Читать книгу Учень відьмака - Джозеф Дилейни - Страница 6

Тільки ми увійшли в Горшо, у далечині пролунали церковні дзвони. Вдарила сьома вечора, починало сутеніти. Сильна мряка гатила нам прямо в обличчя, але світла ще вистачало, щоб зрозуміти: жити тут я ніколи не хотів би, і навіть коротких відвідин краще уникати.

Горшо виділялося поміж зелених полів похмурою чорною плямою – темне, безрадісне селище десь на два десятка рядів обшарпаних спарених будинків, що купчилися на південному схилі сирого пустинного пагорба. Земля довкола була продірявлена шахтами, і Горшо стояв як у центрі сита. Високо вгорі над селом здіймався великий терикон, позначаючи вхід до шахти. За ним розмістилися вугільні склади, запасів яких вистачило б обігріти найбільші міста у графстві, яка б не вдалася затяжна зима.

Незабаром ми пробиралися вузькими, забрукованими вуличками, раз по раз притискаючись до засмальцьованих стін прилеглих будинків, щоб пропустити підводи, навантажені чорними, блискучими від дощу брилами вугілля. Величезні коні-ваговози напружувалися в упряжі – підкови ковзали на мокрій бруківці.

Людей на вулицях було мало. Але де ми проходили – мереживні фіранки у вікнах засмикувалися. Раз ми перестріли кількох похмурих гірників, які прямували нагору до шахти в нічну зміну. Вони голосно між собою розмовляли, аж раптом миттєво всі змовкли і перейшли на другий бік вулиці, тримаючись вервечкою, один за одним, поки нас не минули. Хтось один навіть перехрестився.

– Звикай, хлопче, – гаркнув Відьмак. – Нас кличуть на допомогу, але нам рідко раді і десь зустрічають гірше, ніж зазвичай.

Нарешті ми завернули за ріг, де була найобідраніша вуличка на все село. Одразу видно було, що в тих будинках ніхто не живе. Вікна були то розбиті, то заколочені, і, хоча вже темніло, ніде не горіло світло. У кінці вулички стояв покинутий зерновий склад, – мабуть, колишня маєтність якогось торговця. Обидві стулки великих дерев’яних дверей були навстіж прочинені і підбито звисали з поржавілих завісів.

Відьмак зупинився неподалік від складу, коло останнього дому в ряді. Він один у цьому закутку міг похвалитися номером: цвяхами до дверей було прибито нещасливе число «13», що викували з металу. Просто над ним, ледве тримаючись на одній заклепці, майже вертикально звисала табличка з назвою вулиці: «ВОТЕРІ-ЛЕЙН».

Вікна були цілі, але мереживні фіранки пожовтіли й затяглися павутиною. Це, схоже, був той будинок із потойбічними істотами, про який попереджав мене вчитель.

Відьмак дістав із кишені ключ, відімкнув двері і повів мене всередину. Там було темно, і спершу я навіть зрадів, що знайшов прихисток від дощу. Але, щойно Відьмак запалив свічку і поставив її на підлогу майже по центру малої вітальні, я зрозумів, що в закинутому хліву серед поля було би краще. Меблів у кімнаті й близько не було, тільки порожня підлога, вистелена кам’яними плитами, і оберемок брудної соломи під вікном. Повітря всередині стояло сире й холодне, навіть коли миготіла свічка, видно було, як парує мій подих.

Кімната й так мене не вразила, але ще менше я втішився словами Відьмака.

– Ну, хлопче, зараз у мене справи, але потім я за тобою вернуся. Знаєш, що маєш робити?

– Ні, сер, – відповів я, не зводячи очей із миготливого вогника свічки.

«А якщо загасне?»

– Я ж тобі казав. Ти що, не слухав? Ти пильнуй, а не ґав лови. Та нехай, тут нічого складного, – пояснив він і почухав бороду, запихаючи пальці так глибоко досередини, ніби щось там збирався вловити. – Проведеш тут сам-один ніч. Я кожного нового учня на першу ніч залишаю в цьому старому будинку, щоб зрозуміти, із якого він тіста. О, ще забув сказати. Опівночі спустишся до льоху й зустрінешся з тим, що там чатує. Упораєшся – і з учнівством твоїм майже вирішили. Є запитання?

Запитань у мене було багато, але я надто боявся відповідей. Тож я лише похитав головою й стиснув губи, щоб не так було видно, як вони в мене дрижать.

– Як ти здогадаєшся, що вже північ? – запитав він.

Я стенув плечима. Я добре орієнтувався в часі за сонцем або зорями, і навіть якби прокинувся серед ночі, то майже завжди напевно знав, котра зараз година. Але тут я не був такий певний. У деяких місцях час ніби загусає, і я відчував, що саме так і в цьому будинку – час іде повільніше. Але тут я згадав про церковні дзвони.

– Зараз по сьомій. Я буду слухати, скільки б’є церковний годинник.

– Ну, хоч зараз ти ґав не ловиш, – похвалив Відьмак, злегка всміхнувшись. – Коли проб’є дванадцять разів, візьми згарок та спускайся до льоху. А доти поспи, якщо зможеш. Тепер слухай і уважно собі затям три дуже важливі речі. Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав. І не спізнися до льоху.

Із цими словами він ступив до вхідних дверей.

– А третє? – вигукнув я останньої миті.

– Свічка, хлопче. За будь-яких обставин не дай їй загаснути…

На цьому він пішов, зачинивши за собою двері, і я залишився сам-один. Я обережно підняв згарок і зазирнув до сусідньої кухні – там так само було порожньо, хіба кам’яна раковина залишилася. Із кухні на двір виходили задні двері – також зачинені, але шпарою внизу задував вітер. Ще дві пари дверей були праворуч від мене. За відхиленими другими дверима голі дерев’яні сходи вели на другий поверх. Перші, що ближче до мене, були замкнені.

Щось у цих замкнених дверях мене тривожило, і я вирішив глянути, що там за ними. Схопився за ручку й нервово посмикав. Вона не піддавалася, ніби хтось тримав її з тамтого боку. Мені стало моторошно. Я смикнув іще сильніше, двері рвучко відчинилися, і я затнувся, мало не впустивши свічку.

За дверима вниз, у темряву, спускалися кам’яні сходи, чорні від вугільного пороху. Вони завертали ліворуч, тож самого льоху я не побачив, але звідти тягло холодним вітром – полум’я свічки замиготіло від протягу. Я швидко зачинив двері й повернувся до вітальні, ще й двері кухні за собою зачинив.

Свічку я обережно поставив у кутку, подалі від дверей та вікна, щоб не згасла і не перекинулася. Тоді знайшов, де можна вкластися на підлозі. Вибору особливого не було. На сиру солому я точно б не лягав, тож вмостився посеред кімнати.

Камінна підлога була тверда й холодна, але я заплющив очі. Уві сні не буде цього похмурого старого будинку, і я був певен, що прокинуся перед дванадцятою.

Зазвичай я швидко засинав, але не цього разу. Мене колотило від холоду, ще й вікна деренчали від вітру. За стінами щось шурхотіло й шаруділо. «Це тільки миші», – повторював я собі. На фермі ми до них звикли. Аж раптом десь ізнизу, із глибин темного льоху, почувся тривожний шум.

Спочатку ледь чутно, і я нашорошив вуха, але дедалі голосніше й голосніше, поки не зосталося жодних сумнівів. Десь там, у льосі, відбувалося неможливе. Хтось копав яму, раз по раз розбиваючи важку земляну підлогу гострою металевою лопатою. Спочатку скрегіт і стук – лезо черкнуло по кам’яній поверхні, а за тим – тихий чвак і чвак, немовби глина нехотячи відривалася від землі.

Так тривало кілька хвилин, поки все не стихло так само раптово, як почалося. Запала тиша. Навіть миші більше не шаруділи. Ніби сам дім і все в ньому зачаїло подих. Я вже точно зачаїв.

Аж оглушний грюкіт розірвав тишу. Гуп, гуп, гуп, гуп, гуп! І голосніше. Ще голосніше. Ближче…

Хтось піднімався сходами з льоху на кухню.

Я схопив свічку та забився в найдальший кут. Гуп, гуп! Ближче й ближче гупали важкі черевики. Хто там рив землю у темряві? Хто тупотів сходами?

Але, може, правильне запитання: не хто, а що…

Чутно було, як скрипнули, прочиняючись, двері з льоху, як прогупали кухнею черевики. Я скрутився у своєму кутку в клубочок, втиснувся спиною в стіну і чекав, як от-от прочиняться двері у вітальню.

І справді, вони прочинилися з голосним скреготом. Щось увійшло в кімнату. Війнуло холодом. Справжнім холодом. Таким, що супроводжує потойбічне. Як на пагорбі Повішених, але набагато, набагато гірше.

Я підняв свічку – від її полум’я стіною й стелею поповзли моторошні, химерні тіні.

– Хто тут? – скрикнув я. – Хто тут? – голос у мене тремтів ще більше, аніж рука, у якій я тримав згарок.

Усе мовчало. Навіть вітер на вулиці стих.

– Хто тут? – допитувався я.

Знову без відповіді, але невидимі черевики зачовгали кам’яною підлогою – у мій бік. Ближче й ближче, тепер було чутно, як щось тяжко дихає. Щось важке й велике. Ніби кінь-ваговіз щойно витяг повну підводу на крутий схил.

Останньої миті кроки звернули вбік і завмерли біля вікна. Я втамував подих, але оте під вікном дихало ніби за нас обох – із хлипом тягнучи повітря в легені, ніби йому все мало.

Коли я вже був на межі, воно тяжко зітхнуло, тужливо й змучено водночас, і невидимі черевики знову почовгали підлогою, від вікна і назад до кухонних дверей. Коли кроки загупали сходами – вниз, до льоху, – я нарешті знову зміг дихати.

Серце припинило вискакувати з грудей, пальці – тремтіти, і я потрохи заспокоївся. Треба було себе опанувати. Так, це було лячно, але якщо найгірше я вже пережив, то пройшов перше випробовування. Я пішов в учні до Відьмака, тож доведеться звикати до таких проклятих місць. Така вже робота.

Хвилин за п’ять мені відлягло. Я вже думав спробувати ще раз заснути, але, як часом казав мій батько: «Де в дурного спокій?» Не знаю, що я зробив не так, але мене почав турбувати новий шум.

Спочатку в далечині, ледве чутно, стукали у двері. Потім тиша – і знову. Стук-стук-стук, тричі. Але цього разу ближче. Знову тиша. І знову три стуки.

Я швидко здогадався: грюкали по черзі у двері кожного дому на Вотері-лейн, і скоро надійде черга будинку номер 13. Коли дійшло до цього прóклятого місця, у двері тричі гахнуло так, що й мертвих підніме. Оте з льоху вилізе відчиняти? Я почувався, як між двома вогнями: із вулиці щось рвалося увійти, із льоху щось рвалося вийти.

І раптом усе стало добре. Із того боку дверей до мене звернувся знайомий голос:

– Томе! Томе! Відчини двері! Впусти мене!

То була мама. Я так їй зрадів, що кинувся до дверей не подумавши. Надворі дощило – вона ж змокне.

– Швидше, Томе, швидше! – гукала мама. – Не змушуй мене чекати.

Я вже відкидав клямку з дверей, аж тут згадав Відьмакове попередження: «Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав…»

Але хіба я міг залишити маму надворі посеред ночі?

– Ну ж бо, Томе! Впусти мене! – почулося знову.

Пам’ятаючи Відьмакові слова, я глибоко вдихнув і спробував все обміркувати. Здоровий глузд підказував мені, що то не моя мама. Чого б вона так далеко за мною йшла? І звідки знала, куди саме ми прямували? Поза тим, мама би не ходила сама. Батько чи Джек обов’язково пішли би з нею.

Ні, за дверима чекало щось інше. Щось, що грюкає у двері, але не має рук. Стоїть на бруківці, але не має ніг.

Загупало ще сильніше.

– Томе, будь ласка, впусти мене, – благав мамин голос. – Хіба можна бути таким жорстоким? Надворі холодно, періщить дощ, я змучилася.

Зрештою, воно заридало, і тоді я точно переконався, що то не мама. Мама сильна. Мама ніколи не плакала, хоч як зле їй було.

За кілька хвилин хлипати перестало, усе затихло. Я повернувся на підлогу і спробував склепити очі. Крутився то на один бік, то на другий, але ніяк не міг заснути. Вітер іще сильніше деренчав шибами, і щопівгодини бив церковний годинник, відміряючи мій час до півночі.

Чим ближче мені було до спуску в льох, тим тривожніше. Я хотів пройти Відьмакове випробовування, але – як би мені хотілося повернутися додому, до свого прекрасного, безпечного, теплого ліжка.

А тоді – щойно годинник ударив раз на пів на дванадцяту – у льосі знову почали рити…

Знову почулося гупання важких черевиків на сходах, знову прочинилися двері, і невидимі черевики ступили до вітальні. Я закляк, тільки серце калатало в грудях, ніби зараз проломить ребра. Гуп! Гуп! Гуп! Прямо на мене.

Мене схопило за шкірку і смикнуло – кішка так переносить своїх кошенят. Тоді невидима рука схопила мене поперек грудей, притискаючи руки до тулуба. Я намагався вдихнути, але не мав змоги. Грудну клітку зчавило намертво.

І потягнуло мене до льоху. Я не бачив, у чиїх руках опинився, але чув, як воно дихає з присвистом, і відчайдушно заборсався. Я звідкись точно знав, що зараз станеться. Знав звідкілясь, що саме рили внизу. Мене затягне сходами в темний льох, де вже чекає могила. Там мене поховають живцем.

Я був ледве живий від страху, поривався кричати, але мене не просто міцно стиснуло. Мені відняло все тіло, я не міг і пальцем поворухнути.

І тут я полетів униз…

Я упав навколішки перед розчахнутими дверима до льоху, неподалік від першої сходинки. Моє серце захлиналося панікою й стукотом, і я зірвався на ноги й захряснув відчинені двері. Долаючи тремтіння, я повернувся до вітальні, де миттю побачив, що третє Відьмакове правило вже порушено.

Свічка згасла…

Я ступив до вікна, і раптовий спалах ураз освітив кімнату. Відразу за ним прогуркотів грім, так голосно, ніби в мене над головою. Дощ періщив по стінах і вікнах, тарабанив у вхідні двері – дерево стогнало і скреготіло, немов ледве стримуючи чужий наступ.

Кілька хвилин я тоскно роздивлявся спалахи блискавки за вікном. Ніч видалася мерзенна. Хоч я і боявся блискавки, усе б віддав, щоб опинитися там, на вулиці. Аби не спускатися в той льох.

У далечині почав бити годинник. Я рахував удари – їх було рівно дванадцять. Час було зустрітися з тим, що чатує в льосі.

Спалах блискавки знову осяяв кімнату і висвітлив величезні сліди на підлозі. Спершу я вирішив – це залишив Відьмак, але сліди були чорні, ніби з чиїхось дебелих черевиків осипався вугільний порох. Вони вели від дверей кухні майже впритул до вікна, тоді повертали назад. До льоху, униз. У темряву, куди я мусив спуститися!

Силуючи себе не відступати, я навпомацки знайшов згарок свічки на підлозі. Тоді намацав десь поряд свій клунок із речами. Там, безпечно загорнуте в мій одяг, було кресало, що подарував мені тато.

Наосліп і навмання я витрусив дрібку трута на підлогу і вдарив металевим кресалом по кременю, вибиваючи іскри. Я роздмухував трут, поки на мить не здійнявся маленький вогник – достатній, аби запалити свічу. Батько й не думав, що його подарунок так швидко стане мені в пригоді.

Щойно я прочинив двері до льоху, спалахнула ще одна блискавка. Від гуркоту грому здригнувся весь будинок, гучна луна покотилася сходами переді мною. Я спускався у льох, у мене дрижали пальці, а в них – згарок, і химерні тіні звивалися на стіні.

Я не хотів туди йти, але якщо не пройти Відьмакове випробовування, він, мабуть, відправить мене додому, щойно зародиться на світ. Я уявив, як ніяковітиму від сорому перед мамою, коли вона спитає, що сталося.

Вісім сходинок вниз, і я дійшов до повороту, за яким уже видно було льох у кінці сходів. То було невеличке приміщення, але по кутках залягли глибокі тіні, до яких не сягало світло від свічки. Зі стелі брудним і пелехатим мереживом звисала павутина. По земляній підлозі валялися розкидані брили вугілля та великі дерев’яні ящики, коло великої пивної бочки стояв старий дерев’яний стіл. Я обійшов кругом пивну бочку і помітив щось у дальньому кутку, прямо за ящиками. Я так злякався, що мало не впустив свічку.

Темна постать, подібна до купи дрантя на підлозі, видавала ритмічний, ледь чутний звук. Ніби дихала.

Я підійшов ближче, тоді ступив ще крок. Щоб рухатися вперед, мені знадобилася вся моя сила волі. І щойно я підійшов на відстань витягнутої руки, істота почала рости. Здійнялася з укритої тінню підлоги, побільшала втричі або вчетверо, випростувалася.

Я мало не кинувся навтьоки. Воно було темне, високе й страшне та зиркало на мене зеленими блискучими очима.

Тільки тоді я помітив, що в лівій руці в нього костур.

– Чого так довго? – гримнув Відьмак. – Ти спізнився майже на п’ять хвилин!