Читать книгу Як не боятися відмов та рушити до мети - Джиа Джианг - Страница 3

Ви, напевно, хочете дізнатися, чому я стояв у дверях того чоловіка й що мав на увазі, коли говорив про «особливий проект». Я опановував нову стратегію продажів? Випробовував себе? Проводив соціальний експеримент? Насправді всього потроху. То була частина моєї стоденної подорожі, мета якої – здолати страх перед відмовами; подорожі, завдяки якій я поглянув на бізнес та людство по-новому; подорожі, що дала мені інструменти, котрі допоможуть стати кращим майже в усьому. Кинувши собі виклик, шукаючи відмови знову й знову, я почав дивитися на відмови – і навіть на довколишній світ – зовсім по-іншому. Ця подорож змінила моє життя, і я сподіваюсь, що коли ви про неї прочитаєте, то ваше життя також зміниться.

Однак перед тим, як розповісти, що сталося далі, я, напевно, маю трохи повернутися назад – на самісінький початок.

Було 4 липня 2012 року, саме після заходу сонця. Тисячі людей зібрались у нашому місцевому громадському парку в очікуванні салюту на честь Дня Незалежності. Моя дружина Трейсі сиділа на ковдрі поруч зі мною й гладила свій живіт. Вона була на восьмому місяці вагітності, чекала нашого первістка. Довкола бігали діти з фрісбі та морозивом, родини розпаковували кошики для пікніків, було чутно дзенькання пляшок пива, повітря повнилося сміхом. Усі здавалися такими щасливими, втішалися радощами літа.

Усі, окрім мене.

Багато в чому я був утіленням «американської мрії». Уже в тридцять я мав надійну роботу з шестизначним окладом у компанії, що входила до списку Fortune 500. Трейсі та я володіли будинком площею 3700 квадратних футів з видом на ставок. Ми навіть завели золотистого ретривера Джамбо – показового собаку американського передмістя, – і до народження нашого сина залишалося кілька тижнів. До того ж у нас із дружиною були неймовірні стосунки, і не минало жодного дня, коли я не думав, наскільки мені пощастило, що мене кохала така надзвичайна жінка. Іншими словами, я мав бути щасливим від того, як склались обставини. Та правда полягала в тому, що я відчував невимовну муку. Вона не була пов’язана з особистим життям – вона стосувалася професійного.

Я виріс у Пекіні, у Китаї, коли всіх школярів учили бути зразковими працівниками та цеглинами, з яких складається процвітання держави. Але я ніколи не прагнув бути зразковим працівником – у Китаї чи деінде. Натомість із самісінького дитинства я мріяв стати підприємцем. Тим часом як інші діти займалися спортом чи розважалися відеоіграми, я поглинав біографії Томаса Едісона та Коносуке Мацусіта, засновника Panasonic, шукаючи підказки, які допомогли б мені стати великим інноватором. Коли мені було чотирнадцять, Пекін відвідав Білл Ґейтс – то була перша його подорож до мого рідного міста. І мене захопила історія про те, як він заснував Microsoft. Я викинув усі спортивні пам’ятки, що висіли на стіні в моїй спальні, і перетворив фантазію про підприємництво на мету свого життя. Я присягнув стати наступним Біллом Ґейтсом і винайти дивовижний технологічний продукт, що захопить світ штурмом. Я випросив у родини найкращий новий комп’ютер і заходився вивчати, як писати програмний код. Навіть написав родині листа (якого досі зберігаю), де пообіцяв, що моя компанія буде настільки успішною, що я придбаю Microsoft, коли мені виповниться двадцять п’ять років. Приваблений яскравим голлівудським зображенням Америки й тим фактом, що там жив Білл Ґейтс, я також вірив, що одного дня переїду до Сполучених Штатів, щоб здійснити своє призначення.

У шістнадцять років мені трапилася нагода взяти участь в обміні старшокласників між Китаєм і Сполученими Штатами й згодом вступити в американський коледж. Я вхопився за цю нагоду. Перехідний період був щонайменше складним. Подолати мовні та культурні бар’єри виявилося непросто, а ще й сумно залишати люблячу родину. Ба навіть більше: ситуація, у яку я потрапив, склалася не найкраще. Перший рік у Сполучених Штатах я провів у провінційній Луїзіані, і люди, які працювали в програмі обміну, погано перевірили родину, що мене приймала. Так, моєю першою «домівкою далеко від домівки» став химерний будинок, де мешкала родина злочинців. Я дізнався, що за рік до мого приїзду їхній старший син був засуджений за вбивство, а я спав у його ліжку. До того ж через два дні після мого приїзду господарі будинку поцупили всі мої гроші.

Спати в ліжку вбивці та втратити всі гроші не було тим знайомством з Америкою, на яке я очікував. Я покинув безпечну бульбашку своєї родини, що підтримувала й оберігала мене в Китаї, для того, щоб опинитися з родиною, яка одразу зруйнувала мою довіру. Я був наляканий і не знав, що робити. Зрештою, повідомив про крадіжку шкільному інспекторові, той сповістив поліцію. Родину, що мене приймала, заарештували, і присоромлені працівники програми обміну відправили мене до іншої домівки – на щастя, чудової родини. Там я не лише знову відчув любов і довіру, здобув духовну віру, але й дізнався, що у світі є хороші люди й погані люди, і вони абсолютно точно не ставитимуться до мене однаково.

Незважаючи на хиткий початок, моя мрія стати підприємцем в Америці залишалася сильною, як ніколи. Насправді, я не вірив, що можу зазнати поразки. Я відчував, що стати підприємцем було моєю долею чи призначенням, а не просто вибором. Ця мета настільки глибоко закарбувалася в моєму серці, що навряд чи я міг би щось із цим зробити, навіть якби захотів.

Після року в школі та ще шести місяців в Інституті англійської мови для іноземців моя англійська значно покращилася. Був січень 1999-го. Я готувався до вступу в коледж. Досі пам’ятаю мій перший день в Університеті Юти. Мені було всього сімнадцять років. Попередньої ночі лютувала сніжна буря, і територію кампусу повністю вкрило снігом. Досі чую звук моїх кроків – хруп, хруп, хруп — того ранку, коли я йшов по снігу до аудиторії, залишаючи перші сліди того дня. Усесвіт був полем, яке щойно засипало снігом, він був готовий до того, щоб я проклав власний шлях і став наступним великим американським підприємцем-іммігрантом. На моєму боці були молодість, надія та енергія. Усе здавалося можливим.

Перший шанс здійснити свою підприємницьку мрію мені трапився тоді, коли я ще навчався в коледжі. Роками я постійно думав над новими крутими штуками, які можу створити. Одного дня, гортаючи старий фотоальбом і побачивши на фото себе з роликовою дошкою разом із друзями, я почав думати, наскільки круто було б поєднати тенісні кросівки з роликовими ковзанами. Ось діти й дорослі йдуть, а наступної миті вже ковзають зі своїми друзями. Світ навколо перетвориться на велетенський ролердром, і щастя буде повсюди!

Захоплений, я дістав свій зошит і почав замальовувати різноманітні способи, за допомогою яких можна функціонально пристосувати колеса до взуття. Мені настільки сподобалась ідея, що я навіть створив справжнє креслення, яке можна було подати разом з майбутньою заявкою на патент. Я витратив на це всі вихідні, а коли закінчив, то почувався так, наче створив Мону Лізу.

Звичайно, це, може, і не найбільш революційна ідея, що її бачив світ. Але то була моя ідея, і вона могла перетворитися на винахід, з якого почнеться моя підприємницька діяльність.

У Сан-Дієго жив мій дядько – батьків молодший брат, – до якого я ставився з величезною пошаною. Якщо мої батьки були надто поблажливими, то дядько – дуже суворим і вимогливим, через що я чомусь іще більше прагнув дістати його схвалення. Якщо чесно, коли я був дитиною, то боявся його. Але завжди знав, що він піклується про мене й бажає мені успіху. Після того як я переїхав до Сполучених Штатів, ми стали навіть ще ближчими і я вважав його майже другим батьком, а пізніше назвав на його честь свого сина. Я завше відчував більшу певність у собі, якщо йому подобалися мої ідеї та мій вибір. Отож, надіслав йому копію своїх малюнків і, сподіваючись на схвалення, з нетерпінням чекав його реакції на «взуття з колесами».

Уявіть моє розчарування, коли замість підтримки я отримав словесного ляпаса. Дядько вважав мою ідею дурною й насварив мене за те, що я займаюся настільки надуманими речами в той час, коли маю зосередитися на навчанні та вдосконаленні своєї англійської.

Я так занепав духом, що кинув ті малюнки в шафу й ніколи більше не працював над цією ідеєю. Якщо мій дядько не прийняв її, то – я був переконаний – світ зненавидить іще більше. А я в жодному разі не хотів, щоб мені публічно відмовляли незнайомці. Натомість я зосередився на тому, щоб мати хороші оцінки, та продовжив удосконалювати англійську. Використовуючи тисячі карток, я витрачав багато годин щодня, щоб вивчити та запам’ятати нові англійські слова. Успіхи в навчанні були гарантованим способом заслужити схвалення родини, особливо дядька. А я не просто хотів їхнього схвалення – я відчайдушно його прагнув. Я сказав собі, що тільки відмінні оцінки та вражаючий словниковий запас колись також зроблять із мене найкращого підприємця.

Хороші оцінки певною мірою себе виправдали. Я отримав стипендію від Молодіжного університету Бріґгема, куди й перейшов і де закінчив коледж. Однак я відчував, що втратив щось значно більше.

За два роки чоловік на ім’я Роджер Адамс запатентував таку саму ідею (взуття з роликами) та заснував компанію Heelys. У 2007-му, одразу після виходу на фондовий ринок, Heelys оцінювали майже в 1 млрд доларів. Тим часом моє креслення лежало в шафі та вкривалося пилом. На жаль, то було не єдине креслення, що там лежало. Упродовж років мені спадали на думку десятки нових ідей, що, як мені здавалося, мали потенціал перетворитися на успішні продукти. Проте замість того, щоб працювати над ними, я просто клав їх до стосу, а потім обережно зачиняв шафу.

Звичайно, немає гарантії, що винайдене мною взуття на роликах було б настільки ж успішним, як в Адамса, або що інші мої ідеї стали б основою для успішної компанії. Але я ніколи навіть не дав їм – і собі самому – шансу це перевірити. Я відмовлявся від власних ідей іще до того, як від них відмовився світ. Здатися за перших ознак відмови видавалося значно безпечнішим, ніж показати свої ідеї й бути ще більш розкритикованим. Значно простіше було відмовитися від них самому.

Та щоразу, бачачи дітей, які каталися на Heelys у торгових центрах, на тротуарах, на дитячих майданчиках, щоразу, читаючи про те, як Адамс перетворив свою дитячу пристрасть на течію в популярній культурі, я думав про те, що могло б статися. Біль і шкодування були нестерпними.

Я думав, що відчую свободу стати підприємцем, коли закінчу коледж, маючи свіжий ступінь із комп’ютерних наук. Але трапилося навпаки. Тиск із боку родини й суспільства не зник. Він тільки посилився. Тепер, замість того щоб мати схвалення інших за добре навчання, я хотів, щоб вони пишалися моєю сильною та стабільною кар’єрою. Я не заснував компанії в коледжі й не заснував її після його завершення. Натомість переходив з роботи на роботу, поки не зрозумів, що бути програмістом – не моє. Переляканий через те, що обрав неправильний шлях, я змінив напрям своєї кар’єри так, щоб почуватися безпечно. Я знову повернувся до знайомого затишного процесу навчання, цього разу – з наміром здобути ступінь МВА в Дюкському університеті. Після того я почав працювати у відділі маркетингу в компанії, що входила до списку 500 найкращих компаній за версією журналу Fortune. Я думав, що відзнаки та схвалення, які здобуду завдяки престижній освіті й шестизначному прибутку, задовольнять мого внутрішнього підприємця. Гірше я не помилявся.

У перший день на новій роботі начальник попросив мене написати короткий текст, у якому я мав розповісти про себе. Одним з питань було: «Що б ви робили, якби не працювали тут?» Миттєво я написав: «Був би підприємцем». Хтось потім запитав мене: «То чому ж ти не підприємець?» Я не знав, як відповісти на це питання.

Дивовижно, як швидко минають роки – і наскільки великим може стати розрив між тим, яким ти бачиш себе, і твоїм справжнім життям. Простими словами, я продав свою мрію. Той підліток, що йшов по снігу, не став наступним Біллом Ґейтсом. Натомість він став менеджером з маркетингу, який тихо сидить на затишній маленькій сходинці корпоративної драбини й нещасно отримує хороший прибуток. Інколи заздрість друзів та гордість батьків давали мені тимчасове й несправжнє переконання в тому, що я живу гарним життям. Але для мене неспинне цокання годинника життя було наче сонце, що змушує танути снігове поле моїх мрій та амбіцій. Пам’ятаю, як одного разу повернувся додому з роботи, зачинився в комірчині й кілька годин проплакав. Я дуже довго не плакав.

Зараз, 4 липня, сидячи на килимку, я не міг не відчувати, що моя підприємницька мрія закінчилась, не встигнувши початись. Якщо я не зробив стрибка й не спробував створити стартап, коли був вісімнадцятирічним студентом, чи двадцятидворічним холостяком, чи двадцятивосьмирічним випускником МВА, як я міг це зробити тридцятирічним менеджером за кілька тижнів до того, як стати батьком? Батьківство приносило із собою зовсім новий набір відповідальностей, а це, як мені здавалося, змусить мене зовсім відмовитися від мрії.

Гучний вибух пролунав у небі, і темряву залило світло яскравих кольорів. Сидячи й міркуючи про майбутнє, я наче бачив у небі слайд-шоу того, якою буде решта мого життя. На роботі я продовжу продавати більше продуктів, навчатиму більше працівників, започаткую більше процесів. Удома в нас з’явиться ще одна дитина (або ще двоє), ми відправимо їх до школи й, зрештою, до коледжу. Слайд-шоу завершувалося моїми похоронами, на яких хтось виголошував чуттєву, але типову надгробну промову, вихваляючи мої вірність і надійність. То була надгробна промова на честь іще одного гарного хлопця, а не підприємця, який змінив світ і яким мріяв стати.

Трейсі подивилася на мене. Багато тижнів вона знала, що мені погано, і знала, у чому причина. «Ти можеш мати іншу машину, будинок, дістати підвищення або нову роботу. Але ти не можеш жити з такою тугою», – сказала вона. І тоді моя дружина – моя дуже вагітна дружина – зробила щось неймовірне. Вона кинула мені виклик. Вона сказала, щоб я звільнився з роботи, узяв шість місяців, аби почати компанію з нуля, і працював з усіх сил, щоб побудувати її. Якщо наприкінці цього періоду в мене все ще не буде ні підтримки, ні інвестицій, я знову заскочу на корпоративну драбину.

Я відчув приплив адреналіну від думки про те, що справді можу йти за своїми мріями. Але тоді зародився страх. Якщо я зазнаю невдачі, немає гарантій, що зможу здобути таку ж хорошу роботу, а в очах друзів стану дурнем. А ще була така дрібниця, як батьки Трейсі.

Як і я, Трейсі народилася в Китаї, і її батьки мали дуже традиційні погляди на те, що таке робота й успіх. Мій тесть, як більшість тестів, скептично ставився до хлопця, що завоював серце його доньки. Але, за розповідями Трейсі, він схвалював те, як я забезпечую родину. Чи не розлютить його моє звільнення з роботи? «Просто доклади всіх зусиль – і не жалкуй». У моєму житті було багато моментів, коли я відчував: мені пощастило з Трейсі значно більше, ніж Трейсі зі мною. І це був один із них.

Дуже довго я уявляв собі день, коли звільнюся з роботи й започаткую власну компанію. Тепер цей день настав, і я не знав напевно, що з цим робити. Чи маю я діяти, наче Джеррі Маґуайер2: виголосити гучну промову в офісі перед тим, як грюкнути дверима? Чи вчинити ще більш драматично та піти красиво, як це зробив бортпровідник авіакомпанії JetBlue, котрий звільнився, скориставшись евакуаційним трапом літака?3

Нічого з цього я не зробив, бо в той день, коли подав заяву про звільнення, 5 липня, насправді був страшенно переляканий. Дуже довго робота була тим, що давало мені відчуття безпеки. Якщо я піду, то вороття назад не буде. Я мав поринути в невідоме. До того ж я чомусь переймався через реакцію своєї керівниці. Виявляється, мій страх дістати відмову був настільки глибоким, що я справді переживав – вона відмовить мені у звільненні. Я не хотів її засмучувати. Але знав, що маю це зробити. Тому уявив шафу, наповнену запиленими кресленнями, – і знайшов достатньо мужності, щоб постукати у двері її кабінету.

Опинившись усередині, я збивався, але все-таки виголосив підготовлену промову, розказав їй про свою мрію стати підприємцем. «Якщо я не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи», – сказав я їй, майже благаючи зрозуміти мене й не засмучуватися. Мої слова були дуже далекі від промови Джеррі Маґуайера.

Керівниця була помітно вражена. Вона дивилася на мене, як мені здалося, хвилин п’ять, і я думав, про що вона міркує в цей час. Жінка, напевно, думала, яке ж безумство найшло на мене, що я відмовився від хорошого прибутку й звільнився з роботи, перед тим як у мене народиться дитина. Не хотілося, щоб вона думала про мене погано – це я сприймав як форму відмови. Проте я не знав, що ще сказати, просто сидів там і незатишно совався.

Зрештою до неї повернувся голос. «О Господи! – закричала вона. – Хто ж візьметься тепер за всі твої проекти! Ми саме припинили наймати людей. Що ж мені тепер робити?» Я боявся, що вона відмовить мені, але було зрозуміло, що її турбували зовсім інші речі.

Невдовзі після цього я почав розповідати своїм друзям, що звільнився з роботи, кожного разу трохи дивуючись власним словам. Коли я повідомив про це всім, хто прийшов до нас на вечірку на честь народження дитини, запала незручна тиша. Я почув, як, здається, упала паличка для їжі.

За два тижні після звільнення я вийшов з гігантської будівлі востаннє – попрощавшись зі своєю зарплатнею, медичними пільгами, пенсійним планом та кабінетом з кондиціонером. Увесь комфорт – і всі пояснення, чому я не живу своєю мрією, – ставали дедалі меншими в дзеркалі заднього огляду. Я відчував захоплення та свободу, але водночас – страх. Трейсі мала народити нашого первістка Браяна за чотири дні.

«Бляха-муха, – подумав я. – Це все насправді. Краще б мені не облажатись».

Не існує інструкції зі створення Наступної Великої Штуки, але кожен стартап починається з ідеї. Над однією ідеєю я вже розмірковував певний час: у неї вірив і – що було ще краще – вона була трохи складнішою, ніж колеса, умонтовані у взуття. Певний час я думав про те, як і чому люди дотримуються своїх обіцянок. Щодня люди дають звичайні обіцянки друзям, членам родини, колегам. А якщо я зможу розробити додаток, який присуджуватиме їм очки чи кредити за виконання обіцянок? Перетворення обіцянок на гру потенційно може змусити людей тримати слово, покращить їхні стосунки й у процесі принесе радість. Я розмовляв з багатьма друзями про цю ідею, а також – із кількома підприємцями, якими захоплювався, і більшості ідея сподобалася. Хтось говорив зі мною годинами. Їхній зворотний зв’язок підказав, що я натрапив на вдалу ідею, і дав мені впевненість нарешті – нарешті! — спробувати перетворити мої підприємницькі задуми на щось справжнє.

Того самого дня, коли пішов з роботи, я почав шукати людей, які могли допомогти мені створити додаток. Точніше, мені були потрібні найкращі розробники програмного забезпечення, які мали б навички програмування та створення коду. (У світі стартапів, що стосуються програмного забезпечення, мене вважали засновником-«не-технарем», тобто я мав ідею та діловий досвід, але не вбивчі навички програмування, необхідні для того, щоб самостійно написати додаток.) Тож я почав набирати людей. Звернувся до всіх, кого знав, за можливими рекомендаціями. Коли закінчилися знайомі, я почав підходити до випадкових незнайомців, навіть на місцевих баскетбольних майданчиках. Коли ж використав усі можливості особистого контакту, я зайшов на Craigslist та LinkedIn.

Ці відчайдушні зусилля виправдали себе. За кілька тижнів я зібрав міжнародну команду страшенно розумних інженерів. Першим був Вік, який закінчував магістратуру з комп’ютерних наук і вже дістав пропозицію роботи від ІВМ. Якщо я міг це уявити, то Вік міг це запрограмувати. Другою людиною був Чен, кандидат комп’ютерних наук, який спеціалізувався на алгоритмах програмування та заради задоволення читав підручники з поглибленої теорії архітектури програмного забезпечення. Ще був Брендон, який жив у Юті й буквально був хакером. У старшій школі він заради прибутку продавав власну хакерську програму. Пізніше, після того як його маленька компанія з розробки мобільних додатків стала достатньо успішною, щоб забезпечувати його, він кинув коледж. Останнім був Віджай, інженер з Індії та мій колишній колега. Ми ніколи не зустрічались особисто, але я знав, що він трудяга та спец у кодуванні.

Я дуже пишався своєю командою, а те, що вони вірили в моє бачення й були готові приєднатися до мене, стало великою честю. Невдовзі, після того як я їх найняв, я орендував простір у коворкінгу в центрі Остіна, спеціально створений для підприємців, і ми взялися до роботи. Створити додаток (і бізнес) було важко, складно й вимагало силу-силенну додаткової роботи багато тижнів поспіль. Але то був найкращий час мого життя.

Я був здивований тим, наскільки швидко команда здібних інженерів може створити програмне забезпечення. Ми пройшли через п’ять ітерацій розробки продукту. За три місяці ми створили веб-додаток та додаток для iPhone, що були кумедними й інтуїтивно легкими в користуванні. Ми почали самі використовувати додаток і були здивовані тим, наскільки наше бажання заробляти очки, дотримуючись обіцянок, що ми дали один одному, підвищило нашу продуктивність. Звичайно, коли винахідник любить свій додаток – це одна справа. Значно складніше вийти до зовнішніх споживачів та захопити їх новим додатком у сфері, і так переповненій мобільними додатками. Тисячі додатків запускають щодня, і ми конкурували з ними за увагу споживача. Додаток може не досягти успіху за мить, але я знав, що ми зможемо, якщо матимемо трохи більше часу.

Однак потрібні були гроші. Із Трейсі ми на той час були одружені вже два роки й дуже заощаджували. Я використав більшу частину наших заощаджень, щоб почати свою справу. У міру того як витрати на персонал та діяльність стали збільшуватися, фонди почали зменшуватись. Якби я вклав більше, ми з Трейсі були б дуже обмеженими у фінансовому плані, особливо зважаючи на новонародженого. Дружина дала мені шість місяців – я мав показати, що справа набирає обертів, щоб наші інвестиції виявилися виправданими.

За чотири місяці подорожі здалося, що мої молитви будуть почуті. Наш додаток привернув увагу інвестора. Я провів години, готуючи та прописуючи нашу презентацію. Команда репетирувала її знову й знову, наче ми всі готувалися для телевізійного реаліті-шоу Shark Tank. Презентація пройшла якнайкраще. Принаймні так нам здавалося. Після завершення ми потискали руки та вітали одне одного. А далі почалось очікування – найбільш болісне очікування з усіх, які мені випадали.

Не вперше я напружено чекав, поки інші вирішать мою долю. У п’ятнадцятирічному віці я багато тижнів чекав, доки Посольство Сполучених Штатів у Пекіні вирішить, чи давати мені візу, чи ні, щоб я міг потрапити до США. У сімнадцять чекав, чи запропонує мені стипендію Університет Бріґама Янга, а отже, чи зможу дати собі можливість навчатися самостійно (стипендію я отримав). У двадцять п’ять чекав листа про вступ до бізнес-школи в Дюкському університеті (листа отримав). Коли мені було двадцять вісім, чекав на згоду Трейсі, після того як освідчився їй перед чотирма сотнями студентів (найкраще «так» у моєму житті). То були дуже напружені моменти, коли прийняті рішення змінювали життя. І я не знаю чому, та за рівнем тривоги вони блідли, як порівняти з очікуванням на рішення щодо інвестиції.

Я досі вірив, що моя доля була стати видатним підприємцем. Але в мене залишалося тільки два місяці, щоб зберегти свою мрію, і ці інвестиції здавалися справжнім порятунком. Вони були настільки потрібними, що я п’ять разів бачив сон про те, як дістаю згоду інвестора, і щоразу прокидався переконаний, що здобув підтримку. Я чітко пам’ятаю, як у цих снах телефонував дружині та родині, щоб розповісти про гарні новини.

Невдовзі після того я був у ресторані на дні народження друга, коли завібрував мій телефон. То надійшов електронний лист від інвестора. Рука почала труситись, і мене охопило зловісне передчуття.

Я довго тримав телефон, перед тим як прочитати лист, намагався спрямувати всю можливу позитивну енергію на його зміст. Тоді я натиснув, щоб відкрити повідомлення. Воно було дуже коротким. Інвестор сказав «ні».