Читать книгу Щасливі кроки під дощем - Джоджо Мойес, Jojo Moyes - Страница 5

Кіт Ґеббельс сидів на стовпі воріт, мов кам’яний сторож, і його трохи здиблене хутро було наче рельєфний покажчик зимних температур надворі. Через дорогу містер Оґонай у вовняній шапці трудився над своєю автівкою, як робив часто, – рішуче залізав під капот, мов цирковий приборкувач у пащу лева, а потім виринав звідти й скорботно витирав руки шматком тканини, ніби набираючись сміливості зробити це знову. Між сміттєвими баками, більшість яких досі стояли біля бордюру, покинуті після ранкового вивозу, два пакети з-під чипсів ганялись один за одним піщаними колами.

Чи вам колись спадало на думку, що ви й ваша дитина говорите різними мовами? Що ж, згідно з новим дослідженням зі Швейцарії, це може бути так.

У звіті, здатному спричинити хвилю тихеньких «Я так і знав» у вітальнях по всій Європі, соціальні психологи із Женевського університету стверджують: те, що кажуть батьки, і те, що чують діти, – часто дві різні речі.

Аґнес у тонкому синьому пальті, повільно просуваючись повз нього за допомогою своїх нових алюмінієвих ходунків, зупинилась і заговорила до містера Оґоная, а той сумно знизав плечима, жестом указуючи на свій двигун. Доки вони розмовляли, холодне повітря перед ними тверділо маленькими грибоподібними хмаринками, наче паузи в розмові в очікуванні, що їх заповнять.

«Батьки дуже рідко уявляють себе на місці своїх дітей, – стверджує професор Фрідріх Ансбульґер, який очолював дослідження 2000 родин. – А якби вони це робили, то розуміли б, чому їхні діти так часто зневажають їхні настанови. Це не обов’язково непослух – просто вони не відповідають їхньому альтернативному напрямові логіки».

Кейт зітхнула й змусила себе знову подивитись у комп’ютер. Знадобилася майже година, щоб написати три абзаци. Такими темпами вона зароблятиме за годину стільки, що навіть цеховий робітник у Бангладеші був би шокований.

Жінці з її уявою неважко було надумати собі причин, чому вона не здатна працювати останніми днями. Для початку в будинку було надто тихо. Хоча Сабіна рідко бувала вдома, Кейт усвідомила, що їхній дім здається на диво вимерлим, коли знаєш, що вхідні двері не грюкнуть і вона не почує знайомих кроків, які бадьоро протупотять сходами нагору, скрипіння дверей спальні, які зачиняють, а потім – приглушеного гупання басів якогось нестерпного музичного гурту. І лише раз у раз – буркотливого привітання.

Далі – центральне опалення, через несправність якого вона мусила кутатися в кілька шарів одягу, мов жебрачка, і над яким слюсар лише похитав головою з виразом співчутливої відмови, зовсім як у містера Оґоная, пообіцявши повернутися з потрібною запчастиною. То було три дні тому.

Далі – цей дурнуватий текст, що вперто відмовлявся писатися сам. У вдалі дні Кейт здатна була видавати по дві статті на вісімсот слів іще до обіду. Сьогодні був не той день: контактні особи ніяк не передзвонювали, слова незграбно ковзали по сторінці. Рівень мотивації Кейт просідав під її жалем до самої себе.

Адже це був перший тиждень у її дорослому житті, коли вона опинилася буквально сама. Сабіна завжди була поряд, а коли від’їздила в шкільні подорожі чи кудись із друзями, поряд був Джефф, а до того – Джим. Вона завжди знала, що під вечір з нею буде хтось, із ким можна розділити тарілку спагеті, пляшку вина та обговорити події за день. Тепер же Джеффа не було, Джастін перебував у відрядженні й точно не знав, коли повернеться, а Сабіна в Ірландії, явно налаштована розмовляти з нею якнайменше. І все це – з її власної провини.

Уже всоте вона намагалася не думати про те, як Джефф за лічені години полагодив би центральне опалення. Він завжди був практичною людиною. Мав номери, за якими можна було викликати надійних майстрів – його давніх знайомих. Ті охоче робили їм послугу і в нагороду одержували щедру «скляночку», як завжди химерно називав це Джефф. Коли він уперше попросив Кейт налити їхньому електрикові «скляночку», вона налила тому води, і двійко чоловіків сумно всміхнулись одне одному, а тоді розсміялися фамільярно і в дусі «Ми, хлопці, усі заодно». Тоді вона це ненавиділа, убачаючи в цьому підтвердження якоїсь очевидної наївності з її боку. Тепер, у вистудженому домі, маючи можливість озирнутися назад, уважала це доволі милим. Але просити Джеффа вона не могла. А Джастін, як той із жалем повідомив її, «не займався хатніми справами».

Власне, за три місяці їхніх стосунків речей, якими «не займався» Джастін, ставало все більше. Він не телефонував щовечора, коли вони були порізно. («Послухай, серденько, це не завжди можливо. Мій мобільний завжди сідає. І якщо ми працюємо допізна або застрягли десь у чорта на рогах, то останнє, що я можу, це вишукувати телефонну будку».) Він не погоджувався жити разом. («Мені подобається те, що ми маємо. Я не хочу псувати цього».) І не будував планів на майбутнє («Ти найдивовижніша жінка з усіх, кого я знав. Я хочу бути з тобою, як ніколи ні з ким не хотів. Цього наразі має вистачити»). Сліпо втупившись в екран, Кейт змушувала себе зосередитися на тому, що він усе ж робив, і лаяла себе за те, що вишукує проблеми. Він же кохає її, чи не так? Він постійно каже їй про це.

Аґнес досі стійко штовхала перед собою ходунки до рогу будівлі, і її біла пухнаста голова теліпалася на слабкій шиї, наче кульбаба на вітру. Певно, прямує до «Кафе Луїса» на центральній вулиці, куди щодня з невтомною регулярністю прибуває о дванадцятій сорок п’ять, щоб пообідати своєю яєчнею та смаженою картоплею із чаєм і посміятися над таблоїдами на самоті. Після того залежно від дня тижня вона помандрує або до зали для гри в бінго, або до пункту довіри, або до бібліотеки й повернеться додому лише після зачинення установи. Лише проживши кілька років поряд з Аґнес, Кейт виявила, що за привабливо компанійським стилем життя сусідки ховається неспроможність як слід опалювати свою двоповерхову квартиру. «Ну ж бо, – казала собі вона, заспокоєна своїм раптовим співчуттям, – допиши цей текст, або доведеться кудись іти».

Може, уся ця самота на краще – сьогодні ввечері Джефф востаннє зайде по свої речі, а після катастрофічної його першої зустрічі із Джастіном вона не витримає, якщо ті зійдуться знову. І без того важко буде бачити самого Джеффа.

Кейт сиділа, дивлячись на слова перед собою, і зважувала два однаково непривабливі варіанти продовження цього дня. Потім змінила окуляри на контактні лінзи, додала ще один шар одягу і з глибоким та недобрим передчуттям попрямувала до громадського центру.

* * *

– Ти не могла б підсунути сюди ці столи, ті, що біля дверей? Не думаю, що тут вистачить на всіх.

Меґґі Чун стояла, кутаючись у свій пуховик, посеред громадського залу, яким гуляли протяги, і диригувала пересовуванням меблів, як п’яний полісмен скеровує дорожній рух. Її брови зосереджено супилися, вона виразно жестикулювала, а тоді швидко передумувала й посилала Кейт або одну зі студенток з їхнім скрипучим вантажем пластикових столиків чи стільців назад через кімнату, намагаючись вирішити, як найкраще всіх розсадити.

Позаду неї, скупчившись у коло, голосно й самозабутньо балакала по-кантонськи група китаянок, поринувши в схожу на доміно гру. На протилежних кінцях кімнати, біля стариганів, які сьорбали жасминовий чай із пластикових чашечок, стояли дві молоді жінки, обидві мовчазні й нещасні, як їхні діти, і не звертали уваги ні одна на одну, ні на самотнього молодшого чоловіка, що стояв між ними.

– Стільців не вистачить, як не розставляй, – протягнув менеджер Єн після швидкої серії розумових обчислень.

– Помічники можуть їсти стоячи, – сказала Меґґі.

– І все одно буде важко. Мабуть, слід зробити дві зміни.

Пригнічене обличчя Єна й сіра вітальня наочно демонстрували труднощі компромісного існування державним коштом.

– Краще втиснути всіх, ніж робити два заходи, – зауважила Меґґі. – Так буде тепліше.

– Пробач за опалення, – уже вп’яте перепросив Єн. – Це все урізаний бюджет. Мусимо зберігати те, що маємо, для стареньких і для молодих матусь у вівторки й п’ятниці.

Кейт, уже розігріта докладеними зусиллями, відтягла свої два столи через кімнату й за наказом Меґґі втиснула їх у коло інших біля кухні. Попри впевненість подруги, вона не уявляла, як усі зможуть обідати одночасно. Але Меґґі стояла на своєму: ця група має налагоджувати зв’язки між старими й молодими, між новоприбулими й тими, хто вже обжився, і немає сенсу активно гуртувати людей, аби лише потім розділити їх.

– До того ж, – підбадьорила вона, – це наша культура. Усі їдять разом.

Кейт не стала зауважувати, що культура, на яку так багато посилається Меґґі, – явище розтяжне й містить походи до «Макдональдзу» із синами, обіди в робочу перерву із чоловіком-лікарем, який працював за ненормованим графіком у місцевій лікарні, і віддану любов до серіалу «Вулиця коронації». Не було сенсу сперечатися з Меґґі: мов політик, що добряче напрактикувався, вона просто «не чула» того, що не вкладалося в її теперішній світогляд, і заново бадьоро декларувала власні погляди, наче ті взагалі не підлягали сумнівам.

– Ось! Готово! – вигукнула вона кількома хвилинами пізніше. – І можемо так і лишити ці столи на потім. Я казала вам, що вмовила одного з викладачів школи Браунлі приходити й займатися з нами читанням і письмом? Якщо побачу ще одну заяву на отримання житлової субсидії, то напевно помру!

– Якщо я анітрохи не просунуся із заявою містера Їпа, то, гадаю, він потурбується, щоб помер я, – пробубонів Єн. Це був максимум, на який могло спромогтися його почуття гумору, і Меґґі з Кейт чемно всміхнулися.

– Ти ж не хочеш сказати, що її знов відіслали назад?

– Учетверте. Я б не зважав, але це я її заповнюю. Якщо я не можу цього зробити після одинадцяти років роботи в раді, як у біса цього можна очікувати від інших?

Кейт стала добровільною помічницею у Східній інформаційно-освітній групі Дальстону й Гекні майже за рік до того, як пішов Джефф. Якось увечері, виринувши зі сторінок «Американського журналу прикладної психіатрії», він примружив очі й поскаржився на приголомшливо високий рівень психічних захворювань в іммігрантів, спричинений ізоляцією, відчуженням і расизмом міського працевлаштування, а відтак заговорив про роботу Меґґі, яка намагалася побороти це. Кейт була здивована тим, як глибоко Меґґі була задіяна в процесі: попри тривалу дружбу, їхні розмови здебільшого сходили до теми партнерів і дітей. Джефф знову заговорив про це, коли Меґґі та Геміш прийшли до них на вечерю, і виявилося, що стриманість Меґґі – лише наслідок помітного незацікавлення з боку самої Кейт. А тоді Меґґі швидко витягнула з Кейт кволу обіцянку прийти й допомогти.

– Не знаю, що я могла б робити, – сказала вона, не впевнена, чи справді цього хоче.

Проте коли Меґґі дізналася, що ранні роки Кейт минули в Гонконзі, шляхів для відступу не лишилося.

– Боже мій, жінко, та ти знаєшся на китайській культурі! – вигукнула вона. – Ти майже китаянка!

І не зважила на заперечення Кейт, що, відколи тій минуло вісім років, її «культура» складалася зі школи-пансіону в Шропширі й сільського життя в Південній Ірландії.

– То й що? – відповіла вона. – А я ніколи не жила східніше від Тейдон-Бойс.

Навіть по стількох місяцях реальної допомоги від Кейт було небагато. На відміну від інших волонтерів, вона не володіла мовою, не вміла готувати й не могла впоратися з кафкіанськими вимогами оформлення заяв на соцзабезпечення. Усе, що вона могла запропонувати, це допомогу на уроках читання та свою фізичну присутність. Але Меґґі, здавалося, не зважала. І щось у цьому насправді подобалося Кейт: спостерігаючи, як кухар-волонтер з місцевого ресторану готує автентичні китайські страви на маленькій кухні центру, дивлячись, як старші люди здаються настільки ближчими й бадьорішими за своїх європейських однолітків, вона насолоджувалася цими короткими зануреннями в інший світ. Їй подобалось, як Меґґі перемикалася, наче фотонегатив, з англійської на китайську, як збирала навколо себе цих розрізнених людей, зводячи їх разом щирою силою власної людяності. І в якийсь неприродний спосіб робота в групі допомогла їй полегшити біль, який вона відчувала після розставання із Джеффом, неначе була можливістю раз на тиждень отримати трохи спокути за свої гріхи. Зазвичай це працювало.

– Не думала, що ти прийдеш сьогодні, – сказала Меґґі, раптом виростаючи поряд з її плечем. Через невеликий зріст ту можна було бачити тільки з такого ракурсу, незважаючи на підбори-шпильки, що люб’язно додавали їй кілька сантиметрів.

– Я мало не залишилася вдома, – зізналася Кейт. – Насправді я не в гуморі.

– Завжди краще виходити кудись, якщо почуваєшся нещасною. Подалі від газових духовок. А, ні, у тебе ж електрична? Поговоримо за обідом.

– Не знаю, чи збираюся я залишитися на обід.

Меґґі не слухала.

– Поглянь-но на них! Їм треба поговорити! – вигукнула вона, тягнучи Кейт убік і вказуючи на одну з мовчазних юних матерів. – Двоє молодих дівчат, двоє немовлят. Абсолютне безглуздя, що вони обидві сидять мовчки. Ми мусимо розговорити їх. Зверни увагу на цю, треба вмовити її зробити дитині щеплення. Вона тут уже майже пів року, але дурне дівчисько ніяк не піде до медичного центру.

Через чотири тижні після того, як чоловік привіз її до Англії, розповіла Меґґі, він пішов, сказавши їй, що збирається заробити трохи грошей. Окрім непідтвердженої появи в Ноттінгемі то було востаннє, коли вона про нього чула. Вона мала дозвіл залишитися в країні, але мешкала в комунальній квартирі, не мала роботи й достатньо грошей, щоб повернутися додому.

– Їй просто треба звикнути говорити з людьми. Трохи відкритися. Піди й побалакай з нею, доки я перевірю, як там обід, – наказала Меґґі й квапливо пішла.

Робота в центрі зазвичай допомагала Кейт відкладати власні проблеми на потім, але сьогодні вона весь ранок сумнівалася, чи треба сюди приходити: похмурий настрій, що його спричинила неприродна тиша в неї вдома, парадоксально майже позбавив її апетиту до товариства. Сабіна якось розповіла, що її однокласниць поділяють на «воронок» і «запальничок». «Запальничками» кликали тих популярних дівчат, які виявляють цікавість та ентузіазм, збираючи людей навколо себе, а «воронками»… ну, «воронками» – тих, хто висмоктував атмосферу й доброзичливість, наче пилотяг. Сьогодні, думала Кейт, вона точно «воронка».

«Воронка», яка мала бути «запальничкою». Шаркаючи ногами, немов школярка, Кейт повільно підійшла до молодої дівчини, яка обм’якло сиділа у своїй дешевій куртці з каптуром і гумових черевиках. Від неї стійко відгонило нещастям. Кейт не уявляла, чим може допомогти перед лицем такого колосального відчаю. До того ж Меґґі знала, що дівчина не розмовляє англійською. Але з начальницьким фанатизмом учительки недільної школи очікувала, що люди із цим упораються. Хто має волю, той знайде шлях.

Кейт глибоко вдихнула, зупинилася недалеко від молодої дівчини, даючи тій час помітити її наближення, а тоді всміхнулась і жестом указала на немовля.

– Привіт, – промовила вона. – Я Кейт.

Дівчина з волоссям, зібраним у кінський хвіст, і легкими синюватими тінями під очима, що свідчили про дещо більше, ніж типове недосипання молодої матері, тупо глянула на неї, а тоді озирнулася, шукаючи Меґґі чи когось із китайських помічників.

– Кейт, – повторила жінка, указуючи на себе та відчуваючи, що говорить надто голосно, наче недоумок-колоніст, який гадає, що лише крик допоможе тубільцям його зрозуміти.

Дівчина дивилася на неї, широко розплющивши очі й чекаючи. Жестом кволим, як вона сама, похитала головою.

Кейт глибоко зітхнула. Що, власне, їй треба робити? Зазвичай це вона почувалася не у своїй тарілці, тому не володіла даром миттєво розслабляти людей.

– Я Кейт. Я вам допоможу, – безпорадно мовила вона. А потім: – Як вас звати?

Тишу у відповідь перервав вибух сміху з іншого боку кімнати й швидкий дріб розсипаного по скатертині доміно. Старші гравці закінчили свою гру. Меґґі рухалася поміж них, вигукуючи вітання китайською, і її гладеньке чорне волосся затуляло обличчя, коли вона нахилялася перевірити дошку.

Кейт знов обернулася до дівчини, намагаючись зберегти усмішку.

– Хлопчик чи дівчинка? – спитала вона, указуючи на немовля, чиє заснуле обличчя було ледь видно під шарами пожертвуваного одягу. – Хлопчик? – Вона махнула в бік чоловіка, що сидів поряд, і той глянув на неї з недовірою. – Або дівчинка? – І вказала на себе. О боже, вона говорить, як ідіотка. Усмішку ставало вже боляче утримувати. Вона підступила ближче до дитини.

– У вас гарний малюк.

Справді гарний. Усі вони гарні, коли сплять.

Дівчина подивилася на свою дитину, потім знову на Кейт, пригорнувши малюка трохи тісніше до себе.

«Треба облишити це, – подумала Кейт. – Я просто вкажу їй на стіл з їжею, а далі нехай Меґґі. Я просто для цього не годжуся». На мить вона з тугою пригадала свій порожній будинок. А тоді раптом два слова спливли в її пам’яті, мов відлуння з підсвідомості: два слова з її дитинства, які м’яким шепотом злітали з губ її доглядальниці.

– Хоу лен, – сказала вона, указуючи на дитину. А тоді гучніше: – Хоу лен.

Дівчина опустила погляд на дитину й знову відсунулася. Злегка насупилася, наче нездатна повірити в те, що їй кажуть.

– Ваша дитина. Хоу лен.

Два ніжні, м’які слова – «дуже красивий». Міжнародна мова лестощів.

Кейт відчула наплив теплоти. Зрештою їй удалося. Вона порилася в пам’яті, намагаючись пригадати, чи вдалося їй правильно вимовити тони.

– Хоу лен. Дуже красивий, – повторила вона знову, усміхаючись із доброзичливим захватом.

А тоді в неї за спиною постала Меґґі.

– Що ти робиш із бідолашною дівчиною? – спитала вона. – Вона не розмовляє кантонською. Вона з материка, дурна жінко. І розмовляє мандаринською. Вона гадки не має, про що ти торочиш.

* * *

Високий і стрункий випускник державного інституту, Геміш був несподіваним партнером для Меґґі. Люди казали так усі вісімнадцять років, що вони були одружені. Не лише через зріст Меґґі, її темну земну звабливість проти його блідої безтілесності або її китайську галасливу спонтанність та емоції її дітей проти північноєвропейської врівноваженості Геміша. Просто здавалося, що її забагато для нього. Забагато майже для всіх, хто спадав на думку Кейт, якщо вже говорити про це. Надто галаслива, надто прямолінійна, надто самовпевнена. Кейт була щиро переконана, що та ні на йоту не змінилася з підліткових років. Ось чому Геміш обожнював її.

Кейт, з іншого боку, змінювалася майже з кожним чоловіком, з яким колись була. Саме ті зміни, які викликали в ній чоловіки, і визначали, як глибоко вона в них закохувалася. Із Джимом вона була матуся-вогонь, насолоджувалася тією невимушено-лагідною манерою, у якій він поводився з нею та її донькою, тим, як спочатку після народження Сабіни не до кінця ототожнювала себе зі статусом «матусі». Тоді вона думала, що він повертав їй трохи юності, поліпшував їй настрій, звільняв від турбот. Навчав її сексу. Але потім, коли все пішло не так, вона зробилася підозріливою, зненавиділа людину, на яку він її перетворив. Зненавиділа бути цією параноїдальною, нещасною, жалюгідною особою, яка благає про правду й відчайдушно змінює зовнішність у намаганні знов відвоювати його увагу в невидимої загрози. А коли він пішов, її сум був обарвлений полегшенням, що більше не треба намагатися.

Коли Джефф переїхав до неї, вона була вже старшою, мудрішою в коханні. Йому вона не віддавала стільки ж, усвідомлюючи потребу щось залишати для себе. А він віддавав їй усе – принаймні все, що мав. Із Джеффом вона подорослішала. Він розширював її свідомість, розмовляв з нею про політику й суспільство та змушував старанніше придивлятися до несправедливостей навколо. «Якщо комфорт переважує пристрасть, це добре», – казала вона собі. Мабуть, їй краще з тим, з ким її життя стабільне. Із Джеффом вона навчилася застосовувати мозок і завдяки цьому відчувала, що дорослішає. А ще він був такий милий із Сабіною, ніколи не намагався тиснути на неї чи грати в «татуся», а просто забезпечував їй твердий тил з любові та мудрості.

Але згодом, шість років по тому, з’явився Джастін, який змусив її усвідомити, що ціла частина її єства дрімала роками, а зараз уперто намагалася вирватися на перший план. Кейт була сексуальною жінкою, і він зробив її такою, і щойно воно вибухнуло, мов гейзер, цього було вже не вгамувати. Ще ніхто не розпалював її так, як він, не змушував палахкотіти й ходити в запамороченні, ніби п’яна, о дев’ятій ранку. Ніхто не оточував її майже видимою аурою сексуальності, кипучою мантією феромонів так, що вона помічала, як на неї обертаються, свистять їй услід, навіть коли вона була недбало вдягнена. «І я заслуговую на це, чи не так?» – казала вона собі, відчайдушно намагаючись раціоналізувати той біль, якого збиралася завдати. Їй відпущено ще один шанс. Чому вона має відмовитися від романтичного кохання у віці тридцяти п’яти?

– Це що, змова худих? Доки ви сидите тут і мрієте, я вже з’їла майже весь чун фунь.

Меґґі, умостившись на кухонну раковину, енергійно розмахувала паличками для їжі перед носом у Кейт.

– Те, що ти не можеш відрізнити кантонську від мандаринської, ще не означає, що тобі не дозволено їсти.

– Вибач, – пробурмотіла Кейт, колупаючи свій обід, який вистигав у тарілці. Вона гадала, що голодна, але її апетит, такий мінливий останнім часом, знову вирішив зникнути.

– О господи. Досі нещасливе кохання? Ти ж не на стадії «Не можу нічого їсти» – скільки вже, три місяці?

– Я не знаю, на якій я стадії, – засмучено сказала Кейт. – Хоча так, знаю. На стадії провини.

Меґґі звела охайно вищипану брову. Коли Кейт відкрила їй, що кидає Джеффа заради Джастіна, то очікувала, що Меґґі, знайома із Джеффом довше, автоматично стане на його бік. Але цього не відбулося: мабуть, як людина, здатна дотримуватись одразу двох суперечливих поглядів, Меґґі виявила також доречне вміння зберігати відданість обом.

– На стадії провини? Ой, не будь такою плаксійкою. Заради бога. Ти ж щаслива, чи не так? Джастін щасливий? Джефф, будьмо чесні, навряд чи схильний до самогубства. Не той тип з усією його психіатричною підготовкою. Може, просто зараз, доки ми розмовляємо, він влаштовує собі добрячого терапевтичного прочухана. – Вона рохнула від сміху, від чого шматок локшини полетів через стіл.

– Не через Джеффа. Через Сабіну, – сказала Кейт. – Я руйную її життя.

Меґґі взяла останню креветку в паперовій обгортці, глибоко зітхнула, а тоді відсунула тарілку до переповненої мийки.

– Розумію. Пекельна підліткова пора, так? Дівчина-дитина тебе мордує?

– Не настільки. Вона зі мною ледь розмовляє. Але я бачу, у неї це просто на обличчі написано. Вона вважає, що я руйную їй усе життя. І ненавидить мене за те, що я відіслала її пожити з моєю матір’ю.

– Ну, за це її не можна винуватити, якщо те, що ти мені розповідала, узагалі правда. Але щодо руйнування її життя – не треба мелодрами. – Вона всміхнулася Кейт. – Знаю, мені легко казати, але облиш, вона ж не ображена безпритульниця, чи не так?

Кейт пильно дивилася на неї, відчайдушно бажаючи бути обнадієною.

Меґґі підняла руку й почала загинати свої пухкі пальці.

– По-перше. Вона вдягнена та нагодована? Так. Аж надто добре, як на мене, з оцим її безглуздим пунктиком на брендах. По-друге. Ти колись приводила в її життя когось жорстокого? Ні. Усі твої чоловіки – ну, ті обидва, що жили з тобою, – просто обожнювали її, і не скажеш, що ця маленька пані колись їм віддячувала, благослови її боже. По-третє. Джефф був їй справжнім татом? Ні, про що вона старанно нагадувала йому за будь-якої можливості. По- четверте. Чи піде вона через кілька років з дому не озираючись? Безумовно.