Читать книгу Надійно прихована таємниця - Джеффри Арчер - Страница 5

Гаррі з Еммою відбули до Шотландії, щоб провести медовий місяць у замку Малджелрі, вотчині лорда та леді Гарві, покійних бабусі і дідуся Емми, але не раніше, ніж вони залишили Себастьяна під опіку Елізабет.

Замок повернув їм багато щасливих спогадів про час, коли вони проводили там вакації перед тим, як Гаррі подався до Оксфорда. Вдень вони гуляли серед пагорбів, рідко повертаючись до замку до того, як сонце зникне за найвищою горою. Після вечері кухар згадував, як панові Кліфтону сподобалися колись три порції розсолу, а потім вони сиділи біля коминка, в якому розгорівся вогонь, читаючи Івліна Во, Ґрема Ґріна й улюбленця Гаррі П. Ґ. Вудгауза[6].

За два тижні перебування там молодята частіше зустрічалися з великою рогатою худобою, ніж із людьми, після чого неохоче вирушили в довгу дорогу назад до Бристоля. Вони прибули до садиби, сподіваючись відчути спокій домашньої оселі, але цього не сталося.

Елізабет зізналася, що не могла дочекатися, коли Себастьян злізе їй із рук, бо перед сном він дуже часто плакав. У цей час її сіамська кішка Клеопатра вже стрибнула на коліна господині й швидко заснула.

– Чесно кажучи, ви приїхали дуже вчасно, – додала жінка. – Бо за ці два тижні я ніяк не могла закінчити розв’язувати кросворд у «Таймс».

Гаррі подякував тещі за розуміння, і вони з Еммою забрали свого гіперактивного п’ятилітка до Беррінґтон-холу.

* * *

До того як Гаррі з Еммою побралися, Джайлз наполіг, що позаяк він більшу частину свого часу проводить у Лондоні, виконуючи обов’язки депутата парламенту, молодята повинні вважати Беррінґтон-хол своєю домівкою. Завдяки бібліотеці з десятьма тисячами книжок, просторому парку та великій стайні маєток був ідеальним місцем для них. Гаррі міг спокійно писати свої детективні романи про Вільяма Ворвіка, Емма щодня їздила верхи, а Себастьян бавився на просторому майданчику, регулярно приносячи до будинку дивних тварин із проханням, щоб їм дозволили приєднатися до нього за чаєм.

Джайлз часто приїздив до Бристоля ввечері п’ятниці, щоб повечеряти з молодою родиною. У суботу вранці він приймав своїх виборців, перш ніж вирушати до клубу докерів на пару пінт пива зі своїм агентом Ґріффом Гаскінсом. У другій половині дня вони з Ґріффом приєднувалися до десяти тисяч своїх виборців на стадіоні «Іствілл», аби повболівати за «Бристоль роверз», котрі більше програвали, ніж вигравали. Джайлз ніколи не зізнавався, навіть своєму агенту, що він краще провів би свої суботні дні, спостерігаючи, як бристольці грають у регбі, але навіть якби він це зробив, Ґріфф нагадав би товаришу, що юрба на «Меморіал ґраунд» рідко перевищує дві тисячі глядачів, та й більшість із них усе одно голосують за консерваторів.

У неділю вранці Джайлза можна було побачити стоячим на колінах у церкві Святої Марії в Редкліффі, а Гаррі з Еммою стояли поруч нього. Гаррі припускав, що для Джайлза це лише черговий обов’язок у виборчому окрузі, позаяк він завжди шукав причини, щоб уникнути відвідин каплички у школі. Проте ніхто не міг заперечити, що Джайлз швидко завоював собі репутацію сумлінного та працьовитого депутата парламенту.

А потім раптово, без пояснень, відвідини Джайлза на вихідні ставали дедалі рідшими. Щоразу, коли Емма торкалася цього питання, брат щось бурмотів про парламентські обов’язки. Гаррі це не переконувало, і він сподівався, що через довгу відсутність його шваґра на виборчому окрузі той не позбудеться підтримки більшості на наступних виборах.

Якось увечері п’ятниці вони дізналися, чим останні кілька місяців Джайлз займався насправді.

На початку тижня брат зателефонував Еммі, щоб попередити, що приїде до Бристоля на ці вихідні і прибуде на п’ятничну вечерю вчасно. Але він не сказав їй, що його супроводжуватиме гостя.

Еммі зазвичай подобалися подруги Джайлза, котрі завжди були привабливими зовні, часто дещо розкутими й усі без винятку обожнювали його, навіть якщо більшість із них зникала ще до того, як змогла познайомилася з родичами. Але цього разу було інакше.

Коли в п’ятницю ввечері Джайлз представив Вірджинію, Емму спантеличило те, що ж міг побачити її брат у цій жінці. Емма визнала, що вона гарна і мала впливові зв’язки. Вірджи- нія встигла кілька разів нагадати їм, що стала дебютом року (1934-го), і тричі, що вона донька графа Фенвіка, ще до того, як вони сіли вечеряти.

Емма, можливо, списала б це просто на нерви, якби Вірджинія не їла, а щось шепотіла Джайлзу під час обіду. І шепотіла так, аби всі почули, наскільки важко знайти гідну домашню прислугу в Ґлостерширі. На подив Емми, Джайлз просто всміхався цим зауваженням і жодного разу їй не заперечив. Емма вже намірялася сказати щось, про що пошкодує потім, як Вірджинія оголосила, що втомилася після такого довгого дня, і забажала відпочити.

Після того як вона підвелася і вийшла, Джайлз подався за нею, а Емма пішла до вітальні, налила собі велику порцію віскі й опустилася у найближче крісло.

– Лише Бог знає, що подумає моя мати про леді Вірджинію.

Гаррі всміхнувся:

– Не важливо, що подумає Елізабет, бо я маю відчуття, що Вірджинія протримається приблизно стільки ж, скільки й інші подруги Джайлза.

– А я от не дуже впевнена в цьому, – зауважила Емма. – Але що мене справді спантеличує, то це те, чому вона цікавиться Джайлзом, адже явно не закохана в нього.

* * *

Коли Джайлз і Вірджинія повернулися до Лондона по обіді в неділю, Емма миттю забула про доньку графа Фенвіка, позаяк їй довелося вирішувати набагато гострішу проблему. Ще одна нянька звільнилася, заявивши, що їй урвався терпець, коли знайшла їжака у своєму ліжку. Гаррі поспівчував бідній жінці.

– Ніяк не допомагає те, що він єдина дитина, – зітхнула Емма після того, як нарешті вклала сина спати цього вечора. – Йому не може бути весело, якщо немає з ким бавитися.

– Таке зроду мене не хвилювало, – зронив Гаррі, не відриваючи погляду від своєї книги.

– Твоя мати мені казала, що ти був карою Божою до того, як пішов до школи Святого Беди, до того ж у його віці ти більше волочився по доках, ніж залишався вдома.

– Ну, залишилося ще трохи почекати, адже вже зовсім скоро він нарешті піде до школи Святого Беди.

– А що мені робити до цього? Щоранку возити у доки?

– Непогана ідея.

– Будь серйозним, любий. Якби не Старий Джек, ти б там досі і залишився.

– Це правда, – погодився Гаррі, підіймаючи чарку за цю велику людину. – Але що ми можемо з цим вдіяти?

Емма так довго шукала відповідь, що Гаррі вже подумав, чи не заснула вона.

– Можливо, настав час на ще одну дитину.

Гаррі був настільки ошелешений, що затраснув книжку й уважно поглянув на дружину, не впевнений, чи правильно її почув.

– Але я гадав, що ми домовилися…

– Погоджуюсь. І я не передумала, але немає причини, чому б нам не розглянути питання усиновлення.

– З якого це дива, люба?

– Я не можу не думати про дівчинку, яку знайшли в кабінеті мого батька тієї ночі, коли він помер, – Емма не могла наважитися промовити слово «вбили», – і ймовірність того, що вона могла виявитися його дитиною.

– Але доказів цього не існує. І в будь-якому разі я не впевнений, чи можна дізнатися, де вона перебуває після тих подій.

– Я хотіла порадитися з відомим автором детективів і просити в нього поради.

Гаррі ретельно поміркував, перш ніж відповісти:

– Вільям Ворвік, можливо, порекомендував би спробувати знайти Дерека Мітчелла.

– Але ж ти не забув, що Мітчелл працював на мого батька, і він не пнувся захищати наші інтереси.

– Це правда, – погодився Гаррі, – і саме тому я б звернувся до нього за порадою. Зрештою, він єдиний, хто знає, де собака заритий.

* * *

Вони домовилися зустрітися у «Ґранд-готелі». Емма прийшла на кілька хвилин раніше і вибрала місце в закутку зали, де їх ніхто не міг підслухати. Чекаючи, жінка переглянула перелік запитань, які планувала поставити детективу.

Пан Мітчелл зайшов до зали, коли годинник вдарив чотири рази. Хоча він і набрав трохи додаткової ваги, відколи вона бачила його востаннє, і волосся ще посивіло, все одно його візитівкою досі залишалося ледь помітне кульгання. Першою думкою жінки було те, що він більше схожий на менеджера банку, ніж на приватного детектива. Прибулець одразу ж упізнав Емму, позаяк почимчикував прямо до неї.

– Приємно бачити вас знову, пані Кліфтон, – привітався він.

– Будь ласка, присядьте, – запропонувала Емма, задумавшись, чи не нервує він так, як вона, і вирішила одразу ж узятися до справи. – Я хотіла побачитися з вами, пане Мітчелл, бо мені знадобилася допомога приватного детектива.

Мітчелл неспокійно посовався у кріслі.

– Коли ми зустрічалися востаннє, я пообіцяла, що сплачу решту заборгованості батька перед вами.

Розпочати розмову саме так запропонував Гаррі. Він сказав, що це змусить Мітчелла усвідомити, що вона серйозно ставиться до того, аби його найняти. Жінка відчинила торбинку, витягла конверт і подала його детективу.

– Спасибі, – подякував Мітчелл, явно здивований.

Емма продовжила:

– Ви згадували, коли ми бачилися востаннє, про дитину, яку знайшли у плетеному кошику в кабінеті мого батька. Головний інспектор Блейкмор, котрий вів цю справу, я впевнена, ви це пам’ятаєте, повідомив, що дівчинку взяли під опіку місцеві органи влади.

– Це стандартна практика, якщо ніхто з родичів не зголошується.

– Атож, я це вже знаю і лише вчора розмовляла з посадовцем, котрий керує цим відділом у мерії, але він відмовився надати мені будь-яку інформацію про те, де зараз може перебувати дівчинка.

– Такою була вказівка коронера після розслідування, для того щоб захистити дитину від допитливих журналістів. Та це не означає, що немає способів дізнатися, де вона.

– Рада це чути, – Емма завагалася. – Але перш ніж ми підемо цим шляхом, я маю переконатися, що дівчинка була дитиною мого батька.

– Можу запевнити, пані Кліфтон, що в цьому немає жодних сумнівів.

– Як ви можете бути таким упевненим?

– Я можу надати вам усі деталі, але це може поставити вас у незручне становище.

– Пане Мітчелл, не можу повірити, що після всього, що ви мені розповіли про мого батька, щось може мене здивувати.

Мітчелл якийсь час помовчав. Врешті-решт він промовив:

– Коли я працював у сера Г’юґо, як ви знаєте, він переїхав до Лондона.

– Сказати «втік у день мого весілля» було б точніше.

Мітчелл не відреагував.

– Приблизно за рік він став жити з панною Ольгою Пйотровською на Лоундес-сквер.

– Як він міг собі це дозволити, якщо мій дідусь залишив його без жодного пенні?

– Він не міг. Якщо чесно, він не лише жив із панною Пйотровською, але й жив за її кошт.

– Чи могли б ви мені щось розказати про цю леді?

– Дуже багато. За народженням вона була полькою й утекла з Варшави 1941 року, незабаром після арешту її батьків.

– Який злочин вони вчинили?

– Були євреями, – без будь-яких емоцій сказав Мітчелл. – Їй вдалося перебратися через кордон із певними коштами родини та податися до Лондона, де вона орендувала помешкання на Лоундес-сквер. Незабаром після цього вона познайомилася з вашим батьком на одній коктейльній вечірці, яку влаштував їхній спільний приятель. Кілька тижнів він упадав за дамою, а потім переїхав до її помешкання, давши слово, що вони поберуться, як тільки він розлучиться.

– Я сказала, що мене вже нічого не здивує. Я помилялася.

– Далі – гірше, – продовжив Мітчелл. – Коли ваш дідусь помер, сер Г’юґо негайно кинув панну Пйотровську і повернувся до Бристоля, щоб вимагати свою спадщину та посаду голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтона». Але до цього він украв усі коштовності панни Пйотровської, а також кілька цінних картин.

– Якщо це правда, чому його не заарештували?

– Заарештували, – заявив Мітчелл, – і йому вже мали висунути звинувачення, якби його товариш Тобі Данстейбл, котрий видав співучасників, увечері напередодні суду не вкоротив собі віку в своїй камері.

Емма схилила голову.

– Може, ви не хочете, щоб я продовжував, пані Кліфтон?

– Ні, – заперечила Емма, зазирнувши співрозмовнику у вічі. – Я маю знати все.

– Ваш батько, коли повернувся до Бристоля, ще не знав, що панна Пйотровська була в тяжі. Вона народила дівчинку, яку в свідоцтві про народження записали як Джессіка Пйотровська.

– Звідки ви про це дізналися?

– Тому що коли ваш батько більше не міг сплачувати свої рахунки, панна Пйотровська найняла мене. Як не дивно, у неї закінчилися гроші саме тоді, коли ваш батько успадкував цілий статок. Це стало причиною того, що вона поїхала до Бристоля з Джессікою. Жінка хотіла повідомити серу Г’юґо, що у нього є ще одна донька, і вона вважає, що виховувати дівчинку – його обов’язок.

– А тепер це моя відповідальність, – тихо зронила Емма. Вона помовчала. – Але не знаю, як її знайти, і сподіваюся, що ви зможете допомогти.

– Я зроблю все, що можу, пані Кліфтон. Але через стільки часу це буде непросто. Коли щось дізнаюся, ви станете першою, хто це почує, – додав детектив, підводячись зі свого місця.

Коли Мітчелл кульгав геть, Емма почувалася трохи винною. Вона навіть не запропонувала йому горнятка чаю.

* * *

Емма не могла дотерпіти, коли повернеться додому і розповість Гаррі про результати своєї зустрічі з Мітчеллом. Коли вона увірвалася до бібліотеки у Беррінґтон-холі, чоловік відклав телефонну слухавку. На його обличчі була така величезна усмішка, що дружина не втрималася:

– Ти перший.

– Мої американські видавці хочуть, щоб я здійснив гастрольну поїздку Штатами, коли вони видадуть нову книжку наступного місяця.

– Це чудова новина, любий. Нарешті ти зустрінешся з двоюрідною бабусею Філіс, не кажучи вже про двоюрідного брата Алістера.

– Не можу дочекатися.

– Не знущайся, коханий!

– Зовсім ні, бо мої видавці запропонували тобі приєднатися до мене в поїздці, і ти також зможеш їх побачити.

– Я хотіла б поїхати з тобою, любий, але час не міг би бути гіршим. Нянька Раян спакувала свої валізи, і мені соромно сказати, щоб аґенція викреслила нас зі своїх списків.

– Можливо, я міг би змусити своїх видавців погодитися на те, щоб і Себ також поїхав.

– Що, мабуть, призведе до того, що нас усіх депортують, – зітхнула Емма. – Ні, я залишуся вдома із Себом, поки ти підкорюватимеш колонії.

Гаррі підхопив дружину на руки.

– Шкода. Я з нетерпінням чекав другого медового місяця. До речі, як там твоя зустріч із Мітчеллом?

* * *

Гаррі був у Единбурзі, виступаючи на літературному обіді, коли Дерек Мітчелл зателефонував Еммі.

– У мене, можливо, є новини, – сказав він, не називаючись. – Коли можемо зустрітися?

– Завтра вранці о десятій годині, те саме місце?

Не встигла вона відкласти слухавку, як телефон знову задзеленчав. Жінка відповіла і почула голос своєї сестри на іншому кінці дроту.

– Яка приємна несподіванка, Ґрейс, але, знаючи тебе, мабуть, є якась поважна причина для дзвінка.

– Дехто з нас працює повний робочий день, – нагадала їй Ґрейс. – Але ти маєш рацію. Я телефоную, бо минулого вечора відвідала лекцію професора Сайруса Фельдмана.

– Двічі лауреата Пулітцерівської премії? – уточнила Емма, сподіваючись ошелешити сестру. – Стенфордський університет, якщо не помиляюся.

– Я вражена, – сказала Ґрейс. – Більше того, тебе зачарувала б промова, яку він виголосив.

– Він економіст, наскільки я знаю? – відгукнулася Емма, намагаючись тримати марку. – Навряд чи це моя царина.

– І не моя, але коли він говорив про транспорт…

– Це вже цікаво.

– Так отож, – зауважила Ґрейс, ігноруючи сарказм сестри, – особливо коли він торкнувся майбутнього судноплавства, заявивши, що англійська корпорація «Оверсиз ейрвейз» планує розпочати регулярні рейси з Лондона до Нью-Йорка.

Емма раптом усвідомила, чому телефонує її сестра.

– Є якась надія отримати стенограму лекції?

– Ти можеш зробити краще, ніж це. Наступним його портом заходу є Бристоль, тож ти зможеш почути його особисто.

– Можливо, я змогла б переговорити з ним після лекції. Я стільки хотіла б у нього запитати, – задумалася Емма.

– Гарна ідея, але якщо вдасться, будь обережна. Хоча він один із тих рідкісних чоловіків, у кого мозок більший за його яйця, але в нього вже четверта дружина і про неї минулого вечора він не згадував.

Емма засміялася:

– Ти така брутальна, сестрице, але дякую за пораду.

* * *

Наступного ранку Гаррі сів у потяг із Единбурґа до Манчестера і після виступу перед невеликою аудиторією в міській бібліотеці погодився відповісти на запитання.

Перше неминуче виявилося від представника преси. Вони рідко показували себе і, здавалося, мало виявляли зацікавлення його останньою книжкою або не цікавилися нею взагалі. Сьогодні настала черга «Манчестер ґардіан».

– Як там пані Кліфтон?

– Добре, дякую, – обережно відповів Гаррі.

– Це правда, що ви обоє живете в одному будинку із сером Джайлзом Беррінґтоном?

– Це достатньо великий будинок.

– Ви відчуваєте обурення з приводу того, що сер Джайлз отримав за заповітом батька все, а ви – нічого?

– Певна річ, ні. У мене є Емма – це все, про що я будь-коли мріяв.

Це ніби на мить змусило журналіста замовкнути, що дозволило втрутитися представникові громадськості:

– Коли Вільям Ворвік отримає посаду головного інспектора Девенпорта?

– Не в наступній книзі, – з посмішкою відповів Гаррі. – Можу вас запевнити в цьому.

– Чи правда, пане Кліфтон, що від вас менш ніж за три роки звільнилися сім няньок?

У Манчестері явно було більше, ніж одна газета.

В автівці дорогою назад до вокзалу Гаррі почав було бурчати про пресу, хоча манчестерський репортер запевнив, що така реклама піде на користь продажам його книжок. Але Гаррі знав, що Емму починала дратувати надмірна увага преси та вплив, який це може справити на Себастьяна, коли він піде до школи.

– Маленькі хлопчики можуть бути такими жорстокими, – нагадала вона.

– Ну, принаймні він не буде мучитися вилизуванням своєї тарілки з-під каші, – сказав Гаррі.

* * *

Хоча Емма з’явилася на кілька хвилин раніше, Мітчелл уже сидів у ніші, коли вона заходила до зали. Він підвівся привітатися, коли жінка приєдналася до нього. Перше, що вона сказала ще до того, як присіла, було:

– Бажаєте горнятко чаю, пане Мітчелл?

– Ні, дякую, пані Кліфтон. – Мітчелл, людина небалакуча, сів на своє місце і розгорнув свій нотатник. – Схоже, що місцева влада розмістила Джессіку Сміт у…

– Сміт? – перепитала Емма. – А чому не Пйотровська чи Беррінґтон?

– Тоді б це було дуже легко простежити, і підозрюю, що коронер наполіг на анонімності після розслідування. Місцева влада, – продовжив він, – відправила панну Джей Сміт до будинку доктора Бернардо у Бриджвотері.

– А чому Бриджвотер?

– Мабуть, найближчий будинок, у якому на той час було місце.

– Вона все ще там?

– Наскільки я міг зрозуміти, так. Але нещодавно я виявив, що Бернардо планує перевести кількох своїх дівчат до притулків в Австралії.

– Навіщо йому це робити?

– Це частина імміґраційної політики Австралії – платити десять фунтів, аби допомогти молодим людям переїхати до своєї країни, і вони особливо зацікавлені в дівчатах.

– Я б подумала, що вони більше зацікавляться хлопцями.

– Здається, хлопців мають уже достатньо, – Мітчелл спробував усміхнутися.

– Тоді нам краще навідати Бриджвотер якомога швидше.

– Не так хутко, пані Кліфтон. Якщо проявите надмірне зацікавлення, вони можуть скласти два і два докупи й здогадатися, чому ви настільки зацікавлені у панні Джей Сміт, і вирішать, що ви з паном Кліфтоном не схожі на прийомних батьків.

– Але з якої причини вони могли б нам відмовити?

– Для початку – ваше ім’я. Не кажучи вже про те, що ви з паном Кліфтоном не були одружені, коли народився ваш син.

– То що ви порадите? – тихо запитала Емма.

– Зробіть заявку звичайними каналами. Не виказуйте поспіху, зробіть це так, аби вони вважали, що самі ухвалюють рішення.

– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не відмовлять?

– Вам доведеться підштовхнути їх у правильному напрямку, розумієте, пані Кліфтон?

– Що ви маєте на увазі?

– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усі вподобання, якщо у вас такі є. Це економить кожному багато часу та клопотів. Тож якщо ви вкажете, що шукаєте дівчинку років п’яти-шести, оскільки у вас уже є син трохи старшого віку, це може допомогти звузити поле.

– Якісь інші пропозиції маєте?

– Авжеж, – відповів Мітчелл. – У пункті «релігія» вкажіть «не має значення».

– Чим це допоможе?

– У реєстраційній формі панни Джессіки Сміт зазначено, що мати єврейка, а батько невідомий.