Читать книгу Артуро та єдиноріг - Джованни Сальветти - Страница 6

Та часом природа бувала вкрай нещадною. Без жодної на те причини, просто так було, і все. Іноді так траплялося. І одного року настав страшний голод, тобто випало так мало дощів, що врожай, який зібрали, виявивсь украй убогим, менше ніж половина від звичайної кількості. У той рік і справді дощило дуже рідко, а літо видалося неймовірно спекотним. Улітку земля стала мов порох, який налипав на спітнілі тіла селян, а вони робили все можливе, щоб врятувати бодай частину врожаю від засухи. Бачачи, який убогий урожай принесли жнива, Артурів тато відразу зрозумів, що наступного року прогодувати всю родину він не зможе. Йому спало на гадку попросити маркіза, щоб лише цього року той дозволив йому взяти собі трохи більше ніж половину врожаю, яка йому належалася, пообіцявши повернути маркізові цю різницю наступного року.

І от уранці, на світанку, Артурів тато вирушив до Берґамо на своєму візку, запряженому ослом. Після майже години дороги він проминув браму святого Якова, увійшов між високі венеційські мури, які щойно закінчили споруджувати, вони й досі оточують центр Берґамо, й попрямував до маркізового палацу. На верхівці брами святого Якова був герб Венеційської республіки – крилатий лев, який дуже подобався Артуро.

Двері відчинив йому Убальдо, старий маркізів мажордом, і привітався з ним.

– Привіт, Бонтемпі, що ви тут робите? Ми вас не чекали, – сказав Убальдо, дивлячись на нього згори вниз.

Убальдо працював у родині Треколлі вже двадцять років і відповідав за організацію праці челяді в палаці. На ньому була темно-червона ліврея, трохи потерта, бо маркіз уже багато років не купував йому нової. Артурів тато відповів:

– Я хочу побачити найяснішого маркіза, мені треба терміново з ним поговорити, – розумієте, щодо врожаю, він такий мізерний цього року.

Убальдо відповів:

– Ага, можна було здогадатися, ви не перший селянин, який приходить останнім часом із такими дивними проханнями. Та не сподівайтеся даремно, Бонтемпі, ви ж знаєте маркіза…

Артурів тато відповів:

– Авжеж, знаю, але виходу нема, прошу вас доповісти про мене маркізові.

Після двох годин очікування Артурів тато урешті потрапив до маркіза. Він розглядав якісь папери, що їх приніс був йому управитель, і, навіть не підводячи голови, звернувся до Артурового тата грубо і суворо:

– Чого вам, Бонтемпі? Я дуже заклопотаний і не хочу марнувати часу.

Артурів тато покірливо схилив голову й тихо мовив:

– Як ви, мабуть, знаєте, ваша світлосте, урожай цього року вкрай мізерний.

– Звісно, що знаю! – різко перебив його маркіз. – Я оце саме переглядаю звіт мого управителя! То й що?

– Тож я, – продовжив Артурів тато, – подумав, що, можливо, ви будете такі великодушні й залишите мені три чверті цьогорічного врожаю замість половини, а різницю я вам поверну наступного року, може, навіть із лишком, тож ви нічого не втратите. Тоді я зможу прогодувати свою сім’ю, бо інакше до наступного року ми не дотягнемо.

Маркіз сухо відповів:

– Ви що, Бонтемпі, з глузду з’їхали? Умови половинщини незмінні вже триста чи й більше років, і жоден мій предок ніколи не робив із цього винятків. І я, звісно, не хочу бути першим. Якщо я зроблю виняток для вас, усі інші теж цього захочуть, і тоді мені доведеться відмовитися від частини бенкетів, які я влаштовую, а цього я в жодному разі робити не хочу, особливо цього року. То йдіть собі й не займайте мого часу, бо, зрештою, вже обідати пора.

Бідолашний Артурів тато відкрив рота, але жодного слова не вимовив. Він був простий селянин і не знав, що сказати маркізові. То ж він вийшов із кімнати, похиливши голову, і став спускатися сходами вниз. Ідучи по сходах, він побачив, як ними піднімаються служники в небесно-голубих лівреях і несуть маркізові обід, що парує на великих тарелях. Там були фаршировані фазани, равіолі під соусом із грибів і дичини, овочі, а ще великий пиріг із лісовими горішками та чорницею. Таких лагоминок Артурів тато зроду не бачив, і в нього аж слинка з рота потекла. Він спостеріг, що служників тільки двоє, і їм трохи важко нести усі ці таці та карафки. Унизу сходів він сів на хвилинку, бо йому запаморочилося в голові чи то від голоду, чи від переживання. Він не знав, як прогодувати сім’ю таким мізерним урожаєм.

І тут йому свінула одна ідея. Він знов піднявся сходами й постукав у двері їдальні. Убальдо відчинив, сердито глянув на нього і крізь зуби просичав:

– Що ви тут досі робите, Бонтемпі? Не бачите, що пан маркіз обідають? Ви ж не захочете, сподіваюсь, його турбувати?!

Маркіз почув галас і спитав:

– Убальдо, що там діється?

– Нічого, пане маркізе, тут іще й досі стовбичить Бонтемпі, він хоче сказати вам ще щось, але зараз я його прожену.

Зазвичай маркіз, звісно, не погодився би знову прийняти Бонтемпі, але равіолі під соусом із грибів і дичини були такі смачні – такі смачнющі, що це вселило в маркіза незвично прихильний настрій. І він сказав Убальдо:

– Ну що ж, гаразд, послухаймо, чого ще хоче цей зануда!

Артурів тато прошепотів:

– Ваша світлосте, мені прикро знову вас турбувати, але мені тут спало дещо на гадку, про що я хочу вас попрохати. Чому б вам не взяти в палацові служники одного чи двох моїх синів? Ви ж знаєте нашу сім’ю вже багато років, а вони хлопці меткі. Принаймні на рік, і тоді я годуватиму менше ротів.

Маркіз повернувся до Убальдо й мовив:

– Що скажеш, Убальдо? Нам потрібні служники?

Убальдо подумав якусь мить і відповів:

– Ми й справді маємо тепер набагато менше челяді, особливо після того, як того місяця ми звільнили тих двох служників.

– Ага, авжеж, тих двох поганців! – мовив Треколлі. – Ми спіймали їх на тому, що вони поїдали в коморі мій сир таледжо. То як думаєш, Убальдо?

Убальдо відповів:

– Ми й справді знаємо родину Бонтемпі багато років, це порядні люди, на них можна покластися. Тим паче, що на наступний рік у нас заплановано чимало бенкетів, як ваша світлість чудово знає.

І справді, маркіз хотів знайти своїй доньці Катеріні чоловіка, а для цього збирався влаштовувати елегантні бали та бенкети, запрошуючи на них найзнатніші родини міста й усієї Венеційської республіки.

– Проте, – додав Убальдо, – я раджу вашій світлості взяти лише одного нового служника й добряче його вишколити. Тому це має бути хтось молодий і тямущий. Я сказав би, хлопець десяти чи одинадцяти років.

Тієї миті Артуровому татові аж серце стислося, бо перед ним в уяві постало обличчя Артуро, який був єдиним хлопцем цього віку в його родині, – вибору не було. Сама лише думка про розлуку з ним страшенно його журила. Він помовчав із півхвилини і, коли в очах Убальдо та маркіза почала прокидатися нетерплячість, ледь чутно відповів:

– Гаразд, я безмежно вам удячний і пришлю до вас Артуро.

Коли в сутінках він повернувся додому, до його возика, який саме в’їжджав до двору, підбігла чорна плямка.

– Тату, тату, де ти так довго був? – пролунав веселий і жвавий голосок.

То був не хто інший, як Артуро, який повис у тата на шиї, тільки-но той зійшов із візка. Артуровому татові сльози затуманили очі, і Артуро відразу помітив, що щось не так. Тоді тато обняв його й сказав:

– Ходімо в дім, нам треба поговорити…

Того вечора батько розповів про все, що трапилось, і пояснив, що єдиним виходом буде те, що Артуро піде до маркіза за служника. Артуро ледве стримав сльози, а найменша його сестричка, Лючія, вибухнула плачем і заперечила:

– Ні, нізащо, Артуро має залишитися з нами!