Читать книгу Людиною він був - Джеффри Арчер - Страница 4

1

Номер Шість натиснув на курок. Куля вилетіла зі швидкістю двісті дванадцять миль на годину, потрапила в ціль на кілька сантиметрів нижче від лівої ключиці й миттю вбила свою жертву.

Наступна куля застрягла в дереві, за кілька ярдів від того місця, де впали обидва тіла. За кілька хвилин п’ятеро бійців SAS продерлися крізь зарості повз кинуту копальню олова й оточили обидва тіла. Кожен із них виконував свої обов’язки без дискусій і запитань, ніби висококваліфіковані механіки на піт-стопі Формули-1.

Номер Один, лейтенант, який командував загоном, підняв пістолет Пенґеллі й поклав його в поліетиленовий пакет, а Номер П’ять, лікар, опустився на коліна біля жінки й намацав пульс: слабкий, але вона все ще була жива. Мабуть, знепритомніла при першому пострілі, саме тому людей перед розстрілом часто прив’язують до стовпа.

Номери Два і Три, обидва – капрали, делікатно переклали жінку на ноші й понесли до галявини в лісі за кілька сотень ярдів звідти, де на них чекав гелікоптер, несучий гвинт якого продовжував обертатися. Як тільки ноші закріпили всередині, Номер П’ять піднявся на борт, аби приєднатися до своєї пацієнтки. У той момент, коли він зафіксував ремінь безпеки, гелікоптер злетів. Медик іще раз перевірив пульс жінки – він був стабільним.

На землі Номер Чотири, сержант, чемпіон полку з боксу у важкій вазі, підняв друге тіло й перекинув його через плече, ніби це був лантух із картоплею. Сержант побіг у протилежний від своїх колег бік. Він достеменно знав, куди треба йти.

Миттю пізніше з’явився другий гелікоптер, який кружляв над головами військових, відкидаючи широкий промінь світла на зону бойових дій. Номери Два й Три швидко підхопили ноші й приєдналися до Номера Шостого, стрільця, який зліз із дерева і, повісивши карабін на плече, узявся шукати дві свої кулі.

Перша куля увійшла в землю за кілька метрів від того місця, де впав Пенґеллі. Номер Шість, який відстежив траєкторію польоту, знайшов її за лічені хвилини. Незважаючи на те, що кожен службовець підрозділу мав досвід у виявленні рикошетів або залишків пороху, пошуки другого набою зайняли трохи більше часу. Один із капралів, котрий брав участь у такій місії лише вдруге, підняв руку, щойно побачивши кулю. Він виколупав її з дерева своїм ножем і простягнув першому, який закинув її в інший поліетиленовий пакет; сувенір, який покладуть у приміщення, в якому зроду не влаштовували дня відкритих дверей. Роботу виконано.

Четверо чоловіків побігли повз стару олов’яну копальню на галявину й опинилися там саме тоді, коли приземлявся другий гелікоптер. Лейтенант зачекав, поки його люди виберуться на борт, а потім зайняв місце біля пілота попереду й припнувся ременем безпеки. Коли гелікоптер злетів, він поглянув на секундомір.

– Дев’ять хвилин, сорок три секунди. Непогано! – гукнув він під гуркіт обертового гвинта.

Ще раніше він запевнив свого командира, що операція буде не лише успішною, але й забере менше десяти хвилин. Військовий оглянув місцевість унизу, помітивши, що, окрім кількох відбитків ніг, які змиє перша ж дощова злива, не лишилося й сліду від того, що щойно там сталося. Якби хтось із місцевих жителів помітив два гелікоптери, що прямували урізнобіч, вони б навіть не задумалися над цим. Зрештою, до бази військово-повітряних сил у Бодміні[1] було лише двадцять миль, а щоденні маневри стали частиною повсякденного життя місцевих жителів.

Однак один місцевий достеменно знав, що там відбувається. Полковник Генсон, кавалер ордена Воєнного хреста, зателефонував на базу в Бодміні вже за кілька хвилин, як тільки побачив, що Пенґеллі вийшов із котеджу, міцно тримаючи за руку свою доньку. Він набрав номер, на який йому доручили телефонувати, якщо вважатиме, що їй загрожує якась небезпека. Він навіть не уявляв, хто перебуває на іншому кінці дроту, промовив лише одне слово «Пустирник», і лінія замовкла. Через сорок вісім секунд у повітря здійнялася пара гелікоптерів.

* * *

Командир підійшов до вікна й спостерігав, як два гелікоптери «Пума» пролетіли над його кабінетом і попрямували на південь. Він міряв кроками кімнату, час від часу зиркаючи на годинник. Людина дії, він народився не для того, щоб залишатися простим глядачем, хоча й неохоче визнавав, що у тридцять дев’ять років уже був занадто старий для таємних операцій. «I служать також ті, які стоять в чеканні»[2].

Коли ж нарешті минуло десять хвилин, він повернувся до вікна, але довелося чекати ще три хвилини, перш ніж він помітив гелікоптер, що спускався крізь хмари. Він зачекав іще кілька секунд, перш ніж дозволити собі розтиснути пальці, бо якби не з’явився другий гелікоптер, це означало б, що операція провалилася. Вказівки з Лондона не могли бути ще чіткішими. Якби жінка була мертва, її тіло мали перевезти до Труро й помістити у приватний шпиталь, де третя команда вже отримала свої вказівки. Якби вона вижила, її слід було відправити до Лондона, де нею заопікується четверта команда. Командир не знав, яке вони отримали завдання, і навіть уявлення не мав, хто ця жінка; у нього не було повноважень, щоб отримати таку

інформацію.

Коли гелікоптер приземлився, командир усе ще залишався на місці. Двері відчинилися, звідти вистрибнув лейтенант, зігнувшись навпіл, коли ще обертався несучий гвинт. Він пробіг кілька ярдів, перш ніж випростатися, а коли побачив полковника, який стояв біля вікна, показав йому великі пальці. Командир зітхнув із полегшенням, повернувся до свого столу й зателефонував за номером, вказаним у нотатнику. Це був другий і останній раз, коли він розмовляв із секретарем Кабінету

Міністрів.

– Полковник Доус, сер.

– Доброго вечора, полковнику, – відгукнувся сер Алан.

– Операцію «Пустирник» завершено успішно, сер. «Пума-один» повернулася на базу. «Пума-два» – на шляху додому.

* * *

– Спасибі, – подякував сер Алан і поклав слухавку.

Не можна було втрачати жодної хвилини. Його наступний відвідувач міг з’явитися будь-якої хвилини. Ніби наврочив, бо двері відчинилися і його секретарка оголосила:

– Лорд Беррінґтон.

– Джайлзе, – сказав сер Алан, підводячись з-за столу і тиснучи руку своєму гостю. – Чи можу запропонувати вам чаю або кави?

– Ні, дякую, – відмовився Джайлз, його цікавило лише одне: з’ясувати, чому секретар Кабінету Міністрів так терміново хотів його бачити.

– Даруйте, що витягнув вас із зали засідань, – продовжив сер Алан, – але мені необхідно обговорити з вами одну приватну справу, згідно із засадами Таємної ради.

Джайлз не чув цих слів із часу, коли працював у Кабінеті Міністрів, але йому не варто було нагадувати, що все, про що вони із сером Аланом мали намір розмовляти, не можна буде повторити нікому, хіба що іншій особі, котра також входить до Таємної ради.

Джайлз ствердно кивнув, а сер Алан промовив:

– Дозвольте почати з того, що ваша дружина Карін – не донька Пенґеллі.

* * *

Дзенькнула розбита шибка, і за мить усі шестеро вже були всередині. Вони не знали, що саме треба шукати, але коли побачили це, вже не мали сумнівів. Майор, який вів другий загін, котрий називали сміттярами, не мав секундоміра, бо не поспішав. Його людей навчили не квапитися, натомість переконатися, що нічого не пропустили. Адже другого шансу їм не випаде.

На відміну від своїх колег із першого загону, вони були одягнені в спортивні костюми й тримали в руках великі чорні пластикові пакети для сміття. Але був один виняток – Номер Чотири – та він не був постійним членом їхнього підрозділу. Всі фіранки заслонили і, лише тоді увімкнувши світло, почали пошуки. Чоловіки прискіпливо оглядали кожну кімнату, швидко, методично, не залишаючи нічого на волю випадку. За дві години вони наповнили вісім поліетиленових пакетів. Тіло, яке Номер Чотири поклав на килим у вітальні, проігнорували, хоча один із них й обшукав його кишені.

Наприкінці оглянули три валізи, що лишилися стояти біля дверей у коридорі, – справжній скарб. Їх зацікавила лише одна з них, вона містила більше інформації, ніж усі інші заразом: щоденники, імена, номери телефонів, адреси й конфіденційні дані, які Пенґеллі, без сумніву, мав намір відвезти до Москви.

Потім загін витратив іще годину на повторну перевірку, але нічого цікавого не знайшли, це були професіонали, навчені правильно робити все з першого разу. Як тільки командир переконався, що нічого нового вже знайти не зможуть, шестеро чоловіків вибралися через задні двері й розділилися, повернувшись окремими зумовленими маршрутами назад на базу, на місці лишився тільки Номер Чотири. Але він був не сміттярем, а руйнівником.

Коли сержант почув, як зачинилися задні двері, він запалив цигарку й кілька разів затягнувся, перш ніж кинути недопалок на килим поруч із тілом. Потім скропив це місце гасом зі своєї запальнички, й за кілька хвилин спалахнуло синє полум’я, від якого загорівся килим. Він знав, що вогонь швидко пошириться невеликим дерев’яним котеджем, але йому варто було знати напевне, тому він залишався доти, доки не закашлявся від диму, тоді хутко вибрався з кімнати й подався до задніх дверей. Коли вибрався назовні, обернувся, аби переконатися, що вогонь захопив увесь котедж, а тоді побіг назад до бази. Він не став викликати пожежну команду.

Всі дванадцятеро чоловіків повернулися до казарми в різний час і знову стали єдиною командою, коли пізніше того ж вечора зібрались у барі, щоб випити. Полковник приєднався до них.

* * *

Секретар Кабінету Міністрів стояв біля вікна у своєму кабінеті на першому поверсі й чекав, спостерігаючи, як Джайлз Беррінґтон покидає будинок № 10 і цілеспрямовано прямує уздовж Давнінґ-стрит до Вайтхолу. Відтак повернувся за свій стіл, сів і ретельно продумав свій наступний дзвінок, як і те, що доведеться розкрити.

Коли задзеленчав телефон, Гаррі Кліфтон був на кухні. Він підняв слухавку і почув слова:

– Це Давнінґ-стрит, десять, зачекайте, будь ласка, – він припустив, що це прем’єр-міністр телефонує Еммі. Ніяк не міг згадати, вона зараз у лікарні чи проводить зустріч у Беррінґтон-хаусі.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, це Алан Редмейн. Вам зручно розмовляти?

Гаррі мало не засміявся вголос. Боровся зі спокусою сказати: «Ні, сер Алан, незручно: я зараз на кухні, готую собі горнятко чаю і не можу визначитися, покласти одну чи дві грудочки цукру, тож, можливо, ви можете зателефонувати пізніше?» Натомість вимкнув чайник.

– Звісно, сер Алан, чим я можу допомогти?

– Я хотів, щоб ви дізналися першим, що Джон Пенґеллі вже не проблема, і хоча вас тримали у невіданні, маєте знати, що ваші побоювання щодо Карін Брандт були необґрунтованими, хоча й зрозумілими. Пенґеллі не був її батьком, й упродовж останніх п’яти років вона була одним із наших найдовіреніших оперативників. Тепер, коли Пенґеллі не становить проблеми, вона отримає оплачувану відпустку, і ми не плануємо залучати її до роботи в майбутньому.

Гаррі вирішив, що «вже не проблема» означає «Пенґеллі ліквідували», і хоча лишалося іще кілька запитань, які він хотів би поставити секретареві Кабінету Міністрів, однак утримав їх при собі. Він знав, що той, хто зберігає таємниці навіть від прем’єр-міністра, навряд чи на них відповість.

– Дякую, сер Алан. Чи є іще щось, що я маю знати?

– Авжеж, ваш шваґер також щойно дізнався правду про свою дружину, але лорд Беррінґтон не знає, що це ви першим привели нас до Пенґеллі. Чесно кажучи, я волів би, щоб він так і не дізнався про це.

– Але що мені казати, якщо він коли-небудь зачепить цю тему?

– Не варто нічого казати. Зрештою, у нього немає підстав підозрювати, що це ви натрапили на ім’я Пенґеллі, коли були в Москві на книжковій конференції, а я, звісно, йому цього не сказав.

– Дякую, сер Алан. Приємно, що ви повідомили мені про це.

– Дрібниці. І, до речі, пане Кліфтон, вітаю. Ви заслужили.

* * *

Коли Джайлз покинув будівлю № 10, він швидко повернувся до свого будинку на Сміт-сквер. Йому полегшало, що у Маркгема вихідний, тож після того як він відчинив вхідні двері, негайно піднявся нагору до спальні. Увімкнув світильник біля ліжка, засунув фіранки і відкинув верхнє простирадло. Хоча лише минула шоста година, на Сміт-сквер уже палали вуличні ліхтарі.

Він пройшов тільки половину сходів, коли почув дзвінок. Кинувся відчиняти двері й виявив на порозі якогось молодика. За ним чорнів фургон без розпізнавальних знаків, задні дверцята були відчинені. Чоловік простягнув руку:

– Я доктор Віден. Гадаю, ви нас чекаєте?

– Авжеж, – зронив Джайлз, коли двоє чоловіків вистрибнули із задньої частини фургона й обережно витягли ноші.

– Ходіть за мною, – запросив Джайлз і повів прибульців нагору до спальні.

Двійко санітарів підняли непритомну жінку з нош і переклали її на ліжко. Джайлз накинув ковдру на дружину, а відвідувачі вийшли, не промовивши жодного слова.

Лікар перевірив її пульс.

– Я дав їй заспокійливе, тож вона спатиме іще кілька годин. Прокинувшись, цілком може спершу уявити, що все, що сталося, було жаским сном, але, виявивши, що перебуває у знайомому оточенні, хутко очуняє й згадає, що з нею сталося. Вона обов’язково здивується, скільки ви про неї знаєте, тож у вас є ще трохи часу обміркувати, що їй казати.

– Я вже це зробив, – сказав Джайлз, супроводивши доктора Відена вниз і відчинивши вхідні двері.

Чоловіки вдруге потиснули один одному руки, після чого медик не озираючись сів на переднє сидіння чорного фургона. Автомобіль повільно об’їхав Сміт-сквер, потім повернув праворуч і влився в інтенсивний вечірній рух.

Щойно фургон зник із поля зору, Джайлз зачинив двері й побіг назад нагору. Він підтягнув крісло і сів біля поснулої дружини.

* * *

Мабуть, Джайлз задрімав, бо коли розплющив очі, побачив, що Карін сидить у ліжку й дивиться на нього. Він моргнув, посміхнувся й пригорнув дружину.

– Все закінчилося, кохана. Тепер ти в безпеці, – пообі-

цяв він.

– Я думала, якщо ти коли-небудь дізнаєшся, то ніколи мені не пробачиш, – промовила вона, міцно притиснувшись до чоловіка.

– Нема чого пробачати. Треба забути про минуле й зосередитися на майбутньому.

– Але важливо, щоб я все тобі розповіла, – сказала Карін. – Більше жодних таємниць.

– Алан Редмейн уже про все мене поінформував, – заперечив Джайлз, намагаючись заспокоїти дружину.

– Не про все, – сказала Карін, відпускаючи його. – Навіть він знає не все, а я не можу продовжувати брехати.

Джайлз стурбовано поглянув на неї.

– Правда в тому, що я використала тебе, щоб чкурнути з Німеччини. Так, ти мені сподобався, але коли я щасливо опинилася в Англії, то мала намір драпонути як від тебе, так і від Пенґеллі, щоб розпочати нове життя. І я б це зробила, якби не закохалася в тебе.

Джайлз узяв дружину за руку.

– Але щоб утримати тебе, мені довелося зробити все, щоб Пенґеллі і далі вірив, що я працюю на нього. На допомогу мені прийшла Синтія Форбс-Ватсон.

– Я також закохався, – видихнув Джайлз. – Але я закохався в тебе після тієї ночі, яку ми провели разом у Берліні. І не моя провина, що тобі знадобилося трохи більше часу, аби збагнути, як тобі пощастило.

Карін вибухнула сміхом й обійняла чоловіка. Коли вона його відпустила, Джайлз запропонував:

– Піду і наллю тобі горнятко чаю.

«Тільки британці на таке здатні», – подумала Карін.

2

– О котрій годині нас хоче бачити Її величність? – поцікавилася Емма з посмішкою, не бажаючи зізнаватися, наскільки пишається цим запрошенням і з яким нетерпінням чекає цієї події. На відміну від засідання ради директорів, на якому вона головуватиме пізніше цього тижня і яке ніяк не могла викинути зі своїх думок.

– Десь між десятою й одинадцятою, – поінформував Гаррі, перевіряючи своє запрошення.

– Ти не забув забронювати автівку?

– Зробив це вчора пополудні. І підтвердив замовлення сьогодні вранці, – додав він, коли пролунав дзвінок у вхідні двері.

– Це, мабуть, Себ, – припустила Емма й зиркнула на годинник. – Навіть він прийшов вчасно.

– Не думаю, щоб він міг би запізнитися для такої нагоди, – зауважила Карін.

Джайлз підвівся з-за обіднього столу, коли Маркгем відчинив двері й відступив убік, аби дозволити Джессіці, Себу та вагітній Саманті зайти в дім.

– Ви вже снідали? – запитав Джайлз, цілуючи Саманту в щічку.

– Авжеж, дякуємо, – відповів Себастьян, натомість Джессіка вмостилася за столом і змастила шматочок тосту мармулядою.

– Вочевидь, не всі, – посміхнувся онучці Гаррі.

– Скільки часу ще в мене є? – поцікавилася Джессіка з набитим ротом.

– Не більше п’яти хвилин, – твердо промовила Емма. – Не хочу приїхати до палацу пізніше десятої тридцять, юна леді.

Джессіка намастила ще один тост.

– Джайлзе, – сказала Емма, звернувшись до брата, – було дуже мило, що ви влаштували нас на ніч, і мені лишень шкода, що ви не можете приєднатися до нас.

– За правилами, лише найближча сім’я, – пояснив

Джайлз, – і це цілком справедливо, інакше б їм знадобився футбольний стадіон, аби розмістити всіх охочих узяти участь у церемонії.

У вхідні двері тихо постукали.

– Це, либонь, наш водій, – припустила Емма.

Вона ще раз поправила шовкову краватку Гаррі, змахнула сиву волосинку з його костюма, перш ніж сказати:

– Йди за мною.

– Голова правління завжди такою лишається, – прошепотів Джайлз, проводжаючи свого шваґра до вхідних дверей.

Себ із Самантою подалися за ними, Джессіка ішла в кінці процесії, доїдаючи третій тост.

Коли Емма вийшла на Сміт-сквер, водій відчинив задні дверцята чорного лімузина. Вона завела свою зграю в автівку, перш ніж приєднатися до Гаррі та Джессіки на задньому сидінні. Саманта та Себ сіли на відкидних сидіннях навпроти них.

– Нервуєш, дідусю? – запитала Джессіка, коли лімузин рушив і влився в ранковий рух.

– Ні, – заперечив Гаррі. – Якщо ти не плануєш державний переворот.

– Не підкидай їй ідей, – втрутився Себастьян, коли вони проминули Палату громад і виїхали на Парламент-сквер.

Навіть Джессіка замовкла, коли автівка проїхала під Адміралтейською аркою до Букінґемського палацу. Водій їхав повільно по Пел-Мелл, об’їхав статую королеви Вікторії і зупинився біля воріт палацу. Він опустив скло й повідомив молодому гвардійському офіцеру:

– Пан Гаррі Кліфтон із родиною.

Лейтенант посміхнувся й позначив прізвище у своєму планшеті.

– Їдьте під аркою ліворуч, хтось із моїх колег покаже, де зупинитися.

Водій слідував його вказівкам і виїхав на велике подвір’я, де вже стояли ряди машин.

– Будь ласка, припаркуйтеся біля синього «форда» он там, – указав рукою інший офіцер. – А тоді можете йти до палацу.

Коли Гаррі вибрався з автівки, Емма ще раз пильно його

оглянула.

– Знаю, що ти не повіриш, – прошепотіла вона, – але в тебе ширінька не застібнута.

Гаррі страшенно зашарівся, враз застебнув блискавку, і вони пішли до сходів палацу. Двоє лакеїв у лівреях золотаво-червоного кольору королівського дому виструнчилися внизу широких сходів, вкритих червоною килимовою доріжкою. Гаррі з Еммою почали повільно підніматися, намагаючись виглядати врочисто. Коли вони дійшли до вершини, їх зустріли іще двоє джентльменів із королівського дому. Гаррі помітив, що їхній ранґ зростав щоразу, коли їх зупиняли.

– Гаррі Кліфтон, – назвався він іще до того, як його запитали.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привітався старший із двох офіцерів. – Будьте ласкаві, ходімо за мною! А мій колега проведе вашу родину до Тронної зали.

– Удачі! – прошепотіла Емма, коли Гаррі ступив крок за офіцером.

Родина піднялася іншими, не такими широкими сходами, які вели у довгу галерею. Емма затамувала подих, коли входила до зали з високим склепінням та споглядала ряди тісно розвішених картин, які вона бачила лише в художніх альбомах. Тож звернулася до Саманти:

– Оскільки нас навряд чи запросять сюди вдруге, гадаю, Джессіка хотіла б дізнатися більше про королівську колекцію.

– Я також, – докинув Себастьян.

– Багато королев і королів Англії, – почала Саманта, – були поціновувачами мистецтва та колекціонерами, тож це лише крихітна добірка з королівської колекції, яка насправді належить не монарху, а нації. Можете помітити, що у центрі картинної галереї – британські художники початку дев’ятнадцятого століття. Чудовий краєвид Венеції Тернера висить навпроти вишуканого зображення Лінкольнського собору пензля його старого суперника, Констебла[3]. Але, як бачите, у галереї домінує величезний портрет Карла II на коні, написаний Ван Дейком, який на той час був придворним художником.

Джессіка була у такому захваті, що майже забула, для чого вони прийшли. Коли ж нарешті гості дісталися до Тронної зали, Емма пошкодувала, що не прибула сюди раніше, оскільки перші десять рядів крісел уже були зайняті. Вона шпарко пройшлася центральним проходом, знайшла місце в кінці першого доступного ряду і чекала, поки до неї приєднається родина. Як тільки всі вони сіли, Джессіка взялася уважно вивчати приміщення.

Трохи більше трьохсот акуратних золотих крісел утворювали шістнадцять рядів, посередині їх розділяв широкий прохід. У передній частині зали одна сходинка, вкрита червоним килимом, вела до великого порожнього трону, який чекав свого законного власника. Нервова балаканина припинилася за шість хвилин до одинадцятої, коли високий елегантний добродій у врочистому одязі зайшов до зали, зупинився біля цієї сходинки й обернувся обличчям до зібрання.

– Доброго ранку, пані та панове, – почав він, – ласкаво просимо до Букінґемського палацу. Сьогоднішня церемонія розпочнеться за кілька хвилин. Хочу нагадати вам про заборону фотографувати, і, будь ласка, не виходьте до закінчення церемонії.

Він замовк і попрошкував так само обережно, як і зайшов.

Джессіка розкрила торбинку й дістала звідти маленький альбом й олівець.

– Він нічого не казав про малювання, бабусю, – виправдовувалася вона пошепки.

Коли настала одинадцята година, Її величність королева Єлизавета II увійшла в Тронну залу, й усі гості підвелися. Монархиня зупинилася на сходинці перед престолом, але нічого не казала. Кивок церемоніймейстера, і перший почесний гість увійшов із іншого боку зали. Упродовж наступної години чоловіки та жінки з усієї Великої Британії та країн Співдружності отримували почесті від своєї королеви, яка коротко бесідувала з кожним, перш ніж церемоніймейстер ще раз кивав головою й наступний достойник займав місце попередника.

Джессіка тримала олівець напоготові, коли до зали увійшов її дідусь. Підійшовши до королеви, церемоніймейстер поставив перед Її величністю маленький ослінчик, а потім подав їй меч. Олівець Джессіки не зупинявся ні на мить, фіксуючи сцену, коли Гаррі опускається на коліно й схиляє голову. Королева легко торкнулася кінчиком меча його правого плеча, підняла його, а потім поклала на ліве плече й сказала:

– Підніміться, сер Гаррі.

* * *

– То що трапилося після того, як тебе відвели до Тауера? – не вгавала Джессіка, коли вони виїхали з палацу й поверталися вниз по Пел-Мелл, аби відвезти Гаррі до його улюбленого ресторану за кілька сотень ярдів звідти на святковий обід.

– Спершу нас усіх завели у передпокій, де церемоніймейстер познайомив нас із перебігом церемонії. Він був дуже ввічливий і порадив, коли зустрінемо королеву, легко вклонитися їй, – сказав Гаррі, демонструючи цей рух, – але не в пояс, як хлопчик-паж. Він нам сказав, що треба потиснути королеві руку, звертатися до неї «Ваша величність» і чекати, поки вона сама розпочне розмову. За жодних обставин не можна ставити їй якісь запитання.

– Як нудно! – пхикнула Джессіка. – Адже є стільки запитань, які я хотіла б їй поставити.

– А коли ми відповідаємо на якесь запитання, яке вона може поставити, – правив далі Гаррі, не звертаючи уваги на свою онуку, – то маємо говорити їй «мадам», що римується з Амстердам. А коли аудієнція закінчиться, слід знову вклонитися.

– Легко! – зауважила Джессіка.

– А потім відійти убік.

– А що було б, якби ти не відійшов, – зацікавилася Джессіка, – і почав ставити їй запитання?

– Церемоніймейстер дуже ввічливо нас запевнив, що коли ми затримаємося, то нам накажуть відрубати голову.

Засміялися всі, окрім Джессіки.

– Я б відмовилася кланятися їй чи називати її величністю, – твердо промовила дівчинка.

– Її величність вельми терпляче ставиться до повстанців, – озвався Себастьян, намагаючись спрямувати бесіду в безпечніше русло, – і визнає, що тисяча сімсот сімдесят сьомого року американці позбулися контролю Корони.

– То про що вона казала? – запитала Емма.

– Вона мені сказала, що їй подобаються мої романи, і запитала, чи буде до цього Різдва іще один Вільям Ворвік. «Так, мадам, – відповів я, – але вам може не сподобатися моя наступна книга, позаяк я наміряюся вбити Вільяма».

– І що вона думає про цю ідею? – поцікавився Себастьян.

– Вона нагадала мені, що саме її прапрабабуся королева Вікторія сказала Льюїсу Керроллу після прочитання «Аліси в Дивокраї». Однак я її запевнив, що моя наступна книга не буде математичною загадкою Евкліда.

– І що вона відповіла? – наполягала Саманта.

– Вона посміхнулася, аби показати, що аудієнція закінчилася.

– Тож якщо ти закатрупиш Вільяма Ворвіка, якою буде тема твоєї наступної книги? – поцікавився Себастьян, коли автівка під’їхала до ресторану.

– Якось я пообіцяв твоїй бабусі, Себе, – відповів Гаррі, виходячи з автівки, – що спробую написати серйозну книжку, яка, за її словами, переживе всі моди на бестселери й витримає випробування часом. Я не молодшаю, тому, щойно закінчиться мій теперішній контракт, маю намір спробувати з’ясувати, чи здатен виправдати її очікування.

– Маєш якусь ідею, тему чи хоча б назву? – не вгавав Себ, коли вони заходили до «Ле Каприз».

– Так, так і ще раз так, – сказав Гаррі, – але це все, що готовий сказати тобі зараз.

– Але ти скажеш мені, чи не так, дідусю? – Джессіка закінчувала малювати портрет Гаррі, який стояв на коліні перед королевою, а меч торкався його правого плеча.

– Господи, допоможи! – вигукнув Гаррі, а інші члени родини засміялися й зааплодували. Він уже хотів відповісти на запитання онуки, коли з’явився метрдотель і врятував його:

– Ваш столик готовий, сер Гаррі.

3

– Ніколи, ніколи, ніколи! – заявила Емма. – Чи є потреба тобі нагадувати, що сер Джошуа заснував «Судноплавну компанію Беррінґтонів» 1839-го і першого ж року отримав прибуток у сумі…

– Тридцять три фунти, чотири шилінґи і два пенси, про що ти вперше сказала, коли мені було п’ять років, – закінчив Себастьян. – Однак правда полягає в тому, що хоча Беррінґтони й отримали прийнятні дивіденди для своїх акціонерів торік, нам стає дедалі складніше продовжувати конкурувати з такими великими хлопцями, як «Кунард» чи «Пі енд О».

– Цікаво, що сказав би твій дідусь про те, щоб Беррінґтони перейшли під контроль одного з найзапекліших їхніх суперників?

– Після всього, що мені сказали або я прочитав про цього великого чоловіка, – промовив Себ, споглядаючи на портрет сера Волтера, що висів на стіні за матір’ю, – він би розглянув усі варіанти і прийняв би найкращий для своїх акціонерів.

– Не хочу втручатися у вашу сімейну сварку, – озвався адмірал Саммерс, – але необхідно обміркувати, чи пропозиція «Кунарда» варта свічок.

– Це гарна пропозиція, – визнав Себастьян, – але я певен, що зможу змусити їх підвищити свою пропозицію щонайменше на десять відсотків, а може, й на п’ятнадцять, і це, відверто кажучи, найбільше, на що ми можемо сподіватися. Отже, все, що нам слід насправді вирішити, – хочемо ми прийняти їхню пропозицію всерйоз чи відхилити її?

– Тоді, можливо, варто прислухатися до думок наших колег-директорів, – зауважила Емма, оглядаючи стіл зали засідань.

– Звісно, ми всі можемо висловити свою думку, пані голово, – промовив Філіп Вебстер, секретар компанії, – щодо безперечно найважливішого рішення в історії компанії. Однак оскільки ваша родина залишається мажоритарними акціонерами, все одно вирішувати вам.

Інші директори кивнули на знак згоди, але це не заважало їм озвучувати свої думки упродовж наступних сорока хвилин, унаслідок чого Емма виявила, що вони розділилися приблизно порівну.

– Отже так, – сказала вона після того, як один-двоє директорів почали повторюватися, – Клайву як керівнику нашого відділу зв’язків із громадськістю пропоную підготувати дві заяви для преси, які має розглянути правління. Перша буде короткою і конкретною, не залишаючи «Кунарду» сумнівів у тому, що хоча нам і лестить їхня пропозиція, «Судноплавна компанія Беррінґтонів» є родинною справою і вона не продається.

Адмірал виглядав задоволеним, тоді як Себастьян залишився незворушним.

– А друга? – запитав Клайв Бінґем, нотуючи слова голови.

– Правління відкидає пропозицію «Кунарда» як насмішку, а щодо нас – усе залишиться, як і раніше.

– Це змусить їх повірити, що тебе можна зацікавити, якщо ціна буде відповідною, – попередив Себастьян.

– І що станеться тоді? – запитав адмірал.

– Завіса підніметься, і почнеться пантоміма, – пояснив Себ, – адже голова компанії «Кунард» буде добре знати, що леді впускає свою хустинку на підлогу в очікуванні, що залицяльник підійме її та розпочне давню процедуру упадання, яка може закінчитися пропозицією, від якої вона не зможе відмовитися.

– Скільки ж у нас є часу? – вигукнула Емма.

– У Сіті знатимуть, що ми проводимо засідання ради, щоб обговорити заявку на поглинання, й очікуватимуть відповіді на пропозицію «Кунарда» до кінця сьогоднішнього робочого дня. Ринок може впоратися майже з будь-чим – посухою, голодом, несподіваним результатом виборів, навіть переворотом, – але не з нерішучістю.

Емма відкрила торбинку, витягла звідти хустинку й впустила її на підлогу.

* * *

– Що ти думаєш про проповідь? – поцікавився Гаррі.

– Дуже цікава, – відгукнулася Емма. – Але превелебний Додсвелл завжди виголошує гарні проповіді, – додала вона, коли подружжя покинуло подвір’я церкви й повернулося назад до Садиби.

– Я б обговорив його погляди щодо невірного Томи, якби думав, що ти почула хоч одне слово.

– Вважаю, що його підхід захоплює, – запротестувала Емма.

– Ні, ти цього не знаєш. Адже він жодного разу не згадав про Тому-невірного, і я не продовжуватиму тебе бентежити, питаючи, що ж він насправді проповідував. Лише сподіваюся, що наш Господь зрозуміє твою стурбованість можливим захопленням твого підприємства.

Вони пройшли іще кілька ярдів мовчки, перш ніж Емма озвалася:

– Мене гризе не поглинання.

– А що? – здивувався Гаррі.

Емма взяла чоловіка під руку.

– Усе так погано? – стурбувався він.

– «Кленовий листок» повернувся до Бристоля й пришвартувався біля берега, – вона зробила паузу. – Його розпочнуть розбирати у вівторок.

Вони продовжували крокувати ще якийсь час, перш ніж Гаррі запитав:

– Що ти хочеш із цим зробити?

– Не думаю, що є з чого вибирати, якщо не збираємося провести решту свого життя у здогадах…

– І це може нарешті дати відповідь на запитання, яке докучало нам усе життя. Чому б не спробувати якомога обережніше з’ясувати, чи є щось у подвійному дні корабля.

– Роботи могли б розпочатися негайно, – зізналася Емма. – Але я не хотіла давати остаточного дозволу, поки не отримаю твого благословення.

* * *

Клайв Бінґем аж руки потирав, коли Емма попросила його приєднатися до ради директорів «Судноплавної компанії Беррінґтонів», і хоча зайняти місце свого батька було нелегко, він відчув, що компанія скористалася його досвідом у сфері зв’язків із громадськістю, чого йому, на жаль, раніше так не вистачало. Навіть незважаючи на це, він не сумнівався, що подумав би сер Волтер Беррінґтон про піарщика, який приєднався до правління: вважав би його гендлярем, запрошеним на обід.

Клайв очолив власну рекламну компанію в Сіті з одинадцятьма співробітниками, які пережили кілька битв, пов’язаних із поглинанням у минулому. Але він зізнався Себові, що через це втратив сон.

– Чому? У поглинанні сімейної компанії немає нічого особливо незвичного. Останнім часом таке стається дуже часто.

– Згоден, – сказав Клайв, – але цього разу це особисте. Твоя мати не сумнівалася, коли запросила мене приєднатися до ради директорів після того, як мій батько подав у відставку, і, чесно кажучи, це не те саме, що розповідати діловій пресі про новий маршрут на Багами, чи про останню програму лояльності, або й навіть про будівництво третього лайнера. Якщо я помиляюся…

– Наразі твої брифінги були просто ідеальними й досконалими, – похвалив Себастьян, – й остання заявка «Кунарда» майже залагоджена. Ми це знаємо, і вони це знають, тож ти не міг би виконати роботу іще професійніше.

– Приємно, що ти так кажеш, Себе, але я почуваюся, як бігун на фінішній прямій. Бачу стрічку, але є ще одна перешкода.

– І ти її здолаєш майстерно.

Клайв якийсь час вагався, перш ніж озватися знову:

– Не впевнений, що твоя мати справді хоче цього поглинання.

– Ти цілком можеш мати рацію, – визнав Себастьян. – Однак для неї є компенсація, яку ти, можливо, не врахував.

– Що саме?

– Її все більше й більше поглинає робота в лікарні, а там, не забувай, працює значно більше людей і заклад має більший бюджет, ніж компанія Беррінґтонів. І що іще важливіше, ніхто не може взяти на себе ці обов’язки.

– Але як почуваються Джайлз і Ґрейс? Зрештою, вони ж мажоритарні акціонери.

– Вони віддали їй право остаточного рішення, мабуть, саме тому вона мене питала, що я думаю з цього приводу. А я не залишив їй жодних сумнівів у тому, що за своєю природою я банкір, а не логіст і радше став би головою «Фартинґс-Кауфман», ніж компанії Беррінґтонів. Їй було нелегко, але вона врешті визнала, що я не зможу робити і те, й те. Якби у мене був молодший брат…

– Або сестра, – додав Клайв.

– Цить… інакше Джессіка може отримати нові ідеї.

– Їй же лише тринадцять.

– Не думаю, що це її турбує.

– Як їй ведеться у новій школі?

– Її вчителька з образотворчого мистецтва зізналася, що небагато часу мине, поки усім стане надто очевидно, що у третьому класі школи є художниця, набагато вправніша за неї.

* * *

Коли пізно ввечері у понеділок Емма повернулася з утилізації судна, вона вже знала, що має сказати Гаррі про те, що саме знайшов Френк Ґібсон і його команда, коли розрізали подвійне дно «Кленового листка».

– Вийшло на яв те, чого ми завжди боялися, – сказала вона, сідаючи навпроти Гаррі. – І навіть гірше.

– Гірше? – повторив Гаррі.

Вона схилила голову:

– Артур видряпав повідомлення всередині подвійного дна.

Вона зробила паузу, бо не могла більше нічого вимовити.

– Не треба мені казати, – Гаррі узяв дружину за руку.

– Я мушу. Інакше доведеться продовжувати жити брехнею решту життя.

Минув ще якийсь час, поки вона зібралася з силами:

– Він написав: «Стен мав рацію. Сер Г’юґо знав, що я потрапив тут у пастку». Отже, мій батько вбив твого, – сказала вона і заридала.

Минув якийсь час, перш ніж Гаррі озвався:

– Цього ми ніколи не будемо певні, й, можливо, моя кохана, краще, щоб і не були…

– Я більше не хочу знати. Але бідолаха заслуговує принаймні християнського похорону. Твоя мати не очікувала б меншого.

– Я перебалакаю тихцем із вікарієм.

– Хто іще має бути присутнім?

– Лише ми двоє, – без вагань сказав Гаррі. – Не буде жодної користі, якщо змусимо пережити Себа та Джессі біль, від якого нам довелося страждати стільки років. І треба молитися, щоб ця справа закінчилася якнайшвидше.

Емма поглянула на чоловіка:

– Ти явно не чув про кембриджських учених, котрі працюють над чимось таким, що називається ДНК.

* * *

«Ми майже прийняли рішення», – заявив речник «Судноплавної компанії Беррінґтонів».

– От халепа, – видихнув Клайв, прочитавши заголовок «Файненшел таймс». – Як я міг бути таким дурним?

– Припини себе картати, – сказав Себ. – Правда в тому, що ми вже майже готові.

– Ми обоє це знаємо, – визнав Клайв. – Але для цього не потрібен «Кунард», щоб про це дізналися інші.

– Вони все знали, – заявив Себастьян, – задовго до того, як побачили цей заголовок. Чесно кажучи, нам би пощастило видоїти більше, ніж іще один відсоток від цієї угоди. Підозрюю, що вони вже досягли своєї стелі.

– Тим не менш, – пручався Клайв, – твоя мати напевно не буде задоволена, і хто зможе її звинуватити?

– Вона припустить, що все це частина фінальної гри, і я не буду тим, хто її дезінформує.

– Дякую за підтримку, Себе. Я це ціную.

– Це не більше, ніж ти дав мені, коли Слоун призначив себе головою «Фартинґса», а потім звільнив мене наступного ж дня. Ти забув, що «Кауфман» був єдиним банком, який запропонував мені роботу? І в будь-якому разі моя мати могла б навіть бути задоволена цим заголовком.

– Що ти маєш на увазі?

– Я досі не впевнений, що вона хоче, аби це поглинання виявилося успішним.

* * *

– Це зашкодить поглинанню? – запитала Емма після того, як прочитала статтю.

– Схоже, нам доведеться пожертвувати одним пунктом, а може, й двома, – визнав Себ. – Але не забувай мудрі слова Седрика Гардкасла щодо поглинань. Якщо ви отримали більше, ніж очікували, а інша сторона вважає, що домоглася переваг в угоді, всі залишають стіл перемовин щасливими.

– Як гадаєш, як відреагують Джайлз і Ґрейс?

– Дядько Джайлз більшу частину свого вільного часу проводить, блукаючи країною, відвідуючи незначні місця, сподіваючись отримати іще трохи більше голосів. Адже лейбористи все ще мають шанс перемогти на наступних виборах. Бо якщо Марґарет Тетчер стане нашим наступним прем’єр-міністром, він може більше ніколи не отримати жаданої посади.

– А Ґрейс?

– Не думаю, що вона коли-небудь читала «Файненшел таймс», і вона, певна річ, не знатиме, що їй робити, якщо отримає чек на двадцять мільйонів фунтів стерлінґів, пам’ятаючи, що її теперішня зарплата становить близько двадцяти тисяч на рік.

– Їй знадобиться твоя допомога та порада, Себе.

– Будь певна, мамо, «Фартинґс-Кауфман» вкладе капітал докторки Беррінґтон якнайкраще, добре знаючи, що за кілька років вона вийде на пенсію й сподіватиметься на сталий дохід, аби десь спокійно жити.

– Вона може переїхати й жити з нами у Сомерсеті, – запропонувала Ема. – Старий котедж Мейзі їй цілком пасуватиме.

– Вона занадто горда, – зітхнув Себ, – і ти це знаєш, мамо. Насправді вона вже сказала мені, що шукає щось у Кембриджі, аби бути поруч зі своїми друзями.

– Але як тільки відбудеться поглинання, їй вистачить грошей, аби купити собі замок.

– Можу закластися, – зауважив Себастьян, – що вона все одно опиниться у невеликому будиночку з терасою неподалік від свого старого коледжу.

– Ти наближаєшся до небезпечного віку, коли стають мудрим, – сказала Емма й замислилася, чи не варто їй поділитися з сином своєю останньою проблемою.

4

– Шість місяців! – лютував Гаррі. – Цього клятого чоловіка треба було повісити й розірвати кіньми.

– Про що це ти? – запитала Емма спокійно, наливаючи собі друге горнятко чаю.

– Про бурмила, який ударив медсестру в приймальному покої, а потім напав на лікаря. Його засудили лише до шести

місяців.

– Доктора Гендса, – сказала Емма. – Хоча я і погоджуюся з тобою, однак існували пом’якшувальні обставини.

– Які ще обставини? – не зрозумів Гаррі.

– Медсестра не забажала свідчити, коли справа дійшла до суду.

– І чого б це? – здивувався Гаррі, відкладаючи газету.

– Кілька моїх найкращих медсестер приїхали з інших країн і не хочуть з’являтися на лаві для свідків, побоюючись, що влада може дізнатися, що їхні імміґраційні документи, скажімо так, не в надто ідеальному стані.

– Це не причина заплющувати очі на такі речі, – не здавався Гаррі.

– У нас немає великого вибору, якщо хочемо зберегти Національну службу здоров’я.

– Однак це не скасовує того факту, що цей бандит вдарив медсестру, – Гаррі ще раз кинув погляд на статтю, – у суботу ввечері, коли він був п’яний як чіп.

– Суботній вечір – вихідний, – сказала Емма, – що виявив би Вільям Ворвік, як тільки поспілкувався б зі старшою медсестрою, а також те, що вона вмикає радіо щосуботи о п’ятій годині пополудні, щоб почути результат матчу «Бристоль сіті» чи «Бристоль роверс», залежно від того, хто з них грає вдома того дня.

Гаррі не втручався.

– Якщо вони перемогли, для медсестри буде спокійна ніч. Якщо нічия, це ще терпимо. Але якщо програли, це буде справжнє жахіття, у нас просто недостатньо персоналу, щоб із таким упоратися.

– І це тільки тому, що господарі поля програли футбольний матч?

– Атож, оскільки можна гарантувати, що домашні вболівальники топитимуть свої печалі в чарці, а потім влаштують бійку. І декотрі, яка несподіванка, будуть змушені чекати годинами, перш ніж хтось зможе ними зайнятися. Результат? Ще більше бійок вибухає у приймальному покої, й іноді в це намагаються втрутитися медсестра або лікар.

– У вас немає охоронців для цього?

– Боюся, що їх замало. А лікарня не має стільки ресурсів, адже сімдесят відсотків щорічного фінансування витрачають на заробітну плату, а уряд ще й наполягає на скороченні, а не на розширенні. Тож будь певен, що ввечері наступної суботи ми зіткнемося з такою ж проблемою, якщо «Бристоль роверс» програють «Кардіфф сіті».

– Чи пані Тетчер має якісь ідеї, здатні вирішити цю проблему?

– Підозрюю, що вона погодилася б із тобою, коханий. Повісити, четвертувати й роздерти кіньми було б для них занадто м’яко. Але не думаю, що така політика з’явиться в найближчому маніфесті Консервативної партії.

* * *

Доктор Річардс послухав, як б’ється серце його пацієнта – сімдесят два удари на хвилину, – і поставив галочку у відповідній графі.

– Ви у досить хорошій формі, сер Гаррі, – похвалив він, – як для чоловіка, котрий наближається до шостого десятку. Вік, коли багато хто з нас розглядає можливість виходу на пенсію.

– Тільки не я, – заперечив Гаррі. – Я ще маю дописати останнього Вільяма Ворвіка, перш ніж перейду до свого наступного роману, який може забрати в мене кілька років. Тож мушу прожити щонайменше сімдесят літ. Це зрозуміло, докторе Річардс?

– Сімдесят. Це не довше, ніж типовий контракт зі Всевишнім. Не думаю, що це становитиме проблему, – додав лікар, – поки ви все ще практикуєте фізичні вправи.

Він перевірив картку свого пацієнта.

– Коли ми зустрічалися з вами минулого разу, сер Гаррі, ви пробігали по три милі двічі на тиждень і проходили пішки по п’ять миль тричі на тиждень. Ви все ще це робите?

– Аякже, але маю зізнатися, що перестав перевіряти час.

– Ви досі дотримуєтеся цього режиму між двогодинними сесіями письма?

– Щоранку, п’ять днів на тиждень.

– Чудово. Насправді це навіть більше, ніж могли б собі дозволити багато моїх навіть молодших пацієнтів. Іще кілька запитань: мабуть, ви не курите?

– Ніколи цього не робив.

– А скільки випиваєте алкоголю в середньому за день?

– Келих вина за вечерею, але не за обідом. Бо це мене зморило б у розпал дня.

– Тоді, відверто кажучи, сімдесят – для вас не межа, якщо, звісно, не потрапите під автобус.

– Невеликий ризик для цього, позаяк наш місцевий автобус навідується в селище лише двічі на день, попри те що Емма регулярно скаржиться міській раді й закидає її листами.

Лікар посміхнувся.

– Усе, що мені зараз потрібно, це зразок крові, щоб провести аналіз. Якщо підете зі мною, я попрошу медсестру це зробити.

Доктор Річардс закрив картку, підвівся з-за столу і вивів Гаррі з палати для консультацій.

– А як справи у леді Кліфтон? – поцікавився він, коли вони прошкували коридором.

Емма ненавиділа почесний титул «леді», бо відчувала, що не заслужила цього, й наполягала, щоб усі в лікарні продовжували називати її пані Кліфтон або пані голова.

– Ви мені про це повідайте, – сказав Гаррі.

– Я не її лікар, – заперечив медик, – але можу вам сказати, що вона найкраща голова правління, яку ми коли-небудь мали, і я не впевнений, чи з’явиться хтось достатньо відважний, аби замінити її, коли вона звільниться за рік.

Гаррі посміхнувся. Щоразу, коли він відвідував Бристольський королівський шпиталь, він відчував повагу й прихильність персоналу до Емми.

– Якщо вдруге виграємо звання найкращої лікарні року, – додав доктор Річардс, – то це буде також і її заслугою.

Прямуючи коридором, Гаррі пройшов повз двох медсестер, котрі зробили собі перерву на чай. Він помітив, що в однієї з них синець під оком і набрякла щока, яку вона, попри густий макіяж, не змогла замаскувати. Доктор Річардс завів Гаррі у маленьку палату, яка зараз порожніла, там стояло ліжко та пара крісел.

– Зніміть піджак. Медсестра зараз прийде.

– Спасибі, – подякував Гаррі. – З нетерпінням чекатиму зустрічі з вами через рік.

– Як тільки ми отримаємо результати аналізів із лабораторії, я повідомлю вам про це. Але здається, що вони не будуть надто відрізнятися від минулорічних.

Гаррі зняв піджак, повісив його на спинку крісла, скинув взуття й ліг на ліжко. Відтак склепив повіки й замислився над наступним розділом «Вільяма Ворвіка та фокуса з трьома картами». Як підозрюваний міг перебувати у двох місцях одночасно? Він був у ліжку зі своєю дружиною чи їхав до Манчестера? Де саме? Лікар залишив двері відчиненими, і думки Гаррі обірвалися, коли він почув, як хтось промовив:

– Доктор Гендс.

Де він чув це прізвище раніше?

– Ви поскаржитесь на нього старшій медсестрі? – поцікавився голос.

– Ні, якщо хочу зберегти свою роботу, – відгукнувся другий голос.

– Тож цьому старому гульвісі знову все зійде з рук.

– Поки є лише його слово проти мого, йому нема чого боятися.

– Що ж він задумав цього разу?

Гаррі сів, дістав із кишені піджака нотатник і кулькову ручку й уважно прислухався до бесіди в коридорі.

– Я була у пральні на третьому поверсі, збирала свіжі простирадла, коли туди хтось зайшов. Коли двері зачинилися і я почула, що їх замикають, то вже знала, що це може бути лише одна людина. Я зробила вигляд, що нічого не помітила, взяла кілька простирадл і підійшла до дверей. Намагалася їх відчинити, але він схопив мене і притиснув до себе. Це було огидно. Я мало не виблювала. «Ніхто не має про це дізнатися, – застеріг він, – а ми трохи розважимося». Я намагалася вдарити його ліктем у пах, але він притиснув мене до стіни. Потім обійняв і намагався поцілувати.

– І що ти зробила?

– Вкусила його за язик. Він заволав, назвав мене хвойдою і ляснув по обличчю. Але це дало мені достатньо часу, щоб відімкнути двері й утекти.

– Маєш заявити на нього. Настав час викинути цього мерзотника з лікарні.

– Мало шансів, що це вдасться. Коли ми бачилися з ним сьогодні вранці, він мене попередив, що я шукатиму нову роботу, якщо хоч розтулю пельку, а потім додав, – її голос стишився до шепотіння: – Коли жінка відкриває рота, це годиться лише для одного.

– Він хворий, і йому не можна дозволити вийти сухим із води.

– Не забувай, який він могутній. Хлопця Менді звільнив після того, як той сказав поліції, що бачив, як він напав на неї і що саме він її вдарив. То який шанс нашкодити йому після мацання у пральні? Ні, я вже вирішила…

– Доброго ранку, сер Гаррі, – привіталася медсестра, зайшовши до палати й зачинивши за собою двері. – Доктор Річардс попросив мене взяти аналіз крові й відправити його до лабораторії. Це проста звичайна процедура, тож закасайте, будь ласка, один рукав.

* * *

– Мені здається, лише один із нас має право бути головою, – сказав Джайлз, не в змозі приховати посмішку.

– Це не жарт, – буркнула Емма. – Я вже склала порядок денний, аби пересвідчитися, що ми згадали всі теми, які варто обміркувати.

Вона передала Джайлзу та Ґрейс по примірнику звіту та дала їм кілька хвилин для вивчення деталей, перш ніж озватися

знову:

– Можливо, необхідно вас поінформувати, перш ніж перейдемо до першого пункту.

Брат і сестра ствердно кивнули.

– Правління ухвалило остаточну пропозицію «Кунарда» – три фунти сорок один пенс за акцію, поглинання має завершитись опівдні двадцять шостого лютого.

– Це, мабуть, було дуже болісно, – зауважив Джайлз, і в його голосі зазвучало справжнє співчуття.

– Маю визнати, що, звільняючи свій кабінет, усе ще вагалася, чи чиню правильно. І була рада, що у приміщенні більше нікого не було, коли знімала портрет дідуся, бо я не могла подивитися йому в вічі.

– Буду радий знову привітати Волтера у Беррінґтон-холі, – запропонував Джайлз. – Він може висіти поруч із бабусею в бібліотеці.

– Насправді, Джайлзе, Кунард запитав, чи може він залишитися в залі засідань разом із усіма іншими попередніми головами правління.

– Я вражений, – визнав Джайлз. – І ще більше певен, що прийняв правильне рішення щодо того, як варто інвестувати частину своїх грошей, – додав він без пояснень.

– А що буде з тобою, Еммо? – звернулася до сестри Ґрейс. – Зрештою, ти також заслужила право на місце в залі засідань.

– Браяну Орґану замовили намалювати мій портрет, – похвалилася Емма. – Він буде висіти навпроти мого дорогого дідуся.

– А що сказала на це Джессіка? – запитав Джайлз.

– Це вона його порадила. Навіть запитала, чи їй дозволять відвідувати сеанси позування.

– Вона так швидко росте, – зітхнула Ґрейс.

– Вона вже молода леді, – підтвердила Емма. – І я розглядаю можливість взяти її в радники з іншого питання, – додала вона перед тим, як повернутися до порядку денного. – Після підписання документів про поглинання в залі засідань відбулася церемонія передачі. Упродовж двадцяти чотирьох годин вивіску «Судноплавна компанія Беррінґтонів», яка так гордо височіла над в’їзними воротами понад століття, замінили на «Кунард».

– Я знаю, що минув лише місяць, – сказав Джайлз, – але чи дотримав «Кунард» своєї обіцянки зберегти наш персонал, особливо тих, хто служить уже давно?

– Авжеж, – підтвердила Емма. – Нікого не звільнили, хоча кілька старожилів скористалися цим, аби отримати щедрі відступні при звільненні, про які Себ домовився для них, разом із безкоштовною поїздкою на «Бекінґемі» чи «Белморалі», тому скарг від них немає. Однак нам варто обговорити власну позицію та те, куди рухатимемося далі. Як ви обоє знаєте, нам запропонували заплатити готівкою трохи більше двадцяти мільйонів фунтів стерлінґів кожному, з альтернативою придбати акції «Кунарда», що має низку переваг.

– Скільки акцій вони запропонували? – запитала Ґрейс.

– На сімсот десять тисяч, які торік принесли двісті сорок шість тисяч і сімсот сімнадцять фунтів стерлінґів дивідендів. Хтось із вас вигадав щось краще, що можна робити із цими грішми?

– Я визначився, – сказав Джайлз. – За порадою Себа вирішив узяти половину готівкою, яку «Фартинґс-Кауфман» інвестує від мого імені, а другу половину – акціями «Кунарда». Нещодавно їхня ціна трохи впала, що, на думку Себа, не є незвичним після поглинання. Однак він запевняє, що «Кунард» – це професійно керована компанія, яка має багатий досвід, і він очікує, що їхні акції продовжуватимуть приносити дивіденди від трьох до чотирьох відсотків річних, зростаючи при цьому приблизно на стільки ж у вартості.

– Насправді це звучить дуже консервативно, – зауважила Емма, дражнячи свого брата.

– З невеликим «але», – відповів Джайлз. – Я також погодився фінансувати одного наукового співробітника товариства «Фабіан»[4].

– Який сміливий жест, – Ґрейс не приховувала свого сарказму.

– А ти зробила щось радикальніше? – поцікавився Джайлз, повертаючи колючку.

– Сподіваюся на це. Так значно веселіше.

Емма з Джайлзом поглянули на сестру, немов двоє учнів її класу, котрі чекають відповіді.

– Я поклала чек на всю суму до банку. Коли показала його управителю, мені здалося, що він знепритомніє. Наступного дня Себастьян приїхав до мене в гості у Кембридж, і за його порадою я відклала п’ять мільйонів для покриття будь-яких податкових зобов’язань, а ще десять – на інвестиційний рахунок у «Фартинґс-

Кауфман», який буде розподілено по цілому ряду успішних компаній за його порадою. Також я залишила мільйон на депозиті в банку «Мідленд», чого мені буде більш ніж достатньо для купівлі невеликого будиночка біля Кембриджа разом із гарантованим річним доходом близько тридцяти тисяч фунтів стерлінґів на рік. Набагато більше, ніж я будь-коли заробляла за всі роки викладання в університеті.

– А ще чотири мільйони?

– Пожертвувала мільйон фонду реставрації у Ньюгемському коледжі, ще пів мільйона віддала Фіцвільямському коледжу і ще пів мільйона розподілила між десятком благодійних організацій, якими цікавилася упродовж багатьох років, але зроду-віку не була здатна дати їм більше, ніж кілька сотень фунтів у минулому.

– Ти змушуєш мене почуватися винним, – зауважив Джайлз.

– Дуже сподівалася на це, Джайлзе. Але тоді я б вступила до Лейбористської партії задовго до тебе.

– Все одно ще залишається два мільйони, – порахувала Емма.

– Знаю, що це не в моєму характері, але я ходила з Джессікою на закупи.

– Боже милий, і на що вона витратила ці гроші? – запитала Емма. – Діаманти й торбинки?

– Звісно, ні, – відказала Ґрейс із певною образою. – Моне, Мане, два Пікассо, Піссарро та Люсьєн Фройд, котрий, як вона запевняє, є людиною майбутнього, а також «Папа, що кричить» Бекона[5], чию проповідь я б не мала жодного бажання слухати. Плюс статуетка Генрі Мура під назвою «Король і королева», якою я давно захоплювалася, а також Барбара Гепворт і Леон Андервуд. Однак відмовилася купувати Еріка Гілла, після того як мені сказали, що він спав зі своїми доньками. Здавалося, це не вразило Джессіку. «Справжній талант неможливо заперечити», – постійно нагадувала вона мені, але я наполягла. Моєю останньою покупкою стала ілюстрація до обкладинки альбому «Бітлз» Пітера Блейка, яку я подарувала Джессіці в нагороду за допомогу. Вона знала напевне, які галереї відвідати, і торгувалася з гендлярами, як базарна баба. Я не зовсім розуміла, пишатися чи соромитися за неї. І маю зізнатися, навіть не здогадувалася, що витрачання грошей може бути таким виснажливим.

Емма і Джайлз вибухнули сміхом.

– Ти нас усіх присоромила, – зізналася Емма. – Не можу дочекатися, коли побачу твою колекцію. А де ти її розмістиш?

– Гадаю, я знайшла ідеальний будинок у Тремпінґтоні з достатньою площею стін, аби можна було розвісити всі картини, та з достатньо великим садом, щоб туди влізли скульптури. Тож у майбутньому настане моя черга просити вас залишатися на вихідні. Я ще не уклала угоду, але призначила Себастьяна своїм агентом із нерухомості й залишила йому розрахуватися за оселю. Хоча не можу повірити, що він зробить щось краще за Джессіку – вона переконана, що моя мистецька колекція виявиться більш вигідною інвестицією, ніж акції та інші цінні папери, й нагадала батькові, що їх не можна розвісити на стіні. Він намагався пояснити їй різницю між «вартістю» й «ціною», але успіху не досягнув.

– Браво! – вигукнула Емма. – Я тільки сподіваюся, що для мене лишився ще якийсь Моне, бо я також мала намір питати поради в Джессіки, хоча, правду кажучи, й досі не вирішила, що робити зі своїм несподіваним здобутком. Я провела три зустрічі з Хакімом Бішарою та Себом, але навіть не наблизилася до того, щоб визначитися. Втративши посаду голови компанії, я зосередилася на новому урядовому пакеті реформ Національної служби здоров’я та його наслідках для Королівського шпиталю.

– Цей законопроєкт ніколи не побачить світ, якщо на виборах переможе Марґарет Тетчер, – втрутився Джайлз.

– Амінь, – оголосила Емма. – Але я залишаюся відповідальною за підготовку членів ради до наслідків у разі повернення до влади лейбористів. І не маю наміру кинути напризволяще свого наступника, ким би він не був.

Вона зробила паузу, перш ніж додати:

– Ще якісь питання?

Джайлз витягнув з-під столу чудові моделі «Бекінґема» та «Белморала» разом із пляшкою шампанського.

– Моя найдорожча Еммо, – промовив він. – Ми з Ґрейс назавжди залишимось у тебе в боргу. Без твого керівництва й відданості ми не опинилися б у привілейованому становищі, в яке потрапили зараз. Ми будемо вічно тобі вдячні.

Три келихи, в які зазвичай наливали воду, Джайлз наповнив шампанським по вінця, але Емма не могла відвести очей від двох моделей кораблів.

– Спасибі, – подякувала вона, вдягнувши окуляри. – Зізнаюся, що насолоджувалася кожною хвилиною й уже жалію, що втрачаю посаду голови правління. Та я також маю для вас сюрприз. «Кунард» попросив мене приєднатися до їхньої ради директорів, тому я також хотіла б виголосити тост.

Жінка підвелася й підняла келих:

– За Джошуа Беррінґтона, який заснував «Судноплавну компанію Беррінґтонів» 1839-го і за перший рік роботи на посаді голови правління отримав прибуток у сумі тридцять три фунти стерлінґів, чотири шилінґи і десять пенсів, але пообіцяв акціонерам більше.

Джайлз і Ґрейс підняли келихи.

– За Джошуа Беррінґтона!

– Можливо, настав час відсвяткувати нещодавнє народження мого двоюрідного небожа Джейка, – запропонував

Джайлз, – якого Себ сподівається бачити наступним головою правління банку «Фартинґс».

– Чи не занадто сподіватися, що Джейк присвятить себе банкірській справі, а не чомусь вагомішому? – озвалася Ґрейс.

5

– Наскільки надійне ваше джерело?

– Цілком надійне. І той чоловік записав усе, що почув, слово в слово.

– Ну, я не стану прикидатися, пані голово, – зізналася старша сестра, – що раніше не чула подібних чуток, але ніколи нічого такого, що можна було б підтвердити. Медсестра, котра подала офіційну скаргу, за тиждень звільнилася.

– Маєте ще варіанти? – запитала Емма.

– Чи знаєте ви щось про цю медсестру, окрім підслуханої балачки?

– Можу лише сказати, що передбачуваний напад стався у пральні на третьому поверсі.

– Перелік можна скоротити до пів дюжини медсестер.

– А раніше цього ранку вона була з лікарем Гендсом.

– Коли це сталося?

– Вчора.

– Тоді перелік, вочевидь, зменшиться до двох-трьох медсестер.

– А ще вона індуска.

– Ага, – сказала старша медсестра. – А я дивлюся, чому у Беверлі підбите око, тож тепер знатиму. Але їй доведеться подати офіційну скаргу, щоб ми отримали можливість розглянути це питання перед Комітетом з етики.

– Скільки часу це забере?

– Шість-дев’ять місяців, і навіть тоді, позаяк не було свідків, я не дала б цій справі багато шансів.

– Отже, це замкнуте коло, і доктор Гендс може продовжувати розважатися, і з цим нічого не вдіяти.

– Боюся, що так, пані голово, якщо тільки…

* * *

– Поздоровляю з успішним поглинанням, – привітала Марґарет Тетчер, коли Емма взяла слухавку, – хоча можу собі уявити, яким це було нелегким рішенням для вас.

– Мене наче роздерли навпіл, – зізналася Емма. – Але я рада, моя родина й усі наші професійні радники були одностайні в тому, що мені слід прийняти пропозицію «Кунарда».

– І як ви тепер заповнюєте свій час, коли перестали бути головою правління компанії Беррінґтонів?

– У мене є ще кілька місяців, поки я передам іншому посаду голови Королівського шпиталю, але після вчорашнього голосування про вотум недовіри уряду, схоже, я витрачу більшу частину свого часу, літаючи по Вест Кантрі[6] й намагаючись забезпечити вам місце на Давнінґ-стрит.

– Я б хотіла, щоб ви літали по всій країні, виконуючи цю роботу, – зауважила пані Тетчер.

– Не впевнена, що розумію вас.

– Якщо ввімкнете телевізор, то побачите, як прем’єр-міністра загнали у Букінґемський палац на зустріч із королевою. Пан Келлеґен буде просити її дозволу розпустити парламент, щоб призначити нові загальні вибори.

– Вже визначили дату?

– Третій четвер травня. І я хочу, щоб ви взяли на себе свого брата.

– Що ви маєте на увазі?

– Як ви, мабуть, знаєте, він знову керує виборчою кампа-

нією лейбористів, що займає маргінальне місце. Результат виборів забезпечать п’ятдесят чи шістдесят ключових округів. Гадаю, ви були б ідеальним кандидатом, який би виконав ту ж роботу для торі.

– Але Джайлз має величезний досвід виборчих кампаній. Він неперевершений політик…

– …і ніхто не знає його краще за вас.

– Та існує з десяток і навіть більше людей, які мають набагато вищу кваліфікацію, щоб узяти на себе таку відповідальність.

– Ви мій перший кандидат. І я відчуваю, що вашому братові буде неприємно, коли він дізнається, кому йому доведеться протистояти.

Трохи помовчавши, пані Тетчер додала:

– Їдьте до Лондона і познайомтесь із головою партії Пітером Торнейкрофтом. Він уже все налагодив, тож мені зараз потрібен лише координатор, який нагонить страху на наших голів місцевих осередків у тих маргінальних округах.

Цього разу Емма не вагалася.

– Коли мені починати?

– Завтра вранці, о десятій, у Центральному офісі, – відповіла лідерка опозиції.

* * *

– Ви хотіли бачити мене, пані голово.

– Хотіла, тож одразу ж перейдімо до справи, – сказала Емма ще до того, як Гендсу дали можливість присісти. – Я отримала кілька скарг від медсестер на вашу неетичну поведінку.

– Кілька? – Гендс розслаблено опустився у крісло.

– Упродовж минулого року старша медсестра збирала докази, і вона попросила мене розпочати офіційне розслідування.

– Прошу дуже, – не злякався Гендс. – Ви нічого не знайдете, нічого не зміниться, й мене повністю виправдають.

– Нічого не зміниться? Невдалий набір слів, могла б я подумати, докторе Гендс, якщо, звісно…

– Ще одне слово, леді Кліфтон, і я доручу своїм адвокатам розпочати справу про наклеп.

– Сумніваюся в цьому. Як і ви, я знаю, що свідків немає, і хоча я погоджуюся, що вас можуть вибілити від усіх звинувачень, усе ж маю намір переконатися, що ваша репутація буде знищена й ви ніколи більше не зможете знайти роботу в цій країні. Тож пропоную…

– Ви мені погрожуєте? Якщо ви це зробите, постраждає ваша репутація, її розірвуть на дрантя, як тільки виявиться, що розслідування було лише марною тратою часу та грошей. І це станеться саме тоді, коли Бристольський королівський шпиталь знову визнають кращою лікарнею року.

– Так, я вже про це думала, – погодилася Емма. – Раніше ваша впевненість трималася на тому, що це було ваше слово проти слова молодої медсестри. Але цього разу ви матимете справу не з переляканою юнкою, а з головою правління лікарні. І звісно, я готова ризикнути своєю репутацією проти вашої.

– Ви блефуєте, – не здавався лікар. – У вас лишилося менше року, і ви насправді не хотіли б, аби це було єдиним, що запам’яталося б про вас.

– Знову пальцем у небо, докторе Гендс. Коли я викрию вас у тому, в чому вас підозрюю, ваші колеги та шістнадцять медсестер, котрі надали письмові докази, – Емма постукала по пухкій теці на столі перед собою, що насправді було звітом геодезиста, – будуть лише дуже вдячні за моє втручання, хоча вам буде важко влаштуватися на роботу навіть у маленькій африканській державі.

Цього разу Гендс завагався перед тим, як озватися знову:

– Що ж, я також ризикну. Впевнений, що у вас недостатньо доказів для цієї справи.

Емма взяла слухавку, набрала номер й увімкнула гучний зв’язок. За мить вони обоє почули слово «редактор».

– Доброго ранку, Реґу. Це Емма Кліфтон.

– Хто з моїх репортерів щось накоїв, Еммо?

– Цього разу це не один із ваших репортерів. А один із моїх лікарів.

– Розкажіть мені більше.

– Я маю намір розпочати розслідування поведінки одного лікаря в шпиталі й подумала, що ви хотіли б про це почути, перш ніж ваші читачі дізнаються про цю історію.

– Дуже мило з вашого боку, Еммо. – Гендс несамовито замахав руками. – Але якщо ця історія має потрапити у свіжий випуск, слід негайно відправити до шпиталю репортера.

– У мене зустріч об одинадцятій, – сказала Емма, перевіряючи свій щоденник, – але я перетелефоную за кілька хвилин, якщо зможу її перенести.

Коли Емма поклала слухавку, вона помітила, як на чолі її відвідувача з’явилися намистинки поту.

– Якщо я маю скасувати свою зустріч із репортером «Бристоль інвнінґ ньюс», – промовила вона і ще раз постукала по теці, – то очікуватиму, що ви покинете це приміщення іще до полудня. Інакше рекомендую вам придбати свіжий випуск сьогодні, з якого ви дізнаєтеся достеменно, що саме я думаю про таких лікарів, як ви. Обов’язково залишайтесь біля свого телефону, оскільки відчуваю, що вони захочуть почути й вашу версію цієї історії.

Гендс невпевнено підвівся й без жодного слова вийшов із кімнати. Після того як двері зачинилися, Емма взяла слухавку й перенабрала номер, на який обіцяла перетелефонувати.

– Спасибі, – подякувала вона, коли в слухавці почувся чоловічий голос.

– Завжди радий, – відгукнувся Гаррі. – О котрій годині ти будеш удома на вечерю?

* * *

– Якщо ти наміряєшся провести наступний місяць у Лондоні, – зронив Гаррі, почувши новини від Емми, – де ж ти зупинишся?

– У Джайлза. Так я зможу пильно стежити за кожним його кроком.

– А він за твоїм. Але не вірю, що він погодиться на таку затишну маленьку угоду.

– А він не матиме вибору, – сказала Емма. – Ти, вочевидь, забув, що я власниця будинку № 23 на Сміт-сквер. Тож якщо хтось і шукатиме тимчасове житло, то це буде Джайлз, а не я.