Читать книгу Щасливі кроки під дощем - Джоджо Мойес, Jojo Moyes - Страница 4

Насправді все дуже просто. Напевно. Якщо дехто користується ванною внизу (замість ванни нагорі, яку, вочевидь, було встановлено під час будівництва, і тоді ж приблизно гарячу воду там бачили востаннє), то мусить прибрати всі свідчення своєї присутності впродовж п’яти хвилин після омовіння. Тобто всі вологі рушники, пляшечки шампуню, губки, навіть зубну щітку й пасту. Або нехай очікує знайти їх на порозі своєї спальні менше ніж пів години по тому.

Якщо дехто хоче снідати, то нехай потурбується бути внизу, у кімнаті для сніданку, о восьмій тридцять. Не в їдальні. Авжеж. І не о чверть на десяту, коли пів дня вже минуло. Та й місіс Г. має важливіші справи, ніж чекати, доки дехто поснідає, хоч і надто добра, щоб самій про це сказати. На сніданок каша, потім тост. З медом або варенням. І те, і те – у маленьких сріблястих горщиках. Ні, тут немає мюслі. Печива «Поп-тартс» теж немає.

І нехай дехто не скаржиться на холод. Треба вдягатись як належить, а не тинятися майже голяка й торочити про те, які тут протяги. Тут носять товсті светри. І штани. А якщо в декого їх бракує, нехай тільки скаже, бо тут багато запасних лежить на дні великого комода. І лише невихована людина зауважить, що вони пахнуть цвіллю чи мають такий вигляд, наче востаннє їх надягали албанські сироти ще до її народження. Це стосується і взуття також. Нехай дехто облишить надію не вбити тут свої дорогі кросівки. Дехто мусить піти до взуттєвої комори й знайти собі витривалу пару гумових чобіт. А якщо ця дехто зчинятиме істерику через павуків, то хай спочатку струшує взуття, перш ніж узувати.

Ось і все, окрім тих правил, про які не треба нагадувати. Як-от про те, що не можна пускати собак нагору. Або ходити в чоботах у вітальні. Або лишати телевізор не на улюбленому новинному каналі дідуся. Або починати їсти, перш ніж накладуть усім. Або користуватися телефоном, не спитавши. Або сидіти на плиті, щоб зігрітися. Або набирати ванну ввечері (і глибше, ніж шість сантиметрів).

За тиждень перебування тут Сабіна виявила, що треба пам’ятати стільки правил, наче цей дім сам був людиною, дуже перебірливою, і на все мав свою думку, як і бабуся з дідусем. Удома вона росла майже без будь-яких правил: її мати з нездоровим задоволенням облишила її саму впорядковувати власне життя на зразок системи Монтессорі. Тож, зіткнувшись із цими нескінченними та, здавалося, незбагненними обмеженнями, Сабіна почувалася дедалі ображенішою та пригніченішою.

Так було, доки Том не навчив її найважливішого правила, що повернуло трохи свободи до її життя: ніколи, ніколи не намагайся долати будь-яку відстань у будинку або на прилеглих територіях повільніше, ніж так званою «кілкерріонською ходою». Нею слід іти стрімко та цілеспрямовано, здійнявши підборіддя й зосереджено дивлячись перед собою, і якщо тримати правильний темп, це відверне всі запитання на кшталт «Куди йдеш?» чи типовішого «Що робиш? Ходи сюди, допоможеш мені прибрати в стайні / завести коней / відчепити трейлера / помити зі шланга собачий сарай».

– Річ не лише в тобі, – пояснив Том. – Вона не любить бачити, щоб хтось байдикував. Це її нервує. Ось чому ми всі так робимо.

Тепер, поміркувавши про це, Сабіна збагнула, що так і є. Вона жодного разу не помічала, щоб у домі хтось, за винятком дідуся, рухався не у жвавому темпі. А оскільки старого вона бачила лише тоді, коли той сидів, то й щодо нього певності не було.

Але річ була не лише в будинку з його заплутаними, мов лабіринт, правилами. Відірвана від своїх друзів, урвавши всього один коротенький, незадовільний дзвінок до матері, Сабіна почувалась ізольованою і позбавленою всього, що знала. Вона була чужинкою в цьому оточенні, літні родичі спантеличували її так само, як і онука – їх. Поки що дівчинка полишала будинок і його території лише раз, щоб супроводити бабусю до такого собі супермаркету в найближчому місті, де за бажання могла купити собі будь-що від плавленого сиру до білих пластмасових меблів для саду. Ось і все, що вона бачила, а ще поштове відділення і магазин зі штуками для коней. Ані «Макдональдзу», ані кіно, ані ігрових автоматів. Ані крамниць. І, здавалося, нікого молодшого за тридцять. Тепер, коли «Дейлі телеґраф» і «Айріш таймз» були її єдиним контактом із зовнішнім світом, вона навіть не знала, хто очолює чарти.

Може, бабуся і помічала, як Сабіна поступово загрузає в депресії, та, вочевидь, вирішила не звертати уваги або ж сприймати це як підліткову примху. Вона «організовувала» Сабіну на початку кожного дня, даючи їй перелік завдань, як-от віднести папери на псарню чи набрати для місіс Г. овочів з городу, і ставилася до неї з тим самим діловитим відчуженням, що й до всіх навколо. Окрім хіба собак. І, що важливіше, Герцога.

Поки то була їхня найгірша сварка, гірша навіть за наполягання бабусі, що вегетаріанство ніяк не може забороняти навіть курку. Це сталося двома днями пізніше: відчиняючи двері до стайні, куди твердою рукою заводили Герцога, Сабіна забула зачинити ногою нижній засув, як від неї вимагали, і зрештою змушена була налякано спостерігати, як з норовом, гідним набагато молодшого й не такого кульгавого звіра, старий гнідий кінь відчинив зубами верхню засувку й елегантно реалізував своє прагнення до свободи, гайнувши через двір – і далі, у вільні поля.

Майже дві години знадобилися бабусі й обом помічникам, щоб за допомогою шести яблук і відра висівкової мішанки впіймати коня, зловісно оточивши того в полі: він підходив нестерпно близько й знову тікав геть, задерши хвоста, наче бунтівник – свого прапора. Коли з настанням сутінків усе ж повернувся, низько опустивши голову від утоми і якось збентежено видихаючи повітря, то сильно кульгав. Бабуся була розлючена, спочатку горлала на неї, що вона «дурне, дурне дівчисько», а потім мало не зі сльозами зосередила всю увагу на своєму «хлопчикові», то чухаючи йому шию, то м’яким тоном сварячи його, доки вони потроху крокували назад до стаєнь. «А як же я?! – хотілося кричати Сабіні в її спину, що віддалялася; дівчинці вже й самій на очі навернулися сльози. – Я в біса твоя онука, а ти мені досі й доброго слова не сказала!»

Відтоді Сабіна й почала планувати втечу. І уникати бабусі, яка, хоч і не поверталася більше до цього інциденту, усе одно змушувала Сабіну відчувати всю важкість її осуду. І вже не намагалась її обійняти. Власне, день чи два взагалі до неї не заговорювала. Настрій бабусі покращився лише тоді, коли ветеринар оголосив, що запалення на нозі Герцога спадає.

Тож здебільшого Сабіна бувала з Томом і двома хлопцями, Лаямом і Джоном-Джоном, – обидва, як і місіс Г., доводилися господарям якимись далекими родичами. Лаям був хтивий колишній джамп-жокей, що вмів говорити тільки двозначностями, тоді як Джон-Джон, його вісімнадцятирічний підопічний, був мало не мовчун, нетерпіння влаштуватися на роботу до найближчого іподрому закарбувалося на його передчасно огрублій від вітру й сонця шкірі. Том, хоч і тримався надто тихо, здавалося, розумів пригнічення та обурення Сабіни й час від часу розряджав його легким гумором. Вона вже припинила помічати його руку, майже до зап’ястка прикриту курткою чи светром. З ним можна було поговорити.

– Тож я, чорт забирай, до пів на одинадцяту чекала, доки впевнилася, що старий нарешті скупався, а тоді гарячої води не лишилося зовсім. Ні краплини. Коли я вилізла з ванни, то була така змерзла, що в мене ноги посиніли. Правду кажу. І зуби цокотіли.

Перехилившись через двері стайні, Сабіна ко`пнула відро, і невеличка хвиля води хлюпнула через битий край. Том, згрібаючи чисте сіно, накидане купою вздовж однієї стіни, зупинився, звів брову, і дівчинка спустилася, мимоволі озирнувшись при цьому на Герцога.

– Фена немає, волосся в мене тепер просто висить. А мої простирадла вогкі. Нормально так. Настільки, що, коли лягаю, доводиться відліплювати верхнє простирадло від нижнього. А ще вони пахнуть цвіллю.

– Звідки ти знаєш?

– Що звідки знаю?

– Що вони пахнуть цвіллю. Учора ти казала мені, що весь будинок пахне цвіллю. Можливо, насправді простирадла пахнуть доволі приємно.

– Це видно. Зелені плями.

Том грубо розсміявся, згрібаючи сіно.

– Це, мабуть, візерунок на простирадлах. Закладаюся, зір у тебе як у твоєї матері.

Сабіна приголомшено дивилася на нього, відпустивши двері.

– Звідки ти знаєш про зір моєї матері?

Том притулив граблі до стіни. Нахилився і прибрав відро з-під Сабіниної ноги, чекаючи, доки вона зійде з дороги, перш ніж виплеснути воду у двір.

– Ви всі сліпі, як кроти. Уся ваша родина. Це кожен знає. Дивно, що ти не носиш окулярів.

Такий був Том: гадаєш, що вже знаєш його як облупленого, говориш до нього, як до приятеля, а тоді він раз – і вкидає в розмову якусь деталь про твою матір або про власне минуле, а тобі відбирає мову, поки намагаєшся вписати цю нову деталь у впізнаване ціле.

Вона точно знала (щось просочилося від нього, щось – від місіс Г., справжнього ходячого радіо, якщо тільки поряд немає бабусі), що Тому тридцять п’ять, що кілька років він провів в Англії, де працював на іподромі, що повернувся за якихось туманних обставин і що втратив руку під час верхової їзди. Останнє Сабіна довідалася не від нього – хай як легко було з ним гомоніти, вона ще не осміліла настільки, щоб розпитувати про ампутацію, – але місіс Г. сказала їй, що «завжди вважала, що коні для нього – смерть. Бачиш, він зовсім не має страху. Ані краплини. Його батько був такий самий». Вона не знала всієї історії, адже не хотіла обтяжувати свою сестру, – його бідолашну матір, – але це якось пов’язано з тим, як він звик стрибати через палиці.

– Палиці? – промовила Сабіна, уявивши собі штахетний паркан. – Він напоровся на палю?

– Паркани. Він був джамп-жокеєм. Це, чорт забирай, небезпечніше, ніж ганяти по пласкій землі, кажу це тобі як на духу.

«Усе тут крутиться навколо коней, – похмуро думала Сабіна. – Усі вони до біса одержимі, настільки, що втрачати частини власних тіл – це для них ніщо». Досі вона вдало відбивалася від їзди на сірому коні за будинком, брешучи бабусі, що болить спина. Але з нетерплячого обличчя тієї, а надто після того, як їй з натяком залишили перед дверима спальні верхові чоботи й шолом, вона розуміла, що живе в кредит.

Сабіна не хотіла їздити верхи. Від самої думки про це їй ставало зле. Їй вдалося переконати матір облишити це багато років тому. Після щотижневих поїздок до стаєнь вона поступово зрозуміла, що її нудить від хвилювання, адже щораз із жахом підозрювала, – і зазвичай вгадувала, – що цього тижня доведеться їздити на одному зі «злих» шкільних верхових коней, тих, що рвалися, ставали дибки й ганялися одне за одним, притиснувши вуха й вишкіривши зуби, і що цього тижня її понесе, вона втратить контроль, ноги неврівноважено бовтатимуться в сідлі, а руки марно натягуватимуть віжки. Для неї це не було викликом, як для інших дівчат. Навіть розвагою не було. І Кейт навіть не намагалась опиратися, коли Сабіна заявила, що більше не хоче цього робити, наче змушувала до цього доньку лише з якогось непевного почуття сімейної традиції.

– Я не хочу їздити верхи, – зізналася вона Томові, коли той вів стриноженого коня назад до його стайні.

– Усе буде добре. Той малий – справжній джентльмен.

Сабіна озирнулася на далекого сірого.

– Мені байдуже, хто він. Я не хочу їздити верхи. Гадаєш, вона мене змусить?

– Він пречудовий. Сідав на нього пару разів. З тобою все буде добре.

– Ти просто не сприймаєш мене серйозно, чорт забирай, – майже прокричала вона, так, що Джон-Джон у сусідній стайні висунув голову з дверей. – Я не хочу їздити на коні. Не хочу їздити на жодному коні. Я цього не люблю.

Том спокійно відчепив повід і схвально ляснув коня по крупу здоровою рукою. Підійшов до неї, зачинивши й замкнувши за собою двері.

– Ти налякана, еге ж?

– Я просто цього не люблю.

– Не біда, якщо боїшся. Колись таке було майже з кожним з нас.

– Ти мене не чуєш? Господи, ну що за люди. Я просто не люблю їздити верхи.

Том поклав руку їй на плече. Вона лежала, жорстка й непіддатлива, на диво несумісна з почуттями, які намагалася передати.

– Знаєш, вона не вдовольниться, доки ти хоча б не спробуєш. Це набагато покращить ситуацію. Чому б тобі не поїхати зі мною завтра вранці? Я подбаю про те, щоб з тобою було все гаразд.

Сабіна відчула, що зараз розридається.

– Я справді не хочу! О господи, не можу повірити, що застрягла тут. Моє життя – якийсь чортів гармидер.

– Завтра вранці. Лише ти та я. Слухай, першого разу тобі таки краще виїхати зі мною, ніж із нею, згодна?

Вона підвела на нього очі. Том усміхався.

– Ти ж знаєш, що вона з’їсть тебе на сніданок. Найбезстрашніша вершниця в усій південній Ірландії, ось хто ця жінка. Досі їздила на полювання з хортами, доки Герцог не закульгав.

– Я зламаю шию. І ви всі жалкуватимете.

– Я так точно. Не зможу нести тіло всю дорогу назад лише однією рукою.

* * *

Але наступного ранку їй знову вдалося відкрутитися від Тома. Цього разу, однак, вона мала вагому підставу.

– Так. Я маю поїхати майже на весь день, а місіс Г. буде дуже зайнята, тож я просила б тебе подбати про свого дідуся.

Її бабуся вбралася у свій «міський» одяг. Принаймні Сабіна припустила, що це її одяг для міста: уперше вона бачила її в чомусь, окрім твідових штанів і гумових чобіт. На ній була темно-синя вовняна спідниця невстановленого, але явно старого походження, темно-зелений кардиган поверх светра з круглим викотом, а понад усім – усюдисуща стьобана зелена куртка. Бабуся також надягла на шию нитку перлів і зачесала волосся назад так, що воно лежало нерухомо, як завжди у старих людей – хвилями, а не її одвічне сторчма.

Сабіна втрималася від бажання спитати, чи йде вона пиячити. Якось здогадалася, що бабуся не побачить у цьому нічого кумедного.

– Куди ви їдете? – спитала вона без цікавості.

– До Енніскорті. На зустріч з інструктором, хочу продати йому одного з наших однорічних лошат.

Сабіна зітхнула з погано прихованою нудьгою – слова вилітали з її голови, не встигнувши там затриматись.

– Отже, твій дідусь захоче пообідати рівно о першій. Він спить у своєму кріслі нагорі, тож потурбуйся розбудити його заздалегідь, принаймні за годину, адже він, імовірно, забажає привести себе до ладу. Місіс Г. приготує йому обід і залишить у малій кухні біля їдальні, і твій теж, щоб йому не довелося їсти на самоті. Але ти мусиш накрити на стіл, бо вона буде зайнята цього ранку, розноситиме падалиці по сусідах. Не турбуй Тома в стайнях – у хлопців багато роботи. І не пускай собак нагору. Учора Берті знову забрався в кімнату твого дідуся і з’їв його щітку для волосся.

«Те ж мені, велика втрата, – подумала Сабіна. – Йому й чесати залишилося волосини дві».

– Я повернуся після обіду. Усе зрозуміла?

– Обід о першій. Не запізнюватися. Не турбувати Тома. Не турбувати місіс Г. Не пускати собак нагору.

Якусь мить бабуся дивилася на неї своїм на диво порожнім поглядом, так, що Сабіна не могла збагнути, чи помітила вона її бунтівний тон, чи це проходить повз її вуха, як-от у Сабіни з тим, що кажуть про коней. Потім бабуся натягнула на голову хустку, міцно зав’язала кінці під підборіддям і з коротким ласкавим прощанням до Белли, яка нетерпляче стояла біля її ніг, хутко вийшла крізь парадні двері.

Сабіна постояла в проході ще кілька хвилин, доки грюкіт дверей, розійшовшись луною, не затих, а тоді озирнулася навколо, гадаючи, чим себе зайняти. Здавалося, саме за цим заняттям і проминало чимало її часу тут. Усе те, що без зусиль насичувало її дні вдома, – «MTV», інтернет, спілкування телефоном із друзями й просто безцільні прогулянки районом Кір-Гарді, щоб глянути, що відбувається навколо, – усе було в неї відібрано, і залишився цей безкрайній порожній простір, який треба було чимось заповнити. Не так багато часу вона могла витратити на наведення ладу в себе в кімнаті (до того ж від цього бірюзового килима їй ставало фізично зле), а якщо не любиш коней, то що в біса лишалося?

Виходити надвір вона не хотіла, бо знала, що Том одразу почне чіплятися до неї, щоб покаталася на тому дурнуватому поні. Дивитися телевізор не могла, адже денні програми наганяли сум. А востаннє, коли потайки спробувала ввімкнути його ввечері, її барабанні перетинки в буквальному сенсі мало не луснули.

– Тільки так твій дідусь може слухати новини, – прокричала місіс Г., яка поспішила нагору дізнатися, що за шум. – Краще облиш це.

Щовечора о дев’ятій, де б Сабіна не була в будинку, до неї долинав громоподібний рев заставки новин. Її дідусь сидів, вдивляючись в екран, наче йому все одно важко було чути, а ті, хто був навколо, читали свої газети, чемно вдаючи, що не глухнуть.

І все ж, думала вона, повільно підіймаючись сходами з Беллою позаду, без бабусі було якось легше. Вона й не усвідомлювала, як нервувалася через присутність літньої жінки, доки її відсутність не відкрила цього доти невідомого відчуття спокою. Пів дня свободи. Пів дня нудьги. Вона не знала, що гірше.

Добру годину Сабіна провела, лежачи в ліжку, гучно ввімкнувши музику в навушниках і читаючи халтурну книжчину, яку принесла їй місіс Г. Ця жінка явно вирішила, що розуміє потреби юних дівчат, – романи та щоб побільше тістечок, – і, зважаючи на те, як почувалася Сабіна, місіс Г. розуміла все майже правильно. Це була не зовсім література. Однак там було багато пристрасних зітхань. Жінки поділялися на хвойд, які зітхали з погано прихованим жаданням за далекими героями-чоловіками, що саме намагалися врятувати світ, і непорочних дів, які зітхали зі стриманою тугою, коли ті самі герої вміло спокушали їх. Лише чоловіки насправді щось робили. Жінок або вбивали (хвойд), або чіпляли чоловіки (дів). І, попри всі зітхання, справжнього сексу там було відносно небагато: Сабіна спершу погортала сторінки, щоб перевірити. Можливо, це й означає жити в католицькій країні. Багато зітхань, а більше особливо нічого й не відбувається.

– Як у тебе, Белло, – казала вона, гладячи собаку в себе на ліжку.

Зітхання змусили її пригадати Діна Бакстера. Якось вона мало не поцілувала його. Не те щоб він був першим: вона цілувалася з багатьма хлопцями, а з деякими заходила й далі від поцілунків, хоча й не так далеко, як більшість її знайомих дівчат. Вона знала, що він фліртує з нею. Вони сиділи на стіні житлового масиву після заходу сонця, і він був зовсім близько й жартував з нею так, що вона штурхнула його, а він штурхнув її у відповідь – усе це насправді було лише приводом, щоб торкнутись одне одного. І вона знала, що, напевно, вони поцілуються, і була не проти, адже він подобався їй уже давно й був хоч і кумедним, та не надто напористим і не з тих, хто потім розбовкує все своїм приятелям. До того ж він не вважав її дивачкою за те, що в її домі повно книг, а мати вдягається в секонд-хенді. Він навіть сказав деяким дівчатам відвалити, коли ті обізвали її «прибацаною» та «ботанкою» за те, що рано складала іспити й не курила. Але далі його занесло, і, замість штурхнути її у відповідь, він підняв її на руках, мов пожежник, наче збирався кудись нести, а вона запанікувала й загорлала на нього, щоб поставив її, а коли він розсміявся, вдарила кілька разів по голові дуже сильно. Після цього він впустив її, відступив і дивився на неї, тримаючись за своє почервоніле вухо, а потім спитав, що з нею таке. Та вона не могла пояснити, тож лише розсміялася, хоч їй хотілося плакати, і спробувала обернути все на жарт. Але він не сміявся. І відтоді між ними все було вже якось не так, а згодом, через тиждень, вона почула, що він зустрічається з Амандою Ґаллагер. Амандою, чорт би її забрав, Ґаллагер з її довгим супердівчачим волоссям, м’якеньким і приємненьким одягом, дешевими парфумами. Мабуть, коли вона повернеться додому, та буде вже Амандою, трясця їй, Бакстер. Може, час забути про Діна Бакстера. Усе одно в нього на спині погана шкіра. Його сестра розповіла.

Сабіна похитала головою, відганяючи непрохані думки, і натомість стала думати про Тома. Вона завжди помічала, що стає легше, якщо думати про когось іншого. Він єдиний поблизу, бодай трохи показний із себе, вирішила вона. Власне, доволі симпатичний. Вона ніколи не зустрічалася зі старшими чоловіками, на відміну від її подруги Елі, яка казала, нібито «вони справді знають, що роблять». Але Сабіна не могла до кінця відкинути думку про його руку. Її непокоїло, що коли вони дійдуть до того, щоб поцілуватися (чи вони просто зітхатимуть, якщо вже він ірландець?) і скинути одяг, то вона може втекти від страху, побачивши його куксу. Сабіна була надто високої думки про нього, щоб отак образити.

Вона не знала, чи подобається йому. Начебто він завжди був радий її бачити і був не проти, що вона тиняється поряд. До того ж йому можна було розповісти абсолютно все. Але важко було уявити, щоб він піддався пристрасті чи дивився на неї із сильним бажанням. Він був якийсь надто відсторонений. Надто стриманий. Може, йому просто потрібен час. Може, у дорослих романтика працювала інакше.

Думка про дорослу романтику нагадала Сабіні про матір, і вона зіскочила з ліжка. Їй кортіло відволіктися.

У супроводі Белли, що тупцяла навколо, вона відчиняла шафи, вдихаючи цвілий запах речей, яких давно ніхто не торкався, і зазирала в їхні темні глибини. Бабуся з дідусем навіть мотлоху нормального не мали: в інших людей шафи забиті коктейльними сукнями, старими настільними іграми й коробками листів або електронними приладами, що давно не працюють. Вони ж тримали тут купи прілої вишитої білої білизни, скатертин абощо, зламаний абажур і якісь книги із заголовками на кшталт «Посібник із верхової їзди для дівчат» і щорічник «Банті» за 1967 рік.

Осміліла в змовницьки мовчазному домі, Сабіна вирушила досліджувати інші кімнати. У дідуся було зачинено, але між його спальнею та ванною розташувалася ще одна кімната, у якій вона досі не бувала. Повільно повернувши ручку, щоб не наробити шуму, вона відчинила двері й прослизнула всередину.

Це була чоловіча кімната, свого роду кабінет, але без атмосфери нещодавньої активності, як у робочому кабінеті внизу, з повними столами листів, журналів і кольорових каталогів, заповнених «племінними кіньми» з іменами на кшталт «Славетний Стрибун Джейк ІІІ – від Славетного Фланкейка й Стрибунки Джемайми», і всі вони здавалися їй майже однаковими, хоча Том казав, що відмінності між ними оцінюють у десятки тисяч гіней. Цей кабінет зберігав атмосферу забуття, його напіврозсунуті фіранки висіли зовсім нерухомо, наче вирізьблені. Тут пахло цвілим папером і не вибитими килимами, а крихітні пилинки сяяли, підвішені в повітрі, коли вона рухалася. Сабіна м’яко зачинила за собою двері й вийшла на середину кімнати. Белла з надією глянула на неї, а тоді зі скавчанням опустилася на килим.

Тут на стінах не було світлин із конями – хіба малюнок із крикливим мисливцем, пожовкла, вставлена в рамку мапа Далекого Сходу й кілька чорно-білих світлин людей 50-х років, призначених закрити собою великий обсяг шпалер у стилі Вільяма Морріса. На вбудованих полицях біля вікна стояли коробки різного розміру, у деяких зверху лежали скручені рукописи, а посеред письмового стола стояв величезний макет сірого бойового корабля, вочевидь, зменшена копія справжнього. Праворуч від неї, на полиці з темного дерева, стояло багато книжок у твердих обкладинках, здебільшого про війну та Південно-Східну Азію, розбавлені парою збірок гумористичних коміксів і виданням у м'якій обкладинці, присвяченим післяобіднім бесідам. На верхній полиці була серія ветхих книжок у шкіряних палітурках, із чиїх корінців майже стерлася позолота.

Її увагу привернув інший бік кімнати. Два альбоми світлин у шкіряних палітурках спочивали на великій коробці. Судячи з того, як щедро згори було притрушено пилом, їх не чіпали роками.

Сабіна присіла й м’яко витягла один з альбомів. На ньому була наклейка «1955—». Схрестивши ноги, вона поклала його на коліна й розгорнула, пробуючи пальцем тонку тканину між усіма його цупкими сторінками.

Світлин було по одній на сторінці, і на першій – її бабуся. Принаймні вона гадала, що це бабуся. То було студійне фото молодої жінки на підвіконні, убраної в темний, трохи суворий жакет із крихітним комірцем, сукню того самого кольору, з ниткою перлів на шиї. Волосся, темно-руде, а не сиве, було вкладено хвилями, і в неї був макіяж тієї доби: густо підведені брови та вії, темні, акуратно окреслені губи. Попри все позування, вона здавалася трохи збентеженою, наче її впіймали за якимось підозрілим заняттям. На наступній фотографії вона була з високим молодим чоловіком. Вони стояли біля стенда з рослиною, він сяяв від гордощів, вона ж нерішуче тримала його під руку, утім немов заледве помічала. Цього разу вигляд у неї був не такий зніяковілий, упевненіший у собі, на диво гордовитий. Було щось у її поставі, у її високій стрункій постаті. Вона не горбилася, з трохи винуватим виглядом намагаючись приховати груди, як робила Сабінина мати.

У глибокому захваті Сабіна прогортала весь альбом. Ближче до кінця, окрім світлин її бабусі, яка мала найрозслабленіший вигляд на знімку з іншою, молодою, надзвичайно чарівною жінкою, були світлини немовляти у вигадливій хрестильній сорочці, якої зараз ніде не побачиш: суцільне хитромудре плетіння гачком із крихітними, обтягнутими шовком ґудзиками. Підпису не було, тож Сабіна впіймала себе на тому, що напружено дивиться на світлину, намагаючись збагнути, чи це усміхнене сповите немовля – її мама чи дядько Крістофер. Незрозуміло було навіть, хлопчик чи дівчинка – схоже, у цьому віці дітей одягали однаково.

Але в самій коробці почали траплятися по-справжньому цікаві речі: наклеєна на картон світлина бабусі (це точно вона, вирішила Сабіна) рука об руку із чарівною, нижчою на зріст дівчиною, обидві тримали маленькі британські прапорці й нестримно сміялися. Позаду них – вечірка чи гостина, більшість чоловіків – красені в білій формі, як Річард Ґір у фільмі «Офіцер і джентльмен». Позаду них стояла таця з високими келихами, що наштовхнуло Сабіну на думку, чи не була вона тоді п’яною, а золочені літери внизу оголошували, що цей захід – на честь коронації Її Величності Королеви Єлизавети ІІ в 1953-му. Це була історія! Якусь мить Сабіна нерухомо сиділа, перетравлюючи цю думку: її бабуся була там, де творили історію.

А далі була ще одна, менша фотографія. Серед зображень коней і невпізнаваних усміхнених облич на довгих тонких човнах була світлина маленької дівчинки, років шести, яка точно була її матір’ю. Вона мала рудувате кучеряве волосся Кейт і навіть у тому віці – манеру стояти, зчепивши коліна. Дівча трималося за руки з маленьким хлопчиком – може, китайцем, а може, і ні – і широко всміхалося з-під солом’яного капелюха. Він здавався трохи сором’язливішим і не смів дивитися просто в камеру, а горнувся до дівчинки, наче для заспокоєння.

«То ось як росла моя мама, – думала Сабіна, пробуючи пальцем фарбу в тонах сепії. – Посеред маленьких китайських хлопчиків і дівчаток». Вона завжди знала, що початок свого життя Кейт провела за кордоном, але лише зараз, дивлячись на її бліду бавовняну сукенку й капелюх, уявила це собі як щось екзотичне. Зацікавившись, вона почала гортати інші світлини, шукаючи ще зображень своєї матері.

Від благоговіння її миттєво пробудило гримання дверей унизу й приглушений вигук – певно, хтось кликав її на ім’я. Запанікувавши, вона стрибнула до дверей із Беллою назирці, відчинила й швидко зачинила їх за собою. Кинула оком на свій годинник. Було пів на першу.

Сабіна на мить зупинилася й пошепки попросила собаку її не виказувати («О господи, – простогнала вона, усвідомивши, з ким говорить, – ось до чого вони мене довели»), а тоді повільно спустилася сходами, на ходу обтрушуючи пил з долонь.

Місіс Г. була на кухні, уже у своєму фартуху.

– А, ось і ти. Я спізнююся, Сабіно, – усміхнулася вона. – Мене затримали в Енні. Твій дідусь казав, що хоче на обід?

– Ем-м, він узагалі небагато говорив.

– Ну, добре, зроблю йому яйця пашот на тості. Він ситно поснідав, тож не захоче чогось надто важкого. А що хочеш ти? Те саме?

– Так. Було б чудово.

Сабіна здригнулась, усвідомивши, що не розбудила дідуся за годину до обіду, як їй наказували. Вона стала підійматися нагору, відганяючи Беллу, яка знову спробувала ув’язатися за нею, і питала себе, чи варто, якщо він справді спізнюється, допомогти йому вдягтися. «Будь ласка, Господи, не змушуй мене його торкатися, – молила вона, стоячи під дверима. – Будь ласка, нехай він не згадує нічого про вмивання лежачих хворих, або нічні горщики, або все, що треба готувати для старих людей. І, будь ласка, Господи, нехай його зуби будуть на місці, інакше в мене буде істерика».

– Е… агов? – гукнула вона крізь двері.

Відповіді не було.

– Агов? – Вона промовила гучніше, згадавши про його глухоту. – Ді-дідусю?

О боже, він спить. Доведеться торкнутися його, щоб розбудити. Сабіна постояла за дверима й глибоко вдихнула. Не хотілося відчувати під пальцями цю воскову прозору шкіру. Старі люди викликали в неї дивне відчуття, навіть коли вона спостерігала за ними вдома. Вони здавалися надто вразливими, надто схильними до переломів і забоїв. Від одного погляду зблизька в Сабіни мимохіть підгиналися пальці ніг.

Вона подумала про реакцію бабусі на свою бездіяльність.

Гучно постукала, знову зачекала та ввійшла.

Ліжко, що стояло в дальньому кінці кімнати, було красиве: готичне, на чотирьох стовпах, а з рами між різьблених стовпів із блискучого потемнілого дерева звисали старовинні червоні, як кров, гобелени з проблисками китайських золотих ниток. На самому ліжку кількома шарами лежали старі шовкові покривала, з-під яких проглядали чисті білі лляні простирадла, наче зуби між глянцево-червоних губ. Такі ліжка бачиш в американських фільмах, автори яких намагаються уявити собі, на що схожі англійські маєтки. Від нього віяло екзотикою Далекого Сходу, імператорами та опіумними лігвищами. І воно було максимально несхоже на її скрипуче ліжко із залізною рамою.

Але дідуся в ньому не було.

Сабіні знадобилося менше ніж десять секунд, щоб усвідомити, що його немає не лише в ліжку, а й будь-де в кімнаті. Хіба що він заліз у шафу, у чому вона дуже сумнівалася (але перевірила для певності).

Мабуть, він був у ванній. Сабіна вийшла з кімнати й рушила коридором. Двері були прочинені, тож для початку вона гукнула, але, не почувши відповіді, штовхнула їх і побачила, що у ванній старого теж ані сліду.

У Сабіни голова пішла обертом. Бабуся не казала їй, що він збирався кудись іти. Вона казала, що дідусь спить. То де в біса він? Дівчинка перевірила порожню кімнату бабусі (набагато скупіше обставлену, мусила зауважити), ванну внизу, а потім, відчуваючи, як наростає паніка, кожне приміщення в будинку – від кімнати для сніданків до взуттєвої комори. Того ніде не було видно.

Була чверть до першої.

Треба було когось попередити. Вона побігла вниз, на кухню, і зізналася місіс Г., що якимось робом проґавила свого дідуся.

– Він не в себе в кімнаті?

– Ні. Там я дивилася найперше.

– О господи. Де Берті?

Сабіна ошелешено подивилася на неї, а тоді озирнулася на Беллу.

– Я його не бачила, – сказала вона.

– Він вийшов погуляти із собакою. Він не має виходити зараз сам-один, а надто з Берті, бо той молодий і вибиває з-під нього палицю.

Вона вийшла з-за стола й заходилася знімати фартух.

– Ходімо краще пошукаймо його, доки місіс Беллентайн не повернулася.

– Ні. Ні, лишайтеся тут і стережіть будинок. Покличу на допомогу Тома.

Сабіна, у якої груди стискало від страху, вибігла у двір, заглядаючи через ворота стаєнь і викрикуючи його ім’я.

Том із бутербродом біля рота висунув голову з каптерки. Позаду нього лунало радіо й видніли силуети Лаяма та Джона-Джона, що проглядали «Рейсінґ пост», газету про скачки.

– Де пожежа?

– Цей… цей старий. Не можу його знайти.

– Тобто як не можеш знайти?

– Він мав спати в себе в кімнаті. Місіс Г. вважає, що він міг вийти погуляти з Берті, і каже, що Берті збиває його з ніг. Допоможеш мені пошукати його?

Том вилаявся під ніс, уже видивляючись щось перед собою.

– Не чіпати мій обід, покидьки, – буркнув він, а тоді схопив своє пальто й хутко вийшов у двір.

– Мені дуже, дуже шкода. Я просто не знаю, що робити. Він мав бути в будинку.

– Гаразд, – сказав він, ретельно розмірковуючи. – Піди й пошукай в обох кінцях вулиці, і якщо він не там, перевір верхні поля. Я візьму нижні поля та фруктовий сад, і комори теж. Ти впевнена, що подивилася скрізь у будинку? Він точно не міг просто дивитися телек?

Сабіна, уже налякана виразом обличчя Тома, відчула, як кутики очей щипле від сліз.

– Скрізь. І Берті теж немає. Певно, він узяв його із собою.

– Господи Ісусе, нащо старому бовдуру було виходити? Слухай, візьми Беллу. І постійно клич Берті – якщо старий упав, сподіваюся, собака зможе відвести нас до нього. Зустрінемося тут за двадцять хвилин. І ось тобі мисливський ріг – якщо знайдеш його, добряче дмухни.

Він віддав їй ріг, розвернувся, перестрибнув через паркан зі стовпів та рейок і побіг до полів унизу, які були обидва оточені високими огорожами.

У супроводі Белли, що весело бігла позаду, Сабіна підтюпцем вибігла з парадних воріт і помчала вуличкою, гукаючи через кожен другий подих. Не впевнена, де саме звертати, вона бігла, доки в грудях не заболіло, повз великий фермерський будинок на розі, маленьку церкву й ряд менших котеджів. Дрібно дощило, і над головою нависли свинцево-сірі хмари, ніби передвісники жахливого лиха. У голові тіснилися неприємні картини, – як-от старий, що лежить зім’ятою грудою на узбіччі дороги, – і Сабіна ще дужче припустила в інший бік, доки, не в змозі роздивитися годинник, вирішила, що треба вертатись і обшукати верхні поля.

– Де ти, чорт забирай? – шепотіла вона. – Де ти?

Потім вона підстрибнула, і її серце на мить завмерло, коли величезний зелений брезент, напівзастряглий в огорожі, ворухнувся до неї.

Белла застигла на напружених лапах за кілька кроків попереду, хутро в неї на загривку здибилося. Вона раз попереджувально гавкнула. Під калатання серця, із широко розплющеними очима Сабіна нерухомо стояла посеред дороги, а потім, кілька разів глибоко вдихнувши, придивилася і підняла кут брезенту.

Якби вона була не така стривожена, то розсміялася б. Під величезною пластиковою накривкою стояв сірий віслюк, запряжений у маленький візок. Він швидко розплющив очі, ніби помітив її присутність, а тоді байдуже відвернувся до такого-сякого прихистку огорожі.

Сабіна м’яко впустила брезент і побігла далі, вдивляючись то ліворуч, то праворуч. Нічого. Жодного його сліду. Окрім гупання серця, стукоту підборів і ненав’язливого шелесту дощу у вухах, вона не чула ні привітного гавкоту, ні нетерплячого аристократичного кректання, ні мисливського ріжка. Добряче перелякана, Сабіна розплакалася.

Йому вочевидь кінець. Усі винуватитимуть її, думала дівчинка, шкандибаючи трав’яним схилом. Дідуся знайдуть, замерзлого й намоклого, можливо, з переламаними крихкими кістками, там, де Берті виволік його на твердий бетон. Він підхопить пневмонію, і старе серце не витримає, і все це буде на її совісті, бо вона так захопилася читанням брудних книжок і пханням свого носа де не слід, що не подбала про нього. Бабуся розлютиться ще більше, ніж тоді, коли Сабіна дозволила Герцогу втекти. Том ніколи більше не заговорить з нею. Мати відмовиться прийняти її назад, адже вона фактично вбила її батька, тож вона застрягне тут, а мешканці села мовчки зиркатимуть на неї й тицятимуть пальцями, як у фільмі «Звільнення», і вона заживе слави як Дівчинка-Що-Вбила-Власного-Дідуся.

Сабіна не подумала взути гумові чоботи й на заболоченому пасовищі набрала повне взуття багнюки. В’язка та коричнева, та переливалася через верх кросівок, всмоктуючись і вичавлюючись із кожним кроком, обтяжуючи її ноги своєю холодною мокротою. Тиждень тому вона впала б в істерику, побачивши, у якому стані опинилися її новенькі «Рібокси», тепер же була така нещасна, що ледь помітила. Усвідомивши, що минуло вже пів години, відколи вона вирушила на пошуки, Сабіна схлипнула вголос, витираючи мокрий ніс тильним боком долоні.

І цієї миті Белла, вимокла й незадоволена, повернула назад до дому.

– Не кидай мене ще й ти! – крикнула Сабіна, але Белла не звертала на неї уваги, вочевидь твердо вирішивши повернутися під затишний прихисток теплої плити. Дівчинка не знала, де шукати далі. Треба було спитати Тома. Вона пошкандибала схилом угору, слідом за собакою, не знаючи, що казати місіс Г., але впевнена, що однаково опиниться винуватою.

Поки вона дісталася будинку, Белла зникла. Прибравши мокре волосся з очей і намагаючись опанувати себе й не ревіти, Сабіна підняла засувку на задніх дверях, штовхнула їх і цієї миті почула лункі кроки на гравії за спиною.

Це був Том. Його волосся пристало до голови, а штучна рука зі ще одним мисливським ріжком була незграбно притиснута до грудей. Вона вже хотіла була вибачитись, коли побачила, що чоловік дивиться просто повз неї.

– Ти спізнилася, – долинув голос із коридору.

Давши собі секунду, щоб звикнути до темряви, Сабіна вдивилась у мощений кам’яною плиткою прохід, де ледь виднілася згорблена спина, третя нога – палиця для ходи – і дві собаки шоколадної масті, які щасливо гарчали одне навколо одного, вітаючись.

– Обід був о першій. О першій. Він холоне. Я справді не вважаю, що маю тобі це повторювати.

Сабіна стояла, широко розкривши рота, у дверях, охоплена суперечливими емоціями.

– Він повернувся хвилин п’ять тому, – пробурмотів Том позаду неї. – Ми, мабуть, розминулися з ним.

– Ну ходи, ходи. Ти ж не можеш сидіти в такому вигляді, – насварив її дідусь. – Тобі треба перевзутися.

– Старий покидьок, – зі сльозами прошепотіла Сабіна й відчула, як Том у відповідь поклав здорову руку їй на плече.

Місіс Г., визирнувши з дверей кухні, промовила вибачення самими губами й безсило знизала плечима.

– Принести вам сухий светр, містере Беллентайн? – спитала вона, але той роздратовано відмахнувся від неї. Жінка знову сховалася на кухні.

Дідусь негнучко обернувся до сходів, вільною рукою змахуючи з капелюха краплинки води. Собаки проштовхалися повз нього, і, на мить утративши рівновагу, він випростав хирляву руку й вчепився в поруччя.

– Я тобі не повторюватиму.

Старий пробурмотів щось сам до себе й похитав головою, ледь видимою над надмірним вигином його плечей.

– Місіс Г., чи не будете ви такі ласкаві принести мені мій обід? Здається, моя онука радше їстиме в коридорі.

* * *

Невдовзі після чаю Сабіна перелічила отримані від матері гроші, щоб дізнатися, чи вистачить їй на повернення до Англії. Матері це не сподобається, але Сабіна не думала, що жити з нею та одіозним Джастіном буде гірше, ніж стирчати тут. Це було неможливо. Навіть коли вона намагалася чинити як слід, з нею поводилися так, наче вона хибить навмисно. Їм було начхати на неї. Усе, про що вони дбали, це кляті коні та їхні дурнуваті жорсткі приписи. Сабіна могла б лежати на кухні із сокирою в голові, а вони сварили б її за те, що носить у дім робочі інструменти.

Вона роздивлялася свій квиток на пором, шукаючи телефон лінії бронювання, коли у двері м’яко постукали. Це була місіс Г.

– Чому б тобі сьогодні ввечері не піти зі мною до нашої Енні? Твоя бабуся каже, що вона не проти, та й тобі було б непогано мати поряд когось молодшого.

Сказане означало: «Мабуть, вам із твоїми бабусею й дідусем слід дати одне одному перепочинок». Але Сабіна не зважала. Усе одно краще, ніж стирчати з ними черговий вечір.

Енні була єдиною донькою місіс Г. Вона мешкала у великому фермерському будинку в глибині села, у якому тримала готель разом із чоловіком Патріком, набагато старшим за неї, письменником. («Я жодної з його книжок не прочитала: мені таке не до смаку, – зізналася місіс Г., – але кажуть, вони дуже гарні. Ну, знаєш, для інтелектуалів».) Ґаздівські навички Енні обнадіювали менше – якщо вірити Томові, готель славився тим, що жоден пожилець не залишався в ньому на другу ніч. Очевидно, вона багато про що забувала. Наприклад, про сніданок. Чи навіть про те, що в неї взагалі були пожильці. І дехто був проти її звички розгулювати будинком удосвіта. Але ні Том, ні місіс Г. докладно про це не розповідали.

– Вона не набагато старша за тебе. Їй двадцять сім. Нагадай, скільки тобі? А. Ну гаразд, вона таки трохи старша за тебе. Але ти її вподобаєш. Вона всім подобається. Тільки не зважай, якщо вона трохи… ну… трохи неуважна.

Повільно простуючи темною мокрою вулицею поряд із місіс Г., ховаючись разом з нею під доволі зношеною парасолькою, Сабіна була заінтригована, уявляючи собі жінку на подобу Мод Ґонн[3] – уся така рудоволоса, у легких спідницях, тонкою аристократичною рукою відмахується від домашніх клопотів. Ексцентричні звички Енні незрівнянно далекі від звичаїв Кілкерріону. Жінка, яка забуває приготувати сніданок, навряд захоче влаштовувати формальну вечерю, чи не так? А якщо її чоловік – письменник, то навряд чи стане обговорювати самих лише коней. Можливо, сьогодні ввечері їй вдасться розслабитися і зблиснути дотепністю в теплій компанії. Може, подивиться телевізор по-людськи. А раптом в Енні навіть є супутникове телебачення? Схоже, чимало ірландських будинків його мають. І до того ж місіс Г. сказала їй, що пізніше зазирне Том. Він часто заходив, вочевидь, просто щоб дізнатися, як «ведеться» Енні.

Але Енні, яка відчинила двері, була не зовсім тією гламурною ексцентричною пані, яку уявила Сабіна. То була низенька жіночка в завеликому светрі, з прямим русявим волоссям до плечей, повними губами й великими сумними очима. Вони привітно примружилися, коли жінка простягла руку – не для того, щоб потиснути руку Сабіні, а щоб м’яко втягнути її до будинку. «І вона теж, – трохи із сумом зауважила Сабіна, – носить джинси з масмаркету».

– Сабіно! Як справи? Дякую, що зайшла. Привіт, мамо. Принесла бекон?

– Так. Покладу до холодильника.

Передпокою не було – вони ввійшли просто до вітальні, одну стіну якої майже цілком заповнював старий кам’яний камін, де шалено палахкотіли дрова. Дві довгі, трохи обшарпані блакитні канапи стояли під прямим кутом до нього, а між ними – кавовий столик, завантажений величезними нетривкими стосами часописів і книжок. Зараз, коли вона придивилася краще, книжки були скрізь. Вони нерівномірними грудами лежали вздовж усіх стін на просілих полицях, і під табуретами, і під столами.

– Це Патріка, – сказала Енні з кухонної зони на іншому кінці кімнати. – Він пише чудові книжки.

– Енні? Що ти приготувала на вечерю? – Місіс Г. відійшла від холодильника й озирнулася навколо, ніби очікуючи побачити, як якась пательня шкварчить на плиті.

Енні потерла чоло, насупившись.

– А, мамо, пробач. Зовсім вилетіло з голови. Можемо сунути щось до мікрохвильовки.

– Не можемо, – обурилася місіс Г. – Не дозволю, щоб Сабіна повернулася до великого будинку й розповіла, що ми так і не нагодували її як слід.

– Я такого не казатиму, – запевнила Сабіна, якій насправді було байдуже. – Усе одно я не настільки голодна.

– Така кощава дівчинка. Та взагалі подивіться обидві на себе. Я на собаці м’ясника більше м’яса бачила. Енні, сідай та побалакай із Сабіною, а я зроблю нам кілька відбивних. Поклала трохи в морозилку пару тижнів тому.

– Я… я взагалі-то м’яса не їм, – обережно зауважила Сабіна.

– Ні, ні. Звісно, не їси. Ну, добре. Ти можеш їсти овочі. А до них ми зробимо тобі бутерброд із сиром. Так годиться?

Енні змовницьки всміхнулася Сабіні й жестом запросила її сідати. Говорила вона небагато, але так, що це схиляло до відвертості, і вже скоро Сабіна звірялась їй у тих численних нещастях і несправедливостях, яких зазнавала в Кілкерріоні. Розповіла Енні про нескінченні правила й настанови й що абсолютно неможливо пам’ятати їх усі. Розповіла, як до безглуздя важко спілкуватися з бабусею та дідусем і які вони безнадійно старомодні. Розповіла, якою чужинкою почувається серед усіх тих одержимих вершників і як скучила за своїми друзями й телеком, і за своїм будинком, і за всіма своїми речами, як-от диски та комп’ютер. Енні лише слухала та з розумінням кивала, тож незабаром Сабіна запідозрила, що багато чого жінка вже чула від місіс Г. Від цього вона лише сильніше відчула себе жертвою. Певно, вона і є жертва, міркувала Сабіна, якщо про неї говорять у співчутливих тонах.

– А чому твоя мама не тут, Сабіно? Працює?

Сабіна на мить застигла, не знаючи, наскільки відвертою слід бути. Вони непогані люди, та вона їх ледве знає. До того ж донька все-таки не хотіла пащекувати про матір.

– Так, – збрехала дівчинка. – Хотіла приїхати, але була надто зайнята.

– Чим вона тепер займається? – спитала місіс Г. – Я так давно її не бачила.

– Вона пише. – Сабіна зробила паузу. – Не книжки й тому подібне, лише статті до газет. Про родини.

– Які-небудь старі родини? – Місіс Г. сунула тацю з їжею в духовку.

– Не зовсім. Про родинне життя взагалі. Проблеми та все інше.

– Звучить дуже до речі, – зауважила місіс Г.

– Ти, певно, сумуєш за нею, – мовила Енні.

– Тобто?

– За твоєю мамою. Ти, мабуть, скучила за нею. Адже вона так далеко, та й узагалі.

– Трохи. – Вона завагалася, а тоді сміливо додала: – Насправді ми не такі вже й близькі.

– Але ж вона твоя мама. Ви маєте бути близькі.

І раптом з непоясненної причини очі Енні наповнилися сльозами.

Сабіна із жахом дивилася на неї, намагаючись збагнути, що такого вона сказала, щоб викликати таку реакцію. Місіс Г., різко глянувши на доньку, гукнула:

– Сабіно, я знайшла трохи риби в морозилці. Що скажеш, якщо я приготую її в масляному соусі? Може, допоможеш мені розморозити її в мікрохвильовці? Енні, люба, чому б тобі не піти привести Патріка? Скажи йому, що ми їстимемо за двадцять хвилин.

Сабіна повільно встала і, намагаючись надто відверто не витріщатися на Енні, підійшла до кухні.

Після того Енні з пів години була дуже мовчазною. Вона майже не говорила за вечерею, її чоловік теж був небалакучий, тож підтримувати розмову залишалося місіс Г. і Сабіні, яка дещо нервувалася. Патрік не належав до письменників того типу, який вона собі уявляла, – худих і замордованих, а був великим чолов’ягою з грудьми колесом і грубуватими рисами обличчя, зі зморшками, які борознами пролягали через його чоло й по краях губ. Утім, м’який та послужливий, справляв ненав’язливе враження інтелектуала, від чого Сабіна трохи губилася і відчувала, що майже всі її слова звучать банально чи по-дурному.

– Як тобі вечеря, Патріку? Добре? Боюся, приготовано трохи наспіх.

– Вона чудова, мем, – відповів він. – Добрий шматок ягнятини.

Сабіні, яка впіймала себе на тому, що витріщається на Енні, важко було уявити їх двох разом. Він такий великий і суворий на вигляд, а вона така змарніла й безтілесна, наче млявий вітерець може запросто підхопити її та віднести геть. І все ж Патрік явно обожнював її: попри його небагатослівність Сабіна помітила, як він двічі торкався її руки, а одного разу погладив її шию повільними, сповненими любові рухами.

– До вас хто-небудь приїздить на вихідних? – спитала місіс Г., беручи ножем і виделкою одну зі своїх відбивних та кладучи на й без того повну тарілку Патріка.

Патрік подивився на Енні, а тоді знову на тещу.

– Не думаю, що хтось резервував номер. Я гадав, ми з Енні могли б з’їздити до Ґолвея, просто розвіятись.

– Ґолвей! – вигукнула місіс Г. – Лох-Інах, там є така прекрасна місцина. Ми з твоїм батьком колись щороку їздили туди відпочивати, коли ти була зовсім маленькою, Енні. Погода чомусь завжди була жахлива, але ти любила її. Ми купили тобі ті блискучі гумові чоботи, пам’ятаєш, і ти ганяла по воді туди-сюди цілий день.

Енні не підводила очей.

На мить занурившись у щасливі спогади про минуле, місіс Г. продовжила:

– Однієї ночі ти навіть наполягла, що спатимеш у них, так сильно їх полюбила. Уранці твоє ліжко було повне піску, і мені довелося витрушувати твої простирадла крізь вікно! Ох, мила. Тобі було лише три рочки.

Енні метнула різкий погляд на матір, яка раптом змовкла. Кілька хвилин чути було лише гул і тріскіт вогню, віддалений стукіт дощу по підвіконню. Споглядаючи за цим, Сабіна знов озирнулась на Енні, гадаючи, що такого жахливого сказала місіс Г. Але Енні лише знов опустила очі й відштовхнула свою напівповну тарілку на середину стола. Як не дивно, місіс Г. начебто не зважила на це. Просто чекала, доки впевнилася, що всі доїли, а тоді почала збирати посуд. Без того надриву з підтекстом «Я роблю це, щоб до тебе дійшло», як у Кейт, коли Сабіна грубила їй. Вона зовсім не здавалась ображеною, наче все, що турбувало її зараз, це подальша доля тарілок.

– Не обов’язково до Ґолвея, – м’яко запропонував Патрік на вухо дружині. – Можна поїхати до Дубліна. Відпочити в місті. Наразі там має бути дуже весело.

Запала коротка пауза.

– Може, іншим разом, гаразд? – Енні погладила чоловіка по плечу, встала й без пояснень вийшла з кімнати.

Місіс Г. відсунула стілець і попрямувала до кухні.

– Отже, Сабіно, з’їси щось на десерт? Ми маємо трохи яблучного пирога, можу підігріти в мікрохвильовці. Або шоколадне морозиво. Закладаюся, ти не відмовишся від морозива. Правду кажу?

Вона не дала Сабіні часу спитати себе, що відбувається. Патрік після сердечного поцілунку в щоку від тещі теж вийшов з кімнати, однак кивнув на запитання про десерт, а це означало, що скоро він повернеться. І в цей ніяковий момент двері відчинилися й увійшов Том. Вітер віяв за ним слідом, його дощовик був лискучим від зливи. Сабіна мало не кинулася вітати його: вона вже почувалася трохи незручно.

– Я пропустив вечерю? Одна з тих халабуд протікає, тож я подумав: треба залишитись і прибити до даху брезент, перш ніж піду. Брудно там, – сказав він.

– Сідай, любий, сідай. Повісь дощовика он на той стілець. Твоя вечеря в духовці. Ягнячі відбивні тебе влаштують?

Атмосфера в кімнаті миттєво зробилася розслабленою, вільнішою, і Сабіна відкинулася на своєму стільці. Здавалося, Том завжди розряджав напругу. Вона всміхнулася йому, і він усміхнувся у відповідь.

– То як, тобі вдалося подивитися щось хороше по телеку, Сабіно?

Сабіна подивилася на місіс Г.

– Я прийшла не для того, щоб просто дивитися телек. Я прийшла побачитися… з усіма.

– А, ти щось хотіла подивитися, люба? Правду кажучи, з тією вечерею та всім іншим я про це майже не подумала. Що ж, увімкнімо його, доки їмо наш десерт, гаразд? Там може бути якийсь фільм, чи не так?

Вони по-компанійськи перемикали канали, доки Том накинувся на їжу. Той їв жадібно, не підводячи голови, його ніж і виделка працювали в тандемі, згрібаючи їжу йому до рота – так їдять брати й сестри у великих родинах, не бажаючи проґавити свою частину добавки. Місіс Г. кивала й усміхалася з мовчазним задоволенням. Вона явно любила свого племінника – дивилася на нього, наче на улюбленого сина. Спостерігаючи за цим у теплій кімнаті, на повний шлунок і під віддалений рев вітру й дощу надворі, Сабіна відчула жаль, що бабусин дім не може бути так само привітним і теплим, як цей. Вона навіть не знала цих людей, а вже з відразою думала про повернення до Кілкерріону.

Вона підвела очі, коли знов увійшла Енні, усміхаючись. Патрік стояв поряд з нею, трохи схвильований.

– Привіт, Томчику, – проказала Енні, куйовдячи волосся Тома. – Як поживає мій улюблений двоюрідний братик? Вигляд у тебе, мов у втопленого щура.

– Може, тобі спробувати іноді виходити з дому, – відповів Том, простягаючи їй долоню для рукостискання. – Це називається погода.

Так само всміхаючись, Енні знову сіла до стола. Патрік сів поряд, не зводячи очей із дружини. Він не торкався свого десерту.

– Де ти був цілий тиждень? – спитала Енні Тома. – Від тебе ні слуху ні духу.

– Бігав скрізь, – відповів він. – Клопітка пора року. Готував коней до початку сезону. Усе гаразд, Патріку?

– Завжди ти зі своїми кіньми. Хочеш знайти собі подружку, то почни цікавитися чимось нормальним. Що сталося з тією дівчиною з ресторану? Вона була нівроку.

Том не звів голови від їжі.

– Не мій тип.

– А хто твій тип?

– Не вона.

Місіс Г., протираючи поверхні в кухні, вибухнула сміхом.

– Ти вже мала б знати, Енні. З Тома ні слова не витягнеш. Може, у нього вдома дружина й шестеро дітей, а його власні родичі нічого про те не відатимуть. Ти колись зустрічала такого хлопця, а, Сабіно?

Сабіна впіймала себе на тому, що червоніє. На щастя, ніхто не помітив.

– Твоя біда в тому, що ти надто перебірливий, – сказала Енні, розмазуючи своє підтале морозиво по тарілці.

– Можливо.

Місіс Г. кілька разів глянула на доньку, але не зауважила щодо її короткої відсутності. Вона взялася мити посуд, відкинувши несміливу пропозицію Сабіни допомогти.

– Сиди. Ти наша гостя.

– А, не кажіть так, мем. Ви змусите її почуватись однією з нічників.

Сабіна глянула на Тома за роз’ясненням.

– Нічників. Тих, що зупиняються на ніч, – пояснив Патрік. – Тих, що сплачують за проживання.

– Я гадав, вони ваші бранці, – мовив Том. – Ви ж не хочете сказати, що ще й змушуєте їх платити?

– Ти не гостя, – заперечила Енні, не звертаючи на нього уваги й кладучи руку на плече Сабіни. – Ти з Беллентайнів, тож майже член родини. І можеш приходити в будь-який час. Мені б не завадило товариство.

Її усмішка була щиро тепла.

Місіс Г. кивнула, ніби підтверджуючи це.

– Хочеш чашку чаю, Патріку? Можу віднести тобі нагору, якщо працюєш.

– Дякую, мем. Мені вистачить вина тут. Томе, у тебе є що пити?

Сабіна хотіла була передати йому пляшку вина, але не встигла дотягнутися до неї, як місіс Г. подала йому склянку апельсинового соку, яку він узяв і жадібно осушив.

– А я вип’ю ще. – Енні озирнулася. – Куди подівся мій келих?

– Я його вимила, – сказала місіс Г.

– Ну то можеш дати мені інший. Я ще не доїла.

– Як просувається книга? – спитав Том.

Патрік похитав головою.

– Наразі трохи буксує, якщо чесно.

– Не знаю, як ти це робиш, сидиш там один день у день, – похитала головою місіс Г. – Я б збожеволіла від нудьги. Ніяких людей, нема з ким поговорити, лише ті персонажі у твоїй голові. Дивно, як ти ще не схибнувся… Ну гаразд, я закінчила. За хвилину піду. Твій батько сьогодні ввечері у своєму клубі, хочу повернутися, перш ніж він буде вдома.

– На зустріч із вашим любим, мамо? – Патрік встав і подав їй її пальто. – Не турбуйтеся. Ми ні слова не скажемо.

– Їй подобається вітати його вдома, – сказав Том, спантеличено хитаючи головою.

– Якщо мені подобається вітати свого чоловіка вдома, то це нікого, крім нас, не стосується, – відрізала жінка, злегка рожевіючи.

– І сусідів, – додав Патрік, усміхаючись Томові. – Бідолахи.

– Ох ти ж негіднику, Патріку Конноллі, – пробурмотіла місіс Г., тепер уже яскраво рожева. – Проведіть хтось Сабіну додому, гаразд? Не хочу, щоб вона блукала тією темною дорогою сама.

– Тут лише якихось сто метрів. Доберуся, чесно, – спробувала відкараскатися Сабіна, яку зачепив натяк на її вік.

– Не турбуйтеся, – запевнив Том. – Виженемо її одразу після закриття.

– Дякую за вечерю, мамо, – сказала Енні, підводячи її до дверей і цілуючи. Тепер вона постійно всміхалася м’якою, ніжною усмішкою, хоч ця усмішка так і не сягала її очей. Одразу за тим Патрік ніжно поцілував свою дружину, а тоді повільно побрів нагору. Вона неуважно погладила його у відповідь, як дитину.

Сабіна дивилася, як Енні зачинила двері за матір’ю, а тоді нерухомо стояла посеред кімнати, ніби не знаючи, куди себе подіти. За кілька секунд вона підійшла до дивана й впала на нього, підібгавши коліна під підборіддя.

– Гаразд, Сабіно, чому б тобі не знайти якийсь фільм чи ще щось? – спитала вона, раптом здаючись безнадійно втомленою. – І поговоріть удвох. Сподіваюся, ви не проти, але я, мабуть, просто поваляюся тут. Сьогодні геть не здатна розмовляти.

* * *

– Твоя подруга Мелісса телефонувала. Хотіла знати, чи ти підеш на її вечірку з нагоди п’ятнадцятиріччя. Я сказала їй, що не знаю, повернешся ти до того чи ні.

– О.

– А Ґеббельса знудило в тебе в кімнаті, але я віднесла твій килим до хімчистки, і там кажуть, що це не проблема.

– З ним усе добре?

– Усе чудово. Це лише тому, що в мене скінчилася котяча їжа й він вижер бляшанку тунця.

– Не можна годувати його тунцем.

– Знаю, серденько, але крамниця на розі була зачинена, а я не могла дивитися, як він голодує. Він нормально його сприймає, якщо не їсть так швидко.

Сабіна телефонувала матері вчора з наміром випросити в неї достатньо грошей, щоб повернутися додому. Збиралася сказати, що любить її та шкодує, що була таким стервом, і буде краще, якщо вона просто поїде, бо знає, що не витримає, якщо застрягне тут, і впевнена, що мама зрозуміє.

Але вони розмовляли телефоном уже сім хвилин, – мати явно була здивована тим, що донька залишила їй «термінове» повідомлення з проханням передзвонити, – і все ж Сабіна не могла знайти слів. Вона хотіла повернутися, справді хотіла, але після минулого вечора в будинку Енні це бажання вже не було таким нагальним. І вона збагнула, що десь у глибині душі досі злиться через Джеффа та Джастіна. І було так важко надміру чемно говорити зі своєю матір’ю. Кейт зовсім розчулилася та наговорила багато всього у відповідь, і під кінець Сабіна навіть пошкодувала про сказане й відчула, що трохи сердиться, наче аж занадто себе викрила. Її мати нізащо не зможе лишити все як є.

– Отже… чим ти там займаєшся? Бабуся вже змусила тебе їздити верхи?

– Ні. І я не збираюся.

– Що ж ти робиш там сама із собою?

Сабіна пригадала коробку зі світлинами, яку заново переглядала того ранку, доки бабуся ходила до крамниці, і ті знайдені фотографії, на яких її мати – маленька дівчинка з китайським хлопчиком. Пригадала будинок Енні й те, як Енні просто заснула в неї на очах учора ввечері, так раптово, наче їй було байдуже, що подумають про це інші. Пригадала, як Том спитав щось аж надто збентеженим тоном, чим займається тепер її мати.

– Нічого, – сказала вона.