Читать книгу П’ята Саллі - Деніел Кіз - Страница 6

Наступного дня Саллі пішла до клініки Мідтауна на розі вулиць Лексінґтон та П’ятдесят п’ятої. Зовні крило Центру психічного здоров’я мало вигляд, як і будь-яка інша офісна будівля зі скла та хрому. Меґґі Голстон, худенька, зі щічками, як у бурундука, медсестра лікаря Еша повела її в кімнату огляду та залишилася, щоб занотовувати.

– Зараз я залюбки пояснюю своїм пацієнтам все, що можу, якомога більше, – сказав Роджер. – Амобарбітал допоможе нам подолати перешкоди у вашому розумі, допоможе пригадати речі, які ви забули. Щойно ви отримаєте препарат, я застосую процес, що називається вікова регресія, відправлюся з вами у ваше дитинство, щоб допомогти дізнатися про певних людей чи події, які могли б пояснити ваші проблеми.

Саллі дуже налякалась. Я відчувала, як вона дрижить. Він вколов їй препарат, тоді попросив порахувати у зворотному порядку від ста. Поки вона дісталася до вісімдесяти восьми, то почала пропускати цифри, плутатися в них, язик заплітався. Її рот ніби набили ватою.

– Тепер, Саллі, – сказав він. – Не засинайте. Залишайтеся при тямі та зосередьтеся. Повернімося до вашого дитинства. Коли я полічу до п’яти, ви опинитеся в періоді, коли ще не було жодних втрат свідомості та провалів у пам’яті. Ви розплющите очі та побачите все перед собою, ніби воно на екрані телевізора, відбувається з кимсь іншим. І ви опишете все, що побачите, почуєте та відчуватимете. Ви мене розумієте?

Вона кивнула.

– Що ж, тоді добре, – сказав він. – Один-два-три… чотири… п’ять!

* * *

Вона розплющує очі, дивиться на телеекран у голові та розповідає йому, що бачить.

Вона дуже маленька. Її батько, Оскар, худорлявий сутулий чоловік із тоненькими вусиками та сонними очима, бере її з собою на свій короткий шлях доставки пошти, дозволяє нести листи до поштових скриньок чи передавати їх леді, які стоять біля вхідних дверей та гладять її по голові за те, що вона така гарна дівчинка. Одна жінка пригощає її шматком пирога, і вона вимащує свою зелену сукню гарячою яблучною начинкою. Але Оскар цього не помічає. Він іде далі, усміхається сам до себе, ніби сміється крізь сон. Коли його шкіряна поштова сумка стає порожньою, він садить у неї Саллі та несе додому. Вона неймовірно щаслива. Вона знає, як сильно він її любить, і вона любить, коли він щоночі перед сном розповідає їй казки, які дістає зі своєї бездонної магічної поштової сумки. Та одного дня, коли їй було чотири роки, він заходить у «Трилисник», щоб перехилити кілька чарочок, підносить її в сумці та садить на бар, а вона лякається, бо вже двічі він раніше сильно напивався і йшов кудись, залишивши її. Одного разу він загубив її в цирку на Медісон-сквер-ґарден,[26] після того, як випив зі своєї металевої фляги, а ще одного разу в метро він сів у поїзд без неї. Вона пробивалася крізь натовп, плакала та верещала, а коли поліцейський підхопив її, то закричала: «Мій татко загубився! Мені треба знайти свого татка!»

Якогось дня, після того, як він загубив повну торбу пошти, Оскар зник назавжди. Її мама сказала, що він, мабуть, так напився, що впав у Гудзон[27] і втопився, але Саллі ніколи в це не вірила. Й до сьогодні, коли б вона не побачила уніформу поштаря, вона вдивляється, чи це не стомлений чоловік із сумними заспаними очима та тонкими вусиками, який іде й сміється сам до себе. Вона впевнена, що він думає, ніби загубив її десь і дотепер шукає.

– Дуже добре, Саллі. Тепер розслабтеся. Воно все до вас повертається. Ви бачите свого вітчима та матір?

Канал перемикається, й тепер Саллі бачить їхній однокімнатний будинок та описує його. Ніч. Навкруги безлад. Велике розбурхане двоспальне ліжко, а біля нього – її ліжечко. В дров’яній печі потріскує полум’я. Її мама шиє. Вона розтовстіла і носить безформну домашню сукню. Темно-каштанове волосся зв’язане ззаду в жмуток. Лінії під очима роблять її схожою на жінку, що надто часто плаче.

Саллі сидить на підлозі, грається зі своїми ляльками та бачить, як її вітчим, Фред Ва́єнт, вимикає телевізор. Він підводиться з м’якого плетеного крісла та каже: «Вів’єн, виведи малу».

Її мама відповідає: «Я втомлена, Фреде. У мене болить голова…»

Фред окидає її лютим поглядом і зсовує назад свій кашкет, який він носить завжди, навіть у домі, й стає видно западину в лисому черепі, де його колись вдарили по голові під час п’яної бійки.

«Я сказав, відведи малу та пішли в ліжко».

Її мама опускає плечі та зітхає. Обличчя колись ніжне та красиве стало одутлим та зблідло й тепер виглядає, як шматок обвислого тіста.

Вона кидає своє шиття назад у кошик, бере Саллі та її чотирьох ляльок і відводить до комірчини, а Саллі починає тихо плакати, бо її лякає темрява.

Екран телевізора в її голові темніє, каже Саллі, й вона чує якісь звуки – думає, що то крісло – ним підпирають двері. Саллі налягає, але вони не відчиняються. Через кілька хвилин починають скрипіти пружини ліжка, й вона уявляє, що то вони вдвох стрибають на постелі. Саме такі звуки були, коли вона сама скакала на ліжку, а мама кричала, щоб вона зупинилася. Вона уявляє, як вони плигають на ліжку, щоб воно отак скрипіло, але не розуміє, чому їй не можна дивитися. Вона думає, що то, мабуть, дуже погано, отак стрибати на постелі, бо мама завжди кричить на неї, щоб вона припинила це робити, а коли вони самі цим займаються, її замикають в комірчині.

Коли мама відчиняє двері та випускає її, Фред, як завжди, вже хропе в ліжку, роззявивши рота так, що видно проміжки на місці його передніх зубів, і Саллі залазить до свого ліжечка.

Сльози біжать щоками, й вона тремтить, коли згадує, як мама інколи забуває про крісло, не підпирає клямку. Саллі може трішки прочинити двері та бачить їх обох, голих, під жовтим світлом настільної лампи. Вони не стрибають на ліжку. Її мама стоїть на колінах, підвівши зад, а Фред – на ній, і вони дриґаються, як ті собаки. Його обличчя розшарілося, а голова виглядає завеликою для такого худого тіла, і він погаркує.

Коли Фред злізає й Саллі бачить ту штуку, якою він штрикав її маму, о Господи, як же вона лякається. Вона втрачає свідомість.

Згадуючи це, Саллі закричала та почала розхитуватися вперед-назад, піт стікав її обличчям. Вона відчула пронизливий біль у шиї та очах, і просто там, в кімнаті для огляду, втратила свідомість.

* * *

Белла розплющила очі та роззирнулася довкола, міркуючи, що ж збіса трапилось, але коли побачила Роджера, то зразу ожила, облизала губи та вдалася до свого гортанного голосу «а-ля Мей Вест[28]».

– Привіт, красунчику…

Його очі округлились, і він вже збирався щось сказати, але передумав. Він кинув швидкий погляд на Меґґі та привернув її увагу легким застережливим похитуванням голови. У неї щелепа відвисла.

Коли Белла побачила, що лежить на столі для огляду, то сіла та нахилила ноги вбік, і провела пальцями по стегнах. Все ще імітуючи Мей Вест, вона заговорила хрипким голосом.

– Що ж, що б там у мене не було, доку, сподіваюся, це тебе не зупинить, і ми якось здибаємося та гарненько гульнемо.

Коли вони так і не заговорили, Белла припинила свою імітацію та розсміялася:

– Ви обоє маєте такий вигляд, ніби пацієнтка вмерла, а потім знову ожила. Сподіваюся, це не якась антисоціальна хвороба.

Роджер нарешті знайшов сили заговорити, хоча перші слова трохи прохрипів:

– Чи не могли б ви назвати своє ім’я для запису?

– А ми записуємо? Я не чую музики.

– Я маю на увазі, для запису нашої розмови.

– А такого запису. Мене звуть Белла. З італійської це означає «вродлива». Я не розмовляю італійською, але один шукач талантів, якого я дуже зацікавила, якось це мені розказав.

Роджер кивнув, і я бачила, наскільки йому важко зберігати спокій.

– Ви не могли б сказати, скільки вам років?

– Більше вісімнадцяти, – сказала вона і захихотіла.

– Ви знаєте, де ви зараз?

Белла роззирнулася.

– Ну, я на столі для оглядів, а у вас білий халат. Можливо, я на знімальному майданчику «Головного госпіталю»[29] і в мене проби на роль. – Вона потягнулася і заклала руки за голову, влаштовуючись у надзвичайно недвозначній позі. – Я зроблю все, щоб почати кар’єру актриси. Я дуже талановита.

– Я лікар, Белло. Я тут, щоб вам допомогти.

Белла засміялася.

– Боженько, десь я таке вже чула.

– Це – Меґґі Голстон, моя медсестра. А я лікар Роджер Еш, ваш психіатр.

Вона раптом сіла та випросталася.

– Психіатр? Постривай, здоровило. Я не божевільна.

– Звісно ж ні, – сказав він. – Але я тут для того, щоб допомогти вам упоратися з вашою проблемою.

– Нема у мене ніяких проблем.

– Вам щось говорить ім’я Саллі Портер?

Вона відхилилась назад і з огидою втупилася в стелю.

– Ой бля! То он у чому річ.

– Отже, ви таки її знаєте.

– Не особисто, та я чула про неї від декого, хто знає.

– Від кого ж?

– Деррі.

– Якої Деррі?

– Просто Деррі, це все, що я знаю. Я ще бачила одяг Саллі, читала деякі її листи і скажу вам, вона найтупіша, найсіріша та найнудніша людина, про яку я коли-небудь чула.

– Чому?

– Деррі каже, що все, чого Саллі взагалі хоче в житті, – це сидіти вдома та доглядати будинок. Все, про що вона взагалі думає, – це про те, як забрати своїх двійнят від її мерзотного колишнього чоловіка. Вона ніколи не хоче вийти потанцювати чи на якесь шоу. Ніколи не накурюється. Господи, ну й гівняне ж у неї життя.

– Як ви з нею пов’язані?

Белла на якусь мить задумалась:

– Я не дуже обізнана.

– Як тоді це працює? Ви обоє постійно контактуєте, одночасно? Чи вас завжди немає, коли є Саллі?

– Ну, – сказала вона, – це ніби ти хочеш пісяти, а бачиш, що всі кабінки в дамській кімнаті вже зачинені, й ти не можеш зайти, тому що там скрізь «зайнято». Ти чекаєш, чуєш звуки срання і злив води, але тільки одна особа може використовувати кабінку одночасно. Та, як я вже сказала, мені про неї розповідає Деррі.

– Тож ви не знаєте, що відбувається в свідомості Саллі?

– Я й не знала, що в неї є свідомість.

– Чи ви коли-небудь усвідомлюєте речі, які відбуваються, коли вас немає?

– Тільки те, про що я можу здогадатись. Як-от, минулого року, ще до розлучення, я вийшла назовні та зрозуміла, що вона на весіллі. Дуже дивно, бо переважно, то я відвідую різні гулянки. Але Саллі та Ларрі – її колишнього чоловіка – запросили, і от я опиняюся на танцмайданчику, а один чувак так притис мене до себе, і я відчувала, який у нього стояк. Тоді я й зрозуміла, чому тут опинилася. Саллі просто не знає, як поводитися з чоловіками.

Отже, я з тим чуваком танцювала весь вечір і, як виявилося, то був друг нареченої. Пару наречених я навіть не знала. Але той чувак був іще тим живчиком. Ми пішли до його номера в готелі, він роздягнув мене в ліжку та цілував груди, і це останнє, що я пам’ятала, доки звуки дощу у вікні не розбудили мене на світанку, а того типа вже не було. Від Деррі я дізналася, що Ларрі збіса багато гризся з Саллі через це і, як я зрозуміла, то була остання крапля, що й призвела до розлучення.

– Ви щось знаєте про спробу самогубства Саллі?

Белла здивувалася:

– Вона намагалася копита відкинути?

– Ви про це не чули?

– Ну, я досить давно не контактувала з Деррі, тож не чула останніх пліток. Та рано чи пізно вона мені розкаже. Вона в захваті від людей та речей, які вони роблять, і вона любить балакати про різне. Тобі варто з нею познайомитися. Думаю, вона тобі сподобається.

– Саме це я й планую зробити. Не сьогодні, бо вже пізно, але, можливо, під час нашого наступного сеансу. І я б хотів подякувати вам, Белло, ви нам дуже допомогли.

– Звертайся, доку. Я бачу, ти досить гарненький.

Роджер ніяково глянув на Меґґі, а тоді незграбно посміхнувся Беллі:

– Дякую вам, Белло. А зараз час заплющити очі та заснути. Я рахуватиму, а коли дійду до п’яти, прокинеться Саллі, вона себе добре почуватиме та запам’ятає з цієї розмови достоту стільки, скільки сама захоче. Саллі, ви зможете запам’ятати її повністю, частково або не пам’ятати зовсім.

Коли він закінчив рахувати, вона прокинулась та роззирнулася довкола, приголомшена та налякана, бо нічого не пам’ятала. Це її засмутило, бо скидалося на черговий провал у пам’яті.

– Я так не можу, – захлипала вона. – Я хочу жити нормальним життям. Хочу йти спати, а зранку прокидатися без цієї жахливої тривоги. Я божевільна, докторе Еш?

Роджер відповів:

– Вам не варто так думати. Це не божевілля.

– Тоді що це?

Якусь хвилину він повагався, переводячи погляд від Меґґі на Саллі, ніби не був впевнений у тому, що збирався сказати.

– Знаю, це, можливо, буде важко прийняти…

– Будь ласка, – сказала вона. – Я відчуваю, ніби весь мій світ розпорошується на шматки.

– Не можу бути впевненим, звісно, але, думаю, що ми тут маємо справу з психічним станом, який останнім часом можна спостерігати дедалі частіше. Аж до сорокових років було зафіксовано лишень приблизно ста п’ятдесяти випадків, які психіатри зараховували до істеричних неврозів дисоціативного типу. Відтоді з’явилося тисячі схожих випадків, й тепер вони мають окрему нову класифікацію – «дисоціативні розлади».

Її брова зморщилась, і Саллі похитала головою.

– Я не розумію. Що це означає?

Він помовчав, а тоді нахилився вперед.

– Ви коли-небудь бачили фільм «Три обличчя Єви»?

Саллі похитала головою.

– Я ніколи не ходжу в кіно.

– Читали коли-небудь книжку «Сивіла»?

Вона знову похитала головою, але її тіло почало тремтіти.

– Я не читала, але чула про неї. Як це все стосується мене?

– Що ви чули про «Сивілу»?

– Жінка з розладом множинної… – Вона округлила очі та витріщилась на нього. – Ви хочете сказати?…

– Я невпевнений, Саллі. Але маю підстави вважати, що розлад множинної особистості – частина вашої проблеми.

Саллі була вражена. Вона знала, що він достоту помиляється. Це найбезглуздіша річ, яку їй коли-небудь доводилося чути. Та вона не хотіла йому заперечувати. Неправильно заперечувати лікареві. Якщо вона скаже, що не вірить у це, він, швидше за все, вижене її та більше не допомагатиме. А Саллі знала, що потребує допомоги. Тільки якщо їй покращає, суддя поверне дітей. Тож варто бути обережною, щоб не образити доктора Еша.

– Вам часто доводилося мати з таким справу? – спитала вона.

– Ви у мене перша, – сказав він.

– Це через мою множ… через те, що ви сказали… тому ви погодилися мене лікувати, хоча зазвичай не берете пацієнтів із нахилами до самогубства?

– Чесно вам скажу, так.

Саллі не знала, добре це чи погано, що він ще ніколи таким не займався. Вона була впевнена, що не має жодної множинної особистості. Та вона не збиралася з ним сперечатися. Якщо доктор Еш відчував, що в неї є щось, що може його зацікавити, він продовжуватиме її лікувати. І це єдине має значення.

– Саллі, ви отримуєте якісь сигнали перед тим, як непритомнієте та втрачаєте контроль?

– Зазвичай перед головним болем з’являється дивне відчуття на кшталт холодку та електрики в повітрі.

Він собі це записав.

– Звучить майже як епілептична аура – попередження перед нападом. – Тоді він відкинувся на кріслі та вдумливо постукав олівцем по столу. – Ви матимете змогу працювати, жити та давати собі зі всім раду, доки ми намагатимемося вирішити вашу проблему. Можливо, це займе трохи часу, та ми зробимо все можливе, щоб вам допомогти. Бачитимемося з вами двічі на тиждень, для початку – по понеділках та п’ятницях о десятій – а згодом врегулюємо сеанси, якщо буде потрібно. Побачимося в п’ятницю.

– Я довіряю вам, докторе Еш. Що б там у мене не було, я знаю, ви знайдете спосіб, як мене вилікувати.

– Знайдемо, Саллі, – сказав він. – Принаймні ми спробуємо.

Коли вона вийшла з лікарні, то спробувала уявити собі, як би це було, мати множинну особистість, коли всередині неї жили б різні люди. Та сама думка про це здалася дурнуватою.

Доктор, звісно ж, помиляється, подумала вона. Але якщо він продовжуватиме її лікувати, то зможе знайти справжню проблему, а тоді врятує її.

Міський автобус був переповнений. Поки Саллі трималася за поручні, великий молодий чоловік з прищами на обличчі та руками в кишенях притиснувся до неї ззаду й почав тертися. Вона спробувала змінити позу, але той щоразу підсувався, а вона зніяковіла та розгубилася – Саллі була надто сором’язливою, щоби щось сказати чи зробити. І він продовжував на неї налягати. Вона відчувала його притиснутий стояк, він об неї терся… терся… Саллі відчула холодок – те, що Роджер назвав аурою – а тоді головний біль, і я вже знала, що зараз станеться. Я просто відійшла вбік.

Різко вирвалася Джинкс. Вона з усієї сили тупнула підбором по його ступні, проклинаючи чоловіка словами, які я не повторюватиму, а тоді сильно врізала коліном йому між ніг. Чоловік завив, а інші жінки в автобусі зааплодували. Коли ми дісталися нашої зупинки, Джинкс вислизнула та залишила Саллі напризволяще, вражену тим, що автобус несподівано майже зовсім спорожнів.

Водій усміхнувся їй, коли вона виходила.

– Ви дали йому жару. Закладаюся, він більше ніколи такого не зробить.

Саллі витріщилась на нього.

Інколи мені її справді шкода. Вона здуріє, коли нарешті справді зрозуміє та прийме те, що Роджер вже починає дізнаватися про нас усіх. Ми наче банка з хробаками. Я знала, Роджер нас врешті-решт розплутає. Він розумний. Та що він робитиме після? Тобто, ось ми існуємо. Звісно, якщо б він міг нас вбити, тіл не залишиться, тож, це стало б ідеальним злочином.

* * *

Тиждень промайнув швидко. Мені подобалося працювати в ресторані, та й чайові потекли рікою. Еліот був справді вражений. Він запросив мене на побачення, але я змогла від нього відкараскатися. Ніяк не могла дочекатися п’ятниці. Я дуже хотіла зустрітися з Роджером.

Саллі з’явилася в його приватному кабінеті рівно о десятій.

– Сьогодні ми робитимемо дещо інше, Саллі, – сказав Роджер. – Замість препарату я застосую гіпноз, і так ми зможемо відновити багато дитячих спогадів, які ви забули. Ви не проти?

Вона кивнула.

– Отже, я б хотів, щоб ви дивилися на відблиск цієї золотої ручки на світлі. Не зводьте з неї очей та уважно слухайте мій голос. Пильно дивіться та зосередьтеся на моїх словах, і згодом ви відчуєте надзвичайну сонливість.

То було неймовірно. Я ще ніколи не бачила сеансів гіпнозу, хіба в кіно. Чесно кажучи, я не думала, що це спрацює, бо десь чула, що потрібно бути розумним, щоб тебе змогли загіпнотизувати, а Саллі тямущістю не надто вирізнялася. Та вона наполегливо намагалася догодити йому, витріщалася на блиск золота, слухала м’який низький голос Роджера й повільно вмлівала. А тоді її розум спорожнів, як це відбувається, коли вона засинає. Зазвичай у такі моменти виходжу я, та я не рухалась, хотіла подивитися, що ж буде далі.

– Коли я порахую до трьох, ви розплющите очі, але все ще залишитеся під гіпнозом. Я ставитиму запитання, а ви зможете відповідати на них та розмовляти зі мною, природно та легко. До скількох, я сказав, долічу?

– Трьох…

– Добре. Один… два… три…

– Тепер скажіть мені, Саллі. Ви знаєте когось на ім’я Белла?

– Колись у мене була лялька, коли я ще була маленькою. Я називала її Беллою.

– Розкажіть мені про неї.

– Я уявляла, що вона справжня і розмовляла з нею.

– Вона вам відповідала?

Якусь мить Саллі мовчала. А тоді прошепотіла:

– Вони розігрували виставу в школі, про Білосніжку та сімох гномів. Королева Белла була такою смішною відьмою-королевою, що я уявила, ніби моя лялька – то вона, а тоді лялька Белла заговорила до мене.

– Ви давали імена якимось іншим лялькам?

Вона кивнула.

Роджер мовчав, але вона просто сиділа з думкою: «Зачекай, нехай сам запитає».

– Коли це було?

– В різні періоди.

– Як же їх звали?

– Нола.

– А ще?

– Деррі.

– Були ще якісь?

Вона зітхнула з полегшенням, що він витяг це з неї.

– Джинкс.

– Хтось іще знав імена ваших ляльок?

Вона похитала головою.

– Я ніколи про це не розповідала. То були мої особисті друзі. Я назвала Деррі за серединою імені Попелюшки – Сін-дер-елла.

– Зрозуміло. Чому ж ви вирішили назвати її таким ім’ям?

– Тому що так звали моє кошенятко.

Він зачекав, але й вона не поспішала говорити.

– Що сталося з вашим кошеням?

– Воно померло після першого ж життя, хоча в неї мало бути їх дев’ять. Мій вітчим, Фред, збрехав мені.

– Деррі була першою лялькою, якій ви дали ім’я?

– Ні.

– Назвіть їх за порядком появи імен.

– Джинкс була першою. Тоді Деррі, потім Белла. Нола – остання.

– Тепер, Саллі, слухайте мене уважно. Я б хотів поговорити з першою, з Джинкс. Як ви думаєте, вона зі мною побалакає?

Саллі знизала плечима.

– Що ж, тоді гаразд. Коли я промовлю слова «Вийди на світло», ви заснете, а натомість з’явиться інша особистість і порозмовляє зі мною. Коли я скажу «Повертайся в темряву», ця особистість повернеться туди, звідки й прийшла. Які слова я говоритиму?

– Вийди на світло або Повертайся в темряву.

– Гаразд. Тепер, Саллі, я б хотів поговорити з Джинкс. Джинкс, вийди на світло.

Як тільки він сказав, що хоче порозмовляти з Джинкс, я здивувалася. Мені здавалося, після того, що Белла розповіла йому про мене, він захоче поговорити саме зі мною. Не думала, що він планує піти в такому порядку. Та то був не найкращий час, щоб випускати Джинкс. Якщо б він це зробив, виникли б проблеми. Роджер нічого не знав про Джинкс і не був готовий до зустрічі з нею. Можливо, то було неправильно, та коли він сказав «Вийди на світло», я взяла це на себе і вийшла натомість сама. Джинкс би ошаліла.

– Привіт, – сказала я. – Знаю, ви посилали за Джинкс, але я подумала, що краще вам спочатку познайомитися зі мною та поговорити про неї, бо вона дуже небезпечна особа.

– А ви хто?

– Деррі.

– Як ваші справи, Деррі?

– Та не фонтан.

– Що не так?

– Ну, раніше мені було набагато легше виходити, ніж тепер. На початку я прослизала в свідомість Саллі, як рука в рукавичку. Тепер мій час скоротився.

– Чого ж вам хочеться, Деррі?

– Бути справжньою людиною. Постійно бути назовні, щоб можна було кататися на лижах, плавати під вітрилами, літати. Я б хотіла спробувати парашутизм.

– Ви коли-небудь таким займалися?

– Одного разу я пробувала кататися на лижах, коли влаштувала собі вихідні у Вермонті. Саллі так і не допетрала, де звихнула щиколотку. Зараз я бігаю зранку.

– Що ви думаєте про Саллі?

– Вона – мабуть, найнудніша людина, з якою мені коли-небудь довелося знатися. Ви собі не уявляєте, яка це мука, коли тобі доводиться цілими днями дивитися мильні опери та телевікторини або прибирати дім. Один день ти пилососиш, наступного – переш одяг, потім миєш вікна і так далі, знову й знову. Господи, все одно там швидко стає брудно, і ти мусиш починати все заново. Для мене це не життя. Моя єдина радість – обслуговувати клієнтів у ресторані.

– Можете пояснити, чому ви з’явилися замість Джинкс?

– Ну, я почула, як ви запрошували її порозмовляти. І подумала, що краще спочатку вийду сама і, скажімо, попереджу вас. Джинкс настільки переповнена ненавистю, що ви собі й не уявляєте. А ще вона розумна і хитра. Обведе вас навколо пальця, а потім прикладе до жару вогню.

– Вона може мені нашкодити?

– Все, що я можу сказати, це якщо вам коли-небудь доведеться з нею порозмовляти, переконайтеся, що при собі вона не має зброї.

– Джинкс коли-небудь когось вбивала?

– Ще ні. Та можу сказати, що на це вона здатна. І вона сильнішає. Джинкс думає, що життя – це одна велика гонка на виживання. Залізай у машину та розчави всіх до того, як вони дістануться до тебе.

– Ви, виходить, багато знаєте про Саллі та Джинкс. Зате Саллі розповідала про вас тільки як про ляльку зі спогаду. Можете пояснити, як це відбувається?

– Ну, я єдина, хто знає, що відбувається зі всіма особистостями, з Саллі та іншими, що вони роблять, про що думають, коли виходять назовні. Я єдина, хто бачить, як все коїться, навіть коли не виходжу. Та я не можу їх контролювати. Коли хтось виходить, то може робити все, що хоче, бо ми всі – різні люди. Інші мене знають і знають те, що я розповідаю їм про кожну. Окрім Саллі. Вона все ще не здогадується, що ми існуємо, але впевнена, що щось не так.

– Але як це відбувається, коли ви не зовні? Як ви знаєте, що твориться?

– Коли я назовні, то сприймаю все своїми відчуттями. Коли назовні виходить якась інша, я ніби сиджу в куточку всіх свідомостей. Тому я знаю, що відбувається, але сприймаю це тільки так, як сприймає інша особа. Наприклад, Джинкс майже не відчуває болю. Тому я не боюся ляпасів чи ударів, коли все контролює вона. У Ноли короткозорість, тому коли вона не вдягає окуляри, все навколо стає розмитим. Коли назовні Белла і вона танцює, я відчуваю ритм музики. Так я бачу світ по-різному. В школі я не надто сиділа за книжками, але дізналася багато корисного від інших.

Роджер дивився на мене, кивав та посмикував себе за вухо.

– Деррі, ви б могли мені розказати, звідки ви всі з’явилися?

– Ми просто тут, – сказала я йому. – Завжди були, відколи Саллі дала імена лялькам. Не знаю, як це трапилось, але після того ми стали справжніми людьми з іменами – тільки вона про це не знає. А тепер можна я вам поставлю запитання?

Він, здається, здивувався, але кивнув.

– Добре, – сказала я, – щодо цієї терапії, яку ви проводите з Саллі. Це означає, що ми всі інші помремо?

Я, схоже, захопила Роджера зненацька. Він намагався підшукати слова, ніби раніше над цим не замислювався.

– Ні, звісно, що ні. Тобто, це не смерть як така. Це… що ж… дозвольте пояснити таким чином. Мій спосіб дозволить Саллі усвідомити ваше існування, прийняти вас, спочатку розумом, а пізніше емоціями. Потім ми зведемо Саллі разом з іншими особистостями задля налагодження комунікації одна з одною, щоб ви могли співпрацювати та жити в нормальному середовищі. Насамкінець за допомогою гіпнотерапії я спробую об’єднати вас усіх в одну особистість. Ви станете однією персоною замість п’яти.

– Звучить жахливо!

– Чому?

– Я – це я! – гукнула я. – От вам би сподобалося, якби хтось вирішив, що ви повинні пожертвувати своєю свободою, та закинув вас в один горщик з чотирма іншими людьми, а тоді сказав не хвилюватися, бо з вас вийде чудова нова особистість, як м’ясне рагу?

– Це не зовсім так, Деррі.

– Звідки ви знаєте? Ви казали Саллі, що ще ніколи не мали з таким справи.

– Правильно. Не мав.

– Інші лікарі, здається, теж не досягають особливих успіхів, – сказала я йому. – Нола читала про «Сивілу» та «Три обличчя Єви», і там лікарі просто позбулися всіх інших особистостей. Принаймні вони так думали. Але потім вона прочитала статтю про те, що вбивство інших особистостей не працює, бо потім з’являються інші.

– Саме тому я й не збираюся ізолювати чи ліквідувати будь-кого з вас. Ви були однією особистістю до поділу. Тепер я хочу зібрати вас докупи, об’єднати назад в одну.

– І вся королівська кіннота, і вся королівська рать не могли цього зробити.[30]

Роджер звів брови, тож я зрозуміла, що образила його. Я вибачилась і сказала, що зроблю все, що мені під силу, щоб допомогти.

– У ваших же інтересах співпрацювати з Саллі, – сказав він, постукуючи по столу своїм вказівним пальцем. – Допоможіть їй зберегти роботу. Перш за все це ж ви дістали ту посаду, правда?

Я кивнула.

– Тоді допоможіть їй утриматися – заробляти на життя, тримати все під контролем, так вона буде чимось зайнята.

– То ви можете знищити мене?

– Такого не буде.

– Насправді, то їй варто зникнути.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, – сказала я, – вона нічого не знає про всіх нас чи взагалі що саме відбувається, а я все це знаю. Я знаю, про що думають інші та що вони відчувають. То, виходить, я повинна бути справжньою людиною, хіба ні?

– Це не зовсім так відбувається, Деррі. Розумієте, як вважають багато психіатрів, що працюють у цій сфері, більшість пацієнтів з множинною особистістю розробляють одну персону, яка знає всіх інших, – як ви. Вона діє в так званій спільній свідомості. Вони називають цю особистість «слідопитом». Взагалі, вважається, що психіатр повинен якнайшвидше зв’язатися зі слідопитом, щоб дізнатися про інших та залучити до співпраці. Але слідопит – не справжня особа.

Мене мов у холодну воду опустили. Я сподівалася, той факт, що я могла перебувати в свідомостях інших, доводив, ніби я – реальна особа, а Саллі тільки так думала, що то вона.

– Слідопит кажете, так? Деррі-слідопитка. Що ж, як на мене, звучить серйозно. Добре, я співпрацюватиму, але не задарма. Ми з вами домовимося.

Він здивувався:

– В якому сенсі?

– Ви змусите її змінити стиль життя, скажете, щоб облишила свою старомодну фризуру[31] і купила якийсь нормальний одяг та допомагала мені з дієтою, їла менше солодкого, тоді я з вами співпрацюватиму. Я принаймні повинна мати змогу насолоджуватися своїм життям, поки слідкую тут за всіма.

– Я поговорю про це з Саллі. – Те, як Роджер закрутився на кріслі та глянув на мене, дало зрозуміти, зараз він скаже мені повернутися в темряву. Так я й зробила.

Коли він повернув Саллі, то порадив їй те, що я сказала. Потім пояснив, що коли в майбутньому йому доведеться загіпнотизувати її, то скаже «Він знає, що в темряві», і вона вийде назовні. Ті інші дві фрази, які він казав раніше, – «Виходь на світло» та «Повертайся в темряву» – слугуватимуть для переходу від однієї особистості до іншої.

– Але реагуватимете ви на ці слова лише тоді, коли я їх промовлятиму. Якщо будь-хто інший скаже ці слова, ви не відреагуєте на них. Ви мене розумієте, Саллі?

Вона кивнула. Роджер сказав їй, що коли дорахує до п’яти, вона прокинеться та відчуватиме себе сповненою сил і пам’ятатиме весь сеанс, частину його чи зовсім нічого не пам’ятатиме.

Вона ні чорта не запам’ятала.

* * *

Вихідні були суцільним занудством. Я все чекала якогось знаку, що Саллі почне змінюватися, як і пообіцяв Роджер, в обмін на мою допомогу. Але вона бродила настільки налякана і знервована, що я вже й полишила сподіватися. А тоді десь через тиждень Еліот перестрів її після зміни та запросив на побачення. Саме так. Не Беллу, не мене. Він запросив Саллі на побачення. Звісно, він помилився, й вона вже збиралася відмовити, як раптом щось клацнуло в її голові, що стосувалося слів Роджера, і вона, зашарівшись, погодилася.

– У середу матимеш вихідний, – сказав він. – Зустрінемось, вип’ємо в «Леві та короні», а потім підемо кудись весело провести час.

У середу Саллі блукала квартирою, ніби в якомусь маренні, не в змозі заспокоїтись. На деякий час вона забула про побачення й почала мити вікна. Підвела погляд до яскравого сонячного світла, що відбивалося від дахів будинків, намагаючись згадати, які в неї ще справи. Кудись піти… з кимось побачитися.

Я притиснула її палець до вікна, вивела букви на пилюці. Е-Л-І-О-Т. Вона подумала, що сама це зробила, а тоді пригадала, що має побачитися з ним в «Леві та короні».

Саллі глянула на свою чорно-білу картату сукню. Такий несмак, вперше усвідомила вона. Та коли вона її купувала, то сподобалася, але раптом здалась якоюсь негодящою… Особливо негодящою для зустрічі з Еліотом в барі. Саллі не знала, чому для неї раптом стало так важливо вдягти саме синю сукню. Зазвичай, вона б переборола бажання вчинити щось імпульсивне, але доктор Еш сказав, що їй не варто опиратися пориву одягатися по-іншому. З яким би презирством Саллі не ставилася до вульгарної синьої сукні, та мусила дотримуватися цієї обіцянки. Лише сподівалася, що Еліот не подумає, ніби то вона для нього так вбралася.

* * *

У «Леві та короні» не було яблуку де впасти, коли Саллі прибула туди рівно о шостій. То була імітація англійського пабу на Медісон-авеню з темною дерев’яною обшивкою на стінах і темними дерев’яними столами та стільцями. Еліот помахав їй з дивану позаду. Він був одягнений у шовкову лавандову сорочку з розстебнутим коміром, підходящі слакси, білий піджак та кулон із акулячим зубом.

– Хочите шось замуовити? – спитав офіціант з акцентом бруклінського італійця.

– Мені дієтичну «Пепсі», – сказала вона.

Еліот замовив пінту біттера. Офіціант приніс їм напої. Еліот вказав на її дієтичну «Пепсі».

– Я колись жив на цьому. Ти ж бачила фотографії в моєму кабінеті, ті, де я справжнім жирдосом був.

Саллі кивнула, сьорбаючи свій напій.

– Зараз ви маєте вигляд іншої людини.

Він засяяв усмішкою:

– Знаєш, як-то кажуть: усередині кожної товстої людини сидить худенька, кричить, щоб її випустили. Ти дивишся на те, що насправді було всередині. Що ж, тепер я виліз. Нехай жирний там заглухне від крику. Тепер я назовні.

Саллі раптом, незрозуміло чому, кинуло в дрож. Рука здригнулася, коли ставила напій на стіл, і лід дзенькнув об склянку.

– Думаю, ви й почуваєтеся загалом краще, – сказала вона.

– Знову як дітвак. Саме тому я й з’їздив до Швейцарії. У них там клініка, про яку я чув від деяких клієнтів. Звичайний фонтан молодості. Ті швейцарські лікарі знають всі секрети, як побороти старість. Дієти та екстракти залоз. Мені це коштувало штук із десять, але я подумав, що воно того варте, повернути трохи часу назад. Мій тутешній лікар ледь не знепритомнів. Сказав, що тепер у мене тіло тридцятирічного.

Еліот дивився глибоко їй в очі, доки говорив, і це звучало ніби пропозиція.

– Головне, щоб ви були здорові, – сказала вона.

– Я думав про тебе останніми днями, Саллі. Як на мене, ти просто приголомшлива краля. Цікава, мінлива, таємнича. Ти мені геть голову закрутила, бо я зовсім і не відгадаю, як ти поводитимешся далі. В одну мить ти віддалена й замкнена, ніби готова розбитися на друзки, тільки-но торкнуся, а вже за секунду – холодна та впевнена в собі. Я ще ніколи не бачив, щоб хтось так працював під час напливу клієнтів, як це робиш ти. І з тими нахабними підпилими чуваками ти даєш собі раду як жінка, яка чітко знає, що відбувається та де вона є. А буває, що ти – як маленька загублена дівчинка. І я почав міркувати, як жінка може поводитися одночасно наче двоє різних людей. Розумієш, про що я?

Саллі сьорбнула свій дієтичний напій, повільно відставила склянку та відкинулася назад на холодну шкіру дивана.

– Я… я не можу цього пояснити, містере Нельсон. Але ж ви знаєте, жінки бувають непередбачуваними… у них легко змінюється настрій…

Він похитав головою, не відводячи від неї погляду.

– Я відчуваю, що тут щось більше. Будь ласка, називай мене Еліотом.

– Послухайте, я не знаю, чого ви від мене хочете, містере Нельсон. Я погодилася з вами зустрітись. Не думала, що ви збиралися почати цю серйозну розмову про мої зміни настрою. Ви мали б знати, що у жінок бувають періоди, коли вони нервують і стають непостійними, оце й усе.

– Вибач. Я не хотів тебе засмутити.

– У мене болить голова. Дуже сильно. Вибачте, містере Нельсон, мені потрібно до дамської кімнати.

Саллі підвелася з дивану і непевно потягнулася до вбиральні. Біль гніздився між очима та позаду голови. Вона здригнулася від прохолоди, ніби тіло зарядили електрикою. У туалеті вона підійшла до умивальника та плюснула холодної води собі в обличчя. Саллі знала, що коли розслабиться та просто сповзе в темряву розуму, біль відійде, але не хотіла знову втрачати свідомість. Вона мусила триматися та опиратися бажанню втекти й сховатися за спину когось іншого в ситуації, що стосувалася сексу. Мусила залишатися назовні, обличчям до світу. Вона мусила… мусила… О Господи Боже… будь ласка… ні…

Белла посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі.

Вона пробігла язиком губами та роздивилася свої зуби. Тоді понишпорила в сумочці в пошуках помади, блиску для губ, хоч чогось, але нічого не знайшла. Ні підводки для очей, нічогісінько. Вона виглядала такою блідою та невиразною. Ніякої глибини на обличчі. Дякувати Богові, що хоча б сукня нормальна. Не її, але й така згодиться. Вона обсмикнула виріз, щоб декольте стало більшим. Беллі хотілося відвідати якісь шоу та потанцювати… Вона вирішила, що сьогодні збіса добре проведе час.

Белла вже виходила з «Лева та корони», просто повз Еліота Нельсона.

– Саллі, ти куди? – гукнув він.

Вона обернулася та пішла назад. Белла знала, що ніколи раніше не бачилася з цим чоловіком. Середнього віку, подумала вона, але в цих лавандових тонах він виглядав як досить запальний тип. Вона повернулася та сіла за столик.

– Привіт, – сказала вона. – А ти гарненький.

Еліот здивувався:

– Що сталося, Саллі? Ти якось дивно поводишся.

– Чому б тобі не називати мене на прізвисько – Белла.

– Белла?

– А як до тебе звертатися?

Він роззирнувся навколо, ніби хотів упевнитися, що ніхто не спостерігає.

– Більшість друзів називає мене Еліот.

– Не бачу обручки, Еліоте.

Він засміявся:

– Так, чорт забирай. Моя третя дружина пішла від мене два роки тому, й відтоді я просто веселюся.

Белла пробігла пальцями вгору та вниз по його шовковій сорочці та надула губки.

– Веселощі – це чарівне слово. Зуб даю, танцюєш ти непогано, Еліоте. Мені раптом різко захотілося трохи розтруситися під рок і диско. Я вже так давно не танцювала. Покружляєш зі мною?

– Ти знову інша.

Вона усміхнулася та облизала губи:

– Все, щоб тебе причарувати, любчику.

– Ти пам’ятаєш, про що ми розмовляли, перед тим, як ти вийшла до нужника?

Белла задумалась над цим:

– Не зовсім. Думаю, я якось не звертала уваги. Та якого дідька, ми ж розважатися прийшли, хіба ні? Розумієш, я не фанатка серйозних розмов. Ти любиш танцювати, Еліоте?

– Так, звісно, але я планував якусь вечерю, а потім, може, кіно.

– Ой, та до сраки те кіно. Хоча я от люблю живий театр. Я хочу щось робити. Хочу на щось подивитися, потанцювати, напитися та гарно провести час… і не обов’язково саме в такому порядку.

– Добре, Белло. Хочеш спочатку поїсти?

– До дідька, поїсти завжди встигну. Я хочу музики, світла та ритму. Вже тисячу років не танцювала.

– Тоді пішли, маленька, – сказав він. – Мені раптом теж захотілося танцювати. Знаю одну класну місцинку. Завжди туди ходжу.

Еліот розрахувався й вони поспішили на вулицю ловити таксі. Знайшли машину, він відчинив дверцята, заскочив за нею та сказав водієві відвезти їх у клуб «Чорна кішка».

– Я все ще не можу призвичаїтися до того, як ти змінилася, – сказав він.

Белла обвила рукою його шию, притислася всім тілом і поцілувала.

– Господи, – промовив Еліот, коли вона врешті відпустила його. – Я думав, ти хочеш танцювати.

– Хочу.

– То як мені, чорт забирай, танцювати, якщо ти мене отак розпалила?

Вона захихотіла:

– Я забула. Вибач. – Вона поклала руку йому на штани й стиснула.

– Ой!

– Вниз, хлопче! Вниз!

– Тобі легко сказати. – Він знову обхопив її руками, але Белла вислизнула.

– Ні-ні! Спочатку ми танцюємо та розважаємося, тоді йдемо на шоу, а потім до тебе, випустити пару з котла.

Вона нахилилася вперед та язиком вжалила його в кутик губ.

– Тобі варто побрязкати перед тим, як вжалити, – поскаржився він.

Вона поспішила до клубу «Чорна кішка», доки Еліот платив водієві. Очевидно, то було збіговисько молодих та неодружених.

– Агов, зачекай, – сказав він.

– Я не можу чекати, – відповіла Белла. – Я мушу рухатися швидко, доки не опустилася завіса.

Він заплатив за вхід й наздогнав її, відсапуючись.

– Господи, ти раптом почала так кудись поспішати. Розслабся, зупинись. Вечір лише починається.

– Не можу я спинитися! – скрикнула вона понад гучним звуком, рухаючись тілом у ритмі музики. – Немає часу! Існує лише зараз, і мені потрібно нагулятися в теперішньому, бо майбутнього немає.

– Я тебе не чую! – крикнув Еліот, витанцьовуючи рвучкими рухами, ніби іграшка на пружинах.

– Забий! – крикнула вона у відповідь.

Ця музика наповнила її, та чим більше вона танцювала, то більше їй хотілося. Кожна часточка її тіла відповідала такту музики, здригалася, починаючи з ніг, тоді вгору до стегон, до м’якого тиску грудей, які масажував її ліфчик. Беллі хотілося зірвати з себе одяг і танцювати голяка.

– Ти прекрасна, – сказав він, коли нарешті потягнув її назад до столика.

– Оце й усе?

– Найцікавіша, найзахопливіша, найдикіша, найбожевільніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав.

– Звісно, – прошепотіла вона.

– А ще найзаплутаніша, найтаємничіша, наймінливіша, найзвабливіша…

– Хто? Отака маленька я? Ти говориш про отакесеньку мацюпусіньку Беллочку?

– Єдина річ мене лякає, Белло.

– Яка?

– Боюся, що ти змінишся. Боюся, що ти підеш до дамської кімнати і повернешся іншою. Чи якщо я поверну голову або кліпну очима, ти перетворишся, до того, як я встигну обійняти тебе, до того, як я…

– Тому що я найкраща в світі актриса. Але я не хочу серйозних розмов. Я прийшла веселитися.

– Але ми мусимо про це поговорити.

Вона підвелася:

– Якщо ти станеш серйозним, я піду. Я не з серйозних жінок, Еліоте. Якщо я тобі подобаюся, доведеться прийняти мене такою, яка я є. Якщо почнеш замислюватися над тим, хто я, яка я, мені доведеться піти.

– Господи, Сіндерелло-Попелюшко, припини. Я не хотів тебе образити. Будь ласка, не йди.

Вона сіла.

– Я – не Сіндерелла. Ніколи більше не називай мене так. Я граю всі інші ролі, але не цю.

– Добре, добре. Вибач.

– Розкажи мені про себе, Еліоте. Чим ти заробляєш на життя?

Він пильно подивився на неї, й у той же момент вона зрозуміла, що зробила помилку, тож почала підводитись. Але він вхопив її зап’ясток і сказав:

– Я власник місця, де ти працюєш, Белло. Співвласник «Шляху з жовтої цегли».

– Звісно, що я це знаю, – сказала вона, намагаючись вийти з ситуації. – Я просто тебе дражнила.

– То ти, мабуть, й справді – одна з найкращих актрис у світі.

– Саме про це я завжди мріяла. Завжди знала, якби мені дали головну роль, я б могла співати, танцювати і досягти слави та багатства.

– Я вірю в це.

– І не лише танцювати, – сказала вона. – Кілька разів я брала участь у виставах та читаннях на офф-офф-Бродвеї[32] та в кав’ярнях Ґрінвіч-Віллидж. Люди кажуть, що у мене дуже добре виходить.

– Що ж, – сказав він, – чому б тобі не показати щось у нас, в «Шляху з жовтої цегли»? Час від часу ми проводимо шоу. Ти б могла співати чи танцювати, чи що тобі заманеться, розважати відвідувачів.

– Я б залюбки. Справді. – Белла притягнула його до себе та поцілувала в губи.

– Хочеш, підемо звідси? – спитав Еліот.

– Куди?

– До мене? Чи до тебе?

– Я хочу танцювати.

– Господи Ісусе! Ти ж не збираєшся танцювати цілу ніч?

– Чому ж ні? Ніч – найкращий час для танців. Ми ж не ходимо танцювати зранку чи вдень.

– У мене болять ноги, – сказав він. – Я голодний. Зголоднів за їжею та за тобою.

– Що ж, а я зголодніла за танцями.

Белла підвелась і танцювала сама, а тоді з іншими чоловіками. Її тіло, її руки рухалися у жвавому ритмі. Вона мусила вхопитися за світ, щоб музика затінила всі інші реальності, окрім тієї, що існувала тут і зараз. Вона відчувала, якщо зупиниться, то зміниться місце дії, закінчиться акт, завіса впаде швидше, ніж вона буде до цього готовою, й сама думка про це лякала її. А тоді вона відчула біль у потилиці. Вона опиралася. Це було нечесно, вона так довго не виходила назовні. Але дихати ставало важче. Все ставало розмитим, а тоді Белла поточилася на підлогу.

* * *

Коли Саллі розплющила очі, то задихалася від запаху нашатирного спирту.

Вона роззирнулась довкола, спочатку її свідомість відключилась, але потім наповнилася страхом.

– Де я? Що трапилося?

– Ви впали на танцмайданчику, – сказав власник, закорковуючи пляшечку з нашатирем. – З вами все добре? Чи нам краще викликати лікаря?

– На танцмайданчику? Я… я думала, що була в туалеті.

Власник глянув на Еліота.

– У туалеті?

– Так, вона ходила в туалет. Їй трохи зле. Я заберу її додому на таксі. З нею все буде гаразд.

– Котра зараз година? – спитала вона.

– Одинадцята тридцять.

– О Господи, – сказала вона. – Еліоте, відвезіть мене додому. Будь ласка, відвезіть мене додому зараз же.

Швейцар викликав їм таксі. Всередині вона побачила, як Еліот розглядає її.

– Ти нічого не хочеш мені розказати про те, що сталося? – нарешті запитав він.

– Я знепритомніла, оце й усе.

– Не все, Белло. Відбулося ще дещо.

Вона різко обернулась.

– Чому ви назвали мене Беллою? Ви мені щось підсипали?

– Господи, про що ти говориш?

– Ми сиділи в «Леві та короні». Ви замовили мені дієтичну «Пепсі», і після того я вже лежу посеред танцмайданчика. Хтось мені, мабуть, щось підсипав у напій.

– Послухай мене, Белло…

– Не називай мене так. Ти знаєш, як мене звуть – Саллі.

– Добре, Саллі, послухай мене. Я не дуже знаюся, як з таким обходитись. Але сьогодні я уважно за тобою спостерігав. Тодд мав рацію. Ти як Джекіл та Гайд,[33] ти знаєш? В одну хвилину ти Саллі, а потім йдеш у нужник і повертаєшся вже Беллою, а тоді падаєш на танцмайданчику, після того, як протанцювала три години поспіль, й раптом ти знову Саллі. Ти, можливо, й чудова актриса, але…

– Я не вмію танцювати, Еліоте. Я ніколи не танцюю.

Він витріщився на неї:

– Та ну тебе, не говори дурниць!

– Це правда. Я дуже незграбна. У мене погана координація та нікудишнє відчуття ритму.

– А як щодо твоєї обіцянки провести для нас шоу? Читання та виступ?

– Ніколи. Я б радше вмерла, ніж виступала перед публікою.

Еліот відкинув голову на спинку сидіння:

– Якби я цього не бачив на власні очі… чув власними вухами… ті твої дві манери поведінки сьогодні, як ти себе поводила зовсім по-іншому, порівняно з тим, яка ти в ресторані.

Саллі замовкла, відчула, ніби щось душить її зсередини, від чого вона стримала сльози.

– Ти відвідуєш якогось лікаря? Тобі потрібна допомога. Психіатр.

Вона кивнула:

– Тому я й пішла на роботу. Моїх аліментів не вистачатиме на те, щоб триматися на плаву та ще відвідувати його сеанси…

Еліот мовчав, аж поки вони не під’їхали до коричневої будівлі на розі Шістдесят шостої вулиці та Десятої авеню. Він розплатився та провів її. Поки йшли до дому, він зупинився перед темною вітриною швейного ательє по сусідству.

– Там коп, – сказав він.

– Ні, – відповіла Саллі. – То манекен містера Ґрінберґа – Мерфі.

– Що?

Саллі підвела його ближче до скляних дверей, за якими Мерфі з кийком у лівій руці та підведеною правицею стояв на варті.

– Це патрульний охоронець містера Ґрінберґа. За минулий рік у його майстерню чотири рази проникали злочинці та крали одяг клієнтів. Тож, перед тим, як зачинити заклад, містер Ґрінберґ виставляє Мерфі на нічну сторожу, щоб люди бачили.

– Але це не обдурить тих, хто підійде ближче.

Вона знизала плечима.

– Містер Ґрінберґ каже, що більшість людей не дуже придивляються, а якщо хтось поспішатиме, то просто побачить уніформу Мерфі та пройде мимо. Він каже, що це такий психологічний ефект.

Еліот розсміявся.

– Господи, бувають же люди. На добраніч, офіцере Мерфі.

Саллі пройшла до сусідньої будівлі та сіла на горішній сходинці. Еліот подивився на неї згори вниз.

– З тобою все буде добре, Саллі?

Вона кивнула та посунулась, щоб він сів біля неї:

– Я просто не хочу йти одразу ж. Поговори зі мною трохи. Розкажи щось про себе.

Він сів на сходинку:

– Моя улюблена тема. Що ти хотіла б дізнатися?

– Як ви з Тоддом стали партнерами? Як ти потрапив у ресторанний бізнес?

Еліот усміхнувся та обперся ліктем на сходинку.

– Ресторан належав мені від середини сімдесятих. Старий відіслав мене вчитися на ветеринара. Я отримав диплом. А тоді дістав алергію на лупу звірів. – Він ляснув себе по коліну. – Як на мене, то було просто чудово. Я шукав собі якогось веселішого життя.

– І як ти його знайшов?

– Просто пішов шляхом із жовтої цегли з гір до Західної Вірджинії.

– Що ти маєш на увазі?

– Жовту цеглу взагалі-то колись робили шахраї замість золотої, для того щоб обдурювати різних лохів, звичайне дурисвітство.[34] Мій батько був пройдохою, але замість нічого не вартої фіґні він втелющував акції нікудишніх вугільних шахт. Там вугілля було з таким високим вмістом сірки, що хіба в пеклі палити. Що ж, врешті-решт, він дістався до Нью-Йорка. Саме перед тим, як втратити все і потрапити до в’язниці, він купив це місце та записав мене власником. Такою була моя спадщина.

– А як Тодд став твоїм інвестором?

– Я переживав не найкращі часи в період рецесії сімдесятих. Пам’ятаєш перше арабське нафтове ембарго?[35] Я ледь не втратив свій заклад. А Тодд саме зірвав кругленьку суму в покері. Коли він побачив, що я ледь не тону, то вирішив інвестувати. А потім у нього почалася смуга програшів, яка протривала цілих півроку, поки він не кинув те діло. Це все, що в нього залишилося. Важко уявити, щоб представники двох різних поколінь змогли знайти спільну мову як ділові партнери, але ми класно порозумілися.

– Я думаю, це чудово.

Після тривалої паузи Еліот сказав:

– Тепер твоя черга. Що ж насправді трапилося сьогодні ввечері?

Усмішка залишила її обличчя.

– Ти дійсно не пам’ятаєш нічого між тим, як пішла до нужника в «Леві та короні», й тим, як прийшла до тями в кабінеті того менеджера?

Саллі похитала головою.

– Суцільний провал.

– А ім’я Белла тобі щось говорить?

Вона опустила погляд на свої долоні.

– До мене деколи так зверталися люди, які стверджували, що знають мене під цим іменем. Зазвичай, незнайомці. Мабуть, є хтось, хто виглядає точнісінько так, як і я…

– Ти представилася Беллою після того, як вийшла з того туалету.

– Це неможливо.

– І ти поводилась, як інша людина. Була шаленою, сексуальною та грайливою. Танцювала, поки не впала.

Саллі витріщилась на нього, а тоді почала плакати.

– Агов, Господи, я ж не хотів. Я подумав, тобі важливо знати, що відбувається, щоб ти змогла щось із цим вдіяти. Мусиш розповісти про це своєму лікареві. Він тебе вилікує, тоді ти зможеш зібратися з думками, і все буде гаразд. Я хочу, щоб ти знала, в тебе є друг, до якого можеш прийти, якщо стане важко. Дзвони мені в будь-який час доби, і я допоможу. І не турбуйся за роботу. Я тебе прикрию, якщо буде надто сутужно.

– Дякую, Еліоте, – сказала Саллі, витираючи очі та усміхаючись. – Ти один із найприємніших чоловіків, яких я коли-небудь зустрічала.

Він провів її до вхідних дверей, а вона простягнула йому руку. Еліот стиснув її та попрощався.

Саллі зайшла до квартири і роззирнулася навколо, щоб впевнитися, що залишилася на самоті. Вона підійшла просто до дзеркала та глянула на своє обличчя, щоб впевнитися, що воно їй знайоме. Боялася, що могла забути його.

– Ти божеволієш, – сказала вона сама до себе.

Тоді лягла на ліжко і втупилася в стелю.

Коли Саллі нарешті заснула, їй приснилося, що вона танцює з Еліотом на пляжі – тільки то був не Еліот, а Мерфі, і вона не була собою, а перетворилася на манекена на ім’я Белла – й вони обоє танцювали в океані, доки хвилі не зімкнулися над їхніми головами, прибій відірвав їх одне від одного, й вони втопилися.