Читать книгу Сайонара - Джеймс А. Миченер - Страница 4

Свої шостий і сьомий МіГи я збив 4 квітня 1952 року. Це сталося неподалік від річки Ялу; коли я повернувся до бази «Джей-10», я був збуджений. Військовий лікар глянув на мене і заявив:

– Ну, Грувере, тепер відпочивати.

Друже, це були приємні слова. Вони означали, що деякий час я не літатиму. Але я закінчував Вест-Пойнт, тож почувався зобов’язаним проявляти завзяття перед лікарем-резервістом, який уже мав невеличке черевце і таке інше. Довелося насупити брови й сказати:

– Усе гаразд, док. Пляшечка пива мені зарадить.

– Це правильно, – погодився лікар.

Він серйозно сприйняв мій запал, і на хвилину мене трохи замлоїло всередині. Я більше не хотів літати. І не лише тоді. Я дуже хотів здаватися бадьорим і готовим до діла, але так само сильно хотілося зайняти кабінетну посаду.

Але лікар був кмітливим. Він засміявся і сказав:

– Щось ви зблідли, Грувере. Я жартую. Ніколи не сприймав ці геройські штучки всерйоз.

Я розслабився і відповів:

– Дякую. Сон під корейським небом мені допоможе.

– Краще, – сказав док, відклавши стетоскоп, – ви повертаєтеся до Японії!

Те, як він це промовив, знаєте, означало, ніби, за його думкою, Японія була раєм, але я вже бував там і вона мене ніяк не вразила. Брудні вулиці, маленькі паперові будинки, присадкуваті чоловіки та товстенькі округлі жінки. Я ніколи не розумів, чому деякі військовослужбовці військово-повітряних сил так захоплюються Японією.

– Якщо ви так умліваєте від Японії, то гадаю, це хороша новина, – сказав я. – Хоча я б радше відпочив прямо тут, на «Джей-10».

– Хочете сказати, ніби ніколи не плутались із жодною гарненькою японською лялечкою в Татікаві? – запитав лікар.

– Я військовий з діда-прадіда і не плутаюсь з японськими лялечками, гарні вони чи ні.

– Друже, та ви хворіший, ніж я думав, – сказав док, похмуро на мене глянувши.

Я не бажав здаватись старомодним, але коли упевнений, що на тебе до тридцяти п’яти гарантовано чекає просування до полковника, а можливо, і вище, то повсякденна метушня, пов’язана з військовим життям, не вражає. З іншого боку, я завжди намагався не ставити себе вище за офіцерів-резервістів лише тому, що в серці вони залишались цивільними особами.

– Я згадаю про вас, док, коли дістанусь до чистих простирадл та хорошого токійського пива.

Лікар похитав головою:

– Для вас, друже, це буде не Токіо, для вас… спеціальні розпорядження.

– Кобе? – спробував здогадатися я.

– Так, друже. Ви вирушаєте туди.

– Щодо цих спеціальних розпоряджень. Вони від генерала Вебстера? – інстинктивно я торкнувся лівою рукою кишені й намацав портмоне.

– Так, друже! Ви вгадали. – Лікар щільно стиснув маленькі кулаки і підморгнув мені. – Чому б одному генералу не подбати про сина іншого генерала?

Я завжди знав, що лікар – хлопець не найвищого ґатунку, тож сперечатися не збирався, ще й підіграв йому:

– Ось що вони називають духом Вест-Пойнта.

– Це я й мав на увазі, – погодився лікар. – Ваші розпорядження у Келлі.

– Піду навідаюсь до Келлі, – промовив я, радіючи, що можу покинути цього всезнайка-цивільного.

Але тільки-но я вийшов з медичного намету і почав спускатися посипаною гравієм дорогою до штабу ескадрильї, де працював Келлі, мене покликав іще один цивільний:

– Грувере, чи можу я поговорити з вами?

Я повернувся і побачив капелана; оскільки він практично ніколи ні з ким не розмовляв, окрім як у випадку лиха, то я зупинився і запитав:

– Знову Келлі?

– Так, – промовив він у смутку, – Келлі.

Я чекав на посипаній гравієм доріжці, доки він пробирався через коричневий корейський бруд. База «Джей-10» майже вся була оточена брудом. Коли капелан до мене приєднався, я запитав:

– Що цього разу, падре?

– Цього разу все серйозно, – сказав Фіні. Він привів мене до свого пошарпаного намету, де були безліч біблій і розп’ять, і навіть спеціальне срібне приладдя для проведення іудейських церемоній.

– Келлі знову має постати перед військовим судом? – запитав я.

– Гірше. Він звернувся до свого конгресмена.

Я завжди відчував відразу до військовослужбовців, які пишуть листи конгресменам. Військово-повітряні сили мають розважливі й ефективні способи вирішити будь-яку проблему. І для цього не потрібні конгресмени. Тож я запитав:

– Чому ви не порадите командуванню вигнати цього хлопця зі служби?

– За новими правилами…

Нові правила! Я завжди забував про нові правила. Починаючи з 1945 року кілька недоумкуватих добродійників у Вашингтоні переглянули основні правила поведінки військовиків, і, як бачите, результатом стали такі от звернення до конгресменів. Я завжди погоджувався зі своїм батьком. Дати військовослужбовцю запотиличника і кинути до в’язниці. Тоді добродійники дійсно могли б сплакнути.

– То що ж станеться згідно з новими правилами? – запитав я.

– Келлі доб’ється свого. Він повернеться до Японії.

– Сміх, та й годі, – мовив я. – Військово-повітряні сили перетворилися на дитячий садок.

– А коли він повернеться до Японії, то одружиться з дівчиною.

Це було вже занадто. Я сів на хиткий стільчик і запитав:

– Ви маєте на увазі, що, всупереч тому, що ви та командир сказали цьому хлопцю, він усе ж таки отримає дозвіл на шлюб з дівчиною?

– Саме так.

– Чому ніхто не вперіщить йому по голові?

– Це не рішення. Я хочу, щоб ви поговорили з ним.

– Мені нема чого додати.

– Хіба юнак не усвідомлює, що якщо він одружиться з японською дівчиною, то не зможе взяти її з собою до Америки? – запитав священик.

– Принаймні, він поінформований. Я змусив його підписати документи про те, що він проінформований. Він підписав, а тоді сказав мені, що зробити з цими паперами.

– Ви повинні знову поговорити з ним, Грувере. Його ввели в оману.

– Він нікчемний бовдур, падре, і ви це знаєте.

– Не бовдур. А упертий хлопчина, що стикнувся з проблемами у військово-повітряних силах. Він просто запальний.

– Не там він гарячиться.

– Цілком згодний, – посміхнувся капелан. – Ось чому ми не повинні дозволити йому зробити з себе блазня.

Я втомився від польоту і сказав прямо:

– Дивіться, падре. Келлі належить до вашої церкви. Саме ви та людина, яка повинна його рятувати.

Капелан Фіні посерйознішав і взяв мої руки у свої. Це був один із тих способів, якими він користався, коли бажав на чомусь наполягти; подібні хитрощі були однією з причин його успіху в ескадрильї. Він ніколи не боявся звернутися до людини з проханням.

– Ви повинні вірити мені, коли я кажу, що намагаюся уберегти Келлі не заради моєї церкви. Я намагаюся врятувати його заради нього самого. Його одруження з японською дівчиною може призвести лише до трагедії. У звичайні часи такий шлюб був би просто нерозумним, але згідно з новим законом… коли він навіть не може взяти її з собою до Америки… Що ж тоді буде, Грувере?

Він говорив так пристрасно, що мені довелося поступитися.

– Гаразд. Що ви хочете, щоб я зробив?

Фіні був збентежений тим, про що хотів попрохати, тож навіть на якийсь час забарився з відповіддю, а потім сказав:

– Ви заручені з прекрасною американською дівчиною. Одного вечора ви показували її світлину. – Він посміхнувся, коли я інстинктивно простягнув ліву руку до кишені з портмоне. – Коли ви літаєте і все йде шкереберть, ви згадуєте про цю світлину на щастя, чи не так?

Я погодився, адже саме так і робив, коли пересів із кабіни поршневого літака до кабіни реактивного. Як і більшість пілотів, я спочатку боявся реактивних літаків і тому, коли щось віщувало біду, я торкався портмоне на щастя, бо згадування про Ейлін Вебстер було для мене справжнім талісманом від того самого вікенду, коли я зустрів її в Сан-Антоніо.

– Якщо випаде можливість, покажіть Келлі світлину вашої дівчини. Нехай він згадає, який вигляд має прекрасна американська дівчина, – запропонував капелан.

– Я ж нічого не продаю.

Священик був розумною людиною.

– Хто ж вас про це просить? – сказав він. – Коли він розповість вам, що налаштований одружитися, скажіть, що розумієте його. Скажіть йому, що ви теж зустрічали справді чудових японських дівчат.

– Проблема в тому, падре, що я не зустрічав. Вони всі присадкуваті та кругловиді. Як можуть наші чоловіки – хороші звичайні хлопці – одружитися з цими жовтолицими дівчатами? У 45-му я воював із японцями. А тепер мої люди з ними одружуються.

– Я ніколи цього не розумів. Такі шлюби приречені, і мій обов’язок – запобігти їм.

– Згоден з вами.

– Тож ви поговорите з Келлі?

– Чи не було б простіше, щоб командир просто наказав йому не одружуватися? – запитав я.

Капелан Фіні засміявся.

– Не всі справи можна владнати у такий спосіб. Ми зібрали відомості про дівчину, з якою Келлі хоче одружитися. Вона не повія. Вона не заколотниця. По суті, наші слідчі дали їй схвальні відгуки. Вона працювала в бібліотеці. Тож Келлі має право на шлюб із нею.

Слово «шлюб» здивувало мене, і я подумки перенісся на чотири роки назад до весняного вікенду в Техасі, коли ми з хлопцями вирушили з Рендольф-Філд до Сан-Антоніо трохи розважитись. Ми спускалися кам’яними сходами біля театру просто неба до річки, що протікає посеред Сан-Антоніо, коли раптом я побачив цю прекрасну дівчину, яка йшла назустріч. Я придивився і крикнув: «Ти, бува, не донька генерала Вебстера?». Вона кивнула і подарувала мені сліпучу посмішку, а я, дивлячись на неї, запитав: «Чому ж ти не була такою тоді, коли жила навпроти мене у Форт-Бреггу?» На що вона відповіла, що завжди була такою, а от я був надто зайнятий підготовкою до Пойнту, щоб помітити її. Я намагався пригадати, але навіть не зміг чітко уявити її тодішню, тому мовив: «Коли ми були у Форт-Бреггу, ти, мабуть, була довгоногим дівчам років одинадцяти». Тоді вона сказала те, що змусило мене зупинитися. Вона проігнорувала інших військовослужбовців, що стояли поруч зі мною, і мовила: «Я все ще довгоноге дівча». І вона мала рацію, а через вісімнадцять днів ми прийняли рішення одружитися. Але матір Ейлін та Корея потурбувалися про це.

Тож я знову повернувся думками до Кореї та сказав капелану Фіні:

– Я зроблю все, що зможу.

– Спасибі, Грувере. – Але тільки-но я підвівся, він запитав: – Не заперечуватимете, якщо я поговорю з командуванням про вас?

– Про що саме?

– Ви напружені, як годинникова пружина. Я збираюся сказати, що вас варто усунути від польотів.

– Лікар вас випередив, – засміявся я. – Я отримав призначення до Японії.

– Чудово, – сказав він. – Токіо?

– Ні, Кобе. Батько моєї дівчини заправляє там усім.

– От пощастило.

– Є й свої недоліки.

– Я маю на увазі, що й Келлі теж вирушає до Кобе. Ви зможете стежити за ним.

Мені це було огидно.

– Хочете сказати, що він повертається туди, де його дівчина?

– Його конгресмен наполягає на цьому.

Я почав було говорити про те, що я думаю про конгресменів, які пхають свого носа до військових справ, але священик мовив:

– Ви повинні врятувати юнака.

Я подумав про норовливого коротуна Джо Келлі й сказав, виходячи:

– Ніщо не врятує цього шибайголову.