Читать книгу Учень відьмака - Джозеф Дилейни - Страница 5

Я встав за годину до світанку, але мама вже була на кухні і готувала мій улюблений сніданок – яєчню з беконом.

Батько спустився, коли я насухо витирав тарілку останнім краєчком хліба. Коли ми прощалися, він витягнув щось із кишені й тицьнув мені в долоню. То було мале кресало, що дісталося йому від свого батька, а тому – від свого. Одна з найдорожчих для нього речей.

– Хай це буде в тебе, синку, – сказав він. – Може, згодиться тобі в роботі. І заходь скоро в гості. Нехай ти пішов із дому, та це не значить, що не можна погостювати.

– Пора, сину, – підійшла мама, щоб востаннє мене обійняти. – Він уже під воротами. Не змушуй його чекати.

У нас не прийнято було розводити теревені, а що ми вже попрощалися, то до воріт я пішов сам.

Відьмак не зайшов у двір, а чекав мене з другого боку зачинених воріт – висока темна постать на фоні сірого світанкового неба. Каптур насунутий на обличчя, костур у лівій руці. Я ішов до нього зі своїм маленьким клунком і страшенно нервувався.

На мій подив, Відьмак відчинив хвіртку й ступив у двір, мені назустріч.

– Ну, хлопче, – замість вітання сказав він, – ходи за мною! Одразу й почнімо по-справжньому і як треба.

Замість вийти на дорогу, він повів мене на північ, прямо до пагорба Повішених. Скоро ми вже йшли через північне пасовисько, і серце мало не вискакувало мені з грудей. Ми дійшли до межової огорожі, і Відьмак переліз її на диво спритно як на свій вік, але я завмер. Я вже почув, як, схиливши гілля під вагою повішених, там, на пагорбі, скриплять дерева.

– Що сталося, хлопче? – озирнувся на мене Відьмак. – Якщо ти на власному порозі вже боїшся, то мало буде з тебе користі.

Я глибоко вдихнув і переліз через паркан. Ми дерлися нагору в темні зарості, де між деревами не пробивалося світло світанку. І чим вище ми підіймалися, тим холодніше мені робилося, скоро мене трусило. Це був такий холод, від якого проймає дрібне тремтіння і волосся на потилиці встає дибки. Як попередження, що тут щось не так. Я вже знав із минулого, що з таким холодом наближається щось потойбічне.

Щойно ми вийшли на саму вершину, я побачив їх унизу, на другому боці схилу. Їх було не менше за сотню, по два чи три на кожному дереві – у важких чоботах та в солдатській формі, підперезані широкими шкіряними поясами. Руки в усіх були зв’язані за спиною, але не всі змирилися. Хтось відчайдушно сіпався і пручався – над такими гілки здригалися й підскакували. Хтось безвольно висів й обертався на мотузці за вітром то в один, то в інший бік.

Я дивився на них, і тут мені прилетів такий вітер в обличчя, лютий і крижаний, що точно не з цього світу. Дерева низько схилилися і стали губити листя. За кілька хвилин усі листки покрутилися, впали і гілля стояло голе. Коли вітер ущух, Відьмак поклав мені руку на плече і повів мене ближче до мертвяків. Ми зупинилися ледве за фут від першого.

– Глянь на нього, – наказав Відьмак. – Що ти бачиш?

– Мертвого солдата, – у мене голос дрижав.

– Скільки йому на вигляд років?

– Не більше за сімнадцять.

– Добре. Молодець, хлопче. А зараз скажи мені – тобі страшно?

– Трохи. Мені не подобається так близько до нього стояти.

– Чому? Боятися нічого. Ніщо тобі не зашкодить. Подумай, як йому було. Думай про нього, а не про себе. Що він, мабуть, відчував? Що було гірше за все?

Я спробував поставити себе на місце того солдата та уявити, як він померав такою смертю. Біль і страшна боротьба за подих. Але могло бути ще гірше…

– Він знав, що вмирає і що ніколи не вернеться додому. Ніколи більше не побачить своїх близьких, – сказав я Відьмакові.

І такий на мене напав через це жаль. Щойно це сталося, мертві потрохи почали танути у повітрі, поки ми не лишилися з Відьмаком на пагорбі самі. Листя знову вкривало пусті дерева.

– А тепер що ти відчуваєш? Далі страшно?

Я похитав головою.

– Ні, – сказав я. – Сумно тільки.

– Добре, хлопче. Ти вчишся. Ми – сьомі сини сьомих синів, і ми бачимо те, що не бачать інші. Але іноді цей дар обертається на прокляття. І коли нам страшно, деякі істоти можуть живитися нашим страхом. І тоді стає ще гірше. Тому треба зосередитися на тому, що бачиш, і забути про себе. Завжди допомагає.

Відьмак вів далі:

– Хоча вони здавалися страшними, хлопче, це лишень примари. – Зробити з ними нічого не можна, самі з часом розвіються. Років за сто нічого тут від них не залишиться.

Мені засвербіло розповісти, як мама колись знайшла, що з ними можна зробити, але я змовчав. Зле починати стосунки з вчителем із суперечок.

– А от якби вони були привиди, то була б інша річ, – продовжив Відьмак. – Із привидами можна поговорити та пояснити їм, що до чого. Допомогти привиду усвідомити свою смерть – дуже добрий вчинок, для них це важливий крок для переходу в інший світ. Зазвичай привид – це розгублений дух, який на цій землі як у пастці і не знає, що трапилося. Вони часто мучаться. Знову ж таки, є й такі, що мають чітку мету, може, вони захочуть щось тобі розповісти. Але примара – це тільки фрагмент душі, яка перейшла в кращий світ. От і все, що воно таке, хлопче. Усього лише примари. Ти бачив, як змінилися дерева?

– Листя опало, і настала зима.

– Ну, листя вже повернулося. Отже, то була картина з минулого. Нагадування про зло, яке іноді коїться під цим небом. Зазвичай, якщо тобі стане сміливості, вони тебе не побачать і нічого не чують. Примара – як відображення у ставку, коли людина вже пішла, а воно ще залишилося. Розумієш, про що я?

Я кивнув.

– Добре, із цим розібралися. Час від часу ми маємо справу з мертвими, то краще до них звикай. У будь-якому випадку, ходімо. Дорога далека. Ось, неси відтепер ти.

Відьмак передав мені велику шкіряну торбу й рушив назад до пагорба, не озираючись. Я перейшов за ним слідом через вершину, і ми спустилися через ліс до дороги – довгого сірого шраму поміж латок зелених і коричневих полів, що звивався кудись на південь.

– Бував уже десь поза домом, хлопче? – гукнув Відьмак мені через плече. – Побачив графство?

Я зізнався йому, що не бував далі місцевого ярмарку за шість миль від батькової ферми. То була найдальша подорож у моєму житті.

Відьмак буркнув щось собі під ніс і похитав головою. Я зрозумів, що він не дуже задоволений моєю відповіддю.

– Ну, то відсьогодні починаються твої подорожі, – сказав він. – Підемо на південь до села Горшо. Це трохи більше за п’ятнадцять миль, якщо навпростець. Дістатися мусим до сутінків.

Я чув про Горшо. Це було гірниче селище з найбільшими вугільними складами на все графство. Там зберігалося вугілля з десятка навколишніх шахт. Я ніколи не думав, що колись туди втраплю, і мені було цікаво, яка така справа могла бути у Відьмака в такому місці.

Він узяв шалений темп, широко й легко крокуючи. Уже скоро я ледве за ним встигав. До того ж, крім власного клунка з одягом та речами, я ніс його велику торбу, яка щохвилини видавалася мені важчою й важчою. І тут, як на зло, припустився дощ.

Десь за годину до полудня Відьмак різко спинився. Обернувся й поглянув на мене уважно. Я вже відставав від нього на десять кроків, ніг під собою не чув і став накульгувати. Ми йшли земляною стежкою, яка стрімко перетворювалася на болото. Щойно я нарешті порівнявся з ним, перечепився, вдарився пальцем на нозі, послизнувся й мало не впав.

Відьмак цокнув язиком.

– Паморочиться, хлопче? – запитав він.

Я похитав головою. Хотілося опустити руки й трохи відпочити, але негоже було ставити його торбу в болото.

– Добре, – сказав Відьмак із легкою усмішкою, не зважаючи, що дощ капотить із країв каптура йому на бороду. – Ніколи не довіряй людині, якій паморочиться. Запам’ятай це.

– Мені не паморочиться, – заперечив я.

– Ні? – перепитав Відьмак, зводячи кошлаті брови. – Значить, справа у твоїх черевиках. Вони не дуже підходять для такої роботи.

Черевики в мене були такі ж, як у тата із Джеком, – досить міцні й придатні для брудної роботи в полі, після того як добре розносиш. Нова пара зазвичай означала два тижні натертих до крові ніг, поки взуття не вляжеться по нозі.

Я глянув, у що взутий Відьмак. То були черевики з міцної, доброї шкіри на особливо грубій підошві. Коштували, мабуть, силу-силенну грошей, але для того, хто ходить багато пішки, варті кожного пенні. Шкіра й підошва згиналися по нозі, коли він ступав, і я міг точно сказати, що вони йому ніде не тиснули.

– Для такої роботи треба мати добре взуття, – сказав Відьмак. – Ми подорожуємо без інших людей і без тварин. Покладайся на свої ноги, і вони тебе не підведуть. Якщо за місяць я таки візьму тебе в науку, то куплю тобі пару черевиків, як ось мої. А до тої пори мусиш давати собі раду.

Опівдні ми спинилися трохи перепочити, ховаючись від дощу в покинутому хліву. Відьмак витяг із кишені якийсь згорток, розвинув тканину – там був великий кусень жовтого сиру.

Він відламав шматок і простягнув. Мені доводилося їсти й гірше, поза тим, я дуже зголоднів і вмить його проковтнув. Відьмак же з’їв лише невеликий кусник, решту загорнув і сховав у кишеню.

У хліву він відкинув каптур, і нарешті мені вдалося добре роздивитися його обличчя. Окрім густої бороди й погляду, наче у ката, однією виразною його рисою був гострий, хижий ніс із горбинкою, що нагадував пташиний дзьоб. Коли він мовчав, його губи повністю закривали вуса з бородою. Борода спершу здавалася сивою, але коли я нишком пригледівся, то віднайшов там мало не всі кольори райдуги – руді, чорні, каштанові пасма і, звісно, багато сивини. Як я значно згодом зауважив, її вигляд переважно залежав від освітлення.

«Слабке підборіддя – слабкий характер», – завжди примовляв мій батько. Він вважав, що деякі чоловіки спеціально відрощують бороду, щоб сховати цю ваду. Однак по Відьмакові було видно, що підборіддя під бородою в нього довге. Коли він їв або говорив, показувалися й жовті зуби – гострі та більш придатні роздирати червоне м’ясо, ніж гризти сир.

Мене аж стріпнуло – я раптом утямив, що він нагадує мені вовка. І не лише з виду. Він був хижак, бо полював на темні істоти. Кусник сиру там і сям його не наситить, а хіба роз’ятрить. І за кілька років його науки я закінчу так само.

– Не наївся, хлопче? – запитав він, свердлячи мене зеленими очима, поки мені не запаморочилося.

Я змок до нитки, натер ноги, але найгірше мені дошкуляв голод. Тож я кивнув, сподіваючись, що він уділить мені ще шматочок, але Відьмак лишень похитав головою і буркнув собі щось під ніс. Тоді знову пронизав мене гострим поглядом.

– До голоду доведеться звикати, – сказав він мені. – Коли є робота, ми мало їмо, а ще як складна – то й зовсім нічого, поки не закінчимо. Краще попостити – так ми менше піддатливі до темряви. Голод робить нас сильнішими. Так що звикай уже, бо в Горшо зроблю тобі невеличку перевірку. Проведеш ніч у будинку з потойбічним. Сам-один, без нікого. Подивимося, із якого ти тіста!