Читать книгу Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 5

Вдруге зустрівся я із Зеленим Змієм, коли мені було сім років. Тоді мене підвела моя уява, страх був причиною всього. Ще залишаючись хліборобами, наша родина переїхала до ранчо в похмурій, сумній місцевості округи Сан-Матео, на південь від Сан-Франциско. У ті часи то була дика, некультурна країна. Часто я чув, як мати хвалилася, що ми належимо до давнього американського роду і що ми не емігранти, як наші сусіди, ірландці та італійці. На всю ту округу були лише одна-дві американські родини.

Одного недільного ранку я опинився на ранчо родини Морісеїв. Уже не пригадаю, як і чого я потрапив туди. Там зібралося багато молоді із сусідніх ранчо. Були там і старіші, які пиячили від самого ранку, а дехто – від учорашнього вечора. Ця родина була численна: мала багато струнких і рослих синів та дядьків; ходили вони у важкому взутті, мали великі кулаки та говорили грубими голосами.

Раптом поміж дівчат почувся лемент та вигуки: – Б’ються! Виникла метушня. Чоловіки повискакували з кухні. Два червонолицих, сивочолих велетні схопилися за плечі. Один з них був Чорний Мат. Усі знали, що забив він колись двох людей. Жінки приглушено кричали, хрестилися, боязко шепотіли молитви та затуляли обличчя руками, крадькома визираючи з-поміж пальців. Але інакше поводився я. Можна ручитися, що я був найцікавішим глядачем. Думав, що, може, побачу таку дивну річ, як убивство. У будь-якому разі побачу бійку. Та як же я розчарувався! Чорний Мат та Том Морісей тільки тримали один одного за барки та по-смішному якось тупали важкими чоботями; здавалося, що то танцюють двоє слонів. Вони були надто п’яні, щоби битися. Тоді їх розвели та повели до кухні покропити замирення.

Швидко вони почали балакати всі разом так голосно, як тільки можуть люди, які весь час перебувають на повітрі, та ще коли віскі розв’яже їм язики.

Був я маленький хлопчик семи років, тіло мені від напруги тремтіло, як у лані, що від когось тікає, серце калатало; зазираючи крізь одчинені двері, дивувався я на незрозумілу поведінку людей. Бачив я Чорного Мата й Тома Морісея, які, обнявшись, схилилися над столом, цілувались і плакали.

Пияцтво в кухні тривало далі; раз у раз більша тривога огортала дівчат. Вони знали, що таке пияцтво, і були певні, що трапиться лихо якесь. Вони казали, що не хочуть цього бачити, й одна з них запропонувала піти на велике італійське ранчо за чотири милі, де можна потанцювати. Відразу всі поділилися на пари хлопці з дівчатами і пішли піскуватим шляхом. І кожен парубок йшов зі своєю любою, – я, хлопець семи років, знав про всі справи кохання в околиці, і вважайте я теж, немов парубок, ішов із дівчиною. Маленька дівчинка-ірландка мого віку йшла в парі зі мною. І тільки й було дітей в цьому гурті, що нас двоє. Найстарші мали років по двадцять. Були й дівчатка по чотирнадцять та шістнадцять років, які йшли вже зі своїми парубками. Але ми були наймолодшою, кумедною парою: ірландка-дівчинка та я; йшли ми обруч, а іноді, за вказівкою старших, я обіймав її за стан, хоч і не зручно було так іти. Я пишався того блискучого недільного ранку, йдучи похмурим довгим шляхом поміж кучугур. Я теж, як усі, мав свою дівчину, був мале парубченя.

На італійському ранчо жили самі парубки. Нас привітали з великою радістю. Кожному налили по шклянці червоного вина і частину довгої їдальні звільнили для танців. Молоді парубки почали пити і танцювати з дівчатами під звуки гармонії. Мені та музика видавалася небесною. Я ніколи не чув таких чудових звуків. Молодий італієць, який грав, міг навіть, граючи, танцювати. Обнявши руками свою дівчину, він за її спиною грав на гармонії. Все було таке надзвичайне для мене. Я не танцював, але, сидячи за столом, дивився широко розплющеними очима на це диво. Я був тільки маленьким хлопчиком, і багато було в житті такого, чого я ще не знав. Так минав час. Парубки-ірландці почали частіше припадати до чарки. Стало ще веселіше. Я помітив, що дехто з них спотикається й падає, танцюючи, а один заснув у кутку. Дехто з дівчат почали нарікати та хотіли податися геть. Інші весело реготали і, певне, раді були б, аби щось трапилося.

Коли наші господарі-італійці запропонували мені разом з іншими вина – я відмовився. Я мав уже досвід з пивом, і цього було з мене досить. Не мав я охоти скуштувати знов того добра. Як на лихо один молодий італієць Пітер, великий штукар, побачивши, що я сиджу відлюдно, взяв до половини налиту шклянку вина та простяг її мені. Він сидів насупроти мене по той бік столу. Я відмовився. Обличчя йому зробилося похмурим, і він настирливо давав мені вино. І тоді жах охопив мене, жах, причину якого я мушу пояснити.

Моя матір мала деякі власні теорії. По-перше, вона з певністю казала, що всі чорняві та темноокі люди дуже небезпечні. Нема потреби згадувати, що моя мати була білява. Далі: вона була переконана, що темноока латинська раса страшенно чутлива, страшенно зрадлива та дуже схильна до убивства. Знову ж таки, вбираючи в себе всі ті жахливі й дивні оповідання, що злітали з уст її, я неодноразово чув і запевнення, що коли образити італійця, – навіть легко й не навмисне, – то він обов’язково помститься, встромивши ножа тобі в спину. Це був її нестеменний вираз: – Устромить ножа тобі в спину.

Хоч і палко бажав я сьогодні вранці побачити, як Чорний Мат уб’є Тома Марісея, проте ані найменшого бажання не мав я, щоб танцюристи побачили, як ніж стирчить у моїй спині.

Я не умів ще відрізняти фактів від теорії. Я сліпо вірив у те, що оповідала мені мати про вдачу італійців. До того я мав якісь невиразні уявлення про священні права гостинності. Тут сидів зрадливий, вразливий, здатний на вбивство італієць. Він мене частував. Я був переконаний, що образив його, й він штрикне мене ножем. Так само й коняка брикнула б мене, якби я, ставши ззаду, смикнув її за хвоста. І цей італієць Пітер мав оті страшнючі чорні очі, про які говорила мені мати. І ці очі цілком різнилися від очей, які я досі знав: блакитні, сірі та ясно карі були в нашій родині, блідо-блакитні, веселі очі у ірландців. Можливо, Пітер був трохи напідпитку. Тільки його чорні очі дуже блищали, і в них миготіли якісь чортячі іскорки. В них було щось несвідоме, якась таємниця. І чи міг я, хлопчик семи років, проаналізувати це, та побачити в них тільки жартівливість? В них мені вбачалася видима смерть. Напівсвідомо я відмовився від вина. Вираз його очей змінився. Вони зробилися суворі й наказували мені, шклянку з вином він присунув ближче до мене.

Що міг я діяти? Потім не раз бувало, що заглядав я в очі смерті, але ніколи – пригадую – не почував я такого жаху смерті, як тоді. Я підніс шклянку до вуст, і Пітерові очі полагіднішали. Я побачив, що він не уб’є мене тут, на місці. Я віддихнув. Але вино було погане. Дешеве, молоде вино, гірке та кисле, зроблене з усяких відходів та вишкребок виноградних. Воно куди гірше на смак, ніж пиво. Був єдиний спосіб пити його, а саме: випити швидко, як ліки. Я так і зробив. Одкинув голову назад та почав його швидко ковтати. І ковтав його, наче отруту, бо воно й було отрутою для мого дитячого організму.

Озираючись тепер на минуле, я згадую, що Пітер здивувався. Він до половини налив другу шклянку й посунув її через стіл. Увесь холонучи з жаху, у відчаї від цієї пригоди, що трапилася зі мною, я вихилив другу шклянку так само, як і першу. Цього було вже занадто для Пітера. Він мусив іншим показати диво-дитину, яку він знайшов. Пітер покликав Домініка, молодого вусатого італійця, щоб подивився на мене. Цього разу мені дали повну шклянку. Чого тільки не зробиш, щоб урятувати життя. Я весь скорчився, переміг нудоту, що підступала мені до горла, та вихилив вино.

Домінік ніколи не бачив такої геройської дитини. Двічі він наливав шклянку, щоразу по вінця, та стежив, як вино зникало у мене в горлі. Мої надзвичайні здібності притягли увагу. Середнього віку італійці-хлібороби, старі селяни, які не знали англійської мови та не танцювали з дівчатами-ірландками, оточили мене. Вони були смугляві, дикі на вигляд, в червоних сорочках, підперезаних поясами, за якими – я знав; – стреміли ножі. Вони оточили мене, наче зграя піратів, а Пітер та Домінік демонстрували мене.

Якби я мав не таку буйну уяву, або був дурнішим, або дуже упертим, я б ніколи не опинився в такому поганому становищі. А парубки й дівчата, з якими я прийшов, танцювали собі й не могли врятувати мене від лиха. Як багато я пив. – я не знаю. В спогадах моїх залишилася тільки така картина: я серед цілого натовпу головорізів, де моя агонія страху триває цілу вічність; шклянки з червоним вином, що нема їм кінця-краю раз у раз мені підсовують через дерев’яний, вином залитий стіл, а я виливаю їх у своє обпалене горло. Хоч і погане вино, але ніж у спину – ще гірше. Хоч там як, а я хочу лишитися живий.

Озираючись назад з моїм теперішнім досвідом п’яниці, я знаю, чому я тоді не впав непритомний на стіл. Я вже казав, що весь похолов від страху. Страх мене паралізував. Єдине, що я міг робити – це раз у раз вихиляти чарку за чаркою. Я був нерухомий приймач для тої безмірної кількості вина. Воно інертно вливалося в мій від жаху інертний шлунок. Я надто перелякався, а тому шлунок не повертав отрути назад. А весь цей гурт італійців дивився та дивувався з феноменальної дитини, яка з байдужістю автомата пила вино. Не буде хвастощами з мого боку, коли я візьму на себе сміливість сказати, що вони справді ніколи не бачили такого.

Час настав вирушати. П’яні вибрики парубків призвели до того, що більшість розважливих дівчат почали збиратися додому. Я опинився біля дверей, поруч з моєю маленькою дівчиною. Вона не мала мого досвіду і була твереза. Її дуже тішило, як хлопці, коливаючись, намагалися йти поруч зі своїми дівчатами, і вона почала удавати їх. Мені гра сподобалася, і я теж почав по-п’яному хитатися. Але вона не пила вина, тоді як мені випите вино зразу вдарило у голову. Я відразу більше скидався на п’яного, ніж вона. Я здивувався, побачивши парубка, який пройшов, хитаючись, кілька десятків кроків, а тоді спинився обіч шляху, поважно утупивши очі в рівчак. Так само поважно, глибокодумно поміркувавши з хвилину, він упав туди. Мені це було смішно до болю. Я наблизився до рівчака і спинився з краю. Очутився я тоді, коли дівчата зі стурбованими обличчями витягали мене з рівчака.

Мені вже не хотілося бавитися в п’яного. Мене вже це не смішило. Перед очима мені все пошило. Широко роззявивши рота, я хапав повітря. Дівчата вели мене, з обох боків тримаючи за руки, але ноги мені підгиналися. Алкоголь, що я випив, мов довбнею, бив мені у серце та в голову. Якби я був квола дитина, то напевне не вижив би. Я й так був тоді так близько до смерті, що переляканим дівчатам це й не снилося. Я чув, як вони сперечалися, обвинувачуючи одна одну. Деякі з них почали плакати, бо стало їм шкода і себе, і мене, а також обурювалися вони на поведінку своїх товаришів. Але мене це не цікавило. Я задихався й хапав повітря. Іти – це була для мене мука. Від ходи я ще гірше задихався. Дівчата примушували мене йти, а додому було чотири милі. Я пригадую, що бачив затуманеними очима маленький місток через шлях, здавався він десь страшенно далеко, дарма, що до нього не було й сотні футів. Дійшовши, я впав на спину, хапаючи ротом повітря. Дівчата намагалися підвести мене, але я був безпорадний та задихався. На їхні перелякані крики надійшов Ларі, п’яний юнак років сімнадцяти. Він спробував очутити мене, стрибаючи у мене на грудях. Я невиразно пригадую це, пригадую лемент дівчат, які вовтузилися з ним, одтягаючи його геть. Далі я вже не пам’ятав нічого; потім мені казали, що Ларі, скотившись під міст, проспав там цілісіньку ніч.

Коли я очуняв, у хаті було темно. Мене принесли непритомного за чотири милі; та поклали у постіль. Я захворів. Серце та нерви були в страшенному напруженні, і я зразу ж почав маячити. Все страшне та жахливе, що ховалося в моїй дитячій голові, закрутилося в якомусь божевільному танку. Найжахливіші видива здавалися дійсністю. Я бачив убивства, за мною ганялися убивці. Я кричав, боровся, доходив до нестями. Мої муки були жахливі. І крізь це маячіння білої гарячки я чув голос матері: – Але ж його мозок. Він збожеволіє. – І знову, впадаючи в маячіння, цей вигук лунав у моїх кошмарах: мене садовили до дому божевільних, де мене били наглядачі, навколо мене з галасом кружляли хворі.

В моїй молодій пам’яті міцно засіли оповідання старших про злодійські кишіла в китайських кварталах Сан-Франциско. В своєму маячінні я блукав глибоко під землею, крізь тисячі отих кишел і за замкненими залізними дверима я страждав та помирав від тисячі смертей. А то бачив я свого батька, що сидів біля столу в цих підземних печерах та грав із китайцями на золото.

Вся моя лють тоді вибухала найогиднішою лайкою. Я підводився в ліжку, видирався з рук, що мене утримували і лаяв батька так, що аж стіни гули.

Я вибухав тою лайкою, що її наслухалась дитина, яка, живучи в примітивних умовинах сільського життя, скрізь тиняється й бігає. Ніколи я не насмілювався вимовити тих слів, а тут вони раз у раз злітали мені з язика. Я кляв батька, що сидів у підземеллі та грав із довговолосими, довгопазурими китайцями.

Превелике диво, що серце або мозок не луснули мені тої ночі. Як могли витримати артерії та нервові центри семирічної дитини той жахливий пароксизм, що корчив мене! Ніхто не спав в убогій хатині ферми тої ночі, коли Зелений Змій володів мною. Ларі під своїм мостом не маячив так, як я. Він спав собі очманілий і не бачив снів. А другого ранку прокинувся похмурий, із задурманілою головою. І якщо він живий досі, то ледве чи пам’ятає ту ніч – так мало вона для нього важила. Але в моєму мозку вона навіки залишила тавро, і тепер, через тридцять років, пишучи ці рядки, кожне видиво моїх кошмарів у спогадах таке яскраве, наче вирізьблене; ще й тепер кожен жах і біль я відчуваю так виразно, як тої ночі.

Я довго хворів після того, і зайві були застереження матері уникати Зеленого Змія в майбутньому. Мати була страшенно вражена моїм вчинком. Вона казала, що я вчинив дуже, дуже погано, наперекір тому, чого вона мене вчила. І як я міг, я – я, кому інколи не дозволялося суперечити, кому бракувало потрібних слів, щоб пояснити свою психологію – як міг я сказати матері, що саме те, чого вона мене вчила, і спричинилося до мого пияцтва. Якби не її теорія про чорні очі та вдачу італійців, то я б ніколи й уст не вмочив у кисле, гірке вино. І, лише ставши дорослою людиною, я щиро розповів їй, які були внутрішні мотиви мого негарного вчинку.

Після хвороби мені стали незрозумілі деякі моменти і дуже зрозумілі інші. Я почував себе винним, але разом з тим і скривдженим. Вчинок мій був негарний, але не з моєї провини. Тоді я твердо постановив не торкатися алкоголю. Скажена собака так води не боїться, як боявся я алкоголю.

Але навіть і цей жахливий випадок не вберіг мене від близького знайомства із Зеленим Змієм. Усі навколо, навіть тоді, силоміць штовхали мене до нього. Насамперед здавалося мені, що, за винятком матері, завжди сталої у своїх поглядах, усі дорослі поблажливо дивляться на цей випадок. Те, що трапилося, тільки смішний жарт. Не було в цьому нічого ганебного. Навіть хлопці та дівчата крадькома сміялися, згадуючи, як брали участь у цій справі, і, смакуючи, оповідали, як Ларі стрибав мені на груди та спав під мостом, як хтось спав між кучугурами тієї ночі, та що трапилося з тим парубком, який впав до рівчака. І вони зовсім не бачили тут нічого ганебного. Це було щось веселе, надзвичайне, гарно-блискучий, яскравий епізод у одноманітному житті хліборобів цієї похмурої, туманом вкритої країни.

Фермери-ірландці жартівливо докоряли мені за мій вчинок та плескали мене по плечі. І нарешті я почав думати, що вчинив щось героїчне. Пітер, Домінік та решта італійців пишалися моєю витривалістю в пияцтві. Ніхто не гудив пияцтва, бо, до речі, всі пиячили. В нашій околиці не було членів товариства тверезості. Навіть учитель нашої маленької сільської школи, сивий чоловік, який мав років із п’ятдесят, одпускав нас додому в тих випадках, коли, змагаючись із Зеленим Змієм, почував себе переможеним. Тут не було ніякого психічного впливу. Моя огида до алкоголю була чисто фізіологічна. Я не любив проклятого питва.