Читать книгу Щасливі кроки під дощем - Джоджо Мойес, Jojo Moyes - Страница 3

Жовтень 1997 р.

Двірники Кейт остаточно зламались одразу на виїзді з Фішґарда – застрягли, а тоді приречено з’їхали вниз до капота в ту саму мить, коли дощ, досі задоволений тим, що падав щільно, вирішив перетворитися на зливу.

– От чорт, – сказала вона, вильнувши, доки клацала перемикачем на приладній дошці вгору-вниз. – Нічогісінько не видно. Серденько, якщо я зупинюся на найближчій стоянці, ти не могла б висунути руку й протерти скло?

Сабіна підтягнула коліна до грудей і кинула злий погляд на матір.

– Це не дасть ніякого ефекту. З тим самим успіхом можна просто зупинитися.

Кейт таки загальмувала, опустила вікно й спробувала протерти свій бік вітрового скла краєм вельветового шарфа.

– Ні, нам не можна спинятися. Ми й так уже затрималися. А я не дозволю, щоб ти спізнилася на пором.

Її мати зазвичай була м’якосердою людиною, але Сабіна знала цю сталеву нотку в голосі Кейт – знак того, що хіба лише цунамі завадить дочці сісти на той пором. І не дивно: цю нотку вона чула не раз за останні три тижні, але вкотре отримавши підтвердження свого цілковитого безсилля перед матір’ю, Сабіна мимоволі випнула нижню губу й усім тілом відвернулася на знак мовчазного протесту.

Кейт, тонко відчуваючи мінливі настрої доньки, зауважила це й відвела очі.

– Знаєш, якби ти змінила своє ставлення до цього, то могла би й розважитись.

– Як я можу розважатися? Ти відсилаєш мене туди, де я була аж двічі за все життя, сидіти в чорта на болоті разом з бабусею, яку ти так любиш, що не бачила бозна-скільки років, на правах якоїсь домашньої прислуги, доки дідусь врізає дуба. Чудово. Оце так канікули. Аж не дочекаюся.

– О, поглянь. Знов запрацювали. Подивимося, чи вдасться дотягти до порту.

Кейт крутнула кермо, і битий «фольксваген» рвонув уперед на мокру дорогу, піднявши за вікнами фонтани бризок кольору чаю.

– Послухай. Ми не знаємо, чи твій дідусь аж настільки хворий; найпевніше, він просто слабкий. І я вважаю, що тобі буде корисно поїхати з Лондона на деякий час. Ти майже зовсім не бачилася з бабусею, тож буде добре, якщо ви трохи побудете разом, перш ніж вона зовсім постаріє, або ти вирушиш у мандри, або ще щось.

Сабіна рішуче дивилась у своє вікно.

– «Бабуся». Від тебе звучить, як у шоу «Щасливі родини».

– І я знаю, що вона завжди буває дуже вдячна за допомогу.

І все одно дівчинка відмовлялася глянути на матір. Вона достобіса добре знала, чому її відсилають до Ірландії, і мати знала, і якщо вже вона така жахлива лицемірка й не збирається цього визнати, то нехай не очікує, що Сабіна буде з нею відверта.

– Ліва смуга, – сказала вона, так само не повертаючи голови.

– Що?

– Ліва смуга. Тобі треба на ліву смугу, щоб потрапити на поромну станцію. Заради бога, мамо, чому ти не можеш просто носити свої кляті окуляри?

Кейт повернула маленьку автівку на ліву смугу, ігноруючи гудки протесту позаду, і за дратівливими вказівками Сабіни потихеньку доїхала до знака, що погойдувався на вітру та вказував: «Піші пасажири». Вона їхала, доки не побачила місце для паркування – сіру асфальтову пустелю, якою гуляли вітри, у тіні безформної сірої Луб’янки. «Чому офіси будують такими невиразними? – відсторонено спитала себе вона. – Наче люди й без того не досить нещасні, коли дістаються сюди». Коли ж машина та двірники знов зупинилися, дощ послужливо припустив так, що будівлі швидко розмило, перетворивши все за вікном на імпресіоністичну пляму.

Кейт, для якої без окулярів майже все й так було імпресіоністичною плямою, вдивилася в силует Сабіни й раптом забажала, щоб вони могли попрощатися так само сердечно, як це, звісно ж, роблять інші матері й доньки. Хотілося запевнити, що їй страшенно прикро за те, що Джефф іде й що вже втретє за юне життя Сабіни все вдома стає з ніг на голову. Хотілося розповісти, що вона відсилає її до Ірландії з метою захистити, урятувати від споглядання тих гірких сцен, від яких вони з Джеффом уже майже не втримувалися, коли їхні шестирічні стосунки добігали кінця. А ще хотілося донести до дівчинки, що, хоча між нею і Кейт уже давно немає довіри, Кейт хоче, аби донька відчувала: вона має хоч якусь бабусю, хоч когось, окрім неї.

Але Сабіна ніколи не давала їй слова: вона вся була наче вкрита колючками, мов гламурний сердитий маленький дикобраз. Якщо Кейт казала, що любить її, та закидала, що мати поводиться, як у серіалі «Будиночок у прерії». Якщо ж тягнулася обійняти, то відчувала, як дитина здригається в її обіймах. «Як так вийшло? – постійно питала себе вона. – Я так старалася, щоб наші стосунки були інакшими, щоб ти мала всі ті свободи, у яких відмовляли мені. Щоб ми були друзями. Як вийшло, що ти зневажаєш мене?»

Кейт навчилася майстерно приховувати свої почуття від доньки: Сабіна ще більше ненавиділа, коли мати ставала причепливою та емоційною, і обростала від того колючками ще більше. Натомість жінка сунула руку у свою переповнену сумку-кошик і простягнула квитки, а також те, що вважала щедрою сумою на кишенькові витрати. Сабіна ніяк це не прокоментувала.

– Так, переправа забере години три. Схоже, буде деяка хитавиця, та, боюся, я не взяла нічого від морської хвороби. Ти дістанешся Росслара приблизно о четвертій тридцять, бабуся зустріне тебе біля довідкового бюро. Хочеш, я це запишу?

– Гадаю, я цілком можу запам’ятати «довідкове бюро», – сухо відповіла Сабіна.

– Що ж, якщо щось піде не так, на звороті конверта з квитками я записала телефони будинку. І зателефонуй мені, коли будеш на місці, щоб я знала, що ти доїхала.

«Переконатися, що фарватер вільний», – зло подумала Сабіна. Певно, мати справді вважає її дурепою. Справді думає, нібито вона не знає, що відбувається. Скільки разів за останні кілька тижнів їй хотілося загорлати на неї: «Ти ж розумієш, що я знаю?! Знаю, чому ви із Джеффом розходитеся. Знаю про тебе й Джастіна, трясця йому, Стюартсона. І тому ти усуваєш мене з дороги на кілька тижнів, щоб крутити свою гидку інтрижку, доки ні мене, ні Джеффа не буде».

Але чомусь, попри весь гнів, вона так жодного разу цього й не зробила. Адже мати здавалась їй надто засмученою, надто похнюпленою і нещасною через усе це. І все ж якщо Кейт гадає, що Сабіна поїде тихо, то вона помиляється.

Вони сиділи в машині кілька хвилин. Час від часу дощ слабшав, і тоді вони бачили перед собою непривітну станцію, але потім дощ знову припускав, перетворюючи картину на розмиту акварель.

– То Джеффа не буде, коли я повернуся? – із цими словами Сабіна задерла підборіддя так, що прозвучало зухваліше, ніж було треба.

Кейт пильно подивилася на неї.

– Напевно, – повільно вимовила вона. – Але ти все одно можеш бачитися з ним, коли захочеш.

– Як могла бачитися із Джимом, коли хотіла.

– Тоді ти була набагато молодша, люба. І в Джима з’явилась інша родина, це все ускладнило.

– Ні, все ускладнило те, що в мене, трясця, то один вітчим, то інший.

Кейт простягнула руку до доньчиного плеча. Чому ніхто не каже, що пологи – то найлегший біль?

– Я краще піду, – буркнула Сабіна, відчиняючи дверцята машини. – Не хочу запізнитися на свій пором.

– Дай-но проведу тебе до станції, – сказала Кейт, у якої очі щипало від сліз.

– Не турбуйся, – кинула Сабіна, і з глухим лясканням дверцят Кейт залишилася сама.

* * *

На переправі сильно хитало. Так сильно, що діти з вереском проносилися вгору-вниз по килимовій доріжці на крадених з їдальні тацях, доки їхні батьки зручно ковзали вперед-назад уздовж пластикових лав, потягуючи з бляшанок «Ред страйп» і періодично вибухаючи сміхом. Інші, хитаючись, стояли в черзі за переоціненими чипсами в кафетерії, ігноруючи салати, що в’янули під харчовою плівкою, або грали на автоматах, чий дзвін і гудки розносилися всіма сходами. Судячи з кількості родин і відсутності похмільних пасажирів, недільна переправа була популярною поміж вихідних мандрівників.

Сабіна сиділа біля вікна, затуляючись портативним плеєром від усіх цих дратівників навколо. Вони явно були з того ж тіста, що й люди, яких вона бачила на станціях технічного обслуговування чи в супермаркетах. Їм байдуже, що на них одягнено, чи стриглися вони з минулого року, вони не соромляться того, як сидять чи розмовляють. «Отак буде в Ірландії, – похмуро казала вона собі над важкий бас свого плеєра. – Відстало. Безкультурно. І зовсім не круто».

Мільйонний раз вона кляла матір за це вигнання, за відчуження від друзів, дому, звичного життя. Це буде жахіття. Вона нічого спільного не мала із цими людьми: бабуся з дідусем були для неї умоглядними незнайомцями. Вона залишала Діна Бакстера в підступних тенетах Аманди Ґаллагер саме тоді, коли здавалося, що між ними щось зрушило. А найгірше: вона навіть не матиме при собі мобільного телефона чи комп’ютера, щоб лишатися на зв’язку. (Навіть їй довелося визнати: комп’ютер надто великий, щоб везти із собою, а мати заявила, що коли Сабіна гадає, ніби та оплачуватиме їй міжнародні дзвінки з і без того швидко спустошуваного мобільного рахунку, то нехай добряче подумає. Нащо вони так кажуть? Якби вона порадила матері «добряче подумати», Кейт знов завела би про те, що дарма не відправила її до приватної школи.)

Тож вона була не просто у вигнанні, а й позбавлена таких зручностей, як телефон чи електронна пошта. Але навіть тепер, сидячи й похмуро дивлячись на пінне Ірландське море, Сабіна дозволила собі тінь полегшення від того, що не буде стороною в безмежно напружених стосунках матері й Джеффа, які повільно й болісно розплутували своє домашнє павутиння.

Вона знала, що це станеться, ще раніше за Джеффа. Знала від того дня, як спустилася зі своєї кімнати й почула, як мати шепоче в телефон:

– Знаю. Я теж хочу тебе бачити. Але ж ти знаєш: він зараз просто нестерпний. А я не хочу все погіршувати.

Вона стояла, застигнувши на сходах, а тоді голосно кахикнула. Мати раптово й винувато поклала слухавку, а тоді надміру бадьоро промовила, входячи до вітальні:

– А, це ти, серденько! Я не чула, як ти вийшла! Я саме думала, що нам зробити на вечерю?

Її мати не готувала вечерю. Кухарка з неї нікчемна. Це була робота Джеффа.

А потім вона зустріла його. Джастіна Стюартсона. Фотографа з національної лівацької газети. Той чоловік був аж такий переповнений відчуттям власної значущості, що радше їздив на метро, ніж у битій автівці матері. А ще вважав, що він – це дещо, бо носив шкіряну куртку, яка була крутою років зо п’ять тому, штани кольору хакі та дезерти. Він аж надто старався, розмовляючи із Сабіною, укидав зауваження про андеграундні музичні гурти, що їх, на його думку, вона мала знати, намагався говорити водночас цинічно та з розумінням музичної справи. Вона обдарувала його нищівним поглядом – принаймні так їй здалося. Вона знає, чому він намагається бути приязним, і це не спрацює. Та й чоловіки за тридцять п’ять ніколи не бувають крутими, навіть якщо вважають, що розуміються на музиці.

Бідолаха Джефф. Старомодний сердега Джефф. Він сидів удома, супив брови, ніч у ніч піклуючись про пацієнтів, яких не міг відправити на обстеження, обдзвонював усі психіатричні заклади в центральному Лондоні в намаганні не дати якомусь черговому довбню сконати на вулиці. Він гадки не мав ні про що. А її мати відсторонено вдавала, що їй не байдуже, доки одного дня Сабіна спустилася до вітальні й зрозуміла, що Джефф знає, адже він кинув на неї той довгий допитливий погляд: «Ти знала? І ти, Бруте?» Важко було обдурити Джеффа через його психіатричну підготовку, тож поглядом у відповідь вона спробувала передати своє співчуття та несхвалення жалюгідних учинків матері.

Нікому з них вона не показувала, як тяжко плакала. Джефф дратував її, і, якщо серйозно, вона ніколи не давала приводу подумати, що хоч трохи вважає його батьком. Але він був добрий, він готував, і з ним мама була при здоровому глузді. А ще він тримався поряд, відколи вона була дитиною. Довше за всіх інших насправді. До того ж від думки про те, що мама й Джастін Стюартсон роблять це, їй хотілося блювати.

Оголошення, що до Росслара лишилося кілька хвилин, пролунало одразу після четвертої тридцять. Сабіна спорснула зі свого місця і стала пробиратися до місця сходження піших пасажирів, намагаючись не зважати на легкий нервовий трепет у животі. До того вона лише раз подорожувала сама, і це був катастрофічний політ на «канікули» до Джима, колишнього матері в Іспанії. Він хотів запевнити її, що вона досі член його родини. Мати хотіла запевнити її, що вона досі має хоч якогось батька. Стюардеса «Британських авіаліній» хотіла запевнити її, що вона «дуже доросла дівчинка», адже подорожує сама. Але від тієї самої миті, як Джим зустрів Сабіну в аеропорту, а слідом за ним пленталася його нова й глибоко вагітна дівчина з ворожим поглядом, Сабіна знала, що це буде крах. Після того вона лише раз бачила його, коли Джим намагався «зблизити» її з новонародженим. У зирканні його дівчини проглядало бажання, навпаки, тримати Сабіну якнайдалі. Власне, Сабіна не могла винуватити її. Зрештою, цей малюк не був їй кровним родичем, і вона б теж не хотіла, щоб якась дитина від попередніх стосунків крутилася біля неї, мов заблудла душа.

Двері відчинилися, і Сабіна збагнула, що її несе вздовж проходу в потоці балакучих людей. Вона подумала була знов заткнути вуха навушниками, але боялася проґавити якесь важливе оголошення. Останнє, чого вона хотіла, це телефонувати матері й повідомляти, що заблукала.

Вона роззирнулася довкола, міркуючи, яка на вигляд її бабуся. Світлину, яку вона взяла із собою, зробили понад десять років тому, коли Сабіна востаннє була в будинку в Ірландії. Вона мала дуже примарні спогади про це, утім зі світлини їй стримано, звисока всміхалася темноволоса, довготелеса й гарна собою жінка, яка погладжувала маленького сірого поні.

«Що, як я не впізнаю її?» – із жахом подумала дівчинка. Чи легко ту образити? Бабусині вітальні листівки на день народження та Різдво завжди були короткі та формальні, написані не тією мовою, яка передбачала почуття гумору. Судячи з тих дрібок інформації, якою ділилася мати, легко було зробити щось не так.

А тоді вона помітила його – чоловік стояв, притулившись до стійки, що могла бути довідковим бюро, а могла й не бути, і тримав шматок картону з написом «Сабіна». Середнього зросту, жилавий, з густим темним волоссям, підстриженим мало не під нуль. Приблизно одного віку з її матір’ю. Також, повільно наближаючись, вона помітила, що в нього лише одна рука. Друга переходила в пластикову руку з пальцями-кігтями, що застигли в тому напруженому положенні, яке зазвичай бачиш у манекенів на вітрині.

Вона машинально піднесла руку до волосся, перевіряючи, чи не надто те прим’ялося під час поїздки, а тоді підійшла, намагаючись знайти в собі якнайбільше безтурботності.

– Ти змінилася, бабусю.

Він запитально дивився на Сабіну, коли вона наближалася, наче оцінюючи, чи перед ним саме та дівчинка. Тепер же всміхнувся і простягнув їй здорову руку. Для цього знадобилося спочатку покласти картон на стіл.

– Сабіна. Я Том. Ти старша, ніж я гадав. Твоя бабуся казала, що ти будеш… – Він похитав головою. – Гаразд. Вона не змогла приїхати, бо в Герцога ветеринар. Тож я твій шофер.

– У Герцога? – перепитала вона.

Том говорив з тим жвавим ірландським акцентом, який, здавалось, є лише в серіалах, мигцем зауважила вона. Бабуся взагалі не мала ірландського акценту.

Сабіна намагалася не дивитися на пластикову руку. Восковий полиск навіював думку про щось мертве.

– У старого коня. Її хлопчика. У нього проблема з ногою. А вона не любить, коли за ним доглядає хтось інший. Але пообіцяла, що зустріне тебе в будинку.

То її бабуся, якої вона не бачила майже десять років, вирішила не зустрічати її, а натомість доглядати якогось паршивого коня. Сабіна відчула, як очі несподівано защипало від сліз. Що ж, тепер вона знала все що треба про ставлення до її приїзду сюди.

– Вона трошки одержима ним, – обережно пояснив Том, беручи в неї сумку. – Я б не шукав у цьому якогось особливого значення. Я знаю: їй не терпиться тебе побачити.

– Нічогенький спосіб показати це, – буркнула Сабіна, а тоді швиденько глянула на Тома: чи не вважає він її гризливою.

Дівчинка миттєво підбадьорилася, коли вони вийшли надвір. Здебільшого не через машину – величезний побитий «ленд ровер» (хоч і явно крутіший за мамин), а через його вантаж: два великі шоколадно-коричневі лабрадори, шовкові й вигинисті, як тюлені, що вилися одне навколо одного в пристрасних зусиллях привітати новоприбулих.

– Белла й Берті. Мати й син. Ну ж бо, вгамуйся, дурнику.

– Берті? – Вона не могла не скривитися, намагаючись відвести від обличчя мокрі носи, навіть коли чухала обидві голови, що випромінювали обожнювання.

– Вони всі на літеру «Б». У їхньому роді. Як хорти. Ось тільки ті всі на «Г».

Сабіні не хотілося питати, про що він каже. Вона забралася в кабіну й пристебнулася. «Цікаво, – трохи занепокоєно подумала вона, – як Том збирається кермувати без руки».

Безладно, як виявилося. Та коли вони помчали сірими вулицями Росслара, а тоді виїхали на центральну дорогу до парку Кеннеді, вона збагнула, що не до кінця впевнена, чи це справді через його непевну хватку на важелі коробки передач. Несправжня рука стискала його, мов жорсткий капелюх, що погано сидить на голові, і тихо шурхотіла пластиковим покривом, коли машина підстрибувала на вибоїстих дорогах.

«Якщо це дорога додому, – вирішила Сабіна, – то якось не обнадіює». На мрячних залюднених вулицях портового міста вона не бачила крамниць, якими хотілося б прогулятися, – лише магазинчики, забиті автозапчастинами чи утепленою білизною для підстаркуватих панянок. За містом, здавалося, був один суцільний живопліт, поцяткований сучасними одноповерхівками з краплинками супутникових тарілок, наче якісь дивні гриби, що ростуть із цегли. Це навіть не скидалося на справжнє село. Тут був парк, присвячений покійному президентові, але навряд чи її так тягнутиме до зелені, щоб туди ходити.

– У Вексфорді є бодай щось? – спитала вона Тома, а той хутко обернувся до неї і розсміявся. Його рот неохоче складався в усмішку, наче це траплялося не надто часто.

– Наша дівчинка з великого міста вже нудьгує, так? – промовив він, але це було сказано доброзичливим тоном, тож вона не образилася. – Не турбуйся. Коли ти звідси їхатимеш, то гадки не матимеш, чим зайнятися в місті.

Чомусь вона в цьому сумнівалася.

Щоб відволіктися від хвилювання, Сабіна стала думати про руку Тома, яка спочивала на ручнику поряд з нею. Вона ніколи не бачила людини зі штучною кінцівкою. Чи та прикріплена до нього якимось клеєм? Чи знімає він її на ніч? Чи кладе в склянку з водою, як її сусідка Марґарет – свої штучні зуби? А ще ж були практичні питання: як він надягає штани? Якось вона зламала руку, і виявилося, що неможливо застібнути матню однією. Доводилося просити матір робити це для неї. Вона впіймала себе на тому, що крадькома поглядає на його матню – чи немає там якоїсь застібки-липучки, а тоді швидко відвела погляд. Ще подумає, що вона витріщається на нього. І хоч який він приємний, та доки вона тут, «однорукі бандити» до її планів не входили.

Упродовж поїздки Том заговорив до неї ще лиш раз, щоб спитати, як поживає її мати.

Сабіна здивовано подивилася на нього.

– Звідки ви її знаєте? Ви, мабуть, усе життя тут жили.

– Не зовсім. Але я провів тут юність. А потім поїхав працювати до Англії, через пару років після неї.

– Вона ніколи про вас не згадувала.

Щойно промовивши це, вона усвідомила, як грубо це прозвучало, але Том ніби не образився. Коли ж заговорив, Сабіна помітила, що він щораз робить це із затримкою, ніби зважуючи слова, перш ніж дозволити собі вимовити їх:

– Не знаю, наскільки вона мене пам’ятає. Я працював на кінному дворі, а вона ніколи не вміла добре вправлятися з кіньми.

Сабіна дивилася на нього, і їй не терпілося розпитати ще. Якось дивно було уявляти матір тут із друзями, можливо, із цим одноруким конюхом. Вона уявляла собі Кейт лише в міському оточенні: у будинку в Гекні, з його смугастими підлогами, павутинним плющем і плакатами художніх вистав – посвідченнями їхньої належності до ліберального, біднішого прошарку середнього класу. Або як вона їсть в одному з етнічних кафе на Кінґсленд-роуд, поринувши в серйозні розмови зі своїми сердитими подругами в довгих сережках і намагаючись відкласти ту прикру мить, коли доведеться знову взятися до написання статті. Або як повертається додому, у захваті від якогось високохудожнього фільму, тоді як Джефф, непереборний реаліст, скаржиться на його розбіжності з німецькою школою традиційного візуального мистецтва. Абощо.

Від думки про Джеффа в неї йойкнуло в животі, і, як не прикро, знову пробудився нервовий трепет. Сабіна мимохідь спитала себе, чи спробує він написати їй. Чомусь від розуміння, що вони з мамою більше не будуть разом, стосунки з ним стали геть недолугими. Дівчинка не знала, як тепер бути з Джеффом. Він, мабуть, за лічені місяці знайде собі іншу дівчину, як Джим, потім маму покине Джастін Стюартсон, і вона залишиться зла та засмучена, питаючись, чому чоловіки «такі чужинці». Що ж, від неї вона співчуття не дочекається. І Сабіна ніколи не погодиться поїхати на канікули до Джеффа, якщо в того буде нова родина. Це вже точно.

– Приїхали, – сказав Том.

Сабіна не пам’ятала, який цей дім іззовні, лише який завбільшки. І зсередини: суцільні темні дерев’яні сходи й заплутані коридори, що приводили туди, звідки починалися, запахи деревного диму й воску та лисячі морди. Вона пам’ятала лисячі морди – встановлені й датовані відповідно до часу своєї загибелі, ті стирчали зі своїх маленьких щитків і безсило гарчали зі стін. Шестирічну Сабіну вони лякали, і дівчинка по кілька хвилин просиджувала на сходах, чекаючи, доки хтось пройде та дасть їй сміливості пробігти повз них. З того, що було надворі, вона пам’ятала лише скорботного віслюка, який без кінця ревів, коли вона йшла з його поля, і цим ніби шантажував її, змушуючи вертатися. Мати із Джимом гадали, що дівчинка обожнює віслюка, і всім розповідали, як це мило. Сабіна не могла пояснити, що це створіння її цькує і вона відчуває полегшення, коли хтось змушує її повернутися в дім.

Зараз вона помітила, який зношений вигляд має фасад будинку: високі георгіанські вікна, з яких облазить фарба, підвіконня вищерблені й обвислі, наче рот старої тітоньки. Вочевидь, колись це був розкішний дім, пишніший за всі, що вона бачила. Але зовні він був побляклий, вгрузлий у занепаді, мов людина, що махнула рукою на все й просто чекає приводу піти. «Зовсім як у мене на душі», – подумала Сабіна й відчула несподіване співчуття.

– Сподіваюся, ти прихопила вовняний одяг, – промовив Том самим кутиком губ, несучи її сумку сходами нагору. – Тут у нас страшенно вогко.

Вони зачекали кілька хвилин після того, як Том натиснув на дзвінок, а тоді двері відчинились і перед нею, струшуючи крихти сіна зі свого кардигана, постала довготелеса жінка у високих гумових чоботах і твідових штанах. Вона була стара; її брови, ніс і підборіддя не так солідно свідчили про її вік, як надміру наголошували на ньому. Але жінка трималася прямо, висока й суха. Коли ж простягла руку, її пальці виявилися несподівано широкими й щільними, наче грубі сосиски.

– Сабіно, – з усмішкою промовила вона. Відтак простягла й другу руку, ніби очікуючи обіймів. – Пробач, що не зустріла тебе з порома. У нас тут сьогодні повний аврал.

Сабіна не знала, проходити в дім чи ні.

– Привіт, – сказала вона, не в змозі вимовити «бабусю». Ніяково скуйовдила волосся, не знаючи, що робити зі своїми руками. – Приємно… приємно вас бачити.

Бабуся опустила долоні, її усмішка стала трохи вимушена.

– Так. Так… Добре доїхала? Той пором буває жахливим. Сама його терпіти не можу.

– Усе було добре. – Сабіна чула, як її голос тане до шепоту. Вона спиною відчувала присутність Тома, який чекав і слухав цю недолугу розмову. – Трохи хитало. Але нічого страшного.

Запала тривала пауза.

– З вашим конем усе добре?

– Ні. Чесно кажучи, ні. Бідолашний старий хлоп. Але ми дали йому трохи протизапального, тож уночі йому буде краще. Привіт, Белло, старенька, привіт, привіт. Так, знаю. Так, Белло. Ти чудова дівчинка. Ні, Берті, не смій бігти нагору!

Припинивши чухати лискучі хутра собак, літня пані розвернулася і дерев’яним кроком пішла в передпокій. Сабіна стояла й ошелешено дивилася на Тома. Він жестом указав їй прямувати за бабусею, а потім, покинувши її сумку на сходах, відсалютував і легко попростував униз.

Раптом Сабіну сповнило дитяче бажання попросити його не йти, і вона на мить заклякла. Її бабуся, усвідомила вона з якимось обуренням, навіть не подякувала Томові за те, що їздив зустрічати її. Навіть не глянула на нього. Сабіна відчула перші проблиски образи, яка тихо жевріла від самого ранкового від’їзду з Лондона, а зараз розквітла чимось сильнішим. Вона повільно зайшла до будинку й зачинила за собою великі двері.

Запахи й звуки передпокою вдарили по її пам’яті, наче тараном. Віск для полірування. Старі тканини. Цокіт собачих кігтів по кам’яних плитах підлоги. Позаду бабусі, яка рвучко рухалася коридором, вона чула важке цокання дідусевого годинника, що відміряв час у тому байдужому темпі, що й за її минулого візиту десять років тому. Ось тільки кут огляду змінився: тепер завдяки зросту вона бачила над столами, де стояли бронзові коні – сумирні або ж застиглі в польоті через бронзові огорожі. На стінах висіли олійні малюнки з іншими кіньми: Моряк, Відьомська Примха, Велика Ведмедиця, неначе портрети з напівзабутими членами родини. Чомусь вони здалися їй заспокійливими. «Тоді я не нервувалася, – сказала вона собі. – Заради бога, це ж просто моя бабуся. Мабуть, сама нервується через те, що я в неї житиму, вигадує, як зробити мені зручно».

Та, схоже, вона неабияк добре це приховувала.

– Ми відвели тобі блакитну кімнату, – промовила бабуся, указуючи в бік кімнати в дальньому кінці поверху. – Опалення не бозна-яке, але я попросила місіс Г. розпалювати в тебе камін. І тобі доведеться користуватися ванною внизу, бо сюди гарячої води не подають. Я не можу дати тобі найкращу кімнату, бо в ній мешкає твій дідусь. А в тій, що внизу, на стінах цвіль.

Сабіна намагалася не тремтіти від тонкої холодної зневаги та обводила поглядом кімнату – цікавий гібрид 50-х і 70-х років. Блакитні шпалери в китайському стилі якось оптимістично римувалися із сучаснішим бірюзовим ворсистим килимом. Завіси, розшиті золотими парчевими нитками, волоклися по підлозі, немов зняті з набагато більшого вікна. Старий рукомийник стояв у кутку на жорстких кованих залізних ногах, а біля каміна висів тонкий блідо-зелений рушник. Над каміном пишалася акварель – кінь з візком, а на стіні біля ліжка – більший, погано виконаний портрет молодої жінки, імовірно, матері Сабіни. Дівчинка постійно озиралася, усвідомлюючи мовчазну присутність дідуся лише за кілька дверей звідси.

– У шафі вже лежить кілька речей, але має бути вдосталь місця для твого одягу. Це все, із чим ти приїхала? – Бабуся подивилася на її сумку, а потім озирнулася, ніби шукаючи інший багаж.

Сабіна зволікала.

– Ви маєте комп’ютер?

– Що?

– Ви маєте комп’ютер? – ще не договоривши, Сабіна збагнула, що вже знає відповідь. Слід було здогадатися із самого вигляду цієї кімнати.

– Комп’ютер? Ні, комп’ютерів тут немає. А нащо тобі комп’ютер? – різким, здивованим голосом спитала бабуся.

– Для електронної пошти. Просто щоб бути на зв’язку з домом.

Здавалося, та її не чує.

– Ні, – повторила вона. – Ніяких комп’ютерів тут немає. Зараз, якщо розпакуєш речі, ми вип’ємо чаю, а потім можеш піти й побачитися з дідусем.

– А телевізор тут є?

Бабуся кинула на неї пильний погляд.

– Так, телевізор є. У твого дідуся в кімнаті: він любить переглядати останні новини. Упевнена, ти зможеш час від часу позичати його.

Поки вони спустилися до вітальні, Сабіну вже накрило чорною хмарою депресії. Навіть поява місіс Г. – низенької, гладенької та запашної, як її домашній хліб і булочки, – не змогла поліпшити їй настрою, попри дружні розпитування про переправу Ірландським морем, здоров’я матері й чи задоволена Сабіна тим, як облаштовано її спальню. Цього було не уникнути. Схоже, Том тут наймолодший, а він же одного віку з її матір’ю. Тут не було ані кабельного телебачення, ані комп’ютера, і ще невідомо, де вони тримають телефон. А Аманда Ґаллагер неодмінно вкраде Діна Бакстера, доки Сабіна повернеться додому. Мабуть, таким і є пекло.

Коли вона знову зайшла до вітальні, не схоже було, що бабуся цьому зраділа. Під час їди та постійно оглядала кімнату невидющими очима, немов намагалася розв’язати якусь далеку проблему. Час від часу жорстко підводилася зі свого крісла, рвучко підходила до дверей і вигукувала якісь інструкції чи то місіс Г., чи то якійсь іншій невстановленій особі, і коли це сталося вчетверте, Сабіна вирішила, що бабуся не звикла до чаювань і для неї дещо обтяжливо сидіти тут з онукою так довго. Про матір вона не питала. Жодного разу.

– Вам не треба навідати вашого коня? – нарешті спитала Сабіна, вирішивши, що це буде легким виходом для них обох.

Бабуся глянула на неї з полегшенням.

– Так. Так, твоя правда. Треба перевірити, як там старий хлоп. Гаразд.

Вона встала, змахнувши крихти зі штанів, і собаки одразу підскочили, щоб обшукати килим. Бабуся покрокувала до дверей, а тоді обернулася.

– Хочеш подивитися? Піти зі мною й побачити стайні?

Сабіні не терпілося зникнути, щоб віддатися своєму бурхливому горю на самоті, але вона знала, що це буде сприйнято як грубість.

– Ну гаразд, – неохоче промовила вона. Страждання за Діном Бакстером зачекають іще пів години.

Віслюка давно не було («Ламінайтіс, бідолашний старий хлоп», – промовила бабуся, наче зрозуміла), але поза тим у дворі панувала знайома атмосфера. Тут явно було веселіше, ніж у будинку. Уздовж рядів стаєнь рухалися двоє худорлявих зсутулених чоловіків з колючими мітлами й грюкітливими відрами – ділили копицю сіна на квадратні частини, а позаду них кінські копита скребли по цементній підлозі чи гатили в дерев’яні дошки. На задньому плані тонкий деренчливий транзистор, балансуючи на перевернутому відрі, вивергав сумбурні пісеньки. Дивлячись на цю сцену, Сабіна неясно пригадувала, як її піднесли до однієї з дверей, а вона верещала від захвату й жаху, коли одна з величезних довгих морд визирнула з темряви, щоб поглянути на неї.

– Припускаю, що сьогодні ти надто втомлена для верхової їзди, утім я винайняла для тебе маленького охайного мерина з Нью-Росса. Він служитиме тобі, доки ти тут.

Сабіна широко розтулила рота. Їздити верхи?

– Я… я триста років не їздила, – затинаючись, промовила вона. – Із самого дитинства. Тобто… мама не казала мені…

– Що ж, пізніше підберемо тобі щось у взуттєвій коморі. Який у тебе розмір? Тридцять шостий? Тридцять сьомий? Мабуть, старі чоботи твоєї матері згодяться.

– То було років п’ять тому. Я це кинула.

– Так, намагатися їздити в Лондоні – суцільна нудьга, правда? Якось я була в тих стайнях у Гайд-парку. Довелося перетнути центральну вулицю, щоб хоча б трави дістатися.

Бабуся покрокувала через двір і висварила одного з робітників стайні за те, як він поклав солом’яний настил.

– Але я не певна, що мені справді цього хочеться.

Бабуся не чула. Узявши в чоловіка мітлу, вона короткими сердитими махами показувала йому, як треба підмітати.

– Послухайте, я… насправді, я більше не люблю кататися, – пролунав крізь шум голос Сабіни, тонкий та високий, і всі обернулися.

Бабуся завмерла на місці й повільно розвернулась обличчям до неї.

– Що?

– Мені це не подобається. Їздити верхи. Я… я, так би мовити, виросла із цього.

Двоє робітників перезирнулися, один – з натяком на зневажливу посмішку. Те, що вона щойно сказала, мовою Вексфорда явно розшифрували як «Я вбиваю немовлят» або «Я ношу труси навиворіт, щоб зекономити на пранні». Сабіна відчула, що червоніє, і подумки вилаяла себе за це.

Хвилину бабуся дивилася на неї порожніми очима, а тоді знову відвернулася до стаєнь.

– Не кажи дурниць, – буркнула вона. – Вечеря рівно о восьмій. Твій дідусь їстиме з нами, тож не запізнюйся.

* * *

Майже годину Сабіна, поки ніхто її не чув, ридала у своїй сирій віддаленій кімнатці. Вона кляла свою бісову матір за те, що відіслала її до цього ідіотського місця, кляла свою жорстку, непривітну бабусю та її бісових тупих коней, кляла Тома за те, що дав їй на мить повірити, нібито зрештою все буде не так погано. Потім кляла Аманду Ґаллагер, яка – вона просто знала – гулятиме з Діном Бакстером, доки Сабіна лежить тут; ірландську поромну систему – що не колапсувала через паскудну погоду; фантастично потворний бірюзовий ворсистий килим – якби хтось дізнався, що вона ночувала в отакій кімнаті, їй довелося б емігрувати. Назавжди. Відтак сіла й вилаяла себе за те, що посиніла, укрилася плямами й шмарклями, доки ревіла, замість зберегти той меланхолійний вигляд, чисту шкіру й великі очі, проти яких не встоюють чоловіки.

– Усе моє життя – один чортів безлад, – проквилила вона, а тоді знову розплакалася, бо вголос це звучало ще сумніше.

* * *

Дідусь Сабіни вже сидів за столом, коли та повільно спустилася сходами. Вона побачила палицю, що стирчала з-під стола між дідусевими ногами, раніше, ніж його самого. Відтак, обійшовши кут стола, вона побачила його спину, вигнуту знаком питання, яка незручно спочивала на стільці з високою спинкою, устеленому картатою ковдрою. Стіл було накрито на трьох, і величезний простір червоного дерева виблискував між ними, але дідусь просто сидів при світлі свічок і дивився в нікуди.

– А-а-а, – повільно промовив він, коли вона ступила в його поле зору, – ти запізнилася. Вечеря о восьмій. О восьмій.

Кощавий палець указав на годинник на стіні, який повідомив Сабіні, що вона спізнюється хвилин на сім. У відповідь Сабіна глянула на нього, не знаючи, чи слід вибачитися.

– Ну, сідай, сідай, – мовив він, м’яко опускаючи руку на коліна.

Сабіна озирнулась, а тоді сіла напроти дідуся. То був найстарший чоловік з усіх, кого вона бачила. Його шкіра, крізь яку майже проглядала форма черепа, не просто вкрилася зморшками, а розділилася на сотні дрібних тріщин, мов заболочені землі, десятки років опалювані сонцем. Тонка вена пульсувала над скронею, випинаючись, ніби черв’як під шкірою. Сабіна впіймала себе на тому, що ледь здатна на нього дивитися: чомусь це було надто боляче.

– Отже… – його голос затихнув, наче виснажений власним польотом, – …ти юна Сабіна.

Схоже, це не потребувало відповіді. Сабіна просто не заперечувала.

– І скільки тобі років? – навіть його запитальна інтонація згасала на півшляху.

– Мені шістнадцять, – відповіла вона.

– Скільки?

– Мені шістнадцять. Шістнадцять, – повторила вона. О господи, він іще й глухий.

– А-а-а. Шістнадцять. – Він зробив паузу. – Добре.

З бічних дверей вийшла бабуся.

– А, ти тут. Добре. Я принесу суп.

Своїм «ти тут» вона також дала онуці знати, що та запізнилася. «Що не так із цими людьми? – засмучено думала Сабіна. – Не схоже, що вони тут обмежені в часі».

– Собаки поцупили один із твоїх капців, – гукнула бабуся із сусідньої кімнати, але дідусь, здається, не почув. Сабіна після деякої внутрішньої боротьби вирішила не переказувати йому повідомлення. Не хотіла бути відповідальною за наслідки.

Суп був з овочів. Зі свіжих, а не консервованих, онде видніють картопля і капуста. Вона з’їла його, хоча вдома від такого б відмовилася: у холодному будинку в ній прокинувся голод. Мусила визнати: було доволі смачно.

Відчуваючи потребу сказати щось люб’язне, доки вони втрьох сиділи мовчки, вона злегка привстала й вимовила:

– Смачний суп.

Її дідусь повільно звів обличчя, гучно сьорбнувши суп зі своєї ложки. Білки його очей, помітила вона, були майже повністю молочні.

– Що?

– Суп, – повторила вона голосніше. – Він дуже смачний.

Із запізненням хвилин на дев’ять годинник у передпокої сповістив, що зараз рівно восьма. Невидимий собака уривчасто заскавчав.

Старий повернув обличчя до дружини.

– Вона говорить про суп?

Бабуся не підвела очей.

– Каже, що він смачний, – голосно підтвердила вона.

– О-о-о. Що за суп? Не відчуваю смаку.

– Овочевий.

Сабіна впіймала себе на тому, що прислухається до цокання годинника в передпокої. Здавалося, той зазвучав гучніше.

– Овочевий? Ти сказала «овочевий»?

– Саме так.

Довга пауза.

– У ньому ж немає кукурудзи, ні?

Бабуся промокнула рота лляною серветкою.

– Ні, любий. Ніякої кукурудзи. Місіс Г. знає, що ти не любиш кукурудзу.

Він знову повернувся до своєї тарілки, наче перевіряючи вміст.

– Не люблю кукурудзу, – сказав він Сабіні. – Огидна річ.

Наразі Сабіна вже боролася з майже істеричним бажанням розреготатися і розплакатися водночас. Вона почувалася так, ніби застрягла в якійсь жахливій низькопробній телевізійній програмі, де час застиг і нікому не втекти. «Мені треба додому, – мовчки сказала собі вона. – Щовечора такого я не витримаю. Змарнію та помру. Мене знайдуть муміфікованою в кімнаті з бірюзовим килимом і не зможуть встановити, чи я врізала дуба від холоду, чи від нудьги. І ще я проґавлю все найкраще по телеку».

– Полюєш?

Сабіна підвела очі на дідуся, який нарешті доїв свій суп. Тонка непрозора цівка цього супу виднілася в кутику його рота.

– Ні, – тихо заперечила вона.

– Що?

– Ні. Я не їжджу на полювання.

– Вона говорить дуже тихо, – голосно сказав він своїй дружині. – Треба, щоб говорила трохи гучніше.

Бабуся, яка вже зібрала порожні тарілки, дипломатично вийшла з кімнати.

– Ти говориш дуже тихо, – прошамотів він. – Треба говорити гучніше. Це дуже нечемно.

– Пробачте, – сказала Сабіна голосно й із чималим викликом. Старий дурний шкарбан.

– То з ким ти їздиш на полювання?

Сабіна озирнулася, раптом забажавши повернення бабусі.

– Я не їжджу, – мало не прокричала вона. – Я живу в Гекні. Це в Лондоні. Там не полюють.

– Не полюють?

– Ні.

– О-о-о. – Він раптом здався шокованим, наче життя без полювання було для нього абсолютно новітньою концепцією. – То де ти їздиш верхи?

О господи, та це ж просто неможливо.

– Не їжджу, – відповіла вона. – Там нема де їздити.

– То де ти тримаєш свого коня?

– Вона не має коня, любий, – сказала бабуся, повертаючись із великою срібною тацею, накритою сріблястим баранцем (Сабіна гадала, що такі бувають лише в комедійних дворецьких). – Вони з Кетрін мешкають у Лондоні.

– О-о-о. Так. Отже, у Лондоні?

«Ох, мамо, приїдь і забери мене, – благала Сабіна. – Пробач, що так гидко поводилася з тобою, Джеффом і Джастіном. Просто приїдь і забери мене. Обіцяю, я більше ніколи не скиглитиму. Буде в тебе безкінечний потік нікудишніх коханців – ні слова не скажу. Сумлінно працюватиму й навчатимуся на “відмінно”. Навіть більше не позичатиму твоїх парфумів».

– То як, Сабіно, ти любиш із кров’ю чи добре просмажений?

Бабуся підняла сріблястий баранець, і коричнева обпалена гора яловичини випустила свої пахощі в нерухоме повітря. Її було обкладено кільцем смаженої картоплі й утоплено в мілкому озерці густої коричневої підливи.

– Можна і так, і так, люба. Я відріжу. Ну ж бо, не хочу, щоб вистигло.

Сабіна із жахом втупилася в неї.

– Мама не сказала вам, ні? – тихо спитала вона.

– Чого не сказала?

– Що? – роздратовано промовив дідусь. – Що ти кажеш? Кажи гучніше.

Сабіна похитала головою. Краще б їй не бачити натягнутого, розсердженого обличчя бабусі.

– Я вегетаріанка.