Читать книгу Сайонара - Джеймс А. Миченер - Страница 6

У понеділок ми з Келлі летіли до Японії в одному літаку, і, спостерігаючи за тим, як він застібав пасок безпеки в кріслі й дійсно радів, що повертається до своєї дівчини, я думав про те, наскільки різними були наші мандрівки. Він направлявся до низенької кругленької Кацумі та майбутнього, яке ніхто не може передбачити, а я – до великого сюрпризу, який генерал Вебстер улаштував для мене: безпечної роботи за столом, одруження з його прекрасною дочкою Ейлін і довгих років просування по службі, напевно, до полковника чи, можливо, навіть генерала.

Я не розмовляв із Келлі під час польоту, бо на борту було кілька полковників і мудрішим мені здавалося сидіти перед ними й обмінюватися ідеями щодо російських пілотів, яких ми зустрічали над Кореєю. Але коли літак сів у Японії, до салону зайшли медики, щоб продезінфікувати його, і Келлі прошепотів до мене (я саме стояв у проході):

– Асе, ви єдиний друг, якого я тут знаю, і ви були в ескадрильї…

Я думав, що він збирається попрохати мене про гроші, і був готовий позичити йому п’ятірку, але він сказав:

– Я хотів поцікавитись, чи не будете ви моїм дружкою. В суботу.

Полковники почали рухатися, і я не міг стояти на місці, сперечаючись. Усе моє єство – все, чого я коли-небудь навчився, усе, що я пережив, змушувало мене відповісти «ні», але я сказав «так».

– Дякую, – мовив він.

Коли він поплентався майданчиком, кривоногий і зсутулений, мов гангстер, я подумав, що цей бовдур із волоссям кольору піску зовсім не схожий на героя, якого змальовують у книгах про чудових коханців. Чомусь не уявляєш рядового Джо Келлі, який проривається крізь стіни полум’я, щоб вибороти принцесу. А думаєш про нього як про хулігана з автозаправної станції, який присвистує дівчатам, що проїжджають мимо на своїх розвалюхах. Але він збирався одружитися з азійською дівчиною на чужій землі, і мені довелося визнати, що в нього є характер.

Я спостерігав за Келлі, коли генерал Вебстер гукнув мене; коли я повернувся у його бік, то помітив і місіс Вебстер, яка стояла поруч із генералом.

– Ото сюрприз! Коли ви сюди прибули? – викрикнув я.

Місіс Вебстер була красивою жінкою, на кшталт тих, що з’являються в рекламах, – з білявим волоссям та у строгих костюмах – і розповідають молодим хазяйкам, чому один очищувач кращий за інший. В армійських колах широко побутувала думка, що Марк Вебстер щасливець, оскільки має таку яскраву та енергійну дружину. Одного разу я чув, як мій батько сказав (його навідало кілька однокласників – випускників Пойнту 1922 року): «Марк Вебстер тривалий час був полковником, і його кар’єра не просувалась далі. Але з’явилася першокласна дружина і зробила його генералом». Коли він це говорив, у його словах не було чутно ані крихти зневаги, ані заздрощів.

Коли місіс Вебстер мене побачила, то поспішила назустріч і поцілувала в щоку. Мені довелося прикинутись, ніби я не знав, де Ейлін, тому запитав:

– Які новини від Ейлін?

Змовники пустотливо переглянулись.

– Вона все ще працює в нафтовій компанії, – сказала місіс Вебстер. – Але вважає Талсу нудною без тебе.

– Але і Корея мені нудна без неї!

Генерал Вебстер сказав:

– Сподіваюся, ти не був проти, що я відтягнув тебе подалі від росіян.

– Чесно кажучи, сер, я не був проти. Я вже почав трохи нервувати.

– Ну, ми переведемо тебе до Кобе, і ти побачиш, як усе влаштовано. Ти ж знаєш, що будеш у міжвідомчому авіаційному штабі, але роботу почнеш за тиждень.

– Що ж, висплюсь, – припустив я; Вебстери посміхнулись одне одному.

Генерал провів мене до чорного «кадилаку» з однією червоною зіркою на номерному знаку. Він завжди скидався на денді – цьому сприяли худорлявість, бездоганно підігнаний однострій і справжня штабна культура. Генерал був схожий на тих, кого військовослужбовці називали «курочками»², адже вимагав усіх військових почестей, охайних мундирів і начищеного взуття. Він крокував широкою ходою і сприймав усе це як належне. Я добре знав свого батька і бачив у ньому справжнього генерала. Йому завжди було байдуже до дрібниць на кшталт блискучих туфель або козирянь. Натомість Марк Вебстер, здавалося, дуже часто просто грає роль генерала. Одного разу я заявив про це моєму батькові, але він дуже розсердився. Він сказав:

– Слухай, розумнику! Армія потребує різних генералів. Марк Вебстер може робити десятки речей, яких я не хочу робити. – Тоді він нахмурився і додав: – Не те щоб я був нездатний їх зробити. Але не варто недооцінювати тих чоловіків, які забезпечують діяльність організації.

Три дні по тому ми обідали в надміру розкішному ресторані й батько сказав:

– Я завжди захоплююся метрдотелями, які здаються незграбними, але все-таки забезпечують діяльність організації.

Я прикрив рукою рота і пробубонів:

– Ти це казав днями раніше про генерала Вебстера.

Він подивився мені в очі й різко сказав:

– Гадаю, якщо я це казав, то саме це я й мав на увазі.

Але протягом цієї поїздки з аеропорту генерал Вебстер був як не свій. Він узагалі ніколи не був витонченим. Насправді він був стривоженим, хоч цього і не було помітно, аж доки ми не наблизилися до центру Кобе і я не здогадався, що його гризе. Місіс Вебстер знову всім заправляла.

Ми оминули ріг вулиць, на якому стояли півдюжини військових – нам було заборонено називати їх джі-ай³, – які відверто байдикували. Вони перебували в Кобе на відпочинку після Кореї. Як і більшість солдатів, ці відновлювали свої сили з повіями. Поруч із військовими стояли п’ять опецькуватих японських дівчат, і, коли ми проїжджали повз, один із солдатів ляснув дівчину по сідницях; та заверещала.

– Ось про що я говорила, – сказала місіс Вебстер.

– Кобе – центр відпочинку, – похмуро відповів генерал, – я нічого не можу змінити.

– Це ганебно.

– Я знаю, – пирхнув генерал.

– Крім того, це підриває авторитет однострою.

– Здається, немає жодних правил щодо цього, – пробурмотів генерал Вебстер, відкинувшись назад із гримасою невдоволення.

Місіс Вебстер, побачивши, що генерал відмовився від подальшої розмови, запитала мене:

– А що ти думаєш про це, Ллойде?

– Не намагайтеся змусити мене сперечатися з генералом, – відповів я.

Генерал Вебстер випростався.

– Серйозно, Грувере, що думають твої молодші офіцери?

– Я ніколи не розумів, як будь-який офіцер, що поважає себе, може зійтися з японською дівчиною…– почав було я й осікся.

Прямо перед нашим «кадилаком» постав високий лейтенант морської піхоти, який вийшов із магазину нижньої білизни у супроводі японської дівчини, і такої гарної, що я вперше бачив таку. Вона була струнка, чорноволоса і не косоока. І вона сміялася. Я ніколи не бачив японських дівчат, що сміються. Але ця надзвичайно красива японська дівчина сміялася і притримувала лівою рукою пакунок з нейлоновою білизною. А потім, подібно до будь-якої американської дружини на жвавому розі, вона люб’язно взяла попід руку свого морського піхотинця і посміхнулася йому.

– Це ганьба, – пирхнув генерал.

Місіс Вебстер нахилилася вперед, щоб поспостерігати за офіцером і його супутницею.

– Він же привабливий молодий чоловік, – здивовано вимовила вона. – Напевно, з дуже хорошої родини. Що він робить із цією японською дівчиною?

У мене була готова відповідь, але я змовчав, а потім спіймав погляд генерала і ясно зрозумів, що і він думає так само, і промовчав із тієї ж причини, що і я. Місіс Вебстер подивилася на нас і запитала:

– Це правда, Марку, що деякі ваші молодики справді одружилися з такими дівчатами?

– Близько десяти тисяч, – відповів він похмуро.

– Я просто не можу повірити в це! Жовтолиці дівчата як берегині сімейного вогнища в американських домах! Навіть бідні хлопці, які в минулому одружилися з французькими дівчатами… Пам’ятаєте тих жахливих Фаррінгдонів у Кемп-Полку?

Генерал Вебстер запитав:

– Хтось із твоєї ескадрильї одружений на японських дівчатах?

– Я провів вечір минулої п’ятниці, сперечаючись із дев’ятнадцятирічним юнаком, який вирішив одружитися з однією з них, – відповів я.

– Жалюгідно! – зітхнула місіс Вебстер. Вона говорила зі справжнім співчуттям, і було очевидно, що їй щиро шкода, що дев’ятнадцятирічний юнак, який перебуває так далеко від дому, зійшовся з японською дівчиною.

Огрядний армійський майор, очевидно, з резервістів, легкою ходою крокував по вулиці, оглядаючи вітрини так само, як міг робити це десь у Сан-Франциско, а попід руку з ним йшла японська дівчина, яка теж розглядала вітрини. Декілька офіцерів саме проходили повз цю парочку, і товстий майор зупинив їх, щоб представити свою супутницю. Здавалося, ніби вона була дівчиною, з якою цей майор зустрічається у себе вдома. Дівчина обмінялася словами з офіцерами, а потім вони з майором рушили вулицею далі.

– Ти повинен зробити щось стосовно такої поведінки, – похмуро мовила місіс Вебстер, – принаймні на рівні офіцерів.

Наш «кадилак» зупинився на території військової бази Кобе, генерал Вебстер вийшов з автомобіля і сказав:

– Мені треба владнати деякі неприємні справи. Тож, Ненсі, повертайся до клубу, а ми з Ллойдом незабаром зустрінемось із тобою там.

Місіс Вебстер посміхнулася мені грайливо і сказала:

– Для нас готують особливий обід. Я б навіть сказала, надзвичайний.

Генерал показав мені вишуканий письмовий столик – оздоблений японською сосною і дуже гарний – і сказав своєму помічнику:

– Гаразд, я зараз із ним побачуся.

Полковник у відполірованому взутті зник у приймальні й мовив рішуче:

– Генерал Вебстер зараз вас прийме.

Через двері зайшов Келлі. Відповідно до неписаних правил військово-повітряних сил, він не дав взнаки, що знайомий зі мною, і пішов прямо, слідуючи за полковником, лише знизав плечима перед дверима, які вели до кабінету генерала Вебстера.

Я вивчив карти в приймальні генерала і переглядав свіжий примірник «Інфантрі Джорнал», коли моє читання було перерване криком генерала:

– Чому, до дідька, ви все одно хочете з нею одружитися?

Докази полковника були більш переконливими:

– Рядовий Келлі, якщо ви одружитесь з нею, то не зможете взяти її з собою до Штатів.

Відповідь Келлі я не розчув, але, судячи з того, що трапилося далі, хлопець, мабуть, сказав: «Я не хочу повертатися до Штатів», бо генерал знову закричав:

– На Бога, я відправлю тебе назад, хочеш ти цього чи ні. Полковник, відішліть цього молокососа додому. Сьогодні ж увечері!

І тут я вперше почув голос Келлі. Він сказав:

– Я не поїду.

– Не поїдеш?! – захлинувся гнівом генерал.

– Не поїду, тому що конгресмен Шіммарк домовився про те, щоб я одружився, – сказав Келлі.

Я виявив: незалежно від того, у якому відомстві ви перебуваєте, – у сухопутних військах, військово-повітряних силах чи на військово-морському флоті, не має значення – слова блякнуть, коли хтось згадує про конгрес. Я чув, як мій батько опинився на Філіппінах без постачання. Це було у розпал битви, за яку він отримав свою четверту зірку, коли Німіц бив байдики, Макартур міг загинути, а Рузвельт – отримати по носі. Але з’явився пересічний конгресмен, і в батька все пішло як по маслу. Він знав, що конгресмени управляють військом, бо саме вони затверджують бюджет.

Тому, почувши ім’я конгресмена Шіммарка, генерал Вебстер відступив.

– Гаразд, – пирхнув він, – давай, дій і зруйнуй своє життя. Я виконав свій обов’язок. Я намагався зупинити тебе. – І до полковника: – Влаштуйте весілля цього молодого дурня. Ну а ми надалі працюватимемо в дитячому садку.

Розлючений полковник супроводив Келлі назад до приймальні.

– За кого ти себе маєш, – пробурчав він люто, – щоб говорити таким чином із генералом?

– Я не збираюся більше терпіти ці поневіряння. Я збираюся одружитись, – відрізав Келлі.

– Ти шкодуватимеш про це, допоки житимеш, – пригрозив полковник, вказуючи йому на двері.

Келлі глянув на полковника і засміявся. Потім він побачив мене і знову стенув плечима.

– Субота, – прошепотів він одними губами.

Коли Келлі пішов, з’явився генерал. Його лице аж пашіло, коли він бурмотів:

– Їй-богу, в старі часи ми кинули б такого зухвалого недоумка, як цей, до в’язниці. Тепер це нова армія і кожен юнак пише своєму конгресмену. Дідько, я б хотів, щоб усі конгресмени повмирали. – Він швидко окинув поглядом кімнату, наче хотів упевнитись, що ніхто не почув цього зауваження.

– Ви не зможете утримати чоловіків від одруження з жінками! – спробував пожартувати полковник.

Генерал поглянув на нього, ніби той з’їхав з глузду, і відповів:

– Але можна утримати офіцерів армії Сполучених Штатів від того, щоб привселюдно виставляти себе цілковитими дурнями. І з Божою поміччю я це зроблю!

Потім він побачив мене і, взявши за руку, сказав:

– Ллойде, я, звичайно, хочу, щоб усі мої підлеглі були такими ж розважливими, як і ти. Ти ж був вихований в традиціях служіння нації і розумієш, що таке честь мундира.

Він поглядом пошукав «кадилак», який іще не повернувся, і викликав замість нього «б’юїк». Коли ми залізли всередину, він сказав:

– Говорячи про Ейлін, нумо сходимо попоїсти.

– Я не говорив про Ейлін, – засміявся я.

– Я говорив, – сказав він, – бо… Я маю на увазі… Здається неможливим, що офіцери, які розгулюють з японськими дівчатами, могли бодай колись знати таких доброчесних, пристойних американських дівчат, як-от Ейлін…