Читать книгу Як не боятися відмов та рушити до мети - Джиа Джианг - Страница 4

Я дав телефон Трейсі, щоб вона прочитала. Потім перепросив і вийшов надвір. Повз мене проходили люди, що йшли з ресторану, інші заходили. Я чув, як мої друзі всередині співають Happy Birthday. Як і 4 липня, я почувався наче самотня сумна людина, закинута до моря щастя інших людей.

Раніше мені не вдавалося ризикувати. Тепер я ризикнув – і зазнав невдачі.

Я стояв на паркувальному майданчику хвилин п’ятнадцять, не менше, намагаючись угамувати свої емоції. Зрештою повернувся до столу, але, здається, не промовив жодного слова протягом вечірки. Згодом Трейсі сказала, що я був схожим на хлопчика з «Шостого відчуття»4, того, який бачив мерців.

Багато місяців я їздив на роботу в піднесеному настрої – був людиною, що нарешті знайшла своє призначення. Але, коли інвестор нам відмовив, усе змінилося. Дорога на роботу стала гнітючою, а пробки – нестерпними. Наш простір у коворкінгу, який я полюбив, більше не здавався затишним. Навіть зазвичай привітні офіс-менеджери вже не ввижалися дружніми. Мені відмовили. Моїй мрії відмовили. Це було боляче.

Успіх уже не здавався гарантованим. Насправді він загалом не вбачався можливим чи навіть імовірним. Я почав сумніватися в ідеї: «Інвестор – підприємець із великим досвідом. Якщо він думає, що моя компанія не варта інвестицій, у цьому, мабуть, є частка істини».

Я також почав сумніватись у самому собі: «Ким ти себе вважаєш? Хто тобі сказав, що тобі призначено стати успішним бізнесменом? Ти живеш дитячою мрією. Ласкаво просимо до реальності, друже! Успішні стартапи – тільки для особливих геніїв, таких як Білл Ґейтс та Стів Джобс. Ти ж такий самий, як і всі інші, – імітатор».

Потім я почав на себе злитися: «Якого дідька ти робиш? Наскільки дурним треба бути, щоб відмовитися від хорошої роботи та стрімголов зануритись у невідому справу?»

Мені також було шкода Трейсі, я був переконаний, що підвів її, що вона розчарувалася в мені. «Бачиш, як усе це болісно? Ти збираєшся ще раз це повторити й іще раз дістати відмову? Нізащо!»

Зрештою, я почав відчувати страх: «Що тепер? Що тепер скажуть твої друзі? Батьки твоєї дружини? Вони, напевно, вважають, що ти нерозумний та безвідповідальний чоловік і батько – і, може, це справді так».

Проблема з непевністю в тому, що вам починає здаватися, наче кожен може вам відмовити, навіть найближчі люди. Перший робочий день після відмови інвестора був мерзенним. Коли я повернувся додому того вечора, мені здавалося, що маю вибачитися перед Трейсі. Я сказав їй, що мені шкода через свою невдачу і що я почав думати, що стартапи – то не моє. Я говорив, що можу скоротити наші збитки та почати шукати нову роботу на кілька тижнів раніше, ніж планував, щоб нам знову почали надходити гроші.

Коли я закінчив, то подивився на Трейсі, чекаючи, що вона підійде до мене й обійме зі співчуттям. Натомість дружина привела мене до тями. «Я дала тобі шість місяців. Не чотири, – сказала вона. – У тебе залишилося ще два місяці. Продовжуй і не лишай приводу для депресії». Я був готовий здатись, але Трейсі мала іншу думку. Вона була заведена, наче розлючений квотербек, який схопився за маску лайнмена з команди-суперника та кричить на нього, після того як тому вдалося прорватись із м’ячем. Це був іще один момент, коли я зрозумів, що мені пощастило бути одруженим із Трейсі – більше, ніж Трейсі пощастило бути одруженою зі мною.

Я погодився продовжити ще два місяці й протягом цього часу мав зробити все належне, щоби втілити ідею та запустити компанію.

Утім, провал із пошуком фінансування викликав у мене страх перед наступною відмовою. Я хотів звертатися до нових інвесторів, але відчував, що мене паралізував страх: а якщо вони всі відмовлять і моя мрія помре? Коли я подивився на себе в дзеркало, то побачив амбітного хлопця, який не міг упоратися з відмовами. Я провів багато років, працюючи в безпечному середовищі та ховаючись від ризиків за командою. Я не звик бути на передньому краї. Якщо ж справді хотів стати підприємцем, то мав навчитися краще давати раду відмовам. Лише після чотирьох місяців чи подумали б Томас Едісон, Коносуке Мацусіта чи Білл Ґейтс про те, щоб здатися? Звичайно ні!

У мене було два місяці на те, щоб покращити додаток та знайти додаткові інвестиції. Проте я зрозумів, що тепер маю шукати спосіб стати сильнішим перед відмовами. Я мав не лише перебороти свій страх, але й навчитись усміхатися, дивлячись йому в обличчя. Якщо я був Давидом, то відмова була моїм великим волохатим Голіафом. Я мав знайти правильні інструменти, правильні обладунки та правильну пращу з каменем, щоб його завалити.

Я почав з найбільш технологічної зброї у своєму арсеналі – з Google. Набрав у рядку пошуку «подолання відмови» й швидко переглянув результати: стаття із самопомочі, набір статей із психології, кілька цитат, що надихають. Нічого, що здалося б мені схожим на розв’язання моєї проблеми. Мені потрібні були не поради чи крихти натхнення, а дія.

Після блукання за багатьма посиланнями я натрапив на сайт, присвячений чомусь, що зветься «відмовотерапією». Це така собі гра, яку розробив канадський підприємець Джейсон Комлі. У ній ви навмисно та кілька разів поспіль намагаєтеся дістати відмову, щоби зменшити власну вразливість до слова «ні». Чомусь я вподобав цю ідею. Вона нагадала мені про стародавню техніку кунг-фу «Залізний кулак» – людина знову й знову щосили б’є кулаком по предметах, щоб стати невразливою до болю.

Можливо, я забагато дивився фільмів про кунг-фу, але ідея перемогти відмову, стикаючись із нею знову, і знову, і знову, видалася мені на диво привабливою. Саме цього я потребував – залізно-кулачного підходу до відмови. Зробивши жест, що нагадував підліткову обіцянку підкорити Microsoft

4

«Шосте відчуття» – американський художній фільм 1999 р. Одним з головних героїв фільму є хлопчик, який бачить привидів.