Читать книгу Людиною він був - Джеффри Арчер - Страница 5

6

– Хочеш почути кепські новини? – запитав Джайлз, заходячи до кабінету Ґріффа Гаскінса і падаючи у крісло навпроти чоловіка, котрий закурював уже четверту цигарку протягом ранку.

– Тоні Бенна знайшли п’яним у борделі?

– Гірше. Моя сестра працюватиме на виборах на консерваторів.

Гріфф Гаскінс і собі упав у крісло і якийсь час мовчав.

– Грізний супротивник, – врешті-решт вичавив він із себе. – А як подумаю, що це я навчив її усього, що вона знає… І не в останню чергу, як треба боротися за мандат.

– А буде ще гірше. На час кампанії вона житиме зі мною на Сміт-сквер.

– Тоді викинь її на вулицю, – запропонував Ґріфф, і це прозвучало так, ніби він мав на увазі саме це.

– Не можу. Бо насправді власниця будинку – вона. Я завжди лише винаймав його.

Це заткнуло Ґріффу пельку на кілька хвилин, але він швидко оговтався:

– Тоді нам доведеться цим скористатися. Якщо Карін зможе дізнаватися щоранку її порядок денний, ми завжди на крок випереджатимемо її.

– Класна ідея, – визнав Джайлз, – за винятком того, що я не можу бути певним, на чиєму боці моя дружина.

– Тоді викинь на вулицю її.

– Не думаю, що це додасть мені голосів жінок.

– Тоді доведеться покладатися на Маркгема. Попроси його підслуховувати її телефонні дзвінки, відкривай її пошту, якщо потрібно.

– Маркгем голосує за консерваторів. Завжди.

– У вашому домі є хоча б хтось, хто підтримує Лейбористську партію?

– Сильвіна, наша прибиральниця. Але вона не дуже добре тямить в англійській, і я не впевнений, що вона має право голосу.

– Тоді мусиш тримати очі та вуха відкритими, бо я хочу знати все, що робить твоя сестра щохвилини кожного дня. На які виборчі округи націлена, які провідні торі будуть відвідувати ці виборчі округи й усе інше, що тільки можна буде дізнатися.

– Вона також намагатиметься дізнатися, що задумав я, – поскаржився Джайлз.

– Тоді будемо годувати її дезінформацією.

– Вона розкусить мене вже на другий день.

– Можливо, але не забувай, що в тебе набагато більше досвіду, ніж у неї, якщо йдеться про вибори. Вона хутко вчитиметься і покладатиметься на мого відповідника.

– Ти його знаєш?

– Джон Лейсі, – сказав Ґріфф. – Знаю його краще за власного брата. Я грав Каїна його Авеля більше тридцяти років.

Він загасив цигарку й запалив наступну.

– Вперше я зустрівся з Лейсі 1945 року, Еттлі опонував «бульдогу» Черчиллю, і з того часу він облизує рани, як ротвейлер.

– Тоді візьмемо Клема Еттлі для натхнення і зробимо те, що він зробив із Черчиллем.

– Тоді, ймовірно, це будуть його останні вибори, – зауважив Ґріфф, наче розмовляв сам із собою.

– І наші теж, – сказав Джайлз, – якщо програємо.

* * *

– Якщо ви живете в одному будинку з вашим братом, – сказав Лейсі, – то варто цим скористатися.

Емма поглянула через стіл на керівника виборчої кампанії й відчула, що швидко дізнається про його спосіб мислення. Лейсі мав зріст близько п’яти футів і семи дюймів, і хоча він зроду-віку не займався ніяким спортом, окрім виборчих перегонів від Лейбористської партії, на ньому не було ні грама зайвої ваги. Добродій, котрий вважав сон розкішшю, яку він не міг собі дозволити, не вірив в обідні перерви, ніколи не курив і не пиячив і лише визнавав можливість поклонитися в неділю вранці єдиній істоті, яку вважав важливішою за свого лідера. Рідке сиве волосся робило його старішим, ніж він був насправді, а пронизливі блакитні очі не припиняли стежити за вами.

– Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла Емма.

– Як тільки ваш брат вийде з дому вранці, я маю знати, які округи він планує відвідати та яких досвідчених політиків-лейбористів супроводжуватиме, щоб працівники нашого штабу вже могли їх чекати, коли ті вийдуть із потяга.

– Це доволі підступно, чи не так?

– Будьте певні, леді Кліфтон…

– Мене звуть Емма.

– Еммо. Ми намагаємося виграти не змагання з перепічки на вашому місцевому сільському святі, а загальні вибори. Ще вищими ставки бути просто не можуть. Необхідно розглядати кожного соціаліста як ворога, бо це тотальна війна. Наша робота – переконатися, що через чотири тижні нікого з них не оберуть, зокрема й вашого брата.

– Мені знадобиться трохи часу, щоб звикнути до цього.

– У вас є двадцять чотири години, щоб усе осягнути. І ніколи не забувайте: ваш брат найкращий, а Ґріфф Гаскінс – найгірший, що робить їх надзвичайно грізним тандемом.

– І з чого мені починати?

Лейсі підвівся з-за столу й підійшов до великої таблиці, що висіла на стіні.

– Це шістдесят два суперечливих округи, в яких ми маємо виграти, якщо сподіваємося сформувати наступний уряд, – сказав він іще до того, як Емма підійшла ближче. – У кожному з них потрібна перевага хоча б у чотири відсотки, щоб змінити ситуацію. Бо якщо обидві провідні партії отримають по тридцять одному мандату із цих місць, – він постукав по діаграмі, – парламент опиниться у підвішеному стані. Якщо хтось із них зможе отримати десять мандатів, у парламенті вони матимуть двадцять голосів. Ось якою важливою є наша праця.

– А як щодо інших шестисот місць?

– Більшість із них уже визначені задовго до того, як відкриють урни для голосування. Нас цікавлять лише місця, де підраховують голоси, а не констатують їх. Звісно, буде один-два сюрпризи, вони завжди трапляються, але ми не маємо часу з’ясувати, якими саме вони будуть. Наша робота – зосередитися на шістдесяти двох округах, що іще вагаються, і спробувати забезпечити, щоб кожен із них мав свого депутата парламенту від консерваторів.

Емма уважніше придивлялася до довгого переліку місць, починаючи з найвіддаленішого, Бесілдона, з перевагою у двадцять два голоси на користь лейбористів, де виникала потреба здобути всього одну десяту відсотка.

– Якщо ми не зможемо виграти ці вибори, – зауважив Лейсі, – доведеться терпіти ще п’ять років лейбористського правління.

Його палець опустився в нижню частину діаграми:

– А в Ґрейвзенді знадобиться аж чотири цілих та одна десята відсотка. Якби досягнути переваги по всій країні, це гарантувало б консерваторам перевагу в тридцять мандатів.

– А що означають сім квадратиків поряд із кожним виборчим округом?

– Слід кожен із них заповнити до дня виборів.

Емма вивчала назви: кандидат, обов’язкова перевага, агент, голова, керівники, прийнятий округ, ПЗВ.

– Є три округи, на яких досі немає кандидата, – помітила Емма, недовірливо вивчаючи таблицю.

– Вони їх отримають іще до кінця цього тижня, інакше доведеться здати їх лейбористам, і ми не збираємося такого допускати.

– Але що, коли ми не зможемо знайти годящого кандидата за такий короткий термін?

– Ми обов’язково когось знайдемо, – запевнив Лейсі, – навіть якщо це якийсь сільський ідіот, і з нашого боку в парламенті вже сидять один-двоє таких, дехто з них – у безпечних місцях.

Емма засміялася, коли її погляд зупинився на заголовку «Прийнятний округ».

– Забезпечений мандат поруч із сусіднім виборчим округом, що вагається, – пояснив Лейсі. – Йому потрібна допомога досвідченого агента, менеджера, навіть гроші, коли це потрібно. У нас є резервний фонд із достатньою кількістю грошей, щоб миттєво забезпечити будь-яке місце в країні десятьма тисячами фунтів стерлінґів.

– Авжеж, я про це дізналася під час минулих виборів, коли працювала у Вест Кантрі, – сказала Емма. – Але я виявила, що деякі округи співпрацюють краще за інших.

– І переконаєтесь, що те саме відбувається по всій країні. Голови місцевих осередків, котрі вважають, що знають, як вести кампанію краще за нас, скарбники, котрі воліють швидше програти вибори, ніж розлучитися з пенні, що лежить на поточному рахунку, депутати парламенту, котрі стверджують, що можуть втратити свої місця, навіть якщо у них буде перевага у двадцять тисяч голосів. Щоразу, коли виникатимуть подібні клопоти, саме вам доведеться телефонувати голові округу та вправляти йому мізки. Не в останню чергу тому, що вони не ігноруватимуть агента, навіть високого ранґу, особливо тому, що всі знають про ваш вплив на Неньку.

– Неньку?

– Даруйте, – вибачився Лейсі. – Це агентурний псевдонім нашої керівниці.

Емма посміхнулася.

– А що таке ПЗВ? – запитала вона, зупинивши палець на нижньому рядку.

– Пенсіонери за віком, – пояснив Лейсі, – хоча вони цілком можуть вирішити, хто переможе на виборах, оскільки, якщо припустити, що вони зможуть взяти участь у них, то, найімовірніше, проголосують. І навіть якщо вони не можуть ходити, ми надамо їм автівку та водія, щоб відвезти їх до найближчої дільниці. Коли я був молодим агентом, то навіть допомагав одному виборцю дістатися на виборчу дільницю на ношах. І лише коли я приніс його додому, він зізнався, що голосував за лейбористів.

Емма намагалася зберегти серйозність.

– Ну, – нарешті здався Лейсі, – ПЗВ насправді означає проблеми з врахуванням, таких буде по кілька щодня. Але я спробую забезпечити, щоб ви мали справу лише з реально складними, бо більшу частину часу ви будете в дорозі, поки я працюватиму тут у штабі.

– А є якісь гарні новини? – поцікавилася Емма, продовжуючи вивчати діаграму.

– Є. Ви можете не сумніватися, що наші опоненти зіштовхуються з такими самими клопотами, як і ми, й дякуйте Богові, що у нас немає поля з позначкою «Профспілки».

Лейсі звернувся до своєї підопічної:

– Мені кажуть, що ви добре знайомі з методами Ґріффа Гаскінса, правиці вашого брата. Я знаю його вже багато років, хоча насправді не знаю взагалі, то як він любить працювати?

– Абсолютно безжально. Не вірить нікому на слово, працює, як скажений, і вважає всіх торі породженням пекла.

– Але ми обоє знаємо, що у нього є одна велика слабкість.

– Це правда, – сказала Емма, – але він ніколи не пиячить під час передвиборчої кампанії. Насправді він не висмокче жодної краплі, доки не порахують останній голос в останньому окрузі, а вже тоді, вигравши чи програвши, напивається як чіп.

* * *

– Бачу, що останнє опитування громадської думки дає лейбористам два відсотки переваги, – зауважила Карін, відводячи погляд від своєї газети.

– Не треба політики за сніданком, будь ласка, – благав Джайлз. – І, звісно, ні слова, поки Емма тут.

Карін посміхнулася через стіл своїй зовиці.

– Ти помітив, що твоя колишня дружина знову повернулася на перші шпальти? – запитала Емма.

– Що вона зробила цього разу?

– Схоже, леді Вірджинія забирає Фредді з престижної початкової школи у Шотландії. Вільям Гікі натякає, що причиною знову став брак грошей.

– Я ніколи не думав, що ти читаєш «Експрес», – насміхався Джайлз.

– Сімдесят три відсотки його читачів підтримують Марґарет Тетчер, – парирувала Емма, – саме тому я не витрачаю часу на «Міррор».

Коли задзеленчав телефон, Джайлз миттю покинув стіл і, не звертаючи уваги на телефон на серванті, пішов у коридор, щільно зачинивши за собою двері.

– Куди він вирушає сьогодні? – прошепотіла Емма.

– Ставлю на п’ятий, – відповіла Карін, – хоча охоче повідомлю, що водій везе його на Педдінґтон.

– Редінґ – три і сім десятих відсотка, Бат – два і дев’ять десятих відсотка, Бристольські доки – один і шість десятих відсотка, Ексетер – два і сім десятих відсотка і Труро…

– Це не може бути Труро, – заперечила Карін. – Сьогодні ввечері у нього зустріч у Будинку транспорту, тож він не зміг би повернутися вчасно.

Вона взяла паузу, коли до кімнати зайшов Маркгем зі свіжою порцією кави.

– З ким розмовляв мій брат по телефону? – невимушено запитала Емма.

– З паном Деннісом Гілі.

– А, так, і вони збираються?..

– До Рідінґа, міледі, – закінчив мажордом, наливаючи Еммі філіжанку кави.

– З вас би вийшов чудовий шпигун, – похвалила Емма.

– Спасибі, міледі, – відгукнувся Маркгем перед тим, як зібрати тарілки й вийти з кімнати.

– Звідки ти знаєш, що він уже не шпигує? – прошепотіла Карін.

7

Якби хтось попросив Емму пояснити, що сталося упродовж наступних двадцяти восьми днів, вона описала б їх як одну довгу маячню. Дні, які починалися з того, що вона стрибала в автівку о шостій годині ранку, мчала стрімко, поки не засинала, здебільшого у порожньому вагоні потяга або в задній частині салону літака, близько першої години ночі.

Джайлз працював приблизно в такому ж режимі: ті самі види транспорту, ті самі години праці, хоча й різні округи. Настільки різні, що вони не могли постійно підглядати одне за одним, і їхні шляхи рідко перетиналися.

Соціологічні опитування послідовно давали Лейбористській партії перевагу в кілька балів, тож Джон Лейсі попередив Емму, що упродовж останнього тижня будь-якої виборчої кампанії електорат зазвичай підтримує уряд і владу. Емма цього не відчувала, коли виходила на вуличну агітацію, але їй було цікаво, чи виборці були просто ввічливими, коли помічали її блакитну розетку, а вона в той час питала, чи будуть вони голосувати за консерваторів. Щоразу, коли пані Тетчер відвідувала край і у неї питали думку про соціологічні опитування, вона завжди відповідала: «Липові опитування призначені для несерйозних людей. А третього травня голосуватимуть лише реальні люди».

Попри те, що вона та пані Тетчер спілкувалися лише один-єдиний раз протягом усієї двадцятивосьмиденної кампанії, Емма дійшла висновку, що лідерка її партії або дуже досвідчена акторка, або й справді вірить, що консерватори переможуть.

– Є два фактори, які жодні опитування не можуть врахувати, – сказала вона Еммі. – Скільки людей не бажають визнати, що проголосують за жінку-прем’єр-міністра, і скільки дружин не кажуть своїм чоловікам, що вперше голосуватимуть за консерваторів.

* * *

Останнього дня кампанії і Джайлз, і Емма були в Бристольських доках, а коли годинник вдарив десяту годину вечора й віддали останній голос, вони не почувалися достатньо впевненими, щоб передбачити остаточний результат. Обоє поквапилися повернутися назад до Лондона потягом, але в різних вагонах.

Джон Лейсі повідомив Еммі, що керівництво обох партій збереться у виборчих штабах – Центральному офісі консерваторів і Будинку транспорту лейбористів, політичних осередках, насаджених у різних куточках Сміт-сквер, де всі чекатимуть результатів голосування.

– До другої години ночі, – коротко поінформував її Лейсі, – вже визначиться тенденція, і ми, мабуть, уже знатимемо, хто формуватиме наступний уряд. До четвертої ранку в одній будівлі ще палатимуть вогні й святкування триватиме до світанку.

– А в іншій? – запитала Емма.

– Світильники почнуть гаснути близько третьої, коли переможені подадуться додому і зважуватимуть, кого звинувачувати, готуючись до опозиції.

– І яким, на вашу думку, буде результат? – поцікавилася Емма в головного агента напередодні опитування.

– Прогнози дають пройдисвіти та букмекери, – заперечив Лейсі. – Але яким би не був результат, – додав він, – працювати з Бристольською Боудікою[7] – висока честь.

Коли потяг дістався до Педдінґтона, Емма вистрибнула й схопила перше ж таксі. Повернувшись на Сміт-сквер, вона з полегшенням виявила, що Джайлза ще немає, але її чекав Гаррі. Вона хутко прийняла душ і перевдягнулася, перш ніж вони вдвох перебралися на інший бік площі.

Жінка була здивована тим, як багато людей її впізнавали. Деякі навіть аплодували, коли вона проходила повз них, а решта споглядали на неї у похмурому мовчанні. Потім посипалися привітання, Емма обернулася й побачила, як із автівки виходить її брат і махає рукою прихильникам своєї партії, перш ніж зникнути в Будинку транспорту.

Емма знову зайшла до обійстя, з яким вона дуже добре ознайомилася упродовж останнього місяця, і її зустріли там кілька провідних партійних діячів, із котрими вона контактувала під час виборчої кампанії. Люди обліпили телевізори у кожній кімнаті, прихильники, партійці та працівники Центрального офісу чекали перших результатів. Жодного політика серед них не було. Усі вони повернулися до своїх округів і чекали на звістку, чи й досі залишаються депутатами парламенту.

Результати в окрузі «Кройдон-централ» оголосили о першій двадцять три ночі, консерватори отримали на один і вісім десятих відсотка більше. Пролунали лише стримані ура, позаяк усі знали, що ніхто в парламенті вже не матиме переваги, а Джим Келлеґен буде змушений повернутися до палацу, де запитають, чи він спроможний сформувати уряд.

О першій сорок три ранку вигуки стали гучнішими, коли консерватори захопили Бесілдон, який на графіку Емми позначили як перевагу консерваторів у майже тридцять мандатів. Після цього результати почали надходити регулярно й швидко, зокрема й повторний перерахунок голосів у Бристольських доках.

На той час, коли пані Тетчер виїхала зі свого округу у Фінчлі одразу ж після третьої години ранку, у Будинку транспорту світло вже згасло. Коли ж вона увійшла до Центрального офісу, скептики раптово перетворилися на її прихильників, а старі прихильники з нетерпінням чекали, коли приєднаються до першої її адміністрації.

Лідерка опозиції зупинилася на півдорозі до сходів і виголосила коротку подяку. Емму зворушило те, що її ім’я було серед згаданих у промові. Потиснувши кілька простягнутих рук, пані Тетчер вийшла з будівлі за кілька хвилин, пояснивши, що її чекає напружений день. Емма замислилася, чи та взагалі ляже спати.

Трохи після четвертої ранку Емма востаннє зайшла до кабінету Джона Лейсі, щоб виявити, що той стоїть біля таблиці й заповнює останні результати.

– Який ваш прогноз? – запитала вона, оглядаючи море блакитних квадратиків.

– Виглядає, що матимемо більшість із перевагою в сорок мандатів, – відповів Лейсі. – Цього більш ніж достатньо, щоб керувати країною у найближчі п’ять років.

– А наші шістдесят два округи, що вагаються? – поцікавилася Емма.

– Ми виграли в усіх, окрім трьох, але вже втретє перераховують голоси у Бристольських доках, тому, може, ми дістанемо лише два.

– Гадаю, ми можемо дозволити Джайлзу залишити собі один, – прошепотіла Емма.

– Я завжди знав, що ви прихована мучениця, – зауважив Лейсі.

Емма подумала про свого брата й про те, як той зараз почувається.

– На добраніч, Джоне, – попрощалася вона. – І дякую за все. До зустрічі за п’ять років, – додала Емма й, покинувши будівлю, покрокувала до свого будинку на іншому боці площі, де планувала повернутися в реальний світ.

* * *

За кілька годин Емма прокинулася й виявила Гаррі, який сидів збоку на ліжку, тримаючи в руках горнятко з чаєм.

– Поснідаєш із нами, кохана, тепер, коли вже зробила свою справу?

Жінка позіхнула й потягнулася.

– Непогана ідея, Гаррі Кліфтон, бо настав уже час повертатися до праці.

– Який план на сьогодні?

– Маю повернутися до Бристоля. Треба зустрітися з новопризначеним керівником лікарні о третій дня, щоб обговорити з ним пріоритети на наступний рік.

– Задоволена своїм наступником?

– Не можу бути задоволеною більше. Саймон Докінз – першокласний адміністратор і був сумлінним заступником, тому сподіваюся, що передача влади відбудеться гладенько.

– Тоді не заважатиму тобі вдягатися, – промовив Гаррі, подав дружині чай і спустився вниз, щоб приєднатися до Джайлза за сніданком.

Той сидів у дальньому кінці столу, обкладений ранковими газетами, в яких гарних новин для нього не було. Цього дня політик уперше посміхнувся, коли в кімнату зайшов його шваґер.

– Як почуваєшся? – поцікавився Гаррі й поклав руку на плече своєму давньому товаришеві.

– У мене були й кращі ранки, – зізнався Джайлз, відсуваючи пресу вбік. – Але не варто скаржитися. Я пропрацював у міністерстві дев’ять із останніх чотирнадцяти років і все одно маю шанс займати таку ж посаду за п’ять років, бо не можу повірити, що ця жінка протримається довго.

Обоє чоловіків підвелися, коли до кімнати увійшла Емма.

– Вітаю, сестричко, – озвався Джайлз. – Ти була гідним суперником, і це – заслужена перемога.

– Дякую, Джайлзе, – відгукнулася Емма й обійняла брата, чого не робила останні двадцять вісім днів. – То що робитимеш сьогодні? – запитала вона, сідаючи в крісло біля нього.

– Сьогодні вранці мені доведеться здати свої печатки в офісі, щоб та жінка, – він постукав пальцем по світлині на першій шпальті «Дейлі експрес», – могла сформувати свою першу і, сподіваюся, останню адміністрацію. Тетчер має з’явитися в палаці о десятій, щоб отримати благословення від королеви, а потім із тріумфом в’їде на Давнінґ-стрит. Ти зможеш спостерігати за цим по телебаченню, але, сподіваюся, пробачиш мені, якщо не приєднаюся до тебе.

* * *

Після того як Емма закінчила збирати речі, Гаррі поставив їхні валізи біля вхідних дверей і долучився до дружини у вітальні, зовсім не здивований тим, що її погляд прикутий до телевізора. Вона навіть не підвела голови, коли чоловік увійшов до кімнати.

Із Букінґемського палацу виїхали три чорних «ягуари». Натовп, що юрмився на хіднику біля воріт палацу, махав і плескав у долоні, коли кавалькада минала Пел-Мелл і повернула до Вайтхолу. Робін Дей продовжував постійно коментувати у прямому ефірі:

– Нова прем’єрка витратить ранок на формування свого першого Кабінету Міністрів. Очікується, що лорд Керрінґтон стане міністром закордонних справ, міністром фінансів – Джеффрі Гоу, а міністром внутрішніх справ – Леон Бріттен. Що ж до інших посад, нам доведеться зачекати, щоб дізнатися, кому нададуть перевагу. Не думаю, що нас очікує багато сюрпризів, хоча можете бути певні, що зараз біля своїх телефонів сидять багато заклопотаних політиків, сподіваючись на дзвінок із будинку номер десять, – додав він, коли три автівки в’їхали на Давнінґ-стрит.

Коли прем’єрка вийшла з машини, її вітали гучними вигуками. Вона виступила з короткою промовою, згадавши святого Франциска Асизького, перед тим як переступити поріг своєї нової резиденції.

– Краще поквапитися, – зауважив Гаррі, – а то спізнимося на потяг.

* * *

Пообідній час Емма провела із Саймоном Докінзом, її наступником у Бристольському королівському шпиталі, а о другій повністю звільнила свій кабінет. Вона зайняла заднє сидіння своєї автівки, а також увесь багажник усім особистим скарбом, який назбирала упродовж останнього десятиліття. Коли жінка востаннє повільно покидала межі лікарні, то вже не озиралася. Вона з нетерпінням чекала тихої вечері в Садибі з Гаррі, а згодом – уперше за кілька тижнів – покласти голову на подушку до опівночі, сподіваючись поспати довше чотирьох годин.

* * *

Емма ще була в халаті й насолоджувалася пізнім сніданком, коли пролунав дзвінок.

Гаррі підняв слухавку телефону, що стояв на комоді, і якусь хвилину слухав, перш ніж закрити мікрофон і прошепотіти:

– Це з будинку номер десять.

Емма схопилася й узяла слухавку, сподіваючись почути пані Тетчер на іншому кінці дроту.

– Це з будинку номер десять, – промовив офіційний голос. – Прем’єр-міністерка цікавиться, чи не могли б ви прибути сюди о пів на першу?

– Звісно, зможу, – відповіла Емма, не роздумуючи.

– О котрій? – запитав Гаррі, коли вона поклала слухавку.

– О пів на першу до будинку номер десять.

– Краще йди вдягайся, поки я виведу автівку. Нам доведеться їхати швидше, якщо ти сподіваєшся встигнути вчасно.

Емма побігла нагору й завагалася, не в змозі вирішити, що вдягнути. Простий темно-синій костюм і біла шовкова блузка нарешті виграли конкуренцію.

Гаррі лише встиг сказати: «Чудово виглядаєш», натиснув на акселератор і виїхав із брами, радіючи, що уникнув ранкових корків. Він зупинився біля Темпл-Мідс за кілька хвилин до десятої.

– Зателефонуй мені після зустрічі! – гукнув він від’їжджаючи, хоча не був упевнений, чи почула його дружина.

Коли потяг виїжджав з вокзалу, Емма не могла не думати, що якби Марґарет хотіла просто подякувати їй, то могла б зробити це по телефону. Вона переглянула вранішні газети, рясно всіяні світлинами нової прем’єрки та версіями її призначень на вищі посади. Кабінет Міністрів мав зібратися вперше о десятій годині ранку. Жінка зиркнула на годинник: десята п’ятнадцять.

Емма була серед перших пасажирів, які зійшли з потяга, й побігла до зупинки таксі. Коли черга дійшла до неї, назвала адресу:

– Будинок номер десять на Давнінґ-стрит, і я маю бути там до о пів на першу.

Таксист поглянув на клієнтку так, ніби хотів сказати: «Дури когось іншого».

Коли таксі під’їхало до Вайтхолу й зупинилося внизу Давнінґ-стрит, поліціянт зазирнув у салон, посміхнувся і віддав честь. Таксі повільно під’їхало до вхідних дверей будинку номер десять. Емма дістала гаманець, але водій промовив:

– Не треба, панно. Я голосував за торі, тож це від мене. І, до речі, удачі.

Перш ніж Емма підійшла до дверей будинку номер десять, вони відчинилися. Емма зайшла досередини і виявила молоду жінку, яка чекала на неї:

– Доброго ранку, леді Кліфтон. Мене звуть Елісон, я одна з особистих секретарок прем’єр-міністерки. Знаю, що вона з нетерпінням чекає зустрічі з вами.

Емма мовчки пішла за секретаркою вгору сходами на другий поверх, і вони зупинилися перед дверима. Секретарка постукала, натиснула на клямку й пропустила візитерку. Емма зайшла й побачила пані Тетчер, яка розмовляла по телефону.

– Ми оговоримо це ще раз пізніше, Віллі, тоді я і повідомлю вам своє рішення.

Прем’єрка поклала слухавку.

– Еммо, – сказала вона, підводячись з-за столу. – Дуже добре, що ви приїхали до Лондона за такий короткий час. Я думала, що ви все ще в місті.

– Не проблема, пані прем’єр-міністерко.

– Насамперед прийміть мої вітання з перемогою на п’ятдесяти дев’ятьох округах із шістдесяти можливих. Це тріумф! Хоча, сподіваюся, ваш брат буде дражнити вас за те, що ви не змогли перемогти у Бристольських доках.

– Наступного разу, пані прем’єр-міністерко.

– Але це може статися за п’ять років, а до цього часу нам доведеться зробити ще дуже багато, саме тому я хотіла побачитися з вами. Ви, либонь, знаєте, що я запросила Патріка Дженкіна на посаду міністра охорони здоров’я, і, звісно, йому знадобиться заступник у Палаті лордів, який буде проводити новий законопроєкт про Національну охорону здоров’я через Верхню палату й допоможе його ухвалити. І я не можу придумати когось із кращою кваліфікацією для цієї роботи. Ви ж маєте величезний досвід роботи в Національній службі здоров’я, і ваш досвід праці на посаді голови акціонерного товариства роблять вас ідеальним кандидатом на цю посаду. Тож сподіваюся, що ви визнаєте можливим приєднатися до нашого уряду.

Емма оніміла.

– Одна зі справді чудових речей у вас, Еммо, те, що вам навіть не спадало на гадку, чому я хотіла вас бачити. Половина моїх міністрів вважають, що вони отримали не більше, ніж заслуговували, тоді як друга половина не могла приховати свого розчарування. Підозрюю, що ви єдина, кого це щиро здивувало.

Емма виявила, що ствердно киває.

– Тож дозвольте мені сказати вам, що буде зараз. Коли ви вийдете звідси, на вулиці стоятиме автівка, яка відвезе вас до Будинку Александра Флемінґа, де вас чекає міністр. Він дуже детально розповість вам про ваші обов’язки. Зокрема, захоче поспілкуватися з вами стосовно нового законопроєкту про Національну службу здоров’я, який я хотіла б якнайшвидше провести через обидві палати, бажано упродовж року. Вислухайте Патріка Дженкіна – він проникливий політик і постійний секретар департаменту. Я б порадила вам також звернутися за порадою до брата. Він був не лише здібним міністром, але й як ніхто інший знає, як працює Палата лордів.

– Але ж він – по інший бік барикад.

– Це не так працює у Палаті лордів, як ви швидко дізнаєтесь. Вони набагато цивілізованіші, ніж у нижній палаті, й не зацікавлені у простому нарощуванні політичних дивідендів. І моя остання порада – визначіться, чи вам це подобається.

– Мені лестить, пані прем’єр-міністерко, що ви згадали про мене, і маю визнати, що мене дещо збентежив цей виклик.

– Не варто. Ви були моєю першою кандидатурою для цієї роботи, – відмахнулася пані Тетчер. – Й останнє, Еммо. Ви серед тих кількох друзів, які, як я сподіваюся, все одно називатимуть мене Марґарет, бо ця робота у мене – не назавжди.

– Дякую, пані прем’єр-міністерко.

Емма підвелася й потиснула руку своїй новій керівниці. Вийшовши з кабінету, вона виявила там Елісон, яка стояла в коридорі.

– Вітаю, пані міністерко. Автівка чекає, щоб відвезти вас до вашого робочого місця.

Коли вони сходили вниз, минаючи світлини колишніх прем’єрів, Емма намагалася усвідомити те, що сталося упродовж останніх кількох хвилин. Щойно вона дійшла до коридору, як вхідні двері відчинилися і досередини зайшов молодик, якого повів сходами інший секретар. Їй стало цікаво, яку посаду мають намір запропонувати Норману.

– За мною, будь ласка, – запросила Елісон і відчинила бічні двері, що вели до маленької кімнатки з письмовим столом і телефоном. Емма дивувалася, поки секретарка не зачинила двері й не додала:

– Прем’єр-міністерка подумала, що, можливо, ви хотіли б зателефонувати своєму чоловікові, перш ніж розпочати нову роботу.

8

Увесь ранок Джайлз збирав свої папери, теки й особисті речі й переносив їх з одного кінця коридору в інший. Він покинув просторий, добре обладнаний кабінет, вікна якого виходили на Парламент-сквер, лише за кілька кроків від Палати громад, а також команду підлеглих, чиїм єдиним завданням було задовольняти всі його потреби.

Натомість переїхав у тісне приміщення, де працювала лише одна секретарка, від якої очікували, що виконуватиме ту ж роботу і в опозиції. Падіння було болісним і стрімким. Політик уже не міг розраховувати на державних службовців, котрі могли б його консультувати, впорядковувати щоденний графік і складати промови. Ці слуги тепер служили іншому панові, котрий представляв іншу партію, для того щоб процес державного управління тривав безперешкодно. Ось така демократія.

Коли задзеленчав телефон, Джайлз підняв слухавку – на іншому кінці дроту був лідер опозиції.

– Я збираю засідання тіньового уряду на десяту годину ранку понеділка у своєму новому офісі в Палаті громад, Джайлзе. Сподіваюся, що ви зможете взяти участь у цьому заході.

Не маючи можливості доручити особистій секретарці обдзвонити членів Кабінету Міністрів у будинку номер десять, Джим Келлеґен уперше за останні роки був змушений телефонувати особисто.

* * *

Сказати, що колеги Джайлза виглядали шокованими, коли зайняли свої місця за столом наступного понеділка, було нічого не сказати. Усі вони розглядали ймовірність програти жінці, але ж не так нищівно.

Джим Келлеґен головував на засіданні, поспіхом написавши порядок денний на зворотному боці конверта, який передрукувала секретарка, а тепер роздавали тим колегам, котрі змогли пережити вибори. Єдиною темою, яка займала розуми тих, хто сидів за цим столом, було те, коли Джим піде у відставку з посади лідера Лейбористської партії. Це був перший пункт порядку денного. Після того як вони зміцнять своє становище в опозиції, сказав він своїм колегам, доведеться обрати нового лідера. Упродовж наступних кількох років опозиція чигатиме в коридорах на невдоволених, голосуватиме проти дій уряду, щоб знову і знову зазнавати поразки.

Коли зустріч закінчилася, Джайлз зробив те, чого не робив роками: він покрокував додому пішки – жодної міністерської автівки. Він сумував за Біллом, якому написав кілька рядків, дякуючи за службу, а невдовзі приєднався до Карін за обідом.

– Це було моторошно? – поцікавилася вона, коли чоловік швендяв по кухні.

– Це було як відро холодної води, адже всі ми знаємо, що не зможемо із цим нічого вдіяти щонайменше чотири роки. А до того часу мені виповниться шістдесят три, – нагадав він, – і новий лідер партії, хто б це не був, без сумніву, матиме власного кандидата на моє місце.

– Це якщо ти не організуєш посилену підтримку тому, хто стане наступним лідером, – зауважила Карін. – Бо в цьому випадку все ще зможеш отримати місце під сонцем.

– На мою думку, Денніс Гілі – єдиний реальний кандидат на цю посаду, і я впевнений, що партія вибере його.

– А кому він може протистояти? – запитала Карін, наливаючи чоловікові келих вина.

– Профспілки підтримають Майкла Фута, але більшість членів партії тямлять, що з таким «лівим» минулим партія не матиме великої надії перемогти на наступних загальних виборах.

Джайлз перехилив келих.

– Але нам немає потреби якийсь час турбуватися про такі варіанти, тож краще погомонімо про щось приємніше, приміром, де б ти хотіла провести літню відпустку.

– Існує іще щось, що варто обміркувати, перш ніж вирішувати це, – зронила Карін. – Можливо, електорат не голосував за тебе, але я знаю декого, хто все ще потребує твоєї допомоги.

– Що ти маєш на увазі?

– Вранці телефонувала Емма. Вона сподівається, що ти знайдеш час проконсультувати її щодо нової роботи.

– Її нової роботи?

– Тобі ніхто не сказав? Її призначили заступницею міністра охорони здоров’я, і вона, як і ти, працюватиме у Палаті лордів.

Карін зачекала реакції чоловіка на це повідомлення.

– Як би пишалася наша мати, – були перші слова Джайлза. – Хоч щось хороше принесли ці вибори. Я, звісно, зможу розповісти їй, яких вибоїн уникати, до кого прислухатися, кого ігнорувати та як завоювати довіру лордів. Нелегка робота навіть у найкращі часи, – сказав він, уже приміряючись до нового завдання. – Я зателефоную їй одразу ж по обіді, запропоную їй екскурсію Вестмінстерським палацом, поки ми перебуваємо у відпустці.

– А якщо ми цього року їдемо до Шотландії на свята, – продовжила Карін, – ми могли б запросити Гаррі з Еммою до нас. Це вперше за багато років тобі не будуть постійно перешкоджати державні службовці, котрі застерігатимуть від кризи, або журналісти, котрі запевнятимуть, що їм прикро заважати тобі у відпустці, пане міністр, але…

– Гарна ідея. На той час, коли Емма з’явиться у Палаті лордів у жовтні, її нові колеги вирішать, що вона вже десятиліття там перебуває.

– Є ще одна річ, яку варто обговорити, якщо тепер у тебе є набагато більше вільного часу, – продовжила Карін, ставлячи на стіл тарілку з м’ясивом.

– Маєш цілковиту рацію, кохана, – погодився Джайлз, беручи ніж із виделкою. – Але пропоную не лише розмовляти про це, а й щось робити.

* * *

Лорд Ґудмен підвівся з-за столу, коли до його кабінету увійшла секретарка, супроводжуючи потенційну клієнтку.

– Нарешті маю задоволення познайомитися з вами, пані Ґрант, – заявив відомий адвокат, коли вони тиснули навзаєм руки. – Сідайте, – додав він, підводячи гостю до зручного фотеля.

– Правда, що ви були адвокатом прем’єр-міністра? – поцікавилася Еллі-Мей сідаючи.

– Атож, – підтвердив Ґудмен. – Але зараз працюю на пана Вілсона лише приватно.

– А ви знайшли час прочитати листа та додатки, які я нещодавно вам надіслала? – запитала Еллі-Мей, добре тямлячи, що за бесіду треба платити за тією ж ставкою, що й за юридичну консультацію.

– Кожне слово, – сказав Ґудмен і поплескав рукою теку на столі перед собою. – Я б узявся за цю справу, якби ваш чоловік звернувся до мене у цьому пікантному питанні. Я б порекомендував йому вимагати у цієї жінки доказів.

– Лорде Ґудмен, в адвокатах було б набагато менше потреби, якби всі ми могли передбачати події. Але, попри це, якою є ваша думка, чи існують вагомі докази проти леді Вірджинії?

– Я б сказав, що так, мадам. Тобто якщо пан і пані Мортон погодяться підписати заяву, яка підтверджує, що Фредді Фенвік – їхня дитина і що леді Вірджинія знала про це на момент його народження.

– Просто покладіть перед ними потрібний документ, лорде Ґудмен, і вони його підпишуть. І як тільки вони це зроблять, чи може Сайрус вимагати повернення всієї суми, яку виплатив цій шарлатанці за ці роки?

– Кожен цент плюс відсотки або інші виплати, встановлені судом, разом із моїм гонораром, звісно.

– Тож ваша порада подавати до суду? – нахилилася вперед Еллі-Мей.

– З одним застереженням, – сказав Ґудмен, зводячи брову.

– Адвокати завжди вигадують застереження на той випадок, якщо все ж програють. Що ж, я готова вислухати вас.

– Немає сенсу судитися з леді Вірджинією на таку велику суму, якщо в неї немає активів, що мають реальну вартість. Одна газета, – сказав він, розгортаючи пухку теку, – стверджує, що вона забирає юного Фредді з його початкової школи, оскільки більше не може дозволити собі платити за неї.

– Але їй належить будинок на Онслоу-сквер, я достовірно поінформована про це, і вона має пів дюжини слуг, аби доглядати за ним.

– Належав, – виправив Ґудмен. – Леді Вірджинія продала цей будинок кілька місяців тому і звільнила весь персонал.

Він розгорнув іншу теку й переглянув кілька вирізок із часописів, перш ніж передати матеріали своїй клієнтці.

Після того як Еллі-Мей закінчила їх читати, вона запитала:

– Це змінює вашу думку?

– Ні, але для початку я б порекомендував надіслати леді Вірджинії листа без наполягань із проханням виплатити повну суму та дати їй тридцять днів на відповідь. Мені важко повірити, що вона не захоче укласти якусь мирну угоду, заміть того щоб її визнали банкрутом і навіть виникла загроза її арешту за шахрайство.

– А якщо вона цього не зробить?.. Бо я відчуваю, що вона цього не зробить, – відгукнулася Еллі-Мей.

– Тоді вам доведеться вирішувати, чи видавати судовий припис, за великої ймовірності, що з неї не вдасться стягнути жодного пенса, але вам, однак, доведеться сплачувати власні судові витрати, хоча й несуттєві.

Правник помовчав і додав:

– Зваживши все, я б порадив вам бути обережною. Природно, рішення за вами. Але, як я вже зазначав, пані Ґрант, це може врешті-решт коштувати вам купи грошей без жодної гарантії їх повернення.

– Якщо цю лярву оголосять банкрутом, вона зазнає приниження і відчує небезпеку опинитися у в’язниці, це вартуватиме кожного витраченого пенса.

* * *

Гаррі з Еммою приїхали до Джайлза з Карін на два тижні до замку Малджелрі в Шотландії, родинного обійстя їхнього дідуся за материнською лінією, і щоразу, коли дзвонив телефон, це майже завжди стосувалося Емми, а коли прибували червоні скриньки, Джайлзу довелося звикнути не відкривати їх.

Її брат зміг порадити новоспеченій урядовиці, як поводитися з державними службовцями, котрі, здавалося, забули, що вона у відпустці, та з політичними журналістами, які зневірились у місяці серпні, коли Палата лордів не засідала. І щоразу, коли вони разом прогулювались по обійстю, Джайлз відповідав на незліченні запитання сестри, ділячись із нею своїм багаторічним досвідом роботи серед лордів, тож, повернувшись до Лондона, Емма відчувала, що провела не відпустку, а відвідувала розширені семінари з урядових питань.

Емма з Гаррі поїхали, а Джайлз і Карін залишилися у замку іще на кілька тижнів. Джайлзу варто було дещо зробити, перш ніж відвідати партійну конференцію у Брайтоні.

* * *

– Дякую, що погодилися зустрітися, Арчі.

– Це для мене задоволення, – сказав десятий граф Фенвік. – Ніколи не забуду про вашу доброту, коли зайняв місце батька в палаті й виголосив свою першу промову.

– Це й для мене приємність, – відгукнувся Джайлз. – Хоча ви тоді й нападали на уряд.

– І маю намір так само критично ставитися до консерваторів, якщо їхня сільськогосподарська політика буде такою ж печерною, як і ваша. Але скажіть мені, Джайлзе, чим я можу завдячувати такій честі, адже ви ніколи не вважали мене людиною, котра має звичку надаремно витрачати час.

– Зізнаюся, – промовив Джайлз, коли Арчі подав йому велику склянку віскі, – що я шукаю інформацію в одній родинній справі.

– Випадково не йдеться про вашу колишню дружину Вірджинію?

– Ви поцілили в яблучко. Я сподівався, що ви зможете мені розповісти, що робила ваша сестра останнім часом. Чому питаю – поясню пізніше.

– Я хотів би, якби міг, – відповів Арчі, – але не можу робити вигляд, що ми настільки близькі. Єдине, що я знаю достеменно, це те, що Вірджинія знову залишилася без пенса за душею, хоча я і дотримувався умов батькового заповіту й продовжував видавати їй щомісячну допомогу. Але цього виявилося недостатньо для вирішення її теперішніх проблем.

Джайлз відпив віскі.

– Чи може однією з проблем бути достойний Фредді Фенвік?

Арчі відповів не одразу.

– Єдине, що ми зараз знаємо напевно, – зрештою сказав він, – то це те, що Фредді – не син Вірджинії, і, що іще цікавіше, мій батько міг знати про це задовго до того, як залишив їй лише одну дрібничку у своєму заповіті.

– Пляшку «Мейкерс Марк», – згадав Джайлз.

– Авжеж. Певний час мене це бентежило, – зізнався Арчі, – поки до мене не навідалася така собі пані Еллі-Мей Ґрант із Батон-Руж, що у штаті Луїзіана, і не пояснила, що це – улюблена марка віскі її чоловіка Сайруса. Потім вона дуже детально розповіла мені, що сталося під час візиту її чоловіка до Лондона, коли йому випало нещастя зустріти Вірджинію. Але я і досі гублюся щодо того, як їй вдавалося так довго морочити йому голову.

– Тоді дозвольте мені додати те, що я дізнався від вельмишановного Гейдена Ранкіна, губернатора Луїзіани та давнього приятеля Сайруса Д. Ґранта III. Виявилося, що поки Сайрус уперше та востаннє навідувався до Лондона, Вірджинія влаштувала складну аферу, аби переконати чоловіка, ніби він запропонував їй руку та серце, попри те, що той уже планував побратися з іншою – насправді з Еллі-Мей. Потім змусила цього недалекого чоловіка повірити, що вона вагітна, а він – батько дитини. Це все, що я знаю.

– Я можу додати іще дещо, – сказав Арчі. – Пані Ґрант мені повідомила, що нещодавно найняла колишнього мажордома Вірджинії та його дружину, пана і пані Мортон, котрі підписали заяву, яка підтверджує, що насправді Фредді – їхня дитина, і тому щомісячні виплати Вірджинії від Сайруса раптово припинилися.

– Не дивно, що вона тепер залишилася без коштів. А Фредді знає, що Мортони – його справжні батьки?

– Ні, він ніколи не питав, і я також йому не казав, бо він усе одно відчуває, що батьки його покинули, – зауважив Арчі. – І стає щораз гірше. Нещодавно пані Ґрант доручила лорду Ґудмену представляти її, намагаючись повернути кожен пенс, який їй заплатив Сайрус. Й отримавши задоволення від зустрічі з грізною Еллі-Мей Ґрант, можу сказати, що моя сестра нарешті зустріла гідного суперника.

– Але як Вірджинія може… – Джайлз замовк, коли двері відчинилися і в кімнату увірвався маленький хлопчик.

– Чи я тобі не казав стукати, Фредді, особливо коли у мене гості?

– Даруйте, сер, – сказав хлопчик і швидко обернувся, щоб піти.

– Перш ніж підеш, я хотів би, щоб ти познайомився з одним чудовим політиком, – Фредді повернувся назад. – Це лорд Беррінґтон, котрий донедавна був членом Палати лордів.

– Як ваші справи, сер? – простягнув руку Фредді.

Якийсь час він споглядав на Джайлза, перш ніж врешті-решт запитати:

– Ви, часом, не той чоловік, який був одружений із моєю мамою?

– Той самий, – підтвердив Джайлз. – І радий нарешті зустрітися з тобою.

– Але ви не мій батько, чи не так? – зронив Фредді після чергової тривалої паузи.

– Ні.

Фредді виглядав розчарованим.

– Мій дядько каже, що ви видатний політик, але подейкують, що колись ви були ще й чудовим гравцем у крикет.

– Але не видатним, – Джайлз намагався розрядити атмосферу. – І це було дуже давно.

– Але ж ви набрали сотню на стадіоні «Лордз».

– Дехто досі вважає це моїм найбільшим досягненням.

– Я також наберу колись сотню на «Лордз», – пообіцяв Фредді.

– Сподіваюся, що я буду присутній при цьому.

– Ви б могли прийти і подивитися, як я відбиваю наступної неділі. Це місцеве дербі, «Замок» проти «Селища», і я маю намір вибороти переможний бал.

– Фредді, не думаю…

– На жаль, я маю бути у Брайтоні на конференції Лейбористської партії, – зітхнув Джайлз.

На обличчі Фредді знову з’явився вираз розчарування.

– Хоча маю зізнатися, – продовжив Джайлз, – що набагато дужче волів би спостерігати, як ти граєш у крикет, ніж слухати нескінченні промови профспілкових лідерів, котрі будуть торочити достеменно те саме, що й торік.

– А ви все ще граєте у крикет, сер?

– Тільки тоді, коли Палата лордів грає проти Палати громад, і ніхто не помітить, наскільки я втратив форму.

– Форма тимчасова, а клас постійний, як сказав мені мій тренер із крикету.

– Може, й так, – погодився Джайлз, – але мені вже майже шістдесят, і це мій вік, а не мій середній показник балів.

– Дабл-Джі Ґрейс[8] грав за збірну Англії, коли йому було за п’ятдесят, сер, тож, можливо, ви могли б подумати про те, щоб десь у майбутньому виступити за нас?

– Фредді, слід пам’ятати, що лорд Беррінґтон – дуже зайнятий чоловік.

– Але не настільки зайнятий, аби не прийняти таку приємну пропозицію.

– Спасибі, сер, – подякував Фредді. – Я надішлю вам календар матчів, а тепер маю йти, – додав він. – Мені ще треба попрацювати над відбиванням із паном Лорі, нашим дворецьким, який також є капітаном «Замку».

І Фредді звіявся іще до того, коли Джайлз отримав можливість поставити йому своє наступне запитання.

– Перепрошую, сер, – сказав Арчі після того, як двері зачинились. – Але Фредді, схоже, не усвідомлює, що інші люди також можуть мати власне життя.

– Він живе тут із вами? – поцікавився Джайлз.

– Тільки на час вакацій, що, боюся, не є ідеальним, бо зараз мої дівчатка вже виросли й випурхнули з дому, тому йому не вистачає компанії. Найближчий будинок розташований за кілька миль звідси, але там немає дітей. Та, попри те, що Вірджинія відмовилася від бідного хлопчика, він не потерпатиме від фінансових проблем, бо мій батько залишив Фредді лікеро-горілчаний завод «Ґлен Фенвік», що приносить трохи менше ста тисяч фунтів стерлінґів на рік і який він успадкує у свій двадцять п’ятий день народження. Насправді це те, що ви зараз п’єте, – сказав Арчі, підіймаючи склянку Джайлза, перш ніж додати: – Але нещодавно наші юристи попередили, що Вірджинія націлилася на цю винокурню і радиться, чи можна якось обійти умови заповіту мого батька.

– Це буде не вперше, коли вона намагається щось таке утнути, – докинув Джайлз.

9

– Нервуєш?

– Ще б пак, – зізналася Емма. – Це нагадує мені мій перший день у школі, – додала вона, поправляючи довгу червону мантію.

– Тут нема чого нервувати, – заспокоював сестру Джайлз. – Просто уяви себе християнкою, котра наміряється увійти в Колізей за часів Діоклетіана, а кілька сотень голодних левів із нетерпінням чекають свого першого прийому їжі за кілька тижнів.

– Це навряд чи додасть мені впевненості, – визнала Емма, коли двоє швейцарів у лівреях відчинили західні двері, щоб дозволити трьом перам увійти до зали.

Баронеса Кліфтон із Чу-Маґни, що у графстві Сомерсет, вперше увійшла до палати. Праворуч від неї, також у довгій червоній мантії та триколірному капелюсі, опинився лорд Белстед, спікер Палати лордів. Ліворуч стояв лорд Беррінґтон із Бристольських доків, колишній спікер палати. Вперше за довгу історію лордів новий член отримав підтримку лідерів двох основних політичних партій.

Емма зробила крок уперед, відчувши, як з обох боків її свердлили тисячі очей. Усі троє зняли триколірні капелюхи й вклонилися колегам. Потім вони продовжили свій шлях, минаючи лави, заповнені безпартійними членами, яких часто називали шанованими та гідними.

– Вони можуть стати вирішальним чинником у будь-якому спірному питанні, як тільки вирішать, якому лобі віддати свій голос, – пояснив сестрі Джайлз.

Вони рухались уздовж урядової лави, де до трибуни підійшов лорд Белстед. Секретар подарував новій колезі теплу посмішку й простягнув їй аркуш паперу, на якому була надрукована присяга на вірність Короні.

Емма поглянула на слова, які вона вже повторювала у лазничці вранці, під час сніданку, в автівці дорогою до Вестмінстерського палацу і, нарешті, коли «припудрювала носик» у вбиральні. Але тепер це вже була не репетиція.

– Я, Емма Елізабет Кліфтон, присягаюся Всемогутнім Богом, що буду вірною та відданою Її величності королеві, її спадкоємцям і наступникам, згідно із законом, і нехай мені допоможе в цьому Бог.

Секретар перегорнув сторінку великого пергаментного рукопису, щоб нова членкиня могла додати своє ім’я до списку. Він запропонував їй авторучку, від якої вона ввічливо відмовилася на користь тієї, яку подарував їй її дідусь, лорд Гарві, під час хрещення майже шістдесят років тому.

Коли Емма підписала текст присяги, вона звела погляд на галерею для почесних гостей і побачила, як Гаррі, Карін, Себастьян, Саманта, Ґрейс і Джессіка посміхаються їй із видимою гордістю. Жінка посміхнулася у відповідь, а опустивши очі, побачила представницю Палати громад, яка стояла біля бар’єру. Прем’єр-міністерка легко вклонилася їй, й Емма відповіла на привітання.

Баронеса Кліфтон попрямувала за своїм братом уздовж передньої лави, повз крісло канцлера, на якому сиділи законні господарі, поки не дійшла до крісла спікера. Секретар ступив їй назустріч і представив нового члена лорду-спікеру.

– Ласкаво просимо до Палати громад, леді Кліфтон, – промовив він, тепло тиснучи їй руку.

Після цього зусібіч пролунали вигуки «Слухайте, почуйте!», якими, за традицією, колеги привітали нового члена палати.

Потім Джайлз провів свою сестру повз трон, де кілька членів, які сиділи на сходах, посміхалися, коли вона виходила зі східних дверей і заходила до Палати лордів. Коли ж вони вийшли з цієї палати, жінка скинула триколірного капелюха і нарешті зітхнула з полегшенням.

– Здається, левам сподобався твій вигляд, – Джайлз нахилився, аби розцілувати сестру в обидві щоки, – хоча я і помітив, як один чи двоє моїх колег облизували губи в очікуванні твоєї першої появи біля трибуни.

– Не дайте обдурити себе своєму брату, – втрутився Белстед. – Це саме він буде серед тих, хто облизує губи в очікуванні, коли настане час вам протистояти опозиції.

– Але не раніше, ніж ти виголосиш свою інавгураційну промову, сестрице. Однак після цього я буду зобов’язаний визнати тебе об’єктом для критики.

– То що тепер? – запитала Емма.

– Чай із родиною на терасі, – нагадав їй Джайлз.

– А як тільки ви звільнитесь, – додав Белстед, – слід повернутися в палату і зайняти своє місце в кінці передньої лави. Упродовж наступних кількох днів я б порадив вам спостерігати за роботою лордів, звикнути до наших дивних звичаїв і традицій, перш ніж задуматися над тим, аби виголосити свою інавгураційну промову.

– Це буде єдина промова, яку ти виголосиш, і жоден учасник навіть не подумає перервати тебе, а той, хто піде далі, похвалить твій внесок, ніби ти Цицерон.

– І що тоді?

– Варто підготуватися до своїх перших завдань як заступниці міністра з питань охорони здоров’я, – відповів Белстед. – І намагайтесь не забути, що там будуть присутні кілька старших медичних чиновників.

– Коли ж рукавички знімуть, – продовжив Джайлз, – не варто чекати якихось братерських почуттів, навіть від своїх рідних і близьких. Ніжні посмішки та почуття залишаться тільки у тебе вдома.

– Але ви не завжди зможете покластися і на них, – криво посміхнувся Белстед.

– Тим не менш, сестричко, ласкаво просимо до Палати лордів. Зізнаюся, що мало не луснув від гордощів, коли хтось із моїх колег сказав: «А ви знали, що це сестра лорда Беррінґтона?»

– Спасибі, Джайлзе, – подякувала Емма. – З нетерпінням чекатиму дня, коли один із моїх колег скаже: «А ви знали, що це брат леді Кліфтон?»

* * *

Стук, стук, стук. Карін прокинулася першою. Вона перевернулася на другий бік, припускаючи, що це, мабуть, сон.

Стук, стук, стук. Трохи гучніше.

Вона раптом зовсім прокинулася. Повільно встала з ліжка і, не бажаючи збудити Джайлза, навшпиньки підійшла до вікна. Стук, стук, стук. Іще гучніше.

– Що там таке? – запитав сонний голос.

– Маю намір дізнатися, – Карін відсунула фіранку й кинула погляд на бруківку.

– Господи! – вигукнула вона і зникла зі спальні, перш ніж Джайлз встиг запитати, що відбувається.

Карін побігла сходами вниз, швидко відчинила вхідні двері й побачила малого хлопчика, що скулився на порозі й увесь тремтів.

– Заходь, – прошепотіла вона.

Але той, здавалося, вагався, поки вона не обійняла його за плечі й не сказала:

– Не знаю, як ти, Фредді, а я б напилася гарячого шоколаду. Чому б тобі не зайти досередини й не роздивитися, що можна тут знайти?

Хлопчина узяв господиню за руку, й коли вони йшли коридором й завернули на кухню, на сходах з’явився Джайлз.

– Сідай, Фредді, – звеліла Карін, наливаючи трохи молока в баняк. Джайлз приєднався до них.

– Як ти сюди потрапив? – ніби мимохіть запитала вона.

– Сів на потяг із Единбурґа, але, поки не приїхав до Лондона, не второпав, наскільки вже пізно. Я чекаю на порозі вашого дому вже більше години, – пояснив він. – Не хотів вас будити, але зовсім закоцюб.

– Ти повідомив своєму директорові чи лорду Фенвіку, що їдеш до нас? – поцікавився Джайлз, коли Карін відкривала бляшанку з печивом.

– Ні. Я втік із каплиці під час молитов, – зізнався хлопчина.

Карін поставила кухоль із гарячим шоколадом і тарілку пісочного печива на стіл перед несподіваним гостем.

– А хоч комусь, хоча б товаришу, сказав, що плануєш нас відвідати?

– У мене не так багато друзів, – зізнався Фредді, цмулячи шоколад. Він підвів очі на Джайлза і додав: – Будь ласка, не кажіть, що я маю повернутися.

Джайлз не зміг вигадати гідну відповідь.

– Потурбуймося про це вранці, – сказала Карін. – Пий, а тоді я відведу тебе до гостьової спальні, щоб ти міг трохи поспати.

– Спасибі, леді Беррінґтон, – подякував Фредді. Він допив гарячий шоколад. – Мені дуже шкода, я не хотів завдавати вам клопотів.

– Ти їх іще не завдав, – заперечила Карін. – Але зараз буде краще лягти спати.

Вона знову узяла хлопця за руку й вивела з кімнати.

– На добраніч, лорде Беррінґтон, – попрощався хлопчина вже набагато веселішим голосом.

Джайлз поставив чайник на плиту і зняв чайничок для заварки з полиці. Чекаючи, поки вода закипить, узяв телефонну слухавку, набрав довідку й запитав номер початкової школи Фредді у Шотландії. Щойно він це зробив, то перевірив, чи не має у телефонній книзі домашнього номера Арчі Фенвіка.

Джайлз вирішив, що сьома ранку буде достатньою годиною для контакту з ним. Чайник засвистів саме тоді, коли знову з’явилася

Карін.

– Він заснув, як тільки поклав голову на подушку, бідолашний.

Джайлз налив їй горнятко чаю.

– Ти була такою спокійною й обнадійливою. Чесно кажучи, я навіть не знав, що казати чи робити.

– Звідки ти міг знати? – погодилася Карін. – Адже до тебе ніколи не стукали у двері посеред ночі.

* * *

Коли баронеса Кліфтон з Чу-Маґни піднялася, щоб виголосити свою інавгураційну промову в Палаті лордів, переповнена аудиторія замовкла. Вона підвела погляд на галерею почесних гостей, аби побачити, як Гаррі, Себастьян, Саманта і Ґрейс посміхаються їй, але там не було Джессіки. Емма гадала, де вона. Звернула свою увагу на опозиційну передню лаву, де сидів тіньовий лідер палати, схрестивши руки. Він підморгнув новачці.

– Мілорди, – почала жінка, і голос її затремтів. – Ви, мабуть, здивовані, побачивши, як цей нещодавно спечений урядовець стоїть за трибуною, звертаючись до вас. Але можу вас запевнити, що ніхто не був здивований цим більше за мене.

По обидва боки палати прошелестів сміх, який допоміг Еммі розслабитися.

– Лорд Гарві з Ґлостера сидів на цих лавах близько п’ятдесяти років тому, а лорд Беррінґтон із Бристольських доків сидить зараз по інший бік палати як лідер опозиції. Ви бачите перед собою їхню онуку та сестру. Прем’єр-міністерка надала мені можливість продовжувати роботу в службі охорони здоров’я, але цього разу не як член правління великої лікарні, її заступник або навіть голова, а як один із заступників міністра. І я хочу, щоб члени цієї палати не сумнівались у тому, що я маю намір виконувати свої обов’язки з такою ж старанністю та ретельністю, як і на кожній своїй посаді – і державній, і приватній. Національна служба охорони здоров’я, мілорди, опинилася на роздоріжжі, хоча я достеменно знаю, в якому напрямку хочу її вести. В мені ви знайдете відданого товариша хірурга, лікаря, медичної сестри і, що найголовніше, пацієнта. Оглядаючи цю палату, я бачу одного-двох із вас, хто, можливо, і потребує послуг Національної служби здоров’я у недалекому майбутньому.

Емма вважала рядок, який додав її брат, дещо ризикованим, але Джайлз запевнив, що лорди, на відміну від королеви Вікторії, приймуть це зважено. Він мав рацію. Вони засміялися у відповідь, коли вона посміхнулася з кафедри лідеру опозиції.

– Із цією метою, мілорди, я продовжуватиму боротися з упертою бюрократією, страхом перед інноваціями, переоціненими спеціальними радниками, котрі ніколи не брали до рук скальпеля і не спорожняли лікарняне судно.

Палата схвально заревла.

– Але настільки ж важливо, – правила далі Емма, стишуючи голос, – і я ніколи не забуду мудрі слова свого дідуся, лорда Гарві, коли я, будучи маленькою дівчинкою, мала сміливість запитати його: «Який сенс у Палаті лордів?» – «Служити, – відповів він, – і тримати в шорах цих хапуг із Палати громад».

Ця заява викликала овації з обох боків палати.

– Тож дозвольте запевнити ваші світлості, – підсумувала Емма, – що це завжди буде моєю мантрою, коли прийматиму рішення від імені уряду, в якому працюю. І, нарешті, я можу подякувати палаті за доброту й поблажливість до жінки, котра не до кінця усвідомлює, що вона не гідна стояти в одному ряді зі своїм дідом і братом.

Емма сіла в супроводі тривалих оплесків і розмахування документами, а ті члени, які дивувались, чому цю жінку вирвали з невідомості, вже не сумнівалися в тому, що Марґарет Тетчер прийняла правильне рішення. Як тільки лорди вгамувалися, лорд Беррінґтон підвівся зі свого місця на передній лаві опозиції та доброзичливо поглянув на сестру, перш ніж розпочати свою заздалегідь підготовлену промову. Емма міркувала, коли й вона зможе це зробити, якщо взагалі коли-небудь зможе.

– Мілорди, якщо сьогодні я виявляю братську гордість, то можу лише сподіватися, що палата буде поблажливою. Коли ми з пані державним секретарем чубилися у дитинстві, я завжди перемагав, але це було лише тому, що я був більшим і дужчим. Однак наша матуся завжди казала, що як тільки ми обоє подорослішаємо, я дізнаюся, що виграв битву, але не війну.

В опозиції засміялася, поки ті, хто сидів на урядових лавах, волали:

– Слухайте, почуйте!

– Але дозвольте мені попередити мою шляхетну родичку, – продовжував Джайлз, і його голос уперше прозвучав серйозно, – що момент її тріумфу може виявитися нетривким, адже коли настане час уряду репрезентувати новий законопроєкт про охорону здоров’я, їй не варто сподіватися, що вона отримає таку ж поблажливість із цього боку палати. Ми будемо уважно вивчати цей законопроєкт рядок за рядком, пункт за пунктом, і немає потреби нагадувати шановній баронесі, що саме Лейбористська партія під орудою Клемента Еттлі створила Національну службу охорони здоров’я, а не ця зграйка торі, які тимчасово сидять на урядових лавах.

Опозиція підбадьорила свого лідера оплесками.

– Тож буду радий привітати мою шляхетну родичку з чудовою інавгураційною промовою, але раджу їй смакувати цю мить, бо коли вона наступного разу повернеться на трибуну, цей бік палати сидітиме в очікуванні її звіту, і дозвольте мені запевнити шляхетну баронесу, що вона більше не зможе покладатися на хоч якусь братську допомогу. І тоді їй доведеться виграти і битву, і війну.

Опозиційні лави виглядали так, ніби не могли дочекатися цього протистояння.

Емма посміхнулася й гадала, скільки людей у палаті здивувалися б, якби дізналися, яку кількість її промови підготував саме цей шляхетний лорд, котрий зараз вказував на неї. Він навіть слухав її репетицію на кухні на Сміт-сквер минулої ночі. Емма лише хотіла б, щоб їхня мати сиділа на гостьовій галереї і спостерігала, як вони знову сваряться.

* * *

Пан Саткліфф, директор школи Ґренджмут, був вельми вдячний, коли леді Беррінґтон привезла Фредді назад до Шотландії, і як тільки хлопчик неохоче повернувся до свого класу, поцікавився, чи не може він перебалакати з нею. Карін легко погодилася, позаяк пообіцяла Джайлзу, що спробує з’ясувати причину, чому Фредді накивав зі школи п’ятами.

Після того як вони влаштувались у його кабінеті, директор не став гаяти часу і торкнувся теми, що стосувалася їх обох.

– Добре, що ваш чоловік не приїхав із вами, леді Беррінґтон, – почав він, – бо це дозволить мені бути більш відвертим щодо Фредді. Боюся, що хлопчик ніколи насправді не почувався тут добре з того дня, коли прибув сюди, і боюся, що в цьому винна його мати.

– Якщо ви маєте на увазі леді Вірджинію, – зауважила Карін, – я впевнена: ви знаєте, що вона не його мати.

– Я скоріше припустив би таке, – сказав директор, – бо це пояснювало б, чому вона жодного разу не відвідала Фредді, поки він тут був.

– І вона ніколи цього не зробить, – додала Карін, – адже це не відповідає її меті.

– І хоча лорд Фенвік робить усе, що в його силах, аби допомогти, – правив далі пан Саткліфф, – він не батько хлопчика, і боюся, що ситуація погіршилася, коли Фредді вперше зустрів вашого чоловіка.

– Але я вважала, що їхнє знайомство пішло на краще хлопчику.

– Фредді також так вважає. Кілька днів він ні про що інше й не згадував. Насправді, повернувшись до початку семестру, він був уже зовсім іншою дитиною. Його більше не переслідували хлопці, котрі постійно дражнили його через його матір, бо тепер він був натхненний тим, хто, як йому хотілося, міг бути його батьком. З того дня він став переглядати газети у пошуках будь-якої згадки про лорда Беррінґтона. Відколи зателефонував ваш чоловік, аби повідомити, що Фредді з ним у Лондоні, я не здивувався.

– А чи знаєте ви, що Джайлз писав Фредді, бажаючи йому всілякої удачі у матчі з крикету «Замок» проти «Селища», і попросив його повідомити про результат, але відповіді не отримав.

– Цього листа він весь час носить із собою, – поінформував директор, – але, на жаль, він схибив, і його команда програла, і це пояснює, чому він так і не відповів.

– Дуже сумно, – зітхнула Карін. – Але можу вас запевнити, що Джайлз хибив набагато частіше, ніж набирав бали на полі та поза ним.

– Але хлопець цього не міг знати, а його єдиним досвідом спілкування з родичами була леді Вірджинія. А тепер погляньте, до чого дійшло.

– Якщо я можу чимось допомогти, скажіть що…

– Є таке, леді Беррінґтон, – директор зробив паузу. – Я знаю, що ви час від часу приїжджаєте до Шотландії і могли б подумати про те, щоб узяти Фредді на вихідні?

– Чому ж лише на вихідні? Якщо Арчі Фенвік погодиться, Фредді також може приєднатися до нас у Малджелрі під час літніх вакацій.

– Маю визнати, що це була ідея лорда Фенвіка. Він розповів мені про випадкову зустріч Фредді з вашим чоловіком.

– Цікаво, чи це було випадково?

Директор не відповів і просто додав:

– Як гадаєте, лорд Беррінґтон відреагує на мою пропо-

зицію?

– Відкрию вам маленький секрет, – сказала Карін. – Він уже відміряв двадцять два ярди, на яких можна облаштувати поле для крикету.

– Тоді можете сказати своєму чоловікові, що Фредді, мабуть, буде наймолодшим учасником, який будь-коли грав у шкільній одинадцятці.

– Джайлз буде в захваті. Але чи можу я висловити одне невеличке прохання, пане директор?

– Певна річ, леді Беррінґтон.

– Чи можна мені сказати Фредді, що саме ми вирішили, іще до мого повернення до Лондона?

10

Коли Джеймс Келлеґен виступив із заключною промовою як лідер Лейбористської партії на щорічній конференції у Блекпулі, Джайлз второпав, що якщо підтримає не того кандидата, котрий змінить керівника партії, його політичній кар’єрі настане гаплик.

Коли чотири колишніх урядових міністри виявили свої амбіції, він не сумнівався, що є лише двоє серйозних кандидатів. У правому куті стояв Денніс Гілі, який працював міністром фінансів у кабінетах Келлеґена та Гарольда Вілсона і, як і Джайлз, отримав нагороду у Другій світовій війні. У лівому куті перебував Майкл Фут, мабуть, найкращий оратор Палати громад після Вінстона Черчилля. Попри те, що його міністерська кар’єра не зрівнялася з кар’єрою Гілі, він мав підтримку більшості впливових профспілок, які отримали в парламенті дев’яносто одного представника.

Джайлз намагався відкинути думку, що якби він вирішив узяти участь у довиборах від Бристольських доків десятьма роками раніше, а не прийняв пропозицію Гарольда Вілсона зайняти місце у верхній палаті, то зараз міг би бути серйозним претендентом на лідерство в партії. Однак довелося визнати, що час у політиці вирішує все і що є щонайменше десяток його ровесників, котрі також могли вигадати реальний сценарій, як стати лідером партії, і незабаром після цього опинитися у будинку номер десять на Давнінґ-стрит.

Однак Джайлз вважав, що існує лише один кандидат, який мав шанси перемогти пані Тетчер на наступних загальних виборах, і він міг лише сподіватися, що більшість його колег у нижній палаті також це розуміють. Пропрацювавши в уряді й опозиції понад тридцять років, Джайлз знав, що політику можна змінити, лише сидячи в урядових лавах, а не гаючи без сенсу роки в опозиції, інколи здобуваючи лише випадкову непередбачувану перемогу.

Рішення щодо того, хто має очолити партію, ухвалюватимуть двісті шістдесят дев’ять лейбористів, котрі сиділи в Палаті громад. Нікому іншому голосувати не дозволять. Тож як тільки Келлеґен оголосив, що йде зі своєї посади, Джайлз рідко покидав коридори влади щовечора, аж доки там не вимикали світло. Він проводив незліченні години, блукаючи коридорами упродовж дня, вихваляючи чесноти свого кандидата, проводячи вечори в барі Енні, купуючи пінти пива й намагаючись переконати тих колег у нижній палаті, які вагалися, щоб консерватори молилися, що оберуть Майкла Фута, а не Денніса Гілі.

Молитви торі отримали відгук, коли при другому голосуванні Фут здолав Гілі ста тридцятьма дев’ятьма голосами проти ста двадцяти дев’яти. Деякі колеги Джайлза з Громадського комітету відверто визнали, що вони дуже раді пересидіти певний час в опозиції, поки новий лідер не стане поділяти їхню ліву ідеологію.

* * *

Наступного дня Емма повідомила Джайлзу за сніданком, що коли Марґарет Тетчер почула цю новину, вона відкоркувала пляшку шампанського й проголосила тост за сто тридцятьох дев’ятьох лейбористів, які гарантували, що вона залишиться в будинку номер десять на Давнінґ-стрит протягом найближчого майбутнього.

Давня традиція обох партій полягає в тому, що при виборі нового лідера кожен, хто сидить на передній лаві, спершу подає пропозицію про відставку, а потім чекає запрошення приєднатися до нової команди. Після того як Джайлз написав заяву про звільнення, він не втрачав даремно часу в очікуванні, тінню якого міністра йому запропонують стати, позаяк знав, що його телефон уже ніколи не задзеленчить. Наступного понеділка він отримав коротку записку від нового лідера, написану від руки, в якій той дякував йому за довготривалу роботу в партії.

Наступного дня Джайлз виїхав із кабінету лідера опозиції у Палаті лордів на першому поверсі, щоб звільнити місце своєму новопризначеному наступнику. Наразі ж сидів сам-один у ще меншій кімнатці без вікон десь у пивниці, намагаючись змиритися з тим, що його кар’єра на передовій закінчилася, й усе, чого він міг очікувати, – це роки забуття на задніх лавах. За вечерею того вечора він нагадав Карін, що його долю вирішили лише десять голосів.

– П’ять, якщо точніше, – зауважила вона.