Читать книгу Надійно прихована таємниця - Джеффри Арчер - Страница 7

– Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Ґінзбурґ після того, як привітав Гаррі у Гарвардському клубі.

– Я щойно розмовляв із нею по телефону, – сказав Гаррі. – Вона посилає вам свої вітання й засмутилася через те, що не змогла приєднатися до нас.

– Я також. Скажіть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.

Ґінзбурґ повів свого гостя до їдальні, і вони зайняли свої місця за звичайнісіньким столиком у кутку.

– Сподіваюся, що «П’єр» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офіціант вручив їм обом по меню.

– Все було б добре, якби я тільки втямив, як вимкнути душ.

Ґінзбурґ засміявся.

– Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.

– Якби довелося, то не впевнений, чи дізнався б, як вимкнути її.

– Отже, вона вже прочитала вам лекцію про важливість потрапляння вашого твору до списку бестселерів якнайшвидше.

– Грізна леді.

– Тому я і зробив її начальницею, – пояснив Ґінзбурґ, – незважаючи на протести кількох директорів, котрі не хотіли бачити жінку на борту.

– Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррі, – і можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслідки, якщо не впораюся.

– Це схоже на Наталі. І пам’ятайте, вона сама вирішує, повернетесь ви додому на літаку чи на катері.

Гаррі посміявся б, але він не був упевнений, що його видавець жартує.

– Я б запропонував їй приєднатися до нас за обідом, – промовив Ґінзбурґ, – але, як ви могли помітити, Гарвардський клуб не дозволяє з’являтися тут жінкам. Тільки не кажіть про це Еммі.

– Маю відчуття, що жінок, котрі вечеряють у Гарвардському клубі, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубі на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.

– Перш ніж ми погомонимо про тур, – сказав Ґінзбурґ, – я хотів би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту відбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срібну зірку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян відреагував на першу зустріч із батьком? І…

– Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англії, поки не дізнаюся, що сталося із Сефтоном Джелксом.

– Може, спершу щось замовимо? Я б не хотів думати про Сефтона Джелкса натщесерце.

* * *

– Я, можливо, не поспішаю на потяг до Вашинґтона, але боюся, що мені доведеться повернутися до Лондона ще сьогодні, панно Беррінґтон, – зітхнув професор Фельдман після того, як підписав свою останню книжку. – Я виступаю в лондонській школі економіки о десятій завтра вранці, тому можу виділити вам лише кілька хвилин.

Емма намагалася не виглядати розчарованою.

– Якщо тільки… – докинув Фельдман.

– Якщо тільки що?

– Якщо не захочете приєднатися до мене в подорожі до Лондона, то зможете отримати більше моєї уваги на кілька годин.

Емма вагалася.

– Мені треба зателефонувати.

За двадцять хвилин вона вже сиділа в залізничному вагоні першого класу навпроти професора Фельдмана. Він поставив своє перше запитання.

– Отже, панно Беррінґтон, чи ваша родина все ще володіє судноплавною компанією, яка носить її славетне ім’я?

– Авжеж, моя мати має там двадцять два відсотки.

– Це дозволяє вашій родині достатньо добре її контролювати, і найголовніше у будь-якій організації те, що ніхто більше не може прибрати до рук більш ніж двадцять два відсотки.

– Мій брат Джайлз не виявляє великого інтересу до справ компанії. Він депутат парламенту і навіть не з’являється на річних зборах акціонерів. Але я туди ходжу, професоре, саме тому мені потрібна ваша консультація.

– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого віку, коли мені не хочеться, щоб вродлива молода жінка нагадувала, скільки мені років.

«В одному Ґрейс мала рацію», – подумала Емма і вирішила цим скористатися. Вона повернула усмішку на своє обличчя:

– Які клопоти ви передбачаєте для суднобудівної галузі упродовж наступного десятиліття? Наш новий голова правління, сер Вільям Траверс…

– Видатний чоловік. Кунард вчинив нерозумно, відпускаючи такого здібного хлопця, – перебив її Фельдман.

– Сер Вільям міркує, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.

– Це божевілля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидінню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здійнявся.

Перш ніж Емма змогла запитати про причину, він додав:

– Хіба у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.

– Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.

– Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?

– Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.

– Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.

– А в перспективі?

– Не став би зазирати так далеко.

– То що ви можете порадити?

– Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.

– Як мені переконати в цьому сера Вільяма?

– Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.

Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.

– Але я не член правління.

– Ви не член правління?

– Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.

– У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.

– Але мені бракує кваліфікації, і навіть двогодинна поїздка потягом до Лондона з лауреатом Пулітцерівської премії не вирішує цю проблему.

– Тоді саме час здобути потрібну кваліфікацію.

– Що ви маєте на увазі? – не збагнула Емма. – В Англії немає університету, який, наскільки я знаю, має бізнес-курс у своїй навчальній програмі.

– Тоді вам доведеться знайти три роки часу та приєднатися до мене в Стенфорді.

– Не думаю, що мій чоловік або мій маленький син зраділи б від цієї ідеї, – відповіла Емма, руйнуючи своє прикриття.

Це змусило професора замовкнути, і минув якийсь час, перш ніж він нарешті озвався:

– Ви можете дозволити собі поштову марку вартістю десять центів?

– Авжеж, – довірливо відповіла Емма, не знаючи, куди хилить її співбесідник.

– Тоді буду радий записати вас абітурієнткою до Стенфорда восени.

– Але, як я вже пояснювала…

– Ви ж без жодного застереження заявили, що можете дозволити собі поштову марку.

Емма кивнула.

– Ну що ж, Конґрес щойно прийняв законопроект, який дозволяє американським військовим, котрі проходять службу за кордоном, записуватися на бізнес-програму, не відвідуючи заняття особисто.

– Але я не американка і, певна річ, не служу за кордоном.

– Це правда, – визнав Фельдман, – але прочитавши написане дрібним шрифтом, ви дізнаєтесь, що там є виняток, позначений словом «союзники», яким, я впевнений, ми можемо скористатися. Тобто якщо ви серйозно ставитесь до довготермінового майбутнього компанії вашої родини…

– Ще й як, – відгукнулася Емма. – Але що ви чекатимете від мене на взамін?

– Після того як зареєструю вас студенткою в Стенфорді, я надішлю вам перелік літератури на перший курс разом із записами кожної моєї лекції. Крім цього, вам доведеться щотижня писати твір, а я повертатиму його вам зі своїми зауваженнями. А якщо можете дозволити собі більше, ніж десять центів, ми навіть час від часу можемо спілкуватися телефоном.

– Коли мені починати?

– Цієї осені, але зауважте, що щоквартально проводять оціночні тести, які вирішують, чи можете ви продовжувати курс, – додав він, коли потяг заїжджав на станцію Педдінґтон. – Якщо ви до цього не впораєтеся, вас виженуть.

– Ви готові все це зробити через одну зустріч із моїм дідусем?

– Зізнаюся, що я дуже сподівався, що ви зможете повечеряти зі мною у «Савойї» сьогодні ввечері, щоб ми могли поспілкуватися детальніше про майбутнє суднобудівної галузі.

– Яка гарна ідея! – сказала Емма, цмокнувши чоловіка в щоку. – Але боюся, що вже купила зворотний квиток, і сьогодні ж поїду додому до свого чоловіка.

* * *

Хоча Гаррі так і не зміг второпати, як увімкнути радіо, він принаймні освоїв гарячі та холодні крани під душем. Як тільки витерся, то вдягнув щойно випрасувану сорочку, шовкову краватку, яку Емма подарувала йому на день народження, і костюм, який його мати описала б як найвідповідніший для неділі. Поглянувши у дзеркало, чоловік був змушений визнати, що по обидва боки Атлантики фертиком його б не визнали.

Гаррі вийшов із «П’єра» на П’яту авеню трохи раніше за восьму й попрямував до Шістдесят четвертої та Паркової. За кілька хвилин він уже стояв біля чудового будинку з бурого каменю. Письменник зиркнув на годинник, зацікавившись, чи справді у Нью-Йорку модно запізнюватися, як хтось йому казав. Він згадав Емму, котра розповідала йому, як нервувала при думці про зустріч із двоюрідною бабусею Філіс, як зробила коло перед тим, як набратися достатньо сміливості, щоб піднятися сходами до вхідних дверей, і навіть тоді їй вдалося лише натиснути на ґудзик із позначкою «Продавці».

Гаррі піднявся сходами і твердо постукав важким мідним молоточком. Чекаючи, коли двері відчинять, він уявив, як Емма каже: «Не знущайся, дитино».

Двері відчинилися, і мажордом у фраку, який, вочевидь, його чекав, привітався:

– Доброго вечора, пане Кліфтон. Пані Стюарт чекає на вас у вітальні. Бажаєте піти за мною?

– Доброго вечора, Паркере, – відповів Гаррі, хоча він раніше зроду цього чоловіка не бачив.

Гаррі подумав, що йому привидівся спалах посмішки, коли мажордом вів його коридором до відчиненого ліфта. Щойно зайшовши досередини, Паркер замкнув решітку, натиснув ґудзик і мовчав, аж доки вони не дісталися до третього поверху. Він відчинив решітку, зайшов перед Гаррі до вітальні й оголосив:

– Пан Гаррі Кліфтон, пані.

Висока, елегантно вбрана жінка стояла посеред кімнати, розмовляючи з чоловіком, котрий, як вирішив Гаррі, мав би бути її сином.

Двоюрідна бабуся Філіс різко обернулася, мовчки підійшла до Гаррі і мовчки стиснула його у ведмежих обіймах, які вразили б навіть американського лайнбакера[8]. Коли вона нарешті відпустила гостя, то представила свого сина Алістера, котрий гаряче потиснув Гаррі руку.

– Для мене честь зустріти чоловіка, котрий зруйнував кар’єру Сефтона Джелкса, – промовив Гаррі.

Алістер легко вклонився у відповідь.

– Я також зіграла невелику роль у падінні цього чоловіка, – пирхнула Філіс, коли Паркер подавав її гостю чарку шеррі. – Але краще не будемо про Джелкса, – додала вона, коли підвела Гаррі до зручного крісла біля вогню, – мені буде набагато цікавіше почути про Емму та те, як їй ведеться.

Гаррі знадобився якийсь час, щоб викласти двоюрідній бабусі Філіс усе, що Емма робила з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, не в останню чергу тому, що вони з Алістером постійно перебивали його запитаннями. Тільки аж коли мажордом повернувся, щоб оголосити, що вечеря на столі, вони перейшли до іншої теми.

– Чи успішно відбувається ваш візит? – поцікавився Алістер, коли вони зайняли свої місця за обіднім столом.

– Гадаю, що краще б мене заарештували за вбивство, – пожартував Гаррі. – Із цим було набагато простіше впоратися.

– Що, так погано?

– У чомусь навіть гірше. Розумієте, я не дуже добре вмію себе продавати, – зізнався Гаррі, коли служниця поставила перед ним миску з шотландською юшкою. – Я сподівався, що книга зможе говорити сама за себе.

– Не треба квапитися, – зазначила Філіс. – Пам’ятайте, що Нью-Йорк – це не дочірня компанія «Блумсберрі»[9]. Забудьте про вишуканість, стриманість та іронію. Як би це не суперечило вашій натурі, вам доведеться навчитися продавати свої товари, як якийсь хлопчисько з Іст-Енду.

– Я б пишався тим, що став найуспішнішим автором Англії, – зауважив дещо голосніше Алістер.

– А я ні, – сказав Гаррі. – Аж ніяк не хотів би.

– Мене вразила реакція американців на книжку «Хто не ризикує», – зауважила Філіс.

– Це лише тому, що її ніхто не читав, – заперечив Гаррі, поглинаючи страву.

– Як Діккенса, Конан Дойла та Вайлда. Я впевнений, що у Сполучених Штатах ваші твори купуватимуть не гірше, – додав Алістер.

– Я продаю більше книжок у Маркет-Гарборо, ніж у Нью- Йорку, – повідомив Гаррі, коли в нього забрали спорожнілу миску від юшки. – Цілком очевидно, що бабуся Філіс краще впоралася б у цьому книжковому турне, а мені варто було б повернутися до Англії.

– Я була б дуже рада взяти в цьому участь, – відгукнулася жінка. – Шкода, що у мене немає вашого таланту, – з сумом додала вона.

Гаррі поклав собі шматочок смаженої яловичини та забагато картоплі, але недовго йому довелося поїсти, адже Філіс та Алістер вирішили розважити його оповідками про подвиги Емми, коли вона з’явилася у Нью-Йорку, щоб знайти свого чоловіка. Його здивувала їхня версія того, що сталося, і це лише нагадало йому, як йому пощастило спати на сусідньому ліжку з Джайлзом Беррінґтоном, коли він уперше з’явився у школі Святого Беди. А якби його не запросили на чаювання до садиби, щоб відсвяткувати день народження Джайлза, він, можливо, так і не зустрівся б із Еммою. Хоча тоді він ледь поглянув на неї.

– Ви вважаєте, що ніколи не будете для неї достатньо гарним, – зронила Філіс, коли запалила сигарету.

Гаррі кивнув, уперше оцінивши, чому ця невгамовна леді виявилася Старим Джеком Емми. «Якби це її відправили на війну, – подумав він, – двоюрідна бабуся Філіс неодмінно повернулася б додому зі “Срібною зіркою”».

Коли годинник вдарив одинадцяту, Гаррі, який хильнув, мабуть, забагато, рішуче підвівся зі свого крісла. Йому не потрібно було нагадувати, що о шостій ранку Наталі буде стояти у вестибюлі готелю, очікуючи, щоб відвезти його на перше радіоінтерв’ю цього дня. Він подякував господині за незабутній вечір і, на свою біду, відчув іще одні ведмежі обійми.

– І не забувайте, – сказала вона, – коли у вас братимуть інтерв’ю, думайте, як британець, поводьтесь, як єврей. І якщо вам колись конче знадобиться плече, щоб поплакатись або смачно попоїсти, ми, як «Театр вітряків», ніколи не зачиняємося.

– Спасибі, – подякував Гаррі.

– А коли наступного разу будете спілкуватися з Еммою, – додав Алістер, – не забудьте передати їй наші вітання й обов’язково насваріть за те, що вона не супроводжувала вас у цій поїздці.

Гаррі вирішив, що зараз не слушна нагода, щоб розповісти їм про Себастьяна і про те, що лікарі вважають його гіперактивність проблемою. Вони утрьох якимось чином влізли до ліфта, і Гаррі отримав наостанок ще одні міцні обійми від Філіс, перш ніж Паркер відчинив вхідні двері і його випустили на вулиці Мангеттена.

– Дідько! – вилаявся чоловік, вже пройшовши деякий шлях по Парк-авеню.

Він повернувся, побіг назад до будинку Філіс і загрюкав у вхідні двері. Цього разу мажордом з’явився не так хутко.

– Мені потрібно терміново побачити пані Стюарт, – сказав Гаррі. – Сподіваюся, що вона ще не лягла спати.

– Навіть не знаю, сер, – сказав Паркер. – Будь ласка, ходіть за мною.

Він повів Гаррі назад коридором і до ліфта, де знову натиснув ґудзик третього поверху.

Філіс стояла біля коминка, затягуючись сигаретою, коли Гаррі з’явився вдруге. Настала її черга дивуватися.

– Мені дуже шкода, – сказав він, – але Емма мені ніколи не пробачить, коли я повернуся до Англії, не дізнавшись, що сталося з тим адвокатом, котрий так нерозумно її недооцінив.

– Сефтон Джелкс, – сказав Алістер, ворушачи вогонь у багатті. – Той проклятий чоловік нарешті звільнився з посади старшого партнера у конторі «Джелкс, Майєрс та Ебернаті», хоча й дещо неохоче.

– А незабаром він зник у штаті Міннесота, – додала Філіс.

– І більше сюди не повернеться, – продовжив Алістер, – адже кілька місяців тому врізав дуба.

– Мій син – типовий юрист, – визнала Філіс, гасячи свою сигарету в попільничці. – Він завжди розповідає лише половину історії. Перший серцевий напад Джелкса викликав невелику згадку в «Нью-Йорк таймс», і лише після третього він отримав короткий і не дуже гарний абзац унизу шпальти з некрологами.

– Що було більше, ніж він заслужив, – прокоментував Алістер.

– Це правда, – погодилася Філіс. – Хоча мені було дуже приємно виявити, що на його похороні були присутні лише четверо осіб.

– Звідки ти про це дізналася? – здивувався Алістер.

– Я була однією з них, – пояснила Філіс.

– Ви подалися аж до штату Міннесота, щоб тільки відвідати похорон Сефтона Джелкса? – з недовірою запитав Гаррі.

– Безумовно, я це зробила.

– Але чому? – сторопів Алістер.

– Тому що ніколи не можна довіряти Сефтону Джелксу, – пояснила вона. – Я не могла бути справді впевненою, що він мертвий, доки не побачила, як його труну опускають у землю, і навіть тоді дочекалася, доки могилу засиплють землею.

* * *

– Сідайте, будь ласка, пані Кліфтон.

– Дякую, – відгукнулася Емма, займаючи дерев’яне крісло обличчям до трьох членів комісії, котрі зручно вмостилися за довгим столом на узвишші.

– Мене звати Девід Слейтер, – назвався чоловік у центрі, – і я буду головувати на сьогоднішній зустрічі. Дозвольте познайомити вас із моїми колегами, панною Брейтвайт і паном Нідемом.

Емма намагалася дати швидку оцінку трьом «екзаменаторам», перед якими вона опинилася. Голова носив костюм-трійку, старовинну шкільну краватку, ще, либонь, із давніх часів, і виглядав так, ніби це далеко не єдине засідання, на якому йому доводилося головувати. Панна Брейтвайт, котра сиділа праворуч, була одягнена у довоєнний твідовий костюм і товсті вовняні панчохи. Її волосся було зібране в пучок, й Емма не сумнівалася, що вона була старою дівою цієї парафії, а стулені вуста підказувала, що посміхається вона не часто. Джентльмен ліворуч від голови був молодшим за двох своїх колег і нагадав Еммі, що Британія воювала не так уже давно. Його густі вуса підказували, що він служив у Королівській авіації.

– Колегія з цікавістю вивчила вашу заявку, пані Кліфтон, – почав голова, – і з вашого дозволу ми хотіли б поставити вам кілька запитань.

– Так, певна річ, – погодилася Емма, намагаючись розслабитись.

– Як давно ви задумалися над усиновленням, пані Кліфтон?

– Відтоді, коли збагнула, що не зможу мати ще одну дитину, – відповіла Емма, не додаючи більше жодних деталей.

Двоє чоловіків співчутливо всміхнулися, але панна Брейтвайт залишилася з кам’яним обличчям.

– У своїй заяві ви вказали, – продовжував голова, переглядаючи документи, – що хотіли б удочерити дівчинку віком близько п’яти-шести років. Є якась причина для цього рі-шення?

– Авжеж, – підтвердила Емма. – Мій син Себастьян – єдина дитина, і ми з чоловіком відчували, що було б добре, якби він виховувався з тим, хто не мав переваг і привілеїв, які прийняв як належне за правом народження.

Вона сподівалася, що ця відповідь не прозвучала занадто відрепетирувано, і могла заприсягнутися, що голова поставив галочку у відповідному пункті.

– Чи можна припустити з вашої відповіді, – правив далі голова, – що немає якихось фінансових обмежень, які можуть завадити вам виховувати другу дитину?

– Ні, пане голово. Мій чоловік добре заробляє.

Емма помітила, що це заслужило ще однієї галочки.

– У мене є ще одне запитання, – сказав голова. – Ви заявили у своїй заяві, що візьмете дитину будь-якого релігійного сповідання. Чи можу я запитати, чи належите ви до якоїсь конкретної церкви?

– Як і доктор Бернардо, – сказала Емма, – я християнка. Мій чоловік був хористом у церкві Святої Марії у Редкліффі, – і додала: – Потім він вступив до Бристольської ґімназії, де став старшим хористом. Я ж отримала освіту в школі «Червоних дів», перш ніж здобути стипендію в Оксфорді.

Голова торкнувся краватки, й Емма відчула, що все не могло б піти ще краще, поки панна Брейтвайт не постукала олівцем по столу. Голова кивнув у її бік.

– Ви згадали про свого чоловіка, пані Кліфтон. Чи можу запитати, чому він зараз не з вами?

– Він зараз у США здійснює книжкове турне. Повернеться за кілька тижнів.

– Він часто буває відсутній?

– Ні. Насправді дуже рідко. Мій чоловік за фахом письменник, тож він більшу частину часу працює вдома.

– Але йому потрібно час від часу відвідувати бібліотеку, – втрутилася панна Брейтвайт, демонструючи подобу посмішки.

– Ні, у нас є своя бібліотека, – заперечила Емма, шкодуючи про свої слова тієї ж миті, як їх промовила.

– А ви працюєте? – поцікавилася панна Брейтвайт так, що це прозвучало як звинувачення.

– Ні, хоча я й допомагаю своєму чоловікові як тільки можу. Однак вважаю, що дружина і мати – робота на повний робочий день.

Хоча Гаррі рекомендував таку лінію поведінки, він занадто добре знав, що Емма не вірила в неї, а тепер повірила ще менше після зустрічі із Сайрусом Фельдманом.

– А скільки ви одружені, пані Кліфтон? – наполягала панна Брейтвайт.

– Трохи більше трьох років.

– Але я бачу, що у вашій анкеті зазначено, що вашому синові Себастьяну вісім років.

– Атож. Ми з Гаррі заручилися 1939 року, але він вважав своїм обов’язком записатися в добровольці напередодні оголошення війни.

Панна Брейтвайт намірялася поставити ще одне запитання, коли чоловік, який сидів ліворуч від голови, нахилився вперед і сказав:

– То ви побралися незабаром після закінчення війни, пані Кліфтон?

– На жаль, ні, – сказала Емма, дивлячись на однорукого чоловіка. – Мого чоловіка важко поранила німецька міна лише за кілька днів до закінчення війни, і минув якийсь час, поки він достатньо зміцнів для того, щоб його могли виписати з лікарні.

Панна Брейтвайт усе ще здавалася незворушною. Емма замислилася, чи варто ризикнути, але знала, що Гаррі не погодиться.

– Але, пане Нідем, – сказала вона, не відводячи погляду від однорукого чоловіка, – я вважаю, що мені дуже пощастило. Мені серце болить за тими жінками, чиї чоловіки, наречені та кохані не повернулися до своїх родин, віддавши життя за свою країну.

Панна Брейтвайт схилила голову, а голова сказав:

– Дякую, пані Кліфтон. Хтось зв’яжеться з вами найближчим часом.