Читать книгу Сайонара - Джеймс А. Миченер - Страница 5

Це був чудовий день. На авіабазі на «Джей-10» не було тепло, але у повітрі віяло весною і почалась відлига; прихід весни у Кореї відчувався, як і в будь-якій іншій частині світу. Я декілька разів глибоко вдихнув на повні груди і спустився вулицею між штабами підрозділів, що залишалась похмурою всупереч приходу весни, і мовив до себе: «Облиш Келлі. Нехай він дбає про себе сам».

Я попрямував до свого намету, де на мене чекали пиво та гра в покер, аж раптом згадав, що у Келлі мають бути документи про моє призначення. Довелося зайти до намету штабу ескадрильї, де я і знайшов цього телепня, який сидів за столом із власноруч намальованою табличкою, гідною швидше генерала, на якій було написано «Ейрмен¹ Келлі».

Він був приземкуватим хлопчиною в юнацьких роках. Мені було двадцять вісім, і кожен, хто був молодшим, здавався незрілим, але Келлі дійсно був таким. Він виріс у неблагополучному районі Чикаго, ніколи не навчався у коледжі, але мав швидкий допитливий розум і своєрідну винахідливість. Келлі мав волосся піщаного кольору та понівечене життям ірландське обличчя. Загалом він був налаштований проти цілого світу і проти всіх офіцерів зокрема. Його особова справа дивувала: він чотири рази отримував підвищення до капрала – і кожного разу його знову понижували у званні. Він поводився нестерпно, постійно втрапляв у халепи і був останнім, від якого можна було б очікувати серйозних стосунків із будь-якою дівчиною.

Келлі показав мені розпорядження і сказав:

– Мати друзів вигідно.

Я був доповідачем на одному з військових судів Келлі, але він здивував мене під час другого, коли попрохав бути його захисником. Він не шанував нікого, але обожнював людей, які кермують літаками. Коли він тицьнув у мене паперами, я збирався знову його вичитати, але він посміхнувся і сказав:

– Чув, що ви сьогодні збили ще два.

– Бум, бум.

– Як було там, нагорі, Асе?

– Легше не стає.

– Ви знаєте, що в тому розпорядженні? – запитав він з таким суворим виглядом, наче був гангстером і нагадував про виплату боргів.

– Кобе, – відповів я, відбираючи папери.

– Так, але я хотів запитати, як ви його отримали?

– Ніколи не обговорював речі на кшталт наказів із підлеглими, – відрізав я, повернувшись до дверей.

Але Келлі важко спантелечити. Він сказав:

– Я маю на увазі, чи знали ви, що генерал Вебстер писав до нашого командира?

Це було обурливо. Я хотів зацідити малому пройдисвіту в пику, але він тримав мене на гачку. Я зніяковів, але відповів:

– Вони друзі.

– Звичайно, але ці листи були про вас.

– Про мене?

– Так, генерал Вебстер розпочинав усі свої листи зі слів: «Звичайно, я не маю наміру втручатися у керівництво ескадрильєю, але…» Він завжди використовував там «але».

– Але що?

– Але він певно не заперечував би, щоб майор Ллойд Грувер вирушив прямо до Кобе, чорт його забирай.

– Я не просив таких розпоряджень, – сказав я, запхнувши папери в кишеню.

– Та ви ще нічого не чули, Асе, – мовив Келлі, задирливо сміючись.

Він, схоже, зневажав мене за те, що я офіцер, проте не міг не поважати, тому що я пілот.

– Генерал Вебстер призначив вас до міжвідомчого авіаційного штабу, – мовив Келлі, – і це означає, що ви цілими днями сидітимете на своєму парашуті та нічого не робитимете. – Тут він усміхнувся і додав: – Але ось ночами…

– Ночами?

Келлі повернув свою нетямущу голову спочатку в один бік, потім в інший і запитав:

– Асе, ви вмієте берегти таємниці?

Я завжди був обачним, щоб ніколи й ні з ким не обговорювати військові таємниці, тож відповів:

– Я б волів нічого не чути.

Келлі роздратовано відсалютував мені й мовив:

– Це не таємниця військово-повітряних сил. Це таємниця Аса Грувера.

– Що ти маєш на увазі?

– Як гадаєте, чому ви отримали розпорядження щодо Кобе? І тепленьке містечко? І привілейований рейс?

Я відчув, що це заходить надто далеко і змінив тему.

– Капелан каже, що ти також вирушаєш у Кобе.

– Так.

– Я чув, що це влаштував твій конгресмен.

– О, так. Капелан сказав «ні». Командир сказав «ні». Ви сказали «ні». Але конгресмен сказав «так».

Я був обурений і все ж спробував відбутися жартом:

– Я чув, наче ти збираєшся одружитися.

– Так.

Нахабство Келлі звело нанівець будь-які мої спроби допомогти капелану Фіні наставити на пуття цього провінційного типа. Я підписав розписку про отримання документів і попрямував до дверей. Але Келлі зупинив мене, сказавши:

– Я чув, що ви також збираєтесь одружитися.

– Що ти маєш на увазі? – спитав я.

– Дочка генерала прибуде в Кобе. Завтра.

Келлі огидно вишкірився і, коли я запитав, чи це правда, відповів:

– Так. Генерал Вебстер сприяє вашому одруженню з його донькою. Мій конгресмен робить це для мене. Генерали для офіцерів. Конгресмен для простолюдців.

Ми з Келлі дивилися один на одного; це був той дивний момент, коли здається, що бачиш життя в абсолютно ясному холодному світлі. Ти бачиш іншу людину без однострою, без рангів, без минулого і майбутнього. Ось вона, з усіма своїми проблемами й амбіціями, які начебто були далекими від твоїх власних, але дивним чином стали їхньою частиною. Колись один військовий високопосадовець сказав мені, що чи не найголовніша причина великого успіху мого батька в армії полягала у здатності бачити кожну людину, з якою йому доводилось працювати, відокремлено, у вільному просторі, підвішену, мов струною, до руки Божої. Я поважав Келлі. Він був злим малим пройдисвітом і намагався розгнівати мене, і все ж я поважав його.

Я вийняв портмоне і запитав:

– Я показував тобі фотографію доньки генерала?

Думаю, що Келлі дивився на мене в тому ж холодному, ясному світлі, бо він нахилився вперед, як той гангстер, і сказав «ні».

Але я все ще був злегка збуджений – ніколи раніше не доводилось збивати два МіГи в один день, і світлина, яку я вихопив, не була моїм талісманом, а всього лише світлиною Ейлін із її матір’ю. Келлі глянув на фотографію і запитав:

– Чи ця козир-баба ваша теща?

Я розвернув до себе світлину і тицьнув пальцем:

– Я мав намір показати тобі ось кого.

Келлі присвиснув і сказав:

– Вау! Вона неперевершена в цьому купальнику.

– Так.

– Вона гарненька. Навіть для дочки генерала вона гарненька, – мовив Келлі.

– Цікаво, яка ж дівчина чекає на тебе у Кобе, – сказав я. – Дякую за добрі новини, Келлі.

– Ви коли-небудь бачили Кацумі? – сказав він.

– А де це – Кацумі? – запитав я.

– Це дівчина, з якою я одружуюся.

– Вибач, я не знаю японських імен.

– Та нічого, – сказав він скупо.

Він дістав невеличке фото своєї дівчини. Я почувався ніяково, бо ця Кацумі була, звичайно ж, не мадам Баттерфляй. Вона мала велике кругле обличчя, виразні щоки і чорне, мов смола, волосся. Якщо ви ніколи не були в Японії, то, мабуть, прийняли б її за індіанку чи ескімоску. Але якщо ви коли-небудь бували в Токіо, то ви відразу впізнали б Кацумі. Вона була однією з мільйонів дівчат, які ніколи не будуть гарними, які роблять усю важку роботу й одягнені так, ніби одяг у Японії робили зі старих лантухів.

Потрібно було б хоч щось сказати, і за милістю Божою я згадав, що вона працює в бібліотеці, тож сказав:

– Вона, напевно, розумна.

– Вона набагато кмітливіша за мене, – відповів Келлі.

Я збирався піти, але згадав обіцянку, яку дав капелану, і запитав:

– Ти дуже ризикуєш, чи не так?

– Ризики мене більше не лякають, – заявив Келлі зухвало.

– Я маю на увазі, що ти не зможеш взяти її додому?

– Це мене не лякає, – відповів він.

– Скільки тобі років, Келлі?

– Дев’ятнадцять.

– Ти ще юнак. Чому б тобі не обміркувати це?

– Я усе зважив. Армія, військово-повітряні сили та державний департамент змовились, щоб уберегти мене від шлюбу. Але це робить мене ще більш рішучим.

– Що ти маєш на увазі, коли говориш про змову? – Мені не подобаються люди, які жаліють себе.

– Коли мій командир у Кобе побачив, що я справді рішуче налаштований щодо Кацумі, він наказав вислати мене до Кореї. Тоді у Вашингтоні встановили кінцевий термін. Вони сказали: «Якщо ви одружитеся з японською дівчиною після нього, ми не дозволимо вам взяти її до Штатів». Я звернувся до військового суду з вимогою про повернення назад до Японії, щоб я одружився з дівчиною до того, як вступить у дію новий закон. Я ніколи не повернусь. Капелан Фіні щотижня вручає мені брошуру, щоб показати, наскільки я дурний, якщо продовжую думати про таке.

Він розкрив шухляду і показав цілу купу брошур, широко розтиражованих у тих краях; усі вони мали на меті привести молодиків до тями. Верхня мала назву «А чи прийме її ваша сім’я?». Келлі схопив її волохатою рукою, зім’яв і пожбурив до кошика.

– Вони спробували все, щоб зупинити нас, але чи знаєте ви, що я збираюся зробити, Асе?

– Щось дурне, я впевнений.

– Так. Я досить дурний, щоб закохатися. Так склалося, що я люблю цю дівчину. І якщо я повинен відмовитися від свого американського громадянства, щоб одружитися з нею, це не проблема для мене. – Він аж трусився від гніву, кладучи світлину Кацумі на стіл.

Я був обурений тим, що американець виявився спроможним таке говорити. Відмовитися від свого громадянства! Я хотів схопити цього молодого ідіота і втовкмачити йому, що кожен, хто навіть припускає думку про відмову від американського громадянства заради японської дівчини, повинен… Але він повернувся спиною до мене і почав перебирати папери, наче мене поруч уже не було.

Я нікому не дозволяю так поводитись зі мною. Це мене розлютило. Я підхопився, схопив Келлі за сорочку і розвернув до себе.

– За кого ти себе, чорт забирай, маєш? – заволав я.

На мій подив, він підняв кулака:

– Я можу дати здачі, Асе.

Одну коротку мить я бажав надерти цьому зухвалому хлопчиськові вуха, але зрозумів, що це буде марнуванням часу. Я міг би розібратися з ним коли завгодно. Тож я відпустив руку та сказав, глибоко схвильований:

– Ти зовсім схибнувся з тими клятими реактивними літаками.

Келлі був абсолютно спокійним. Він засміявся та сказав:

– Ми могли б залучати більше таких людей, як ви.

– Вибач, Джо, – мовив я, – але ти був схожий на божевільного, коли заявив, що відмовишся від свого громадянства заради дівчини.

– Я і є божевільний, – сказав він. – Я збожеволів від кохання.

Я відчув легке запаморочення і сказав:

– Ходімо до мого намету і вип’ємо пива.

– Чудово! – крикнув він, ляснувши по столу.

Коли ми йшли попід полуденним сонячним світлом з натяком на весняне тепло, він сказав:

– Ви знаєте, Асе, трохи раніше я не боявся шпурнути вас. Бо знаю, що, якби я це зробив, то ви могли б добряче наскубти мені чуба і не волали б про підкупний військовий суд.

– Ой, друже! Як ти можеш так помилятися? Я тільки-но закінчив сперечатися з капеланом про те, що ти повинен постати перед військовим судом хоча б за те, що написав своєму конгресмену.

– Я маю на увазі, що ви не здали б мене через те, що маєте на мене зуба.

Я подумав хвилину і зізнався:

– Думаю, ти маєш рацію.

– Ось це я і маю на увазі, – сказав він.

Ми дісталися мого намету та випили одну п’яту пляшки віскі «Санторі».

– Японці, напевно, роблять його з фермерських шкарпеток, – сказав я Джо.

Але Джо зробив великий ковток і схвально крикнув:

– Ух, оце для справжніх чоловіків.

Було очевидно, що йому потрібно з кимось поговорити. Він запитав:

– Ви дійсно вважаєте, що я схиблений, чи не так? Хлопці з їдальні теж так вважають. Це…– Він зупинився, уважно подивився на мене і сказав: – Ну деякі з них. Але ви знаєте, що дивне, Асе? У наметах вночі ви ніколи не почуєте, щоб скаржився бодай один чоловік, який одружений з японкою. Ви чуєте, як багато інших хлопців скаржаться на своїх жінок. Але не ті, хто одружився з японками.

Це здавалося настільки малоймовірним, що я зробив великий ковток із пляшки та запитав:

– Як так?

– Звучить старомодно, Асе, але це все любов. Якщо білий чоловік із військово-повітряних сил та ще й з хорошою платнею закохується в японку та одружується з нею, то це має бути любов.

– Це безглуздя! – Я відчував, як повертається нестримне бажання навести на розум цього хлопчака, але він знову потягся до пляшки, тому я сказав: – Я закоханий. Половина чоловіків звідси, яких я знаю, закохані в дівчат там, у Штатах. Що ж особливого у цих японських дівчатах?

– Ви коли-небудь були у солдатських наметах вночі? – відповів він. – Чоловіки, дружини яких зараз у Штатах, розмовляють про брекети своїх молодшеньких, про танці в кантрі-клубах і про те, який саме автомобіль придбали їхні дружини. А чоловіки з японськими дружинами говорять лише про одне. Які чудові у них дружини. Вони закохані. Все так просто.

Це збентежило мене, адже він так само міг би сказати й про мою сім’ю. Мій батько – генерал із приголомшливою репутацією, яку заробив зокрема на Гуадалканалі та Філіппінах, а моя мати написала кілька історій, які з’явилися в «Атлантік Манслі». Вони прекрасні люди, вони захопливі люди, але вони ніколи не були закохані. Гадаю, що у своєму наметі вночі мій батько, напевно, балакав про мої брекети й про те, на якій машині їздила моя мати. Я впевнений, що він ніколи не говорив про кохання.

– Є краще пояснення, – мовив я, – хлопці з японськими дружинами молодші. У них немає дітей, про яких можна говорити.

Джо обдумав це, зробив ще один ковток і сказав:

– Може, ви й праві, Асе. Але я не збираюся ризикувати. Бо, коли я бачу Кацумі, я бачу жінку, яка могла б полонити моє серце на все життя. – Він оглянув намет, ніби розмірковуючи про те, що збирається сказати, набрався духу й промовив: – Скажіть мені, Асе, а ви відчуваєте подібне до своєї дівчини?

Він знову підловив мене, адже я був професійним військовим. Моє майбутнє було визначене, і я знав, що ніколи не знайду жодної дівчини, яка полонила б моє серце навічно. Серед молодих офіцерів у моєму оточенні любов не була такою. Ти б роздивився навкруги та знайшов привабливу добру жінку, яка погодилася б готувати тобі все життя, а якби вона походила з військової сім’ї, як Ейлін, то це було б іще краще. Я не міг пояснити Келлі, що Ейлін буде найкращою дружиною, про яку може мріяти офіцер військово-повітряних сил, але не такою, як описує він.

– Поглянеш на мене через десять років і побачиш щасливого чоловіка! – сказав я.

Джо зробив останній ковток і мовив:

– Я вірю вам, Асе. Друже, ви один на мільйон. Асе, ви єдиний офіцер на мільйон, з яким я міг би поговорити. – Він незграбно потиснув мою руку і попрямував до виходу на запилену гамірну вулицю. Потім він оглянувся і крикнув: – Друже! Ми це зробимо! Ми одружимося! – І, похитуючись, рушив до їдальні.