Читать книгу Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 8

Мені тільки минуло п’ятнадцять років, а я вже працював на консервній фабриці. Місяць у місяць я працював щонайменше десять годин на добу. Коли додати до десятьох годин тяжкої праці біля машини годину на обід, проходку з дому на роботу та назад, час, потрібний, щоб одягнутися та поснідати вранці, повечеряти та лягти спати ввечері, то з усіх двадцяти чотирьох годин ледве чи лишиться дев’ять годин сну, потрібного здоровому юнакові. Але коли я вже лежав у ліжку, й очі мені склепалися від утоми, я все ж таки знаходив трохи часу, щоб почитати.

Та часто бувало так, що я кінчав роботу опівночі, а то працював без перерви по вісімнадцять і по двадцять годин. Одного разу я проробив біля машини поспіль тридцять шість годин. А бувало, що цілими тижнями я не кінчав праці раніш одинадцятої години вечора, приходив додому та лягав спати о пів на першу, і мене будили о пів на шосту вранці, щоб міг встигнути одягнутися, попоїсти та бути біля машини до гудка, о сьомій годині.

Тоді я не міг урвати й хвилинки для любих моєму серцю книжок. І що спільного мав Зелений Змій з юнаком, якому ледве минуло п’ятнадцять років та який завзято й стоїчно працює? О, багато спільного! От зараз я поясню вам. Я питав тоді сам себе: та невже ж увесь зміст життя в тому, щоби бути робочою худобою? Жодна коняка в Окленді не працювала стільки, як я. Таке життя зовсім не цікавить мене. Я згадав за мого човна, що стояв без діла біля пристані, обростаючи мушлями. Згадав свіжий морський вітер, який щодня подував над затокою; схід та захід сонця, якого я тепер ніколи не бачив; солоні пахощі моря, що лоскотали мені ніздрі; кусючий дотик солоної води до мого тіла, коли купався; згадав усю дивну красу багатого, заказаного мені тепер світу. Був єдиний шлях спекатися моєї убивчої праці: податися на море. Здобувати там собі хліб. Але шляхи, що ведуть до моря, ведуть неминуче й до Зеленого Змія. Тоді я не знав цього. Але коли дізнався, у мене вистачило мужності не вертатися знову до скотячої праці біля машини.

Я хотів бути там, де віє вітер пригод. А вітер пригод надимає вітрила шлюпам устричних піратів у затоці Сан-Франциско. Він жене їх від устричних лігвищ на мілинах, на які вони нападають вночі, до набережної міста, куди сходяться вранці, щоб закуповувати, торговці та власники салунів. Кожний наскок на устричне лігвище вважається за карний злочин, і карають за нього ув’язненням, смугастою одежею та кайданами. Але що з того? Люди у смугастій одежі працюють далеко менше, ніж я біля машини. І незрівнянно більше романтики в тому, щоби бути устричним піратом та в’язнем, аніж рабом машини. А поза всім у мені говорила юність та любов до романтики й пригод.

Я побалакав з Мамі Джені, моєю старою мамкою, яка годувала мене своїми чорними грудьми ще немовлям. Вона була заможніша за нашу родину, бо доглядала хворих, отримуючи за це досить добру тижневу платню. Чи не позичить вона грошей своїй «білій дитині»?

Чи не позичить вона? Все, що вона має – моє.

Тоді я пішов до француза Франка, устричного пірата, який, як я чув, хотів продати свій шлюп Резл Дезл. Він стояв на якорі з Аламедського боку лиману, поблизу мосту на вулицю Вебстер. У нього були гості, й він частував їх вином. Він вийшов на палубу поговорити про справу. Продасть охоче, але сьогодні неділя. До того ж у нього гості. Завтра ж ми зможемо скінчити справу, і шлюп буде мій.

А тим часом я можу зійти вниз та зазнайомитися з його приятелями. Там були дві сестри – Мемі і Тес, місіс Гедлі, яка прийшла разом із ними, молодий устричний пірат Віскі-Боб, шістнадцяти років, та портовий щур Павук-Гілі з чорними бакенбардами, років двадцяти. Мемі, небогу Павукову, звали Королевою устричних піратів. При оказії вона завжди бувала на їхніх учтах. Франк був у неї закоханий, хоч я тоді цього ще не знав. Вона рішуче відмовлялася одружитися з ним.

Француз Франк налив шклянку червоного вина з великої оплетеної сулії, щоб покропити нашу згоду.

Я згадав червоне вино на італійському ранчо й здригнувся. Віскі та пиво були мені не такі гидкі. Але Королева устричних піратів дивилася на мене з недопитою шклянкою в руці. Я був гордий. Мені було лише п’ятнадцять років, але я не хотів виявити менше мужності, ніж вона. До того ж тут і сестра її, і місіс Гедлі, і молодий устричний пірат, і портовий щур з чорними бакенбардами, і всі зі шклянками в руках. То хіба я мокра курка? Ні, тисячу разів ні! На тисячу шклянок, ні! Отже, я перехилив свою шклянку, як і подобає чоловікові.

Француз-Франк був задоволений з продажу, і я дав йому завдатку двадцять доларів золотом. Він налив ще вина. Я знав, що у мене міцна голова, і я був певний, що зможу пити з ними хоч тиждень. Вони мене не переп’ють; до того ж вони вже перед тим чимало вихилили.

Ми почали співати. Павук проспівав: «Бостонський злодій» та «Чорна Лулу». Королева проспівала: «Хотіла б я бути маленькою пташкою», а її сестра Тес: «Вітайте гарно мою дочку». Веселість зростала й робилася бурхливою. Я спробував проминути кілька шклянок, і це пройшло непомічене. Потім, стоячи та східцях, висунувши голову та плечі на палубу, зі склянкою в руках, я вихлюпував вино за борт.

Я міркував приблизно так: цим людям подобається це гидке вино. Добре, хай собі. Я не можу сваритися з ними із-за цього. Моя чоловіча гідність примушує мене погоджуватися та удавати. Але я не вип’ю більше, як треба.

Королева почала кокетувати зі мною, останнім рекрутом піратського флоту і не якимось підручним, а господарем і власником. Вона вийшла на палубу подихати повітрям і потягла мене із собою. Мені й не снилось, а вона, безперечно, знала, що Француз-Франк від ревнощів аж лютує там, унизу, в каюті. Швидко до нас пристали Тес, і Павук, і Боб, і місіс Гедлі та Француз-Франк. І ми сиділи тут за шклянками в руках та співали тоді, як сулія з вином ходила навколо, а я був єдиний тверезий поміж них.

Я почував таку насолоду, якої ніхто з них не в силі відчути. Тут, у цій атмосфері богеми, я не міг не бачити контрасту між цим днем та вчорашнім, коли я стояв біля своєї машини, задихаючись у спертому повітрі та повторюючи, без кінця повторюючи, з максимальною швидкістю, низку механічних рухів. А тут я сиджу зі шклянкою в руці в затишній атмосфері товариства, з устричними піратами, які не хочуть бути рабами рутини, що глузують з обмежень та законів, що важать своє життя та волю у своїй руці. І це завдяки Зеленому Змієві я попав до блискучого гурту вільних душ, які не визнають ані страху, ані сорому.

Передвечірній морський вітерець освіжав мені легені та кучерявив хвилями середину протоки. Повз нас пройшла пласкоденна шхуна, сурмлячи, щоб відкрили розвідного моста. Резл Дезл загойдалася на хвилях, що пішли за баржею, яку шхуна вела на буксирі. Від комори тягли в море баржу з цукром. Сонце ховалося в кучеряву воду, і життя було прекрасне. Павук співав:

Ось вони – прояви духу протесту, пригод та романтики, заборонених вчинків, сміливих та величних. Я знав, що завтра вже не вернуся до машини на консервній фабриці. Завтра я буду устричним піратом, вільним, оскільки за сучасних умов може бути вільний пірат у затоці Сан-Франциско. Павук уже згодився їздити зі мною. Він мав мені бути за екіпаж й за кухаря, тоді як я мав виконувати всю роботу на палубі. Вранці ми наберемо їжі та води, розпустимо велике головне вітрило (такий величезний шмат парусини, під яким я ще зроду не плавав), та як скінчиться відплив, з першим бризом, побіжимо із затоки. Тоді послабимо вітрило і на перших хвилях припливу попливемо до Спаржевих островів, де й заякоримося за кілька миль від берега. І тоді здійсняться мої мрії: я ночуватиму на морі. А другого ранку я прокинуся на морі. І відтепер усі дні та ночі я проводитиму на воді.

Коли надвечір Француз-Франк почав лагодитись одвозити своїх гостей на берег, Королева попросила мене відвезти її моїм човном. Я не зрозумів, чому Француз-Франк раптом перемінив свій намір і передав весло Віскі-Бобу, а сам залишився на борту шлюпа. Не зрозумів я й посмішки Павука та його уваги до мене: – Ну-ну! Ти тут не ловиш гав! – Як міг я розумом п’ятнадцятирічного хлопця збагнути, що сивий чоловік п’ятдесятьох років ревнує до мене?