Читать книгу Людиною він був - Джеффри Арчер - Страница 6
Себастьян Кліфтон
1981
Оглавление11
– Мені шкода.
– Це все, що ти можеш сказати? – обурилася Джессіка, люто глянувши на нього.
Себастьян поклав руку на плече доньки:
– Обіцяю, що повернуся вчасно, аби відвести тебе і твою матір на святкову вечерю.
– Пригадую, коли ти востаннє таке обіцяв, то замість цього полетів в іншу країну. Але принаймні тоді це було задля того, щоб підтримати невинну людину, а не шахрая.
– Десмонда Меллора можна навідувати лише в суботу з другої до третьої години дня, тож у мене не було великого вибору.
– Ти міг би його послати.
– Обіцяю, що повернуся до п’ятої. Ну, не пізніше шостої. А позаяк у тебе день народження, можеш обрати ресторан.
– А тим часом доведеться няньчити Джейка, а коли повернеться мама, пояснити їй, куди ти подівся. Я можу вигадати й кращі способи, як провести свій день народження.
– Я тобі все відшкодую, – запевнив Себастьян. – Обіцяю.
– Тільки не забувай, татку, що він шахрай.
* * *
Коли Себастьян пробирався крізь затори того пізнього ранку, намагаючись виїхати з Лондона, він навіть подумати не міг, наскільки його донька мала рацію. Чудово розуміючи, що це могла бути цілком марна подорож, він узагалі не бажав мати нічого спільного із цим чоловіком.
Краще було взяти Джессіку пообідати у «Понте Веччьо», щоб відсвяткувати її шістнадцятий день народження, ніж їхати до в’язниці в Кенті, аби відвідати людину, яку він зневажав. Але Себастьян знав: якщо не дізнається, чому Десмонд Меллор хоче настільки терміново його бачити, він збожеволіє від цікавості. Безперечним було лише одне: Джессіка вимагатиме детального звіту, чому цей клятий чоловік прагнув зустрічі з ним.
Зважаючи на дорожні вказівники, до Форд-оупен лишилося їхати близько десяти миль. Ніде не згадували слово «в’язниця», бо це б образило місцевих жителів. Біля шлагбаума з маленької будки вийшов черговий офіцер і запитав у Себастьяна ім’я. Відтак поставив галочку навпроти прізвища «Кліфтон» у планшеті, підняв шлагбаум, і його скерували в бік ділянки безплідної землі, яка по суботах виконувала роль автостоянки.
Припаркувавши машину, Себ зайшов у приймальне відділення, де вже інший офіцер запитав його ім’я. Але цього разу його попросили показати ще й якийсь документ. Відвідувач простягнув своє водійське посвідчення – ще одна галочка в іншому планшеті, – а тоді йому наказали покласти в шафку всі свої цінні речі, зокрема, й гаманець, годинник, обручку та трохи готівки. Черговий твердо нагадав, що за жодних обставин не можна брати на зустріч з ув’язненим гроші. Він вказав на прикріплене до стіни повідомлення, яке застерігало відвідувачів, що передавання грошей будь-кому у в’язниці може закінчитися шестимісячним терміном за ґратами.
– Даруйте за запитання, сер, – сказав офіцер, – ви вперше відвідуєте в’язницю?
– Ні, не вперше, – заперечив Себастьян.
– Тоді ви, мабуть, знаєте про купони, якщо ваш приятель захоче горнятко чаю або канапки.
«Він мені не приятель», – хотів сказати Себастьян, передаючи банкноту в один фунт для обміну на десять купонів.
– Ми повернемо різницю, коли ви повернетесь.
Себ подякував, замкнув дверцята шафки й поклав до кишені ключ разом із купонами. Коли ж увійшов до зали очікувань, інший офіцер вручив йому невеликий жетон із викарбуваним на ньому номером вісімнадцять.
– Зачекайте, поки не оголосять ваш номер, – пояснив
офіцер.
Себастьян сидів на пластиковому ослінчику в кімнаті, заповненій людьми, котрі виглядали так, ніби це лише частина їхнього повсякденного життя. Він озирався навколо, щоб поглянути на дружин, подруг, батьків і навіть маленьких дітей, які бавилися у куточку, й у всіх не було нічого спільного, окрім того, що їхнього родича, товариша чи коханого замкнули у буцегарні. Себ підозрював, що він єдиний, хто відвідує людину, яка йому зовсім не до вподоби.
– Номери від одного до п’яти! – пролунав голос із динаміка.
Кілька відвідувачів схопилися й поквапилися з кімнати, явно не бажаючи гаяти жодної хвилини відведеної їм години. Один із них залишив примірник «Дейлі мейл», і Себ погортав часопис, аби хоч якось скрасити час. Нескінченні світлини принца Чарльза та леді Діани Спенсер, які базікали на садовій вечірці у Норфолку; Діана виглядала надзвичайно щасливою, тоді як принц виглядав так, ніби відкривав електростанцію.
– Номери від шести до десяти! – прогримів динамік, й інша зграйка відвідувачів швидко подалася на вихід.
Себ перегорнув сторінку. Марґарет Тетчер обіцяла закон для боротьби з дикими котами. Майкл Фут охарактеризував ці заходи як драконівські й проголосив свою політику роботою для своїх, а не для чужих.
– Номери з одинадцяти до п’ятнадцяти.
Себастьян поглянув на годинник на стіні: чотирнадцята дванадцять. За такої швидкості йому може пощастити поспілкуватися з Меллором не довше сорока хвилин, хоча він й підозрював, що бранець добре підготується і не буде надаремно гаяти час. Відвідувач підійшов до задньої стіни приміщення, щоб побачити стару фотографію, на якій Мухаммед Алі вказував пальцем на репортера зі словами: «Його п’ястук не може втрапити у те, чого не бачать його очі». Себ зацікавився, хто ж вигадав такі блискучі рядки. Може, й сам колишній чемпіон?
– Номери із шістнадцятого по двадцятий!
Себ повільно підвівся й приєднався до гурту з десятка відвідувачів, які попрямували за офіцером до надр в’язниці. Перед тим як дозволити зайти до зали для відвідин, їх зупинили й обшукали.
Себастьян опинився у великому квадратному приміщенні з десятками маленьких столиків, кожен з яких був оточений чотирма кріслами – одним червоним і трьома синіми. Він окинув поглядом кімнату, але не помітив Меллора, доки той не підняв руку. Меллор так погладшав, що Себастьян заледве його впізнав. Іще до того як Себ сів, Меллор махнув рукою в бік кафетерію в іншому кінці кімнати й попросив:
– Чи не могли б ви принести мені горнятко чаю та батончик «КітКат»?
Себ став у невелику чергу біля стійки, де обміняв більшість своїх купонів на два горнятка чаю та два «КітКати». Повернувшись до столика, він поставив одне горнятко та поклав обидва батончики перед своїм давнім супротивником.
– Отже, чому ви хотіли зі мною зустрітися? – поцікавився Себастьян без будь-яких світських балачок.
– Це довга історія, але не думаю, що вона вас здивує.
Меллор зробив ковток чаю і розгорнув обгортку «КітКата»:
– Після того як поліція з’ясувала, що ми зі Слоуном відповідальні за арешт вашого приятеля Хакіма Бішари, Слоун виступив на боці Корони й усе спихнув на мене. Мене засудили до двох років за ґратами за перекручення судочинства, тоді як його звільнили від покарання. Ніби було недостатньо того, що я опинився в буцегарні, йому ще й вдалося взяти під свій контроль «Меллор тревел». Та ще й стверджувати, що він єдиний, хто може врятувати компанію, поки її голова перебуватиме у в’язниці, й акціонери на це купилися.
– Але як мажоритарний акціонер ви все одно мали б зберегти загальний контроль?
– Не в акціонерній компанії, як ви вже могли дізнатися, коли Бішара потрапив під підозру. Вони навіть не надсилають мені протоколів засідань ради директорів. Але Слоун не усвідомлює, що у мене є дехто всередині, хто добре інформує мене про стан справ.
– Джим Ноулс?
– Ні. Цей мерзотник мене зрадив, як тільки мене заарештували, і навіть запропонував обрати Слоуна керівником фірми. За це Ноулс став його заступником із підвищеною зарплатнею.
– Маленька затишна домовленість, – кивнув Себастьян. – Але ж ви, мабуть, звернулися до юристів.
– Звернувся. Але вони були достатньо обережні, щоб не порушити закон, тому я небагато міг із цим вдіяти. Але ви можете.
Себ відпив чаю, поки Меллор розгортав другий «КітКат»:
– Що ви маєте на увазі?
– Як ви й сказали, пане Кліфтон, я і досі мажоритарний акціонер «Меллор тревел», але підозрюю, що до мого виходу на волю ці акції не будуть вартими паперу, на якому вони надруковані. Але якби я продав їх вам за один фунт…
– У чому зиск?
– Немає зиску, хоча й у нас були свої розбіжності в минулому. Моєю єдиною метою є помста: я хочу викинути Едріена Слоуна та Джима Ноулса з правління та з компанії, щоб вони отримали належне, і не можу вигадати нікого, хто виконав би цю роботу краще за вас.
– А що ви сподіваєтесь отримати навзаєм?
Себастьян зробив паузу і, споглядаючи Меллору просто в вічі, додав:
– Коли ви вдихнете повітря свободи?
Пролунала сирена, попереджаючи, що їм лишилося усього десять хвилин.
– Це може статися нескоро, – зітхнув Меллор, переламуючи навпіл шоколадний батончик. – Зараз мені мають пред’явити нове звинувачення, про яке ви навіть не підозрюєте.
Себастьян вирішив не тиснути на нього. Час минав, й у нього лишалося іще кілька запитань, які вимагали відповідей, перш ніж він міг би розглянути пропозицію Меллора.
– Але, зрештою, ви ж виберетеся.
– І коли я це зроблю, то буду очікувати, що мій п’ятдесят один відсоток акцій «Меллор тревел» мені повернуть у повному обсязі, також за один фунт.
– Тоді навіщо це «Фартинґсу»?
– Ви самі зможете призначити голову правління й керувати компанією. «Фартинґс» також зможе отримувати винагороду за обслуговування, одержуючи при цьому двадцять відсотків річного прибутку «Меллор тревел», що, на мою думку, більш ніж справедливо, і ви погодитеся з цим. Ви також отримаєте додаткове задоволення, коли вдруге приберете Едріена Слоуна з посади. Все, що я проситиму за це, – отримувати копію протоколу кожного засідання правління й зустрічатися з вами раз на квартал.
Сирена пролунала вдруге. П’ять хвилин.
– Я маю подумати, а коли вирішу, зателефоную вам.
– Ви не зможете мені зателефонувати, пане Кліфтон. В’язні не мають права приймати вхідні дзвінки. Я зателефоную вам у банк наступної п’ятниці о десятій ранку, що дасть вам більш ніж достатньо часу, аби прийняти рішення.
Сирена пролунала втретє.
* * *
Джессіка зиркнула на годинник, коли Себастьян зайшов у передпокій і повісив плащ на вішак.
– Ти таки зумів встигнути вчасно, – промовила вона й неохоче поцілувала батька в щоку.
Себастьян посміхнувся:
– Тож де ти хочеш повечеряти, юна леді?
– У барі Гаррі.
– У Лондоні чи Венеції? – запитав він, коли вони заходили до вітальні.
– Цього разу в Лондоні.
– Не думаю, що зможу отримати столик за такий короткий термін.
– Я вже забронювала.
– Звісно, хто б сумнівався. Є іще щось, про що я мав би знати? – поцікавився Себ, наливаючи собі нерозбавленого віскі.
– Це не те, що ти маєш знати, – шпетила Джессіка, – це те, що ти забув.
– Ні в якому разі.
Немов фокусник, Себастьян витягнув подарунок із внутрішньої кишені піджака.
– Це те, що я думаю? – запитала Джессіка й уперше посміхнулася.
– Звісно, це те, про що ти натякала упродовж останніх кількох тижнів.
Джессіка обійняла батька.
– Дякую, татку, – сказала вона, зриваючи обгортковий папір і відкриваючи маленьке тонке пуделко.
– Мені пробачили? – поцікавився Себастьян, коли Джессіка застібала годинник «Варгол свотч» на своєму зап’ястку.
– Тільки якщо ти не забув про подарунок для мами.
– Але ж сьогодні не її день народження, – заперечив Себастьян. – Залишилося іще майже два місяці.
– Я це знаю, тату, але завтра у вас річниця шлюбу, – це на той випадок, якщо ти забув.
– Рятуйте! Я й справді забув.
– Але, на щастя, не забула я, – Джессіка вказало на красиво загорнуте пуделко з прикріпленою карткою на столі.
– І що всередині?
– Пара взуття від «Рейна», яке мама запримітила на Кінґс-роуд минулого тижня, але вважала, що воно надто дороге. Усе, що тобі лишилося зробити, це підписати картку.
Вони почули, як відчиняються вхідні двері, і Себастьян хутко написав на картці: «Це був незабутній рік. Кохаю, Себ».
– Як ти змогла за нього заплатити? – прошепотів він, кладучи авторучку назад до кишені.
– Твоєю кредитною карткою, певна річ.
– Боже, допоможи твоєму чоловікові! – промовив Себастьян, коли до кімнати зайшла Саманта.
– Поглянь, що татко подарував мені на день народження! – похизувалася Джессіка, демонструючи свою руку.
– Який чудовий дарунок, – похвалила Саманта, милуючись годинником із зображенням «Супу Кемпбелла»[9] на циферблаті.
– Я щось і для тебе маю, кохана, – мовив Себастьян, беручи пуделко зі столу і сподіваючись, що чорнило вже висохло. – З ювілеєм! – додав він, перш ніж підхопити дружину на руки.
Саманта поглянула через плече чоловіка й підморгнула доньці.
* * *
Арнольд Гардкасл приєднався до Хакіма та Себастьяна в кабінеті голови правління уже втретє за цей тиждень.
– У вас було достатньо часу, щоб розглянути пропозицію Меллора? – поцікавився Хакім, коли юридичний радник банку сів навпроти них.
– Безперечно, – підтвердив Арнольд, – і, без сумніву, це справедлива пропозиція, але маю запитати, чому Меллор вибрав для передачі компанії вас серед усіх інших людей?
– Бо він ненавидить Едріена Слоуна навіть більше, ніж нас? – запропонував версію Себ. – І не забувайте, що Слоун відповідальний за те, що йому не вдалося захопити наш банк.
– У Сіті є й інші банки, – зауважив Арнольд.
– Але ніхто не знає, як він працює, так само добре, як Слоун, – відповів Хакім. – Ви спілкувалися з адвокатами Меллора, щоб з’ясувати, чи вважають вони цю угоду реальною?
– Цілком реальною, – підтвердив Арнольд. – Хоча і їхній старший партнер зізнався, що був здивований так само, як і ми. Гадаю, що він найкраще це підсумував, коли припустив, що це може бути справа рук диявола, з яким ви знаєтесь.
– А коли Меллора випустять? – поцікавився Себастьян.
– Ще нескоро, – сказав Арнольд, – адже йому висувають додаткові звинувачення.
– Нові звинувачення? – здивувався Хакім.
– Операції з фальшивими грішми. А також шахрайство.
– Не можу повірити, що Меллор вчинив би щось таке дурне, особливо коли він уже був під вартою.
– Якщо ви замкнені в тюремній камері цілими днями, – зауважив Арнольд, – підозрюю, що ваш розум може затьмаритися, особливо якщо у вас на гадці лише думка про те, як порахуватися з тими, хто відповідальний за ваше перебування за ґратами.
– Маю визнати слушність цього зауваження, – погодився Хакім, – бо якби ви двоє не наглядали за мною, коли я перебував у в’язниці, лише Бог знає, до чого я міг би там додуматися.
– Я все ще не впевнений щодо цієї угоди, – зізнався Себастьян. – Все якось занадто просто. Не забувайте, що якби Меллор проковтнув цвях, то витягнув би коркотяг.
– Тоді, можливо, нам варто відмовитися від цієї угоди, – запропонував Арнольд.
– І дозволити Слоуну продовжувати зловживати своїм становищем, водночас багатіючи щохвилини? – нагадав їм Себастьян.
– Слушний аргумент, – зауважив Хакім. – І хоча я ніколи не вважав себе мстивим чоловіком, мені було б приємно бачити, як Слоун нарешті зазнає краху. Але, можливо, ми із Себом сприймаємо це занадто особисто і маємо просто поглянути на цю угоду по суті. Яка ваша думка, Арнольде?
– Немає сумнівів, що за звичних обставин це було б вигідною угодою для банку, але після вашого минулого досвіду контактів із Меллором, можливо, було б розумно, якби я повідомив Комітет із етики Банку Англії, що ми розглядаємо можливість укласти ділову операцію з кимось, хто перебуває у в’язниці. Якщо вони не заперечуватимуть, то чом би нам і не погодитися?
– Це, безумовно, найкраще рішення, – визнав Хакім. – Чому б вам не зробити цього, Арнольде, і не повідомити мені про результат?
– І мені не треба вам нагадувати, – додав Себастьян, – що Меллор телефонуватиме мені о десятій ранку в п’ятницю.
– Треба переконатися, що він телефонуватиме не за наш кошт, – зауважив Хакім.
* * *
Вони вдвох сиділи відокремлено в кінці бару, щоб бути певними, що їх ніхто не чує.
– Коли замислюся, – сказав Ноулс, – то дивуюся, як ви стали директором туристичної компанії. Зрештою, я ніколи не чув, щоб ви десь відпочивали.
– Мені байдужі іноземці, – пояснив Слоун. – Їм не можна вірити.
Бармен наповнив склянку джином.
– Але у будь-якому разі я не прагну плавати і лежати на пляжі засмагаючи – це не мій тип розваг. Вважаю за краще залишатися в Англії та насолоджуватися кількома днями полювання або самостійно вештатися пагорбами. І майте на увазі, не думаю, що буду займатися туристичним бізнесом довго.
– Є щось, про що я мав би знати?
– У мене була одна-дві пропозиції щодо «Меллор тревел», які дозволили б нам обом вийти на пенсію.
– Але Меллору все ще належить п’ятдесят один відсоток компанії, тому він у кінцевому підсумку стане й головним бенефіціаром.
– Я не планував продавати компанію, – заперечив Слоун, – лише її активи. Позбуватися активів – це нова гра в Сіті, і до того часу, як Меллор допетрає, що ми задумали, у нього взагалі не залишиться компанії, лише її оболонка.
– А коли він вийде з в’язниці…
– Мене вже там давно не буде, я житиму в місці, де немає договору про екстрадицію з Великою Британією.
– А як щодо мене? Я ж залишуся в банку.
– Ні-ні! До того часу ви вийдете зі складу ради директорів на знак протесту. Але не раніше, ніж на ваш рахунок у швейцарському банку впаде велика сума грошей.
– Скільки часу вам знадобиться, щоб закрити угоду?
– Я не поспішаю. Наш заочний керівник в осяжному майбутньому нікуди не подінеться, а до цього часу наш пенсійний план вже буде реалізовано.
– Ширяться чутки, що «Томас Кук і Ко» зацікавлені купити нашу компанію.
– Цього не станеться, поки я голова правління, – запевнив Слоун.
* * *
– На першій лінії пан Меллор, – повідомила Рейчел, усвідомлюючи, що вона перериває ранкову зустріч Себастьяна з директором валютного департаменту банку.
Себ зиркнув на годинник. Десята нуль-нуль.
– Ви не проти, якщо я відповім? – промовив він, беручи слухавку.
– Не заперечую, – відгукнувся Віктор Кауфман, добре знаючи, хто зараз на іншому кінці дроту.
– З’єднайте із ним, Рейчел. Доброго ранку, пане Меллор, це Себастьян Кліфтон.
– Ви вже вирішили, пане Кліфтон?
– Атож, вирішив і можу вас запевнити, що «Фартинґс» дуже серйозно поставився до вашої пропозиції. Однак після довгих роздумів рада директорів вирішила, що це не той тип бізнесу, яким бажає займатися банк, і тому…
Лінія стихла.
12
Десмонд Меллор годинами лежав на тонкому матраці з кінського волосу, поклавши голову на тверду, як камінь, подушку. Він утупився в стелю, намагаючись збагнути, що йому робити зараз, коли Кліфтон відхилив його пропозицію. Думка про те, що Едріен Слоун його одурив, водночас знищивши його компанію, робила в’язня параноїком.
Раптом двері камери відчинилися, і черговий офіцер гукнув, хоча й перебував лише за кілька метрів:
– Прогулянка!
Щодня по обіді бранців випускали з камер на годину і дозволяли їм гуляти на подвір’ї, тренуватися й теревенити зі своїми товаришами по нещастю, щоб ті могли обміркувати свій наступний злочин до того, як їх звільнять.
Меллор зазвичай шукав компанії тих, хто сидів уперше і не мав наміру повертатися до злочинного життя. Його потішило, що він буквально наткнувся на прогулянці на свого першого випускника Ітона (марихуана) і випускника Кембриджа (шахрайство). Але не сьогодні. Він уже вирішив, з ким йому потрібно перебалакати приватно.
Меллор обійшов подвір’я двічі, перш ніж помітив Неша, який ступав самотньо за кілька кроків попереду. Не так багато в’язнів хотіли провести цілу годину в компанії найманого вбивці, котрий, здавалося, провів у в’язниці все своє життя, і його не хвилювало, якщо проведе кілька днів у карцері за напад на одного з бранців, який його роздратував. Останньою його жертвою став кухар, котрий не насипав Нешу додаткової порції смаженої картоплі й отримав за це обпечену руку.
Меллор ще раз повторив про себе добре підготовлений текст, перш ніж нарешті наздогнати Неша, хоча просте привітання «Відвали!» мало не змусило його знову замислитися. Якби Меллор не був у відчаї, він швидко пішов би собі далі.
– Мені потрібна порада.
– То знайди собі адвоката.
– Адвокат не порадить у моїй справі, – сказав Меллор.
Неш уважніше поглянув на нього:
– Краще, щоб це не був якийсь підступ, бо якщо ти якийсь бісів сексот, то проведеш решту терміну у тюремній лікарні. Я чітко дав зрозуміти?
– Цілком, – підтвердив Меллор, раптом второпавши значення словосполучення «жорсткий чоловік», але вже було запізно відступати.
– Гіпотетично… – почав Меллор.
– Що це за лайно?
– Скільки платять найманим убивцям?
– Якщо ти поліційна шмата, – сказав Неш, – порішу тебе задурно.
– Я бізнесмен, – випалив Меллор.
Хоча його серце все ще калатало, як шалене, він уже не відчував страху.
– І мені потрібні послуги професіонала.
Неш обернувся до нього:
– Залежить від того, якої саме послуги ти шукаєш. Як і в будь-якому добре керованому бізнесі, наші ціни гнучкі та конкурентоспроможні, – додав він із тонкою посмішкою і показав три зуби. – Якщо треба просто когось налякати – зламана рука, зламана нога – це коштуватиме вам тисячу. Кілька тисяч – якщо він має зв’язки, і ще набагато більше – якщо має охоронців.
– У нього немає ніяких вартих уваги зв’язків і захисту
також.
– Це полегшує ситуацію. То що тобі треба?
– Я хочу, щоб декому скрутили в’язи, – тихо промовив Меллор. Неш уперше виглядав зацікавленим. – Але ніхто не повинен вистежити мене як замовника.
– За кого ти мене маєш, клятий аматоре?
– Якщо ви такий професіонал, – зауважив Меллор, беручи ініціативу до своїх рук, – то як опинилися тут? – «Завжди давай відсіч хуліганові», навчав його старий, і тепер він вирішив з’ясувати, наскільки гарною була ця порада.
– Гаразд, гаразд, – замирився Неш. – Але це буде недешево. Вертухаї ніколи не зводять із мене своїх сраних очей. Вони читають мої листи, перш ніж я їх отримаю, і слухають мої телефонні дзвінки, – пробурчав він, – хоча я знаю, як це обійти. Тож мій єдиний шанс – влаштувати щось під час візиту до в’язниці. Але навіть тоді камери стеження наглядають за мною, і тепер у них є ще й довбаний експерт із читання по губах, котрий стежить за кожним моїм словом.
– То кажете, що це неможливо?
– Ні. Просто дорого. І це станеться не завтра вранці.
– І яка ціна?
– Десять тисяч аванс, ще десять – у день похорону.
Меллор був здивований, як дешево коштувало життя людини, хоча йому було байдуже думати про наслідки, якщо йому не вдасться здійснити другий платіж.
– Відвали, – твердо промовив Неш, – інакше вертухаї щось запідозрять. Якщо ти зашнуруєш черевики перед тим, як покинути подвір’я, я знатиму, що ти серйозно. Інакше не турбуй мене більше.
Меллор додав кроку й приєднався до кишенькового злодія, котрий міг зняти вашого годинника, а ви навіть не помітили б цього. Фокус за ґратами, а професія назовні. Джонні Пройдисвіт міг заробляти по сто тисяч на рік без оподаткування, і це рідко закінчувалося вироком довшим, ніж на шість місяців.
Пролунала сирена, щоб попередити в’язнів, що їм час повертатися до своїх камер. Меллор став на одне коліно і зав’язав шнурівки на черевику.
* * *
Леді Вірджинія ніколи не мала приємності навідуватися до в’язниці суворого режиму в «Белмарші». Вона так відрізнялася від спокійнішої атмосфери Форд-оупен, де в суботу вдень вони пили чай та їли печиво. Але позаяк Меллору висунули інше, серйозніше звинувачення, його перевели зі «Саду Англії» у «Пекельне болото», де сиділи лише рецидивісти.
Особливо їй не подобалося, коли шукали наркотики в місцях, які б ніколи не спали їй на гадку, і чекати, поки відчинять або зачинять ворота, перш ніж дозволять їй просунутися іще на кілька ярдів. І галас був невпинний, ніби одночасно давали концерт із пів дюжини рок-гуртів. Коли ж її нарешті завели до великої кімнати з білими стінами та без вікон, вона підвела очі й побачила, як із кругового балкона над ними кілька офіцерів оглядали відвідувачів, тоді як камери стеження ніколи не припиняли свій рух. Але найгірше те, що їй доводилося отиратися навіть не серед робітничого класу, а серед кримінальних братчиків.
Однак можливість заробити трохи зайвої готівки, безумовно, допомогла полегшити приниження, хоча навіть це не змогло б зарадити в її останній проблемі.
Того ранку Вірджинія отримала ретельно сформульованого листа від старшого партнера Ґудмена Дерріка. Той ввічливо, але рішуче просив повернути упродовж тридцяти днів близько двох мільйонів фунтів стерлінґів, отриманих за фальшивими вимогами, інакше йому не залишиться іншого виходу, як звернутися до суду від імені свого клієнта.
У Вірджинії не було навіть двох тисяч фунтів, не кажучи вже про два мільйони. Вона негайно ж зателефонувала своєму адвокату й попросила його домовитися про зустріч із сером Едвардом Мейкпісом – у сподіванні, що йому вдасться знайти якесь рішення. Аристократка не була оптимісткою. Можливо, настав час нарешті прийняти запрошення далекого кузена відвідати його ранчо в Арґентині. Він регулярно нагадував їй про свою пропозицію під час щорічного візиту до Коудрей-парку в супроводі табуна коней для гри поло та зграйки вродливих молодиків. І ті, й інші змінювалися з кожним його візитом. Лише одне могло бути гіршим, ніж провести кілька років на ранчо в Арґентині, – провести кілька років у такому місці, як це.
Вірджинія припаркувала свого «морріс-мінора» між «роллс-ройсом» та «остіном A40», перш ніж підійти до стійки реєстрації.
* * *
Меллор сидів сам-один у кімнаті для відвідин, коштовні хвилини танули, а Вірджинії все не було. Вона зроду не з’являлася вчасно, але оскільки інших відвідувачів у нього не було, то й не міг скаржитися.
Він озирнувся по кімнаті, зупинивши погляд на Неші, який сидів навпроти фарбованої білявки, котра наклала густий шар червоної помади на вуста, була одягнена в білу блузку без бюстгальтера та чорну шкіряну міні-спідницю. Це було ознакою того, у якому відчаї був Меллор, задивившись на неї.
Він уважно спостерігав за ними, як і кілька офіцерів із балкона нагорі. Вони, здавалося, не розмовляли між собою, але потім здогадався, що лише тому, що їхні губи не ворушяться, це не означає, що вони не спілкуються. Більшість людей могли б вирішити, що вони чоловік і дружина, та позаяк Неш був геєм, це могло бути лише бізнесом. І Меллор знав, чию справу вони обговорювали.
Він підвів погляд, коли Вірджинія з’явилася за його столиком, тримаючи в руках горнятко чаю та шоколадний батончик. Він згадав, що Себастьян Кліфтон купив йому два батончики.
– Є якісь новини про дату вашого суду? – запитала Вірджинія, займаючи місце навпроти в’язня.
– Я уклав угоду, – повідомив Меллор. – Погодився визнати свою провину за меншим звинуваченням в обмін на коротший термін – іще чотири роки, загалом шість. За гарної поведінки зможу вийти за три.
– Не так і довго, – промовила Вірджинія, намагаючись надати своїм словам оптимізму.
– Достатньо довго, щоб Слоун знекровив мою компанію. Коли я вийду, у мене не залишиться нічого, окрім вивіски над вхідними дверима.
– Чи можу я чимось допомогти?
– Можете, саме тому я і хотів зустрітися. Мені потрібно десь дістати десять тисяч фунтів – якнайшвидше. Заповіт моєї матері нарешті вступив у силу, і хоча вона залишила все мені, у неї була тільки одна річ, котра мала якусь цінність, – маєток у Селфорді. Місцевий агент із нерухомості встиг продати його за дванадцять тисяч, і я доручив їм виписати чек на ваше ім’я. Мені потрібно, щоб хтось забрав гроші якнайшвидше.
– Я поїду до Селфорда у вівторок, – пообіцяла Вірджинія, оскільки в понеділок вона мала одну важливішу зустріч. – І що ви хочете, щоб я зробила з грішми?
Меллор зачекав, поки його омине камера, перш ніж озватися знову:
– Мені потрібно, щоб ви передали десять тисяч готівкою одному комерційному партнерові. Решта залишиться вам.
– Як я його впізнаю?
– Її, – виправив Меллор. – Погляньте ліворуч від мене, і ви побачите білявку, яка розмовляє з хлопцем, схожим на боксера, котрий виступає у важкій вазі.
Вірджинія зиркнула праворуч і не могла пропустити двох персонажів, які виглядали так, ніби могли бути статистами у «Свіні»[10].
– Бачите її?
Вірджинія ствердно кивнула.
– Ви зустрінетеся з нею в Музеї науки. Вона чекатиме біля Ракети Стівенсона на першому поверсі.
– Щойно я їх отримаю, зателефоную вам і повідомлю деталі.
Це мав бути перший візит Вірджинії до Музею науки.
13
– Дозвольте розпочати, леді Вірджиніє, з нагадування, що стосунки між адвокатом і його клієнтом є конфіденційними, тому все, що ви мені скажете стосовно цієї справи, не може й ніколи не вийде за межі цієї кімнати. Однак не менш важливо, – продовжив сер Едвард Мейкпіс, – наголосити, що якщо ви не повністю відверті зі мною, я не зможу дати вам найкращу пораду.
9
Campbell Soup Company – американська компанія з переробки харчових продуктів і закусок, створена 1869 року. Бляшанка «Супу Кемпбелла» 1961-го потрапила на мистецький проєкт Енді Ворхола і стала символом поп-арту.
10
«Свіні» – британський телевізійній серіал 1974–1978 рр. про двох учасників «Летючого загону», філії столичної поліції, що спеціалізувався на боротьбі зі збройними грабунками та жорстокими злочинами в Лондоні.