодного враження на нього вона не справляла. Його глибокі очі зберігали тільки спокій та професіоналізм. Так на Саллі дивляться більшість чоловіків. Вона така безбарвна, що нею ніхто й не може зацікавитись. Я сказала собі: Деррі, прийде і твоя черга. Вона не триматиме тебе тут вічно.

– Міс Берчвел дзвонила та розповіла мені про вас, – сказав він. – Я очікував зустрічі з вами, Саллі. Можна називати вас Саллі? – Його голос був глибоким та м’яким, як у дикторів вечірніх новин.

Вона кивнула, але опустила погляд на підлогу, й це мене роздратувало, бо я хотіла дивитися йому в очі.

– Отже, Саллі, я вам допоможу. Ви б не могли розпочати з пояснення того, що вас турбує?

Вона знизала плечима.

– Щось же вас турбує, правда, Саллі? Ви розповіли медсестрі Ванеллі в загальній лікарні Коні-Айленду, що тричі за цей місяць намагалися накласти на себе руки. Але також вона сказала, що ви говорили про якусь внутрішню силу, яка змушує вас робити різні речі.

– Я не хочу, щоб ви думали, ніби я божевільна, – сказала вона.

– Я й не думаю, що ви божевільна. З чого б це мені? Але щоб вам допомогти, мені потрібно більше дізнатися про те, що вас турбує.

– Мене турбує втрата часу.

Він уважно дивився на неї.

– Що ви маєте на увазі?

Її пересмикнуло. Саллі ніколи не думала, що колись довірить комусь свою таємницю. Але щось в її голові знову й знову повторювало: «Довірся йому. Зараз – саме час, щоб усе розповісти. Зараз – саме час, щоб попросити допомоги».

– Знаю, це звучить дивно, – сказала вона, – але коли я з якимось чоловіком… ну, розумієте, зближуюсь, або коли відчуваю себе в небезпеці, або коли мушу діяти під тиском, у мене починає боліти голова, а тоді я дивлюся й бачу, що вже минув певний час, а я опинилася в якомусь іншому місці.

– Як ви самі це розумієте?

– Спочатку я думала, що так у всіх. Бачила, як люди виходили з кімнати злими, а поверталися усміхненими, чи навпаки. Або як двоє людей поводилися дружньо, а потім умить хтось із них скаженів. Я думала, що вони так відключалися і втрачали час, як і я. Але тепер я розумію, що це не так. І ці спроби самогубства мене лякають. Щось зі мною не так, докторе Еш. Я не знаю, що, але це якесь пекло.

– Спробуйте розслабитися, Саллі, та розкажіть мені про своє минуле. Я мушу знати якомога більше, наскільки це можливо.

Спочатку вона почала панікувати, як і завжди, коли доводилося розказувати щось про себе, але згодом зробила глибокий вдих та почала швидко розповідати.

– Мені двадцять дев’ять. Братів чи сестер немає. Я розлучена. Я одружилася з Ларрі через рік після закінчення школи – лише для того, щоб втекти від свого вітчима. Мій справжній батько – Оскар, він був листоношею – одного дня зник. І просто не повернувся. А через півроку Фред одружився з моєю матір’ю. У мене ніколи не було друзів. Я була замкненою, навіть від самого малечку.

Вона зупинилася, щоб перевести дух, а доктор Еш усміхнувся їй:

– Вам не варто поспішати, Саллі. Заспокойтеся. Розкажіть мені про свою маму.

Саллі перевела погляд на двері.

– Вона ніколи не дозволяла мені злитися. Била мене, якщо до такого доходило. Вона перерізала собі вени, коли мені було дев’ятнадцять, майже одразу після того, як я покинула дім. Тривалий час я в це не вірила, бо вона була католичкою. Фред – баптист.

– Ви – релігійна людина, Саллі?

– Зараз я майже не відвідую церкву, – сказала вона. – Думаю, я зовсім заплуталась у релігії. Я багато в чому заплуталася.

– Розкажіть про вашого колишнього чоловіка.

– Ларрі займається продажем у сфері одягу. Він успішний, бо вміє дуже гарно брехати. О Господи, скільки жахливої неправди він наплів судді про мене. Казав, що я пропадала тижнями з дому. Ви знаєте, що він сказав, ніби в мене жорстокий характер, і що я одного разу вискочила з хати та втекла до Атлантік-Сіті,[9] і програла там в азартних іграх п’ять тисяч доларів із наших заощаджень? Господи, він брехав, і брехав, і брехав, і суд віддав йому наших двійнят. Минулого місяця Ларрі знову звернувся до суду й розказав судді, що я йому дошкуляла пізніми нічними дзвінками, погрожувала йому та нашим дітям. Ви собі уявляєте? І ще він сказав, ніби я працювала танцівницею в нічному клубі. І це теж брехня, тому що я там тільки прибирала зі столів. Повністю одягнена, я вас запевняю. І справа була не в грошах. Тобто аліментів мені цілком достатньо. Але мені потрібно працювати. Мені треба чимось займатись. Але суддя повірив побрехенькам Ларрі та заборонила мені бачитися з дітьми.

Вона раптом зрозуміла, що підвищила голос, тому затулила рот долонею.

– Ой, докторе Еш… Вибачте…

– Не страшно, Саллі. Немає нічого поганого в тому, щоб показати свої емоції.

– Я ніколи не кричу.

– Ви й не кричали.

Вона кліпнула кілька разів.

– Хіба ні? В голові мені здалося, ніби я кричала.

– Що ж, – сказав він. – Думаю, ми достатньо пройшлися по вашому минулому, як на один день. Я бачу, як боляче вам все це згадувати. Ми рухатимемося помаленьку.

Якби ж Саллі мене пропустила, я б усе йому пояснила та заощадила нам багато часу й енергії. Я спробувала знову, але вона впиралася, на потилиці у неї м’язи та скальп напружувалися та смикалися, тож я побоялася, що вона скорчиться в судомах. Боже, я всього-на-всього хотіла допомогти. Я подумала, що ж, добре, я почекаю свого часу. Рано чи пізно, лікарю Роджерові Ешу доведеться дійти й до мене.

– Що зі мною не так, докторе Еш? – запитала вона.

– Це нам і доведеться визначити, Саллі. Сьогодні ми з вами пройдемо кілька тестів і повний медогляд, а завтра – я б хотів зустрітися з вами у Клінічному центрі психічного здоров’я Мідтауна для бесіди з використанням амобарбіталу.

– Що це?

– Препарат, який взагалі-то відомий як сироватка правди…

– Мені він не потрібен. Я вам не брехатиму.

– Звісно ні, Саллі. Річ не в тім. Препарат вас розслабить і дозволить нам зануритися глибше у ваші думки та почуття без обмежень, які заважають нам дізнатися, що ж вас турбує.

– Я хочу, щоб зі мною знову все було добре, докторе Еш. Хочу жити так, щоб не потрібно було постійно перевіряти годинник і з жахом бачити, що я втратила ще п’ять хвилин, чи годину, чи день і не знала, куди ходила. Ви навіть не уявляєте, наскільки це жахливо – не знати, де ти була чи що робила. Ви маєте мені допомогти, докторе Еш.

– Я спробую, Саллі. Але натомість ви маєте пообіцяти, що дотримаєтеся цієї угоди, яку підписали у міс Берчвел. – Він підняв папку та похитав головою. – Я впевнений, вона розповіла вам, що я зазвичай не беру пацієнтів, які намагалися вчинити самогубство. Через вашу незвичну втрату часу та відчуття, які ви описуєте як внутрішній тиск, мене зацікавив ваш випадок. Ви відрізняєтеся від пацієнтів, яких я зазвичай приймаю, і я хочу вам допомогти. Але ви мусите пообіцяти, що не завдасте собі шкоди.

Зі сльозами на очах вона кивнула.

– Я постараюся.

– Цього недостатньо, – сказав він, стукаючи пальцем по папці на столі. – Не просто постараюсь. Я наполягаю на чіткому зобов’язанні.

– Добре, – сказала вона. – Я обіцяю не завдавати собі шкоди.

Якби ж вона спитала, чому він не бере пацієнтів, які намагалися накласти на себе руки. Не те, щоб її обіцянка якось допомагала, зрештою, то не вона хотіла померти, а Нола. Але я подумала, добре, я наглядатиму за Нолою, доки ми не побачимо, на що годящий Роджер Еш.

* * *

Коли Саллі залишила офіс Роджера, я відчула, яка вона налякана. На таксі вона поїхала просто додому. Заплативши водієві, вона попрямувала в бік будинку, але містер Ґрінберґ помахав їй через вітрину свого швейного ательє. То був худорлявий, зморшкуватий літній сивий чоловік і такий згорблений, що мав вигляд, неначе постійно вклоняється.

Спочатку вона не була впевнена, що то він помахав їй, але старий підійшов до дверей та покликав її на ім’я.

– Міс Портер, ви залишили тут трохи одягу, який вже давно в мене лежить. Не хочете забрати?… Забрати, кажу, не хочете?

– Одяг? Мій? Я такого не пригадую.

Саллі пішла слідом за ним всередину й від здивування відскочила, коли помітила манекена-чоловіка, одягненого в поліцейську форму: кашкет, значок, кийок та все інше.

Вона засміялася:

– На мить мені здалося, що то справжній поліцейський.

Ґрінберґу довелося під значним кутом повернути голову, щоб подивитися на неї зі своєї згорбленої пози.

– Це Мерфі, – сказав він. – Купив його нещодавно в крамниці вживаних товарів. Чи не красунчик? Я буду ставити його за скляними дверима на ніч, щоб відлякувати злодюжок. Мене вже чотири рази обкрадали… чотири рази, кажу. Вкрали костюми клієнтів. Жах якийсь.

– Але чим тут допоможе манекен? – спитала Саллі.

Ґрінберґ порпався між вішаків із одягом, знімав різні речі та складав на прилавок.

– Річ тут не в самому манекені. Поліцейська форма в дверях матиме психологічний ефект. Можливо, злодюга вирішить обікрасти іншу крамницю… іншу, кажу, крамницю.

– Чому ви називаєте його Мерфі?

Ґрінберґ знизав плечима:

– Так йому буде легше порозумітися з іншими поліцейськими, ніж якби він мав прізвище Коен… Коен, кажу.

Він підсунув їй стос одягу.

– Разом – 18 доларів 98 центів.

Вона поглянула на світлу червону сукню, чорний строгий костюм та синє тісне плаття.

– Це не моє, – сказала вона.

Ґрінберґ витріщився на неї:

– Що ви маєте на увазі? Отут, на цих трьох бирках написано «Портер, 628, Вест-стрит, 66».

Вона роздивлялася рожеві бирки, намагаючись приховати власне збентеження. Раніше вона часто знаходила в шафі одяг, який навіть не пригадувала, як купувала. Завжди відшукувались якісь чеки від кредитних карток чи квитанції про отримання готівки. Це вперше вона забула, як принесла одяг кравцеві. Але вона не могла показати це.

– Крім того, – сказав він, – я ще пам’ятаю, ви просили мене вкоротити крайку цієї червоної сукенки. Отак дразнили старого чоловіка. Я ще сказав, що вам у дідусі годжуся… у дідусі, кажу, годжуся. Пам’ятаю, бо ви були іншою, коли просили мене розширити вам синю сукню, чи зашити проріз на чорному костюмі. – Він розгорнув маленький поліетиленовий пакетик, пришпилений до костюма. – Ще залишили срібну брошку в формі летючої риби в кишені костюма.

Тоді він вишкірився на неї, клацаючи своїми штучними зубами.

– Але якщо вам ще захочеться, щоб я вкоротив крайку, запевняю, я із задоволенням… із задоволенням, кажу.

Саллі нічого з цього не пам’ятала. Збентежена, вона оплатила рахунок. Вибігла з ательє, ледь не перекидаючи дорогою манекен у поліцейській уніформі, й віднесла одяг нагору в квартиру. Вона була настільки розгубленою, що підійшла до дверей на другому поверсі, замість третього. А тоді, не побачивши таблички зі своїм ім’ям, відскочила назад та побігла на поверх вище.

Як завжди, перевірила замок та його металеву пластину, щоб упевнитись, що немає ніяких ознак злому. Саллі відчинила важкі сірі двері та увійшла. Роззирнулася довкола, якусь мить міркуючи над тим, що ж робити з одягом. Вона уважно розглянула речі, намагаючись розбудити в пам’яті якісь спогади про те, як їх купила. Нічого. Саллі повісила одяг у шафі в спальні якомога далі, геть з очей. Їй доведеться дізнатися, як її ім’я потрапило на той чек та з ким її сплутав містер Ґрінберґ. Він був старим та короткозорим. Це все пояснює. Сплутав її з кимось іншим.

Вона зняла взуття, сховала його в чохол, акуратно повісила сукню на вішак і випрала колготи. Тоді приготувала собі «телевечерю»[10] з курятиною та з’їла пачку «Твінкіз»[11] на десерт. Хоча в квартирі було бездоганно чисто, вона витерла пил, пропилососила вітальню та акуратно поскладала м’які іграшки на ліжку.

Саллі не розуміла, чому така стомлена вже о восьмій годині, чому прокинулася такою сонною та чому майже цілий день її не полишала втома. Завтра треба буде знайти роботу. Самих лише аліментів, вирішила вона, на психіатра не вистачить. Вона задумалась над вибором роботи, але одразу ж почала позіхати. Подумає про це зранку. Прийняла душ, помила голову, випила склянку теплого молока та вибрала собі детективне оповідання, щоб почитати в ліжку. Проте, щойно її голова торкнулася подушки, Саллі заснула без задніх ніг.

Вона не знала, що то я люблю не спати допізна та дивитися пізні-пізні програми по телевізору. «ЕйБіСі»[12] транслював цього тижня фестиваль Гамфрі Боґарта.[13] Коли Саллі заснула, назовні вийшла я, приготувала собі попкорн, скрутилася на кріслі та почала дивитися на Боґі та Гепберн в «Африканській королеві».[14] Просто обожнюю старі фільми.

Зранку Саллі прокинулася в кріслі перед телевізором та запанікувала. Зателефонувала оператору, щоб дізнатися сьогоднішню дату, і з полегшенням зрозуміла, що не втратила й дня.

Після чашки кави та кукурудзяного кексу вона вирішила знайти роботу. Саллі не була впевнена з чого почати й продовжувала розмірковувати про щось на кшталт попередньої роботи, на якій вона керувала машиною, що вичавлювала пластикові рукоятки на викрутки.

Я вже давно облишила спроби говорити з Саллі, бо вона лякалася голосів у голові. Але я зрозуміла, якщо на чомусь сильно зосереджуюся, то можу впливати на неї. Я пригадала табличку «Шукаємо офіціантку», яку бачила в ресторані «Шлях із жовтої цегли», що на Іст-Сайді,[15] кілька днів тому, коли виходила на пробіжку. Тож я зосередилася на назві цього місця. Спочатку це не подіяло, бо вона просто взяла в руки «Жовті сторінки».[16] (Ну хоч колір правильно вгадала!) І Саллі почала обдзвонювати ресторани, що починалися на літеру «А», з питанням, чи не потрібна їм досвідчена офіціантка. Я зрозуміла, що так вона ніколи не дістанеться до «Ш». Тому спробувала ще раз, зосередилася дужче й побачила, що вона заплутується все більше й більше. Нарешті я просто прокричала: «Потрібна офіціантка в ”Шляху з жовтої цегли”!»

Саллі так злякалася, що аж впустила слухавку, яку не піднімала, а тільки вирячилася на неї. Тоді вона взяла її та кілька разів промовила «Алло?», думаючи, ніби то оператор чи ще хтось заговорив до неї з телефону, проте звідти долинав лише довгий гудок. Тоді все стало зрозуміло, й вона пробігла пальцями по списку ресторанів, доки не дісталася «Шляху з жовтої цегли» на розі Сімдесят четвертої та Третьої авеню. І, дякувати Богу, там було велике оголошення: КАФЕ ТА РЕСТОРАН, РОЗВАГИ ТА НІЧНІ ТАНЦІ. Вона зателефонувала й зв’язалася з якимось Тоддом Крамером, який представився одним із партнерів, та сказав, якщо її цікавить робота, нехай прийде на співбесіду.

Саллі пробігла очима свій гардероб, міркуючи, що було б добре одягти на співбесіду щодо роботи. Я намагалася переконати її взяти Нолин коричневий брючний костюм або мою синю сукню. Але вона вдягла твідове плаття в ламану клітинку, яке більше підійшло б якійсь матроні, тому я вмила руки. Який сенс докладати зусиль?

* * *

«Шлях із жовтої цегли»[17] мав довжелезний жовтий навіс, що тягнувся від вулиці до подвійних скляних дверей. Саллі пройшлася під ним та попрямувала килимом із жовтої цегли вниз сходами через коридор повз двері, підписані «жувачі» та «жувачки», і дійшла до жовтого спірального візерунка перед баром Смарагдового міста, біля якого дебелий бармен витирав склянки. Всередині було темно, світилося лише над столом навпроти танцмайданчика, за яким кілька чоловіків грали у карти.

Місце мало вигляд надзвичайно вишуканим та гламурним, і Саллі злякалася й вже було хотіла піти.

– Чимось допомогти, прошу пані? – спитав бармен.

– У мене запланована зустріч із містером Тоддом Крамером. Щодо вакансії офіціантки.

Бармен показав своєю ганчіркою на столик із картами.

– Білявий мужик.

– Може, мені не варто турбувати його, коли він грає в карти?

Бармен придивився до плям на склянці.

– У такому разі ви з ним так і не побалакаєте.

Саллі вагалася між варіантами перервати гру чи піти без співбесіди. Врешті-решт, стиснувши сумочку, вона попрямувала до столу, ніяковіючи через гучне цокання підборів на порожньому танцполі.

Чоловіки підвели голови, коли вона наблизилась до столу. Вродливий блондин із високим чолом і найблакитнішими очима, які вона коли-небудь бачила, безтурботно тримав у зубах зубочистку. Він нагадав їй фільм про азартного гравця на річковому судні,[18] от тільки цей був одягнений у джинси та зім’яту денімову сорочку.

– Містере Крамер?

Той відвів погляд від карт, без особливого зацікавлення зміряв її очима, а тоді знову втупився у свою «руку».[19]

– Піднімаю на п’ять, – сказав він та кинув на стіл кілька зубочисток.

Його голос був, на диво, м’яким та низьким.

– Вибачте, що турбую вас, – почала вона. – Я – Саллі Портер. Я вам телефонувала з приводу вакансії офіціантки, але я могла б прийти піз…

– Почекай хвильку, – сказав він. Тоді нахилився вперед і вишкірився, повільно обводячи поглядом людей за столом. – Три десятки, – промовив він.

– Вибач, Тодде, – промовив невеличкий чоловік із обличчям тюленя. – Я тут собі невеликий стрейт[20] припас. – З тріумфом він згріб собі купку зубочисток.

Люто ляснувши картами по столу, Крамер підскочив з крісла так, що воно аж перекинулося.

– Сраносучі карти, – крикнув він. – Роздавай ще.

Він пройшов перед Саллі, поманив її вказівним пальцем, навіть не дивлячись в її бік.

– Сраний гадський дірявий стрейт, – пробурмотів він. – Той сучий син достоту щось там підмахлював.

Він провів її до одного зі стільців за баром та сів поруч. Саллі зовсім розхвилювалася та заплуталась, і знала, що зараз зіпсує співбесіду. Тому я почала напирати. Саллі зазвичай бореться з головним болем, але цього разу вона розгубилася – як і завжди, коли справа доходила до співбесіди щодо роботи – тому вона відчула прохолоду і побачила, ніби її несе кудись геть. Останнє, що вона зробила, то глянула на годинник над баром, цю свою давню звичку, якої навчилася, коли ми ще були дітьми, щоб дізнаватися, скільки часу минуло за останній провал у пам’яті.

15:45

Що ж, дякувати Богові. Саме час вийти мені.

Тодд Крамер скривився та глянув на мене, підвівши голову, так само, як тоді, коли розглядав свої затулені карти.

– Щось не так?

– Що може бути не так? – спитала я. – Вам потрібна офіціантка, а я – найспритніша, найдосвідченіша офіціантка, яку вам пощастить знайти, яка ще й третій десяток не розміняла. Саме те, що й потрібно цьому закладу – дика відьма з Вест-Сайду.[21] – Я перехопила його погляд, закинула ногу на ногу, демонструючи край стегна, та усміхнулася.

Його Адамове яблуко здригнулося.

– Ти загорілась, як та лампочка.

– Я люблю світитися. Колись працювала моделлю, – збрехала я. – Ми часу не гаємо, поки камери не готові та прожектори не горять. А ще я помітила у вас тут і розваги передбачені. Що ж, я, звісно, не Джуді Гарленд,[22] але коли є настрій, можу співати і танцювати, та й у короткій спідниці виглядаю збіса апетитно.

– О, не маю сумнівів.

– У мене буде випробувальний термін?

Він розглядав мене своїми глибокими синіми очима. Я його зацікавила.

– Приходь о п’ятій тридцять, познайомишся з моїм партнером. Еліот затверджує всіх, кого ми беремо на роботу. Ти більше працюватимеш із ним, а не зі мною. Насправді, я в цій справі тільки інвестор. У мене інші інтереси.

– Які, наприклад? – запитала я.

Його брови підскочили вгору.

– Різне.

– Мені насправді цікаво, – сказала я. – Люблю дізнаватися, чим займаються інші люди.

– Ну, під час сезону кінних перегонів із візками я працюю за сумісництвом на Нью-Йоркському іподромі. Та більшість часу я тут.

– О, рисаки. Обожнюю їх. Що ви там робите? Ви трохи завеликий, як на жокея.

Він засміявся.

– Один мій друг – менеджер із організації різних заходів. Якщо в когось політична організація або потрібно влаштувати з’їзд чи груповий проект зі збору коштів, я допомагаю йому розробляти рекламні хитрощі.

– Звучить весело.

– Робота така.

– Можна ще дещо спитати? – запитала я. – Не хочу сунути ніс у чужі справи. Просто цікаво.

Він кивнув.

– Чого були варті оті зубочистки?

Він витягнув одну з кишені та запхав собі в рот.

– Ціла коробка коштує лишень сорок п’ять центів, – сказав він. – Але ми купуємо їх блоками.

– Я мала на увазі в грі. Ви ж використовували їх замість фішок, правда? Чого вартувала та ставка?

– Нічого.

– Нічого?

Він глянув на мене, як це роблять деякі люди, коли дивляться понад окулярами, тільки він не носив окулярів.

– Я більше не граю в карти на гроші, – сказав він, погризуючи зубочистку. – То був тільки дружній покер, щоб згаяти час.

– Сподіваюся, що не образила вас своїм питанням, – сказала я.

Він похитав головою, все ще трохи спантеличений, ніби намагався розкусити мене.

– Побачимося о п’ятій тридцять.

Я пішла й дорогою вирішила, що поки не випускатиму Саллі до співбесіди з партнером Тодда. Вона б усе зіпсувала. Тож, оскільки левову частку роботи доведеться виконувати мені, я подумала, що маю право трохи розширити свій час покупками та прихопити собі декілька суконь, які мені до смаку. Ніколи не могла зрозуміти огидні вподобання Саллі, одяг якої завжди був на два роки довшим, ніж треба. Мені завжди було соромно, коли я виходила назовні та ставала об’єктом жалісних поглядів. Одного разу я вирізала кілька фото з «Модної рубрики» «Сандей Таймз»[23] та залишила Саллі записку, щоб напоумити її. Але вона аж зваріювала, коли побачила ті фото та цидулку, тож я більше не докладала зусиль.

Я сходила в «Блумінґдейлз»[24] та вибрала собі блакитний весняний костюм для співбесіди з Еліотом. Ледве влізла в десятий розмір і вирішила, що на вечерю матиму трохи домашнього сиру. Іншим взагалі наплювати на свою фігуру, тож завдання скидати зайві фунти постійно припадає мені.

* * *

Я повернулася в «Шлях із жовтої цегли» о п’ятій тридцять, і там саме готувалися до вечірньої зміни. Кришталева люстра тепер крутилася, розсипаючи смарагдові цяточки підлогою, стелею, стінами. Офіціантки в розшитих блискітками смарагдових топах та коротких спідницях сервірували столики.

Гра в покер саме закінчувалась, і Тодд складав свої зубочистки в пластиковий мішечок.

– Еліот прийде з хвилини на хвилину, – сказав він. – Може, почекаєш його в кабінеті?

– Сподіваюся, я йому сподобаюся.

– Ти ж жінка, хіба ні? Без образ.

Я розсміялася.

– Жодних образ.

Він провів мене в кабінет, в якому на стінах висіли фотографії, на більшості з яких вродливі старлетки обіймали огрядного сивого бізнесмена в костюмі в смужку, з підписами «Моєму хорошому другові Еліоту».

Через п’ять хвилин двері відчинилися, й чоловік, що увійшов у середину, лише віддалік нагадував героя фотографій. Зараз він був дуже худим, одягненим у коричневі слакси та шовкову блакитну спортивну сорочку з розстебнутим коміром, а на шиї в нього висів важкий золотий медальйон. Великі персні з діамантами зблискували на пальцях обох рук, а волосся було пофарбоване в чорне.

– Еліот Нельсон, – представився він, і, побачивши мій роззявлений рот, кивнув на фотографії. – Трохи змінився, ге? Сів на жорстку дієту минулого року та втратив більше ста фунтів.[25] Як новий чоловік, ге? Непогано, як на сорокап’ятирічного.

Він усміхнувся. Зморшки виступили навколо очей, а щелепа випнулася вперед. Взагалі, то був худорлявий, обтягнутий жорсткою шкірою, чолов’яга, але оті пухкі щічки, друге підборіддя та мішки під очима робили його схожим на дружнього усміхненого бульдога.

– Ви виглядаєте років на двадцять молодшим, – збрехала я.

Я подумала, що він пережив якусь кризу середнього віку, та й сама знала, як це сидіти на дієті.

– Отже, ти хочеш працювати офіціанткою. Досвід маєш?

– Я обслуговувала столики скрізь – від закусочних із масними немитими ложками до вишуканих ресторанів. Останнім моїм місцем роботи було «Дикі двійки» в Ньюарку.

Він кивнув та зголодніло на мене подивився.

– Добре, ми тебе перевіримо. Можеш почати вже сьогодні, на вече́рі. Ти, здається, справила неабияке враження на Тодда. Зазвичай він не дає жінкам другого шансу.

– Ви не пошкодуєте, – сказала я. – Я дуже хороша та швидка.

Він обвив руку мені навколо талії.

– Швидких я люблю та, сподіваюся, ти не занадто хороша.

Я поплескала його по щоці та сказала:

– Швидкі в мене ноги, а хороші – руки. Маю чорний пояс із карате.

Він засміявся та підніс руки вгору:

– Просто жартую. Але, можливо, якось попрактикуємось із тобою в кунг-фу. Ходімо, познайомлю тебе з Еві, нашою головною офіціанткою. Вона ознайомить тебе з обов’язками.

Еві принесла блискучу смарагдово-жовту уніформу та показала, де можна переодягтися. Вона познайомила мене з іншими офіціантками, кухарями, помічниками, прибиральниками, показала, де знаходяться меню, і ще раз пояснила, як приймати та передавати замовлення.

– Єдиний, кого варто остерігатися, – то Еліот, – сказала вона.

– Що ти маєш на увазі?

– Він, відколи схуд, перетворився на типового мужлая. В того старого донжуана аж надто часто руки сверблять. От він і лізе ними, куди не просять.

– Я слідкуватиму за ним, – сміючись, відказала я.

– Зараз тобі смішно, але коли він притисне тебе в закутку за шинквасом чи на кухні, буде непереливки. У мене вже всі стегна та дупа сині від його скубання. Він змінив трьох дружин та сімох офіціанток, і це тільки ті, про яких я сама достоту знаю.

– А той, інший?

– Тодд? Раніше він надто захоплювався азартними іграми, щоб ще знаходити час на жінок. Але тепер він член «Анонімних азартних гравців», тому хтозна. Можливо, він спрямує свою енергію в інше русло.

– Дякую за попередження, – сказала я.

Оскільки я була новенькою, мені доручили обслуговувати столики, що стояли якнайдалі від центру залу, тож я могла спостерігати, як метрдотель вітає та проводить відвідувачів до їхніх місць. Дивилася, як Еві виписує замовлення, підходить до бару за напоями, а тоді передає свої записи на кухню. Нічого складного.

Нарешті група з шести осіб вмостилася за один із моїх столиків. Мені, як завжди, не пощастило, бо то були три буркотливі пари середнього віку, й одразу стало зрозуміло, що з моїми першими клієнтами буде нелегко.

– Бажаєте чогось випити? – запитала я.

– Одне дуже сухе мартіні з горілкою, – сказав один із чоловіків, підморгуючи мені.

То був здоровань із товстою шиєю гравця в регбі. Я подумала, що він, мабуть, продає вживані автомобілі.

– Викресліть, – повідомила його дружина. – Леонарде, якщо ти вип’єш хоча б одну склянку, я просто підведусь і піду.

Він спохмурнів і попросив скасувати мартіні. Більше ніхто нічого пити не хотів. Я взяла їхні замовлення, а дорогою до кухні попросила бармена приготувати дуже сухе мартіні з горілкою без оливки та налити в склянку для води. Мені пощастило уникнути пальців Еліота, коли я забирала напій.

Я повернулася до столика та вдала, ніби щось не так зі склянкою Леонарда.

– Тут якийсь бруд, сер. Я принесу вам іншу. – Я замінила воду на мартіні та підморгнула, щоб він зрозумів, у чому річ. – Вода за рахунок закладу.

Коли я повернулася з тарілками морепродуктів та реберцями, Леонард підморгнув мені та передав порожню склянку:

– Я б випив іще водички, будь ласка.

Він залишив більше грошей, щоб заплатити за мартіні, а також додав п’ять доларів чайових. Коли він вже збирався йти, я спитала, чим Леонард займається, й дізналася, що він власник рибної крамниці.

Я швидко та вміло впоралася з іншими столиками, сміялася з відвідувачками та жартувала з чоловіками, що залицялися до мене. Було весело. З усіх робіт, якими коли-небудь займалася Саллі, мені завжди найбільше подобалося обслуговувати столики, тому що де б це не було, я дуже люблю знайомитися з різними людьми та вгадувати, звідки вони та що роблять. І погляньмо правді у вічі, завжди приємно знаходити гроші на столиках після того, як відвідувачі йдуть, чи бачити, наскільки їм сподобалося твоє обслуговування, коли вони додають щедрі чайові до своїх чеків із кредитних карток.

Найменше мені подобалося прибирати своє робоче місце, готувати столики для нових відвідувачів, досипати солі, перцю та інших приправ, витирати пляшечки з кетчупом, розстеляти скатертини та розкладати столові прибори. Тому я вирішила доручити цю справу Саллі. Після того як обміняла готівку за чеками, дістала свої чайові та задля безпеки сховала їх у бюстгальтер, я звільнила місце.

Вийшла Саллі геть зачумлена. Все, що вона пам’ятала, це те, як сиділа у кріслі у барі та розпитувала Тодда Крамера про роботу. Вона глянула на годинник. Шість годин п’ятдесят хвилин зникло з її життя. Була вже десята вечора, а вона сиділа зодягнена в блискучий короткий топ і дуже коротку спідницю. В приміщенні було вже майже порожньо, але столи вгиналися під брудними тарілками, на підлозі в проходах лежали розкидані папірці та серветки, а інші офіціантки сиділи за баром та рахували свої чайові.

– Гей, маленька, мо’, ше один скотч із содовою?

Саллі почула голос, краєм ока побачила низького огрядного відвідувача, та не була впевнена, що то звертаються до неї. Вона підвелась не в змозі поворухнутись, бо розум не контролював її тіло.

– Щось не так? – пролунав м’який низький голос.

Вона підвела голову й побачила стурбоване обличчя Тодда. Він гриз зубочистку та розглядав Саллі.

– Ні. Тільки трохи голова болить. Я… Я… – Тоді вона побачила блокнот із замовленнями у себе в руці. – Не можу згадати, куди поділа олівець.

– Він у тебе в волоссі. – Тодд простягнув руку, витягнув його та подав їй. І заспокійливо торкнувся її руки. – Ти сьогодні добре попрацювала. Ти хороша офіціантка. Думаю, той клієнт хоче привернути твою увагу.

Саллі нарешті змогла поворухнутися та підійшла до товстого чоловіка, який махав склянкою в її бік. Вона прийняла його замовлення, скотч із содовою, але коли відвернулася, відчула, як його рука ковзнула її задком та стиснула його.

Вона зойкнула та впустила склянку. Та розбилася, а Саллі вибігла з залу до дамської кімнати і спробувала впоратися з собою.

Ось те, про що я й говорила. Їй не варто було так хвилюватися і сприймати його серйозно. Треба було пожартувати з ним, підіграти йому. Чоловікам це подобається. І тоді все відбувається без проблем, а ти отримуєш хороші щедрі чайові. То й що, що він тебе помацав? Легенький доторк для тебе нічого не вартий. Але не для Саллі. У неї все йде шкереберть, варто якомусь хлопцеві хоч мізинцем торкнутись її грудей. Вона сиділа у вбиральні, повторюючи собі, що треба триматися. Такі речі вже траплялися раніше, але тепер лікар Еш допоможе їй зрозуміти причину. Він має їй допомогти контролювати власний розум.

Саллі відчула якусь ґулю в своєму ліфчику, полізла туди і витягла скручену пачку банкнот. Сорок три долари. Що ж, подумала вона, що вона сьогодні не робила б, це в неї вийшло непогано. Тодд Крамер сказав, що вона хороша офіціантка, а чайові це підтверджували.

Коли вона вийшла з дамської кімнати, то відчула, що тримає ситуацію під контролем, одначе ще трохи нервувала. Вона аж підскочила, коли Еліот запитав, чи в неї все добре. Вона не знала, хто це, але він виглядав, як один із тих типових «Ромео середніх років», які вешталися по танцювальних залах.

– Просто трішки втомилася, – стримано сказала вона.

Еліот усміхнувся.

– Тоді вперед, збирайся і додому, – сказав він. – Я попрошу якусь іншу дівчину замінити тебе. Перша ніч буває найважчою. Але ми з Тоддом хочемо, щоб ти знала, що тобі немає за що турбуватися. Робота – твоя.

Отже, то був партнер, який її найняв. Вона б нізащо не здогадалася.

Саллі подякувала йому, а коли побачила двох інших офіціанток, що прямували до дверей з табличкою «Тільки для персоналу», то пішла за ними до кімнати, у якій спочатку розгубилася, бо не бачила сукні, яку одягала зранку. Вона трохи постовбичила там, чекаючи, доки інші одягнуться, й коли вони забрали свій одяг та повісили уніформу, залишилися тільки три речі – зелений брючний костюм, синя сукня та червона спідниця зі светром. Вона повернулася до туалету та просиділа там доки інші дві офіціантки не закінчили. Залишилася тільки синя сукня, тож вона вдягнула її. Трішки затісна, але вона сподівалася, що то її, бо в іншому випадку їй доведеться багато пояснювати.

Коли вона вийшла, Еліот підморгнув їй.

– Побачимося завтра ввечері.

Вона кивнула, але подумала, що не має наміру більше повертатися сюди. Вони всі були дуже приємними людьми, але тут надто неспокійно та швидко для неї.