Читать книгу Наш творчий мозок - Дік Свааб - Страница 43

Мистецтво – це брехня, яка допомагає розпізнати правду.

Пабло Пікассо

Мозок розкладає візуальну інформацію на різні компоненти, зокрема колір, яскравість і рух, та опрацьовує їх у різних частинах кори мозку. Ми сприймаємо мистецтво тими ж системами мозку, якими сприймаємо й решту середовища, хоч і з дещо іншим наміром. Естетичний досвід обмежується не лише творами мистецтва: ми можемо вважати гарними і деяких людей, тварин, рослин і багато інших предметів. Митці послуговуються з давніх-давен техніками, які, як тільки нещодавно було виявлено, відповідають принципам сприйняття мозку. Вони маніпулюють наявними системами мозку та його механізмами, щоб забезпечити нам естетичний досвід.

Перспектива

Перспектива, як постійно стверджують, є відносно сучасним винаходом художників доби Ренесансу початку XV століття. Однак уже малюнки з печери Ласко віком 17 000 років містять примітивні сліди перспективи. У XVII столітті живописці на кшталт Пітера Санредама (1597–1665) в зображенні церковних інтер’єрів використовували перспективу в досить незвичний спосіб.

Значно витонченіший приклад перспективи, який до того ж відкриває огляд мозку, це картина Рембрандта «Урок анатомії доктора Деймана» (1656). (Під час перебування за кордоном я з особливою гордістю пояснюю, що нідерландці вже не одне століття займаються дослідженнями мозку після смерті.) Прелектор і доктор медицини Дейман (1619–1666) був послідовником доктора Ніколаса Тульпа. Жертва зображеної процедури – фламандський кравець і злодій Йоріс Фонтейн ван Дріст, відомий також як «чорний Ян». Його стратили в січні 1656 року, найімовірніше, на тимчасово спорудженому ешафоті на площі Дам, розташованій перед колишньою ратушею Амстердама. Відносно великі ступні й руки та маленька голова Йоріса Фонтейна забезпечують відчуття просторової глибини. Складається враження, ніби стоїш біля ніг і спостерігаєш за розтином.

Рембрандт. Урок анатомії доктора Деймана (фрагмент, 1656). Живописець зобразив останню фазу публічного розтину злочинця. Співвідношення між великими руками і стопами та маленькою головою надає картині перспективи

Публічний розтин тривав три дні. Його проводили в залі для розтину гільдії хірургів у колишній каплиці монастиря Святої Маргарити. Усі, хто входив до гільдії, платили 6 центів, а звичайні глядачі – 4 центи, аби стати свідками розтину. На картині Рембрандта «колега-майстер» Гійсберт Калкун терпляче очікує з кришкою черепа в руці, коли на неї покладуть мозок. На цій картині, яка висить у музеї Амстердама, між іншим, зафіксовано вирішальний момент усього розтину. Доктор Дейман стоїть позаду тіла Фонтейна, дістаючи пінцетом falx cerebri (серп великого мозку), листок твердої мозкової оболонки (шкіру) між лівою та правою півкулями. У такий спосіб відкривається вид на епіфіз, або шишкоподібну залозу. Епіфіз – єдина непарна структура мозку. Посилаючись на Декарта (1596–1650), його вважали місцем перебування душі. Як того вимагав протокол, душа наприкінці розтину мала бачити, що тіло було розрізане.

З самого початку картина була груповим портретом гільдії хірургів Амстердама, який Рембрандт виконав з ініціативи доктора Деймана. Частини картини, на яких можна було побачити сімох інших хірургів обабіч трупа, на жаль, було знищено пожежею 1723 року у Ваговій палаті, де тоді відбувалися публічні розтини. Уціліла лише центральна частина картини.

Подібно до нашого мозку, митці теж нерідко виокремлюють певні частини своїх творів чи акцентують на них. З цього погляду, вони справжні експерти маніпулювання візуальними механізмами нашого мозку. Американський невролог Вілейанур Рамачандран описав цілу низку універсальних естетичних принципів, які відіграють важливу роль не лише в мистецтві, а й у світі моди та рекламі. Їхня ж основа криється в розвитку й механізмах нашого мозку. Три прості приклади таких принципів і їхнього впливу на мозок – це перебільшення значущості, поєднання та ізоляція.

Перебільшення значущості

Перебільшення ключових ознак із метою викликати приємні відчуття або неспокій характерне не лише для коміксів, де воно набуває велетенського масштабу, а й для мистецтва. Наприклад, у зображенні жіночих ознак, зокрема великих грудей, широких стегон чи великих сідниць у поєднанні з тонесенькою талією. Чудовим прикладом слугують картини Люсьєна Фройда, на яких він зображав огрядних жінок. Наголошення на жіночих округлостях можна побачити й у статуеток палеолітичних Венер (віком приблизно 25 000 років).

Альберто Джакометті у своїй творчості, навпаки, звертався до худющих фігур, які символізували нужденність під час війни.

Ще один приклад перебільшення значущості – мистецький варіант граційної моделі ДНК Ватсона та Кріка 1953 року. Ця модель принесла обом дослідникам 1962 року Нобелівську премію з медицини. Подвійна спіраль структури ДНК слугувала амстердамському архітекторові, фотографу та живописцеві Піту Ґуде (1918–2006) джерелом натхнення для створення величезних спіралеподібних кінетичних скульптур.

Вплив перебільшених форм має неврологічне підґрунтя. Таку поведінку в тварин називають peak shift, зміщення піку: перебільшення посилює привабливість.

Якщо тварину привчити до того, що коло (а не трикутник) – це їжа, то з двох кіл вона обиратиме більше, бо асоціюватиме велике коло з більшою кількістю їжі. Етолог та лауреат Нобелівської премії Ніколас Тінберґен (1907–1988) довів, що той самий принцип стосуватиметься й червоної цятки, яку носить на дзьобі мати-ластівка. Для ластів’ят цятка слугує сигналом, що його треба сильно дзьобати, адже з нього надходитиме перетравлена їжа. На паличку з червоною цяткою вони теж реагують, а на палицю з трьома червоними смужками ще дужче. «Ура! – мабуть, думають вони, – це ж супердзьоб, з якого точно надійде ціла купа їжі!» Термін peak shift охоплює і це. Рамачандран на основі цього проводить паралель з абстрактним мистецтвом, адже подібно до того, як три червоні смужки на паличці є перебільшенням основних ознак дзьоба (знак на позначення корму), так і абстрактне мистецтво може послуговуватися перебільшенням основних ознак – кольору, форми та простору, щоб у поціновувачів мистецтва викликати ефект peak shift.

Шива Натараджа, приблизно 1100–1200. Шива – бог, який дарує здоров’я, творить та знищує. Натараджа означає «король танцю»

Механізм peak shift чітко простежується в пацієнтів з епілепсією, яким для діагнозу причин цього захворювання імплантують електроди до скроневої ділянки мозку. Їм показували сотню різних облич. В одного американського пацієнта спалахували окремі клітини мозку лише тоді, коли перед ним клали фото знаменитого Білла Клінтона. Те саме відбувалося з нідерландським пацієнтом, коли він бачив фотографію популярного співака Янтьє Сміта. Найдужче реагували нервові клітини, відповідальні за розпізнання облич, коли перед пацієнтами клали зображення, на яких основні риси обличчя було змальовано у формі карикатури, тож і тут ішлося про peak shift. Насправді ми розпізнаємо обличчя лише за їхніми відхиленнями від середньостатистичного обличчя. Саме тому впізнання полегшується, якщо ці відмінності ще більше гіперболізувати. Значне перебільшення, яке переслідує позаестетичну мету, – виразити задоволення або гнів, властиве і для карикатури.

Погруддя Нефертіті. Новий музей у Берліні. Нефертіті була царицею у 1352–1338 рр. до н. е. з боку династії Ехнатона. Її ім’я означає «красуня з’явилася». Зверніть увагу на делікатне перебільшення її довгої тонкої шиї

Багато рук елегантної азійської скульптури Шиви, які символізують широту божественних здібностей, уособлює також подібне мистецьке (або релігійне) перебільшення.

Цікавим видається і перебільшення у славнозвісному погрудді Нефертіті. Її надто довга шия плавно переходить у правильні, симетричні риси обличчя, які зверху покриває великий блакитний головний убір. Довга делікатна шия надає їй привабливості. Її краса не підвладна часу.

Поєднання

Згрупування фрагментів, цяток, форм та фарб, перетворення їх на когерентне ціле дарують справді приємні відчуття. Знадобиться добра хвилина, аби розгледіти в картині Сальвадора Далі «Великий параноїк» (1936) те, що окремі фігурки людей разом утворюють обличчя. У мить, коли ми це відкриваємо для себе, нас охоплює приємне відчуття, адже ми вирішили проблему.

Ми користуємося цим самим механізмом, щоб серед закамуфльованого середовища реліктового лісу на основі окремих фрагментів розпізнати хижака, поживу чи ворога. Клітини мозку, які активуються, коли між гілками проглядають частини лева, починають реагувати сильніше та сигналізують вищим мозковим центрам, що ці різні частинки насправді належать одному об’єкту. Цей механізм називають binding (поєднання), і цілком очевидно, що саме він лежить в основі силует-ефекту, здатності нашого мозку з чогось, навіть якщо це сукупність простих ліній на якійсь поверхні, виокремити тривимірні форми, а отже, й перспективу.

Ізоляція

Метод ізоляції концентрує нашу увагу на окремій деталі. Саме тому вже навіть декілька ліній якогось ескізу Пікассо чи Рембрандта можуть подарувати нам велику естетичну насолоду. Перевага полягає в тому, що ми як спостерігачі маємо опрацювати лише обмежену кількість інформації. Малюнки митців, ліва парієтальна частка яких була пошкоджена, іноді можуть бути експресивнішими, адже такі художники випускають деталі. Прикладом цього слугує ескіз, який виконав правша Ат Вельдгун (1934) після того, як за три місяці до того був паралізований через крововилив у лівій півкулі мозку. Своєю лівою рукою, тобто за допомогою правої півкулі мозку, він зобразив розпач своєї ситуації, намалювавши простими лініями вираз обличчя. Незважаючи на тремтливі лінії, цей неймовірний ескіз довів також те, що митці тренують технічно не лише праву руку й заразом ліву півкулю мозку, але обидві півкулі мозку водночас.