Читать книгу Як не боятися відмов та рушити до мети - Джиа Джианг - Страница 2
Вступ
Оглавление18 листопада 2012-го. В Остіні, що в штаті Техас, стояв на диво спекотний день, але я спітнів не через це. Я повільно їхав у запиленому RAV4 північно-західною частиною міста, випадковим передмістям, де жили представники середнього класу, і шукав, у які б двері постукати. Уже проїхав повз сотні вхідних дверей, змушуючи себе зупинити вибір на одних із них. Але, зважаючи на те, що я збирався зробити, кожен будинок викликав жах.
«Гаразд, припини бути боягузом», – сказав я собі, припарковуючи машину біля одноповерхового будинку з червоної цегли з гарним садом. На клумбі стирчав маленький декоративний хрестик. Я сподівався, хрестик означає, що це помешкання мирної та набожної родини, а не членів ку-клукс-клану. У всякому разі я сподівався, що в неділю вони не стануть удаватися до насильства.
Коли я вийшов з машини, то подумав, чи не дивився хтось з-поза штор на химерне видовище, що відкрилося перед ним: дорослий чоловік у футбольних щитках і бутсах, з футбольним м’ячем в одній руці та з iPhone’ом, на який він себе знімав, у іншій. «Ну, ця спроба трохи більш ризикована, – сказав я в камеру. – Попрошу незнайому людину пустити мене до себе на заднє подвір’я, щоб пограти там у футбол. Поглянемо, що станеться».
Підходячи до дверей, я відчував, як гупає моє серце. Опале листя хрускотіло під бутсами, на гілках дерев, що росли неподалік, каркали ворони. Атмосфера була зловісною, як на початку фільмів жахів. Доріжка до дверей будинку здавалася найдовшою у світі.
Нарешті діставшись дверей, я обережно постукав, побоюючись, що якщо стукатиму надто гучно, то мої наміри можуть неправильно зрозуміти. Ніхто не відповів. Я постукав іще раз, трохи сильніше. Знову відповіді не було. Тільки тоді побачив дзвінок. Я натиснув на кнопку. За мить двері відчинилися.
Переді мною стояв рослий чоловік років сорока, у сірій футболці з гігантським прапором Техасу. З його вітальні долинали голоси футбольних1 коментаторів і слабкий шум трибун. Як я згодом дізнався, чоловіка звали Скот. Він, як і багато інших техасців, був відданим уболівальником команди Dallas Cowboys, і я постукав саме тоді, коли гра між Dallas Cowboys і Cleveland Browns перейшла в додатковий час.
– Привіт! – сказав я, намагаючись якомога найкраще наслідувати техаський говір та збираючись із духом. – Як гадаєте, чи зможете ви сфотографувати мою гру у футбол на вашому подвір’ї?
Очі чоловіка на мить звузилися. Відтак він поглянув на мої бутси.
– Гратимете у футбол на моєму подвір’ї? – повторив він повільно.
– Це… е… для особливого проекту, – мовив я.
Після паузи, що, здавалося, тривала хвилину, але, напевно, була не довшою, ніж кілька секунд, уболівальник Dallas Cowboys подивився мені в очі й відповів…
1
Власник будинку, до котрого завітав автор, – уболівальник американського футболу, який американці називають football, тимчасом як автор просився грати у футбол, що його американці називають soccer. (Тут і далі прим. перекл., якщо не зазначено інше.)