Читать книгу Наш творчий мозок - Дік Свааб - Страница 47

Візуальна система збирає з навколишнього світу інформацію, яка має значення для нашого виживання. Ми фокусуємося на важливих даних, порівнюючи їх із тими, які вже накопичені в нашому мозкові, а неважливій інформації уваги не приділяємо. Як сказав професор Земір Цекі, невролог Університетського коледжу в Лондоні та піонер у галузі нейроестетики: мозок зацікавлений лише у знаннях про ті речі, які є тривалими, суттєвими й характерними. Саме цією системою й тими самими нейронними механізмами ми сприймаємо мистецтво, сподіваючись побачити в ньому щось тривале, суттєве та характерне.

Анатомія візуальної системи. Інформація з ока передається по зорових нервах (N II), перехрещення зорових нервів (оптична хіазма, ОСН), tractus opticus (TO), до таламуса (corpus geniculatum laterale CGL). Там нервові клітини перемикаються з ока на клітини таламуса, які транспортують інформацію про широку зорову променистість (OR) до первинної зорової кори (V1) на задньому боці мозку. Звідси інформація відповідно до її модальності (колір, рухи, обличчя) надходить на опрацювання та зберігання до різних вищих зон зорової кори

Цю візуальну інформацію, включно з кольором, обробляють в оці нервові клітини сітківки. Вони почасти здатні селекціонувати кольори. Опісля візуальну інформацію кодують і передають далі по частково перехрещених зорових нервах. Перехрещення зорових нервів, оптична хіазма, розміщена над гіпофізом. Пухлина гіпофіза, який на ранніх стадіях розвитку виділяє гормони росту, зумовлює надмірний ріст. Якщо ж пухлина виникає на пізнішій стадії, то з’являється акромегалія, захворювання, під час якого надміру ростуть лише зовнішні кінці (acra) певних структур, тобто кінцівки та виступи тіла. Це призводить до появи великого носа, масивного підборіддя та величезних рук чи стоп. Якщо пухлина гіпофіза тисне на перехрещення зорових нервів, то периферичне поле зору враженої особи суттєво зменшується.

Це могло стати тлом біблійної розповіді, в якій ізраїльський пастух Давид здолав у двобої велетня Голіафа. Велетень і найкращий філістимський боєць Голіаф страждав, з огляду на його величезні розміри, з дитинства через пухлину, яка продукувала гормони росту і, найімовірніше, тиснула на перехрещення очних нервів. Тому Голіаф не побачив каменя, який Давид кинув у нього збоку. А далі Давид зміг відрубати голову велетню його ж мечем.

Якщо простежимо за візуальною системою від перехрещення зорових нервів (оптичної хіазми) далі, то побачимо, що волокна зорового нерва ведуть до таламуса (corpus geniculatum laterale), де переходять у нервові волокна, які транспортують інформацію до задньої частини кори мозку (до первинної зорової кори, VI). Обробка інформації, яка зрештою уможливлює бачення – у тому числі й мистецьких творів та інтелектуальних виступів, – здійснюється не лише виключно в задній частині мозку, але й в інших спеціалізованих ділянках мозку, починаючи з V1. Цей процес має бути засвоєний на ранніх фазах розвитку. Чоловік, який дуже рано осліп, після операції в п’ятдесятиоднорічному віці (під час якої йому усунули двостороннє помутніння кришталика) не розумів, що він побачив у зоопарку. Щоб осягнути, яка тварина перед ним у клітці, він мусив одночасно обмацувати фігурку мавпи.

Аналіз певного явища починається, між іншим, ще поза мозком, у сітківці ока. Це вдалося довести експериментально, проектуючи на сітківку маленьку круглу світлову цятку.

Донателло. Бронзовий Давид (близько 1440). Давид у дещо незвичному для пастуха вбранні опирається ногою на відрубану голову Голіафа, управно тримаючи його ж меч

Центр такої цятки зумовлює стимуляцію рецепторів світла, так зване рецептивне поле. Довкола цього поля активність спадає, тож контраст посилюється. Друга станція, таламус, у якому візуальна система переходить до наступних нервових клітин, працює з яскравістю та кольором за тим самим принципом: виникає центр, довкола якого активність знижується. Як виявили у п’ятдесятих роках лауреати Нобелівської премії Девід Г’юбел та Торстен Візел, третя станція, первинна зорова кора (V1), працює абсолютно інакше. Нервові клітини у V1 реагують на кут, під яким падає лінія, тож тут вдається розмежувати структури. Наша зорова кора головного мозку має у кожній точці поля зору клітини, які реагують на будь-яке можливе кутове вирівнювання.

Девід Г’юбел та Торстен Візел у п’ятдесятих роках відкрили здатність нейронів первинної зорової кори (V1) реагувати підвищенням електричної активності лише в тому випадку, коли лінія падала на сітківку чітко під прямим кутом. Такий нейрон найсильніше реагує на вертикальну лінію

Такі митці, як Казимир Малевич та Жан Тінґлі, підпорядковували один одному лінії та прямокутники під різними кутами. Творчість Мондріана у 1910—1920-х роках характеризувалася тим, що він намагався повернути складність усіх форм до сутності: до горизонтальних та вертикальних ліній та первісних кольорів. У такий спосіб він прагнув створити універсальну гармонію, яка опосередковано вела до суспільства виважених стосунків. Таке духовне бачення було для Мондріана настільки важливим, що він розірвав дружбу з Тео ван Дусбурґом, коли той у своїй картині провів діагональ. Тож виходить, що естетичні принципи іноді можуть мати значно ширші наслідки.

З погляду Земіра Цекі, така форма абстрактного мистецтва так зачаровує нас, бо під час споглядання шалено спалахують нейрони зорової кори. Насамперед це має стосуватися первинної зорової кори мозку (V1) тих людей, яким, як моїй сестрі, подобаються митці художньої групи De Stijl (заснована 1917 року), серед яких Піт Мондріан і Барт ван дер Лек. Однак діагоналі Тео ван Дусбурґа, на мою думку, могли б викликати той самий ефект. Адже первинна зорова кора здатна опрацьовувати всі прості структури, якими користуються в абстрактному мистецтві: лінії, трикутники, кола, цятки, і якими нехтують у цілісних зображеннях фігуративного мистецтва.

Архітектура «Будинків прерій» Френка Ллойда Райта, які виникли в першому десятилітті минулого століття, наочно демонструє значення горизонтальної лінії, до якої кількома роками пізніше звернувся й Мондріан. Райт апелював до горизонтальної лінії й водночас до «простоти основної поверхні та горизонтального направлення стін». Однак через розмиття різниці між внутрішнім і зовнішнім його витвір набуває певної двозначності. Райт намагався принести зовнішній світ у будинок, а внутрішнє наповнення будинку відкрити назовні. Він сформулював своє бачення інтеграції архітектури та природи так: «Жоден будинок не повинен стояти на пагорбі чи ще на чомусь. Він має бути частиною цього пагорба. Одним цілим із ним. Пагорб та будинок мають жити разом, кожен – радіти щастю іншого».

До речі, я так і не знайшов дослідження, з якого б випливало, що саме прямі лінії дужче стимулюють зорову кору (V1), ніж викривлені. Кожна мислима структура може бути відмежована у V1 клітинами, які перебувають там на мікроскопічній відстані одна від одної. Так само, як і моя сестра, я захоплююся творчістю бразильського архітектора Оскара Німеєра, в якій відображені вигнуті лінії та форми. І зовсім не з простої причини, що це репрезентує «жіночі форми». Чоловіки так само, як і жінки, здебільшого надають перевагу в своїй квартирі м’яким формам перед гострими.

Будинок прерій «Дім над водоспадом» Френка Ллойда Райта, побудований для Едґара Й. Кауфмана, Бір Ран, Пенсильванія, США (1935–1939). Характерні горизонтальні лінії та інтеграція в природу

Архітектор Філіп Джонсон теж полюбляє вигнуті форми. Коли він відвідав Музей Соломона Гуггенхайма в Більбао, побудований Френком Гері, то заплакав. Він промовив: «В архітектурі йдеться не про слова, а про сльози». Під час потужного мистецького досвіду й справді може охопити таке відчуття, що хочеться плакати. Круглі форми стимулюють передню частину поясної кори, яка відповідає за емоції. І навпаки – гострі або прямі кути активують мигдалину, ареал, пов’язаний зі страхом.

Однак нейроестетика значно складніша й виходить далеко за межі таких простих розмежовувань. Прямі кути Френка Ллойда Райта я вважаю, як і моя сестра, прекрасними. Як саме відрізняються способи обробки візуального мистецтва в різних людей і як на основі цього виникають певні уподобання, ще треба буде вивчити. Бо і в оцінюванні мистецтва та архітектури кожний мозок інакший.

У первинній зоровій корі (V1) картинка – це все ще продовження картинки, яка потрапила на сітківку. Однак, починаючи з V1, різні модальності візуальної інформації надходять для опрацювання та зберігання до різних спеціалізованих ділянок мозку. Що далі від сітківки відбувається така обробка, то більше стирається зв’язок між картинкою сітківки та візерунком, який виник від діяльності мозку. Той факт, що обробка відбувається в різних маленьких частинках мозку, а сприйняття та зберігання відбувається там само, пояснює, чому деякі люди після пошкодження мозку хоч і продовжують бачити, проте не розрізняють кольорів, або чому одні розрізняють кольори, але не впізнають форм. Невролог Олівер Сакс у своїй книзі «Антрополог на Марсі» (1995) описує одного митця (Містер І), у якого та частина кори головного мозку, яка відповідає за колір (V4), була пошкоджена в автокатастрофі. Він міг добре бачити, але без кольорів, тож почав малювати в чорно-білих тонах.