Читать книгу П’ята Саллі - Деніел Кіз - Страница 7

Такий самий сон наснився Саллі наступної ночі, й коли вона у п’ятницю розповіла про це докторові Ешу, той попросив її прилягти на кушетку та висловити спонтанні асоціації, пов’язані з образами зі сну, танцем манекенів. Саллі пішла ланцюгом ментальних образів… манекени… одяг… гладеньке… тверде… танці… розрив… голизна… смерть… Сіндерелла…

І тут вона затнулася. Більше асоціацій не було.

– Повернімося трохи назад. Які думки у вас спричиняє ідея розриву?

– Жодних.

– Щось у вашій підсвідомості намагається з вами зв’язатися, Саллі. Потрібно відкритися, щоб ви могли сприймати сили у вашій свідомості, які намагаються допомогти.

– Я не розумію, про що ви, докторе Еш.

– Я можу допомогти, Саллі, але розуміння та зцілення повинні виходити від вас. Які думки у вас викликає Сіндерелла?

– Смерть.

– Чому?

– Вона була моїм кошеням, і вона померла.

– Як?

– Я не пам’ятаю. – Та коли вона це сказала, по щоках почали котитися сльози. – Я так багато всього не пам’ятаю.

– Які ж думки у вас викликають танці?

Вона ніяково засовалася на місці, а після довгої тиші промовила:

– Зачекайте, я дещо згадала про Сіндереллу. Мені спало на думку ім’я Деррі. Я назвала одну зі своїх ляльок Деррі, від середньої частини… Ой, я вам це вже розповідала?

– А ви пам’ятаєте, як розповідали?

– Ні. Просто якесь відчуття, ніби я могла розповідати. То це правда?

– Так, – сказав він. – Поки були під гіпнозом, але коли вийшли з нього, то не запам’ятали нічого з того, що говорили під час сеансу.

– Це те саме, що й ці провали. Я не пам’ятаю, що казала чи робила, тільки якісь туманні відчуття. – Вона знову замовкла.

– Ви збиралися будувати асоціації до танців.

Саллі отупіло глянула на нього.

– Хіба?

Роджер усміхнувся та кивнув.

– А тоді ви заблокували це, і раптом відійшли від теми.

Вона прилягла на кушетку й відчула, як вага тіла тисне на шкіру, ніби хотіла втопитися в ній.

– Я не вмію танцювати, – сказала вона. – Ніколи не вміла. Я незграбна. Не маю відчуття ритму. Ненавиджу танці.

Він чекав, киваючи. Її пересмикнуло. Образи сну заповнили зір – тіниста постать із довгим рудим волоссям, що шалено витанцьовувала, й у голові вигулькнуло ім’я Белла.

– Я була з одним зі своїх керівників минулого вечора. З Еліотом. Він розповів мені, що я танцювала і називала себе іншим іменем.

– Яким іменем?

– Белла.

– Ви використовуєте це ім’я?

– Ні. Звісно, що ні. Колись у мене була лялька на ім’я Белла…

– Чому ви зупинилися?

– Думаю, це я вам також розповідала.

Він кивнув.

– Ви розказали мені імена ваших ляльок.

– Під гіпнозом?

– Так.

– Чому я цього не пам’ятаю?

– Тому що вони у вас асоціюються з болем. Ви не хотіли пам’ятати.

– Але я мушу згадати для того, щоб мені покращало, правда?

– З часом, – сказав він. – Воно до вас повернеться. Не варто поспішати.

Саллі опустила очі в підлогу.

– Я вам розповідала, що ті ляльки потім стали моїми уявними друзями, що я з ними розмовляла і вдавала, ніби вони мені відповідають?

– Ви згадували, що до вас говорила Белла.

– Вони не розмовляли між собою. Тільки зі мною. І я ніколи нікому про них не розказувала. Я створила уявний клуб і назвала його «Таємна п’ятірка». Там були Деррі та Белла… й інша, яку звали Нола… Я… я не пам’ятаю останньої… бешкетниці. Ми проводили зустрічі, я розливала уявний чай по уявних горнятках, ми їли уявне печиво савоярді[36] та розмовляли про школу, хлопців та інші важливі речі.

– Що сталося з цими уявними друзями?

– Не знаю.

– Коли ви востаннє з ними бачились чи розмовляли?

– Думаю, клуб розпався, коли я почала зустрічатися з Ларрі.

– І коли це було?

– Після того, як я закінчила школу.

– Як ви розформували «Таємну п’ятірку»? – запитав Роджер.

Саллі повернулася, щоб подивитися на доктора Еша, міркуючи, чому довірилася йому настільки, що розповідає таємницю, якою ще ні з ким не ділилася. Він уважно дивився на неї, стурбовано звівши брови.

– Я сказала, що більше вони не потрібні, – промовила вона. – Та Деррі відповіла, що не все так просто. Вона сказала, що коли їх вже створили, вони не можуть просто так зникнути. А Нола наполягала, що вони також мають права.

– І що ви зробили?

– Я силою виштовхнула їх зі свого розуму. Я постійно себе чимось займала.

Він кивнув, щоб вона продовжувала.

– І тоді провали в пам’яті стали гіршими. Я втрачала тривалі періоди часу, а люди розповідали мені, що я робила речі, яких зовсім не пам’ятала. Речі, які, я знала, ніколи б не зробила… як-от…

– Як-от, що?

– Як-от Еліот сказав минулого вечора, що я називала себе Беллою і танцювала весь вечір.

– Як ви думаєте, Саллі, що все це означає?

– Не знаю. Я думала, що божевільна, але ви кажете, що ні.

Він похитав головою та сказав дуже твердо:

– Ви не божевільна, не скажена чи психована… Всі ці слова ми застосовуємо, щоб говорити про людей, які настільки віддалені від реальності, що не можуть нормально жити, або становлять таку небезпеку для самих себе чи інших, що їх потрібно поміщати в спеціальні установи.

– Тоді що зі мною?

– У вас те, що раніше називали неврозом. Та зараз ми, професіонали, усвідомлюємо, що тут все набагато серйозніше. Категорія, яку зараз називають «дисоціативними розладами», враховує амнезію, стан фуги,[37] сомнамбулізм та стан, який нещодавно набув значного розголосу, а саме – множинна особистість.

Саллі кивнула.

– У мене буває амнезія, це правда. Мене можна вилікувати?

Роджер підвівся та підійшов до стола:

– Думаю, що так. Але першим кроком у цьому напрямі має бути сприйняття вашого стану. Спочатку розумом, а потім також і емоціями. Ви повинні повірити, відчути та усвідомити всім своїм буттям, ким ви є. Тільки так ми зможемо щось змінити.

Вона знала, що він намагається щось їй сказати.

– Ви маєте на увазі, що це не просто амнезія?

Доктор Еш кивнув.

– Не та інша… не множинна…

Він заспокійливо поклав їй руки на плечі.

– Я вважаю, що саме з цим ми й маємо справу, Саллі. Думаю, уявні друзі дитинства зажили окремими життями та стали вашими альтернативними особистостями. Саме тому вас звинувачують у речах, яких ви не можете пригадати. Ви робите їх під контролем інших людей.

Саллі кивнула.

– Зрозуміло. Це так багато пояснює. Мені ніколи не спадало на думку, що… – Але насправді вона думала: «Це неправда».

Вона не вірила в це, і жодні його слова не переконали б її.

– Потрібно буде багато та важко працювати, – сказав він. – Про розщеплення особистості відомо дуже мало. Лікування переважно експериментальне. Але коли ви зможете усвідомити свій стан, думаю, нам пощастить розробити стратегію, як із цим впоратися… і, можливо, вилікувати вас.

– Дякую вам, докторе Еш. Я робитиму все, що ви скажете.

– Побачимося наступного тижня.

Та коли Саллі виходила, то думала, що не має жодного наміру повертатися і тринькати свої гроші на шарлатана, який намагається переконати її в тому, що в неї розщеплення особистості. Це не обговорювалось. Мусить бути інше пояснення.

* * *

Тієї ж ночі вона крутилась і звивалася в ліжку не в змозі заснути, тому підвелася, щоб щось почитати. На полицях лежало стільки книжок, яких вона навіть не пам’ятала, як купувала. Кантова «Критика чистого розуму»,[38] Джойсові «Поминки за Фіннеганом».[39] Саллі погортала сторінки, кліпаючи очима. Вона навіть не розуміла, що там написано. Кинула книжки додолу. Навіщо вона купувала книжки, якщо не могла їх читати?

Саллі перегорнула титульну сторінку брошури під назвою «Нова жінка: Рівність ТЕПЕР»[40] і помітила ім’я НОЛА, виведене жирним, друкованим почерком. Нола. Вона вхопила інші книжки, які була покидала на підлогу, та побачила, що й вони також були підписані іменем Нола.

Вона, мабуть, сама це зробила й забула. Розум просто підсміювався над нею.

За книжками Саллі знайшла коробку з вібратором всередині та брошуру з рекомендаціями щодо зміцнення шкіри й надання їй відповідного відтінку. Купівлю цих речей вона також не пригадувала. А ще за книжками знайшла два згорнуті примірники «Плейґьорлу[41]». Саллі розгорнула журнали, але коли побачила, що зображено на розгортці, то аж підскочила й ледь не задихнулася. Їй стало гидко. Це вона купила ці журнали? Неможливо. Вона ніколи й краєм ока не глянула б на фотографії оголених чоловіків.

Ларрі колись читав «Плейбой». Фото голих жінок. І брудні картинки тих секс-інструкцій. Жахливо бути заміжньою за чоловіком із такими непристойними вподобаннями.

Саллі намагалася заснути, але щораз як починала дрімати, їй знову снилося море. Тепер замість Мерфі з Беллою їй снилися двійнята, які вдвох трималися на воді. Потім вона побачила, як їхні тіла, обліплені водоростями, з неприродно викрученими головами та ногами, винесло на берег.

Вона зірвалася з ліжка, відсапуючись. Знала, що вже надто пізно, але мусила зателефонувати Ларрі, перевірити, як там діти. Він відповів сонним голосом, в якому вчувалося роздратування.

– Не сердься на мене, Ларрі. Мені снилися Пенні та Пет. То було жахіття – щось на кшталт видіння – що вони в небезпеці.

– З ними все добре.

– Можна з ними поговорити?

– Вони сплять. Боже, це ж майже друга ночі.

– Я маю право з ними розмовляти.

– Немає в тебе більше прав, Саллі.

– Прошу тебе, Ларрі, принаймні сходи та перевір. У мене погане передчуття.

– У тебе завжди погане передчуття. Зачекай хвилину. Я гляну і дам тобі знати.

Саллі почекала кілька секунд, доки він відійшов від телефону, дослухалася до звуків. Вона почула жіночий голос на задньому плані, який запитував, хто дзвонив.

Тоді слухавку взяла Анна.

– Чому ти не даси йому спокій? Всі ці дзвінки вдень і вночі. Ти нас з розуму зводиш. Ми викличемо поліцію, якщо це не припиниться.

– Це неправда. Я вже кілька місяців йому не дзвонила.

– Ти брехуха. Минулої ночі і перед тим. Це ти дзвониш і постійно лаєшся. То хочеш, щоб Ларрі повернувся, то через день погрожуєш, що вб’єш його і власного сина. От що я тобі скажу: суддя сказав, якщо так продовжуватиметься, ти ніколи не повернеш собі твої довбані права на відвідування.

– Ні! – закричала Саллі. – Ви не можете цього зробити. Вам не вдасться. Це мої діти – мої та Ларрі. У тебе немає права…

– Це в тебе немає прав. Ти – скажена, задурманена психопатка. Якщо ти не припиниш нас турбувати і погрожувати…

Вона почула шепіт Ларрі:

– Анно, припини. Відчепись від неї. Вона божевільна.

– Вона нас скоро в могилу зажене.

Якусь хвилину вони посперечались, а тоді Ларрі знову взяв слухавку.

– Послухай, Саллі, з ними все гаразд. Міцно сплять. І я знаю, що в тебе зараз важкі часи, але Анна має рацію. Тобі варто припинити ці постійні дзвінки о такій порі.

– Але я не дзвонила, Ларрі. Це вперше за кілька останніх місяців. Не знаю, про що вона. Я все ще кохаю тебе, Ларрі.

– Ти знову починаєш? О Господи, я думав, що ти припиниш цю свою брехню і маніпулювання. Ти вже тричі за цей місяць будила мене між другою та четвертою ранку. Дзвонила мені додому, в офіс, вдень та вночі. За кого ти мене маєш, Саллі? Ти ж розумієш, ця ірраціональна поведінка зруйнувала наш шлюб. Вже рік минув, чому ж ти ніяк не вгамуєшся? Я думав, ти якось збереш себе докупи.

– Я намагаюся, Ларрі. Мені вже краще. Я відвідую психіатра. І отримала стабільну роботу офіціанткою, тому більше не мушу просити в тебе аліментів. Я не хотіла тебе турбувати, але весь час про тебе думаю. Це боляче. І я хвилювалася за дітей.

– Що ж, за них не варто хвилюватися. Ми гарно про них піклуємось.

– Анна їм не мати. Я їхня мама і твоя дружина.

– Послухай, я думав, ми вже з цим покінчили, Саллі. Тепер моя дружина Анна – і вона любить їх так, ніби то її власні діти.

– Ні! – видихнула Саллі. – Вона не може. Вона не може. Вони мої. Я не дозволю нікому їх у мене забрати. Я б радше їх…

Знову видіння їхніх покручених тіл. Що вона таке верзла? Чим вона думала?

– Ой, Ларрі, ні. Я не це маю на увазі. Пробач мене. Я просто хотіла, щоб все було так, як колись, коли…

Різке клацання на іншому кінці дроту повідомило, що Ларрі завершив дзвінок. Саллі повісила слухавку та поклала голову назад на подушку. Принаймні з дітьми все було добре. Вона нарешті заснула.

Я подумала, що зараз найкращий час, щоб самій прокинутись. Я зовсім не хотіла спати. Мій розум все прокручував те, що Роджер сказав Саллі під час сьогоднішнього сеансу. Тому я одягнулася та спустилася вниз, поговорити з Мерфі. Так, знаю, що це звучить мов божевілля – розмовляти з манекеном у вітрині, але існує небагато людей, з якими я б могла поговорити про те, що відбувалося. Звісно, зараз з’явився Роджер. Та все одно, мене дуже заспокоюють розмови з Мерфі. Він – мій уявний друг.

Мерфі так і стояв там, за скляними дверима, на варті з кийком у лівій руці та підведеною правицею.

– Мені потрібно з кимось побалакати, Мерфі, – сказала я, сідаючи на сходи перед ним.

– Знаю, як ти, мабуть, почуваєшся, – продовжила я, – стоїш тут ніч у ніч, дивишся, як люди проходять повз у своїх справах, веселяться, доки ти на сторожі, захищаєш це місце. Зуб даю, ти мрієш про те, що й я, що Бог одного дня зробить тебе справжньою людиною. Пам’ятаєш історію Піноккіо? Я завжди любила, коли Оскар читав її Саллі. Наприкінці Піноккіо став справжнім. З тобою таке теж може статися. Існують, мабуть, мільйони уявних друзів, як ми з тобою, які хотіли б бути справжніми людьми.

Він нічого не відповів, та я й не очікувала. Достатньо було того, що хтось мене слухав.

– Проблема у тому, Мерфі, що Саллі не вірить в те, що їй говорить Роджер. Це добре чи погано для неї, прийняти той факт, що вона має розщеплення особистості та познайомитися з нами всіма? Роджер сказав, її лікування не означає, що я помру, і я йому вірю. Але звідки він знає?

Мерфі просто слухав, сумно усміхаючись.

– І що станеться з нами всіма, якщо Саллі або Нола вчинять самогубство? Я раніше думала, що коли тіло після смерті спорожніє, наші душі – всі п’ять душ – звільняться. А тоді у кожної з нас буде свій шлях до спасіння чи приречення, згідно з тим, яке життя ми вели, якими ми були. Не думаю, що Господь дозволить мені мучитися за те, що робили Джинкс та Белла. Ми з Саллі чисті. Ми заслуговуємо місця в раю. А ти як думаєш, Мерфі?

Щодо Ноли я ще не впевнена. Вона загалом хороша людина і добре освічена, але вона атеїстка. Взиває ім’я Господа намарне і говорить жахливі речі про владу. І ще, я думаю, вона б воліла жити в комуні та підтримує радикальні ідеї. Як-от, поправку про рівні права.[42] Коли вона думає про це, я впевнена, що це правильно, і всім серцем підтримую свободу та рівність. Але коли вже Белла біситься проти цього й говорить, що нам краще залишити все, як є, бо жінки знають, як змушувати чоловіків робити те, що нам заманеться, я переконуюсь, що вона має рацію, а Нола – ні. І ще Нола підтримує аборти, тому не бачу для неї шляху до раю. Я не кажу, що вона робить якісь погані речі, тільки час від часу щось крала, але у неї погані погляди. Люди потрапляють до пекла за погані погляди, навіть якщо ніяк їх не втілюють? Що, якщо ти спробуєш вчинити самогубство, але не зможеш?

Я знаю, що сказав би Мерфі, якби міг. Що він не знає, що ніхто достоту не знає.

– Іноді, – сказала я, – я думаю, що з нашою божевільною ментальною системою – тим, що Роджер називає множинністю – мало б бути можливо, щоб коли якась одна помре і відправиться в потойбіч, інші залишилися б живими. Тоді я могла б знати, що відбувається після смерті, й не довелося б самій через це проходити. Це було б просто…

Я відчула, що Мерфі зі мною погоджується.

– Я мала би бути справжньою людиною, Мерфі, правда? О Боже, як я хочу бути справжньою людиною.

Я пробалакала з Мерфі майже до четвертої ранку, і ця розмова перетворилася на дуже глибоку та духовну, наче я ледь не молила його про допомогу.

Підведеною правою рукою Мерфі поблагословив мене, і мені стало краще. Я дізналася багато про себе, розмовляючи з Мерфі. І це подарувало мені надію, що навіть після того, як Саллі прийме правду, для мене ще залишиться місце в світі.

* * *

Наступного ранку Саллі прокинулася з відчуттям сорому за те, що дзвонила Ларрі. Вона подумала про те, щоб зателефонувати та вибачитись, але вирішила, що це тільки ще більше розсердить його. Вона вийшла купити собі якогось одягу, але чомусь жодна річ їй не сподобалася. Потрібно було щось нове, щоб додати духу.

Саллі вирішила закупитися в супермаркеті «Гортонз». Всю мандрівку у метро до Тридцять четвертої вулиці вона сиділа налякана і напружена. Вона так багато читала про напади в метро, що з осторогою дивилася на кожне чоловіче обличчя – особливо молоде. Підлітки стали жорстокішими. Ніхто вже не був у безпеці. Всі вони крали гроші, щоб купити наркотики. Нью-Йорк перетворився на жахіття. Вона пересіла в інший поїзд, нервово стискаючи велику червону сумочку під рукою. Озиралася, чи ніхто її не переслідує.

Саллі видихнула з полегшенням тільки тоді, коли увійшла крізь великі знайомі двері «Гортонза», але свою торбу все ще несла, підвісивши на одній руці й обхопивши другою, як і радили протизлочинні повідомлення поліції по телевізору.

Вона купила дві сукні, пару слаксів та купальний костюм. Одяг, який вона зазвичай не носила. Їй здавалося, що її смаки змінюються, стають молодіжнішими, моднішими та стильнішими. Після покупок у неї залишилося трішки більше грошей, ніж було потрібно на поїздку додому. Одного дня, вирішила вона, варто буде відкрити собі рахунок у «Гортонзі».

Коли Саллі спустилася ескалатором, то помітила, що за нею спостерігає чоловік з поораним віспою обличчям, одягнений в джинси та брунатну вітрівку. Саллі зійшла на другому поверсі та пройшлася до ліфта. Він увійшов просто за нею, не витягуючи рук із кишень джинсів. Вона притиснулася спиною до стінки ліфта, а головний біль почав поколювати потилицю. Вона почекає, щоб чоловік вийшов перший, а тоді зійде на наступному поверсі. Ліфт поїхав на найвищий поверх, а чоловік так і не виходив. Біль вже відступав, але тіло тремтіло від холоду…

Нола вийшла з ліфта та замислилася, що робить у «Гортонзі».

Це вона вперше була назовні після океану. Нола пригадала «Нейтанз», дощ, мокрий пісок між пальцями ніг та трьох чоловіків, що тягнули її під дощаний поміст. Треба буде запитати Деррі, що трапилося після Коні-Айленду.

Вона заглянула в сумку, помітила невеликий відкритий купальний костюм та вирішила, що це точно не Саллі закуплялася. Або Белла, або Деррі. Що ж, доки вона тут, могла б і прикупити собі якогось мистецького приладдя. Нола понишпорила в сумочці та знайшла лише півтора долари. Не вистачить навіть на таксі додому. І, чорт забирай, вона не взяла з собою чекову книжку.

Нола ошаліла від люті на ту, яка кинула її в такому скрутному становищі. Вона зайшла у відділ з мистецькими товарами та, коли продавець відвернувся, поцупила три великі тюбики олійної фарби собі в сумку. Потрібні були ще пензлі. Вона спритно вкрала собі декілька.

Впевнена, що ніхто її не побачив, Нола поїхала ескалатором та помітила чоловіка з поораним віспою обличчям в джинсах та брунатній вітрівці, що стояв просто позаду неї. Що ж, якщо цей мудак вирве у неї сумку, то багато не отримає.

Нола вже виходила через передні двері, коли він її наздогнав.

– Леді, – сказав він. – Я співробітник служби безпеки магазину. Чи не могли б ви пройти, будь ласка, зі мною?

Вона витріщилась на нього.

– Що ви таке кажете?

– Просто ходімо, будь ласка.

– Звідки мені знати, що ви справді працівник магазину? – сказала вона. – Ви можете бути звичайнісіньким крадієм жіночих сумочок. – Нола почала відходити, сподіваючись, вдало впоратись із ситуацією.

– Леді, – сказав він, йдучи за нею. – Просто почекайте. – Він витяг гаманець та показав їй своє посвідчення, в якому було вказано «Служба безпеки магазину “Гортонз”». Коли чоловік тягнувся за гаманцем, Нола помітила пістолет в кобурі під пахвою під вітрівкою.

– Я нічого не зробила, – сказала вона.

– Просто ходімо зі мною, й ми це перевіримо, – сказав він.

Нола обернулась та пішла за ним.

– Чекайте дзвінка від мого адвоката, – сказала вона. – Я засуджу вас і весь магазин за помилковий арешт.

Чоловік завів її до ліфта з табличкою «Лише для персоналу». Всередині він повернувся до неї обличчям.

– Що ж, зараз ми можемо поїхати нагору, в офіс адміністрації та викликати поліцію, або…

Голос завмер, поки він міряв її поглядом. По очах вона бачила, що він пропонує їй угоду.

– Або що?

– Я можу натиснути на кнопку підвалу. Там невелика кімнатка-сховище, куди я деколи заходжу покемарити. Там нас ніхто не потурбує.

– І що тоді?

– Гарненько поведешся зі мною, і я гарненько поведуся з тобою.

– Я можу зберегти собі те, що в сумці?

Він знизав плечима.

– Чому б і ні? Мені воно нічого не коштує.

Нола потягнулася та натиснула кнопку до підвалу з думкою, що це дасть їй трохи більше часу, щоб обміркувати, як вийти з ситуації.

Доки ліфт їхав вниз, він потягнувся та поклав руку їй на сідницю, погладив.

– Ти вродлива жінка, – хрипко прошепотів він.

– Я знаю, – сказала вона. – Якраз твого типу.

Ліфт зупинився і двері розчинилися на рівні підвалу. Він провів її коридорами картонних коробок до невеликої кімнати. Навколо більше нікого не було. Нолин запал кудись зник. Раптом вона відчула себе загнаною в кут. Він поклав їй руку на груди. Вона відчула холодок і почала тремтіти.

– Агов, маленька, – сказав він. – Тобі цього хочеться так само, як і мені. – Він розстебнув ширінку. Нола відвернулася та заплющила очі.

* * *

Коли чоловік з віспою притягнув її до себе, тримаючи обидві руки на її сідницях, Джинкс його відштовхнула.

– Забери свої йобані граблі від моєї сраки! – гаркнула вона.

Несподівана зміна голосу його здивувала, і він зробив помилку, коли схопив її за руку. Джинкс перехопила долоню чоловіка хваткою з дзюдо та кинула його на підлогу. Ще один різкий рух, і вона опинилася над ним, врізаючись коліном йому в пах, а долонею притиснула горло.

– Я зараз тебе прикінчу, ти, йобаний виродку.

Очі молодого охоронця вилазили з орбіт, поки вона його душила. Джинкс намацала пістолет, залізла рукою під куртку і витягла його з кобури.

– Це ще знадобиться.

В очах чоловіка застиг страх, коли вона підняла пістолет і вгатила його по черепу. Він знепритомнів.

– Це тебе навчить не дойобуватися до безневинних жінок.

Джинкс відтягнула тіло, щоб все виглядало так, ніби він заснув у кутку, та поклала пістолет собі в сумку. Вона зачинила кімнату і побрела поміж коробок, доки не знайшла ліфт для персоналу. Зайшла в середину та натиснула кнопку першого поверху. Нагорі, коли за нею зачинилися двері, Джинкс швидко змішалася з натовпом і вийшла з боку Сьомої авеню.

Джинкс поїхала на метро назад до житлових кварталів, додому. Вона понишпорила в пакунку для покупок, щоб перевірити, що там, і гидливим поглядом окинула одяг та олійні фарби. Перевірила тупоносий службовий револьвер 38-го калібру, цілком заряджений. Треба буде сховати його десь, щоб інші випадково не знайшли. Джинкс дістала поліетиленовий пакет на кухні та запхала туди пістолет. Дочекавшись темряви, вона спустилася в підвал, взяла лопату і вийшла через задні двері в невеличкий дворик біля багатоповерхового будинку. Впевнившись, що навколо нікого немає, вона вибрала місце в правому дальньому кутку біля опори телефонної лінії. Викопала яму, завглибшки з фут,[43] поклала туди загорнений пістолет, а тоді накрила його землею і приховала свіжо розкопаний клаптик бур’янами.

Потім повернулася в квартиру і заснула на дивані.

Коли наступного ранку Саллі прокинулась, то роззирнулася навколо, намагаючись пригадати, де була та що робила. Останнє, що пам’ятала, це ліфт у «Гортонз» і страх, що чоловік з віспою збирається вкрасти її сумочку. Що ж трапилося відтоді? З якоїсь дивної причини в неї були брудні руки. Що вона робила?

Саллі оглянула кімнату в пошуках пакунка з покупками та з полегшенням знайшла його в комірчині. Вона витягла сукні та повісила їх на вішаки. Тоді побачила два пензлі та три тюбики олійних фарб: жовтої, кобальтово-синьої та кольору паленої сієни. Звідки вони взялися? Вона попорпалася в аркушиках та обгортках і знайшла чеки на одяг, але жодного, у якому було б вказане мистецьке приладдя. Як таке можливо? Якби вона їх купила й забула про це, залишилися б чеки. Якщо чеків не було, це могло означати тільки…

Вона не дозволила собі й подумати ці слова.

Саллі прийняла душ, одягнула одну зі своїх старих квітчастих суконь. За сніданком її не залишало відчуття побоювання. Вона намагалася. Справді. Але покращення не було. Провали в пам’яті стали гіршими, ніж будь-коли, вона робила різні речі, відвідувала багато місць й зовсім нічого про це не пам’ятала. Якщо доктор Еш не вигадає якесь рішення якнайшвидше, Саллі стане кандидаткою на заслання в божевільню. Вона взяла примірник «Дейлі Ньюз»[44] по дорозі до автобусної зупинки і на другій сторінці побачила замітку про напад на працівника охорони в «Гортонз». Вона витріщилася на фотографію охоронця з рябим обличчям.

Від статті, у якій охоронець розповів, що на нього вчинила напад жінка-злодюжка, яка вкрала мистецьке приладдя, мала червону сумочку та пакунок для закупівель із «Гортонзу», її охопила паніка. Він описав її, жінку середнього зросту з темним волоссям та переляканим виразом обличчя, яке й викликало в нього підозри. Коли Саллі дійшла до розповіді про пістолет і те, як жінка перетворилася на злу жорстоку тигрицю, її почало сильно трусити. Треба перестати про це думати. Треба йти на роботу. Вона виштовхнула всі ті думки з голови.

Саллі була рада, що сьогодні замість Еліота на обідній зміні був Тодд. Вона не хотіла відповідати на жодні запитання щодо побачення чи уникати Еліотових притискань за барною стійкою. Але вона помітила, як пильно за нею стежить Тодд. Кілька разів він підходив, нібито щось запитати, але після відвертався, несамовито розжовуючи свою зубочистку. Він бачив ту статтю в «Ньюз»? Почав щось підозрювати?

Обідня зміна проходила мляво, і я вирішила дати їй попоратися самій. Саллі ніде не помилилась і ніхто до неї не чіплявся, тож я собі зробила вихідний.

Коли вона вийшла з ресторану, то не помітила, що Тодд пішов за нею назирці. Саллі думала про рябого охоронця та пістолет і якийсь голос в її голові прошепотів слово церква. То була не я, і ніхто з інших. Просто одна з тих думок, що раптом приходять людині в голову. Хоча то й звучало ніби голос, навіть для мене. Я знову помітила Тодда, коли вона зупинилася, щоб перейти на світлофорі дорогу. Він був на протилежній вулиці. Саллі його не бачила. Собор святого Михаїла був лишень за два квартали від «Шляху з жовтої цегли», і, згадуючи пораду доктора Еша щодо її внутрішніх сил, Саллі покрила голову хустиною та зайшла всередину.

У замкненій затхлості церкви вона здригнулася, вдивляючись у темряву. Сповідальні раптом стали для неї схожими на телефонні будки, й вона уявила, як заходить в одну та робить міжнародний дзвінок Богові, щоб спитати Його, чому її розум так часто чує гудки, що зайнято, і чому так часто в неї вривається зв’язок. Та чи є телефони в раю? Саллі задумалась, яким би був телефонний код. І чи можна було б подзвонити Богові прямо або через оператора? Вона боялася, що її номер не внесений до телефонної книжки Бога.

Треба піти і посповідатися, але як Саллі не намагалася, не могла згадати бодай одного свого гріха. Здавалося неприродним, що в неї їх не було. Була історія з крадіжкою, але її серце та розум – чисті. Все одно, якщо вона не грішила, чому почувається такою пригніченою? Чому відчуває таку безпорадність? Чи могла вчинити всі ті речі й не пам’ятати про це?

Саллі побачила, що люди дивляться, як стоїть у центральному проході, тож вона вклякла, перехрестилася та сіла на одну з лавок, щоб помолитися. Саллі відчула чийсь порух біля себе, а коли підвела голову, то побачила Тодда. Можливо, він знав. Можливо, він прочитав статтю та впізнав її за описом. Вона розтулила рот, щоб заговорити, але біль у голові став нестерпним. Її годинник показував 14:23. Саллі піднесла долоні до обличчя та схилила голову і, не встигши договорити рядок «Богородице Діво, радуйся…», – зникла.