Читать книгу Наш творчий мозок - Дік Свааб - Страница 35

Моногамне парування

Стабільні моногамні гетеросексуальні стосунки можна, звісно ж, розцінювати по-різному. «Бігамія – це коли на одну жінку забагато. Моногамія – також», – вважав Оскар Вайльд (1854–1900). З погляду його гомосексуальної орієнтації, усе цілком зрозуміло. Заразом моногамний вибір партнера в людей – це перевірений процес, який виник ще десь 3,5 млн років тому. Уже попередник людини, Australopithecus africanus, мав би, у принципі, бути моногамним. Закоханість – це універсальна подія, покладена в основу тривалих, переважно моногамних стосунків. Вона обіцяє великі еволюційні переваги як здоров’ю батьків, так і шансам на виживання їхніх дітей. Та обставина, що рівень тестостерону в чоловіків під час тривалих стосунків спадає, особливо, коли вони стають батьками і приділяють багато часу дітям, сприяє збереженню тривалих стосунків, а також посилює емпатію до дітей.

Едвард Мунк. Поцілунок IV (1902)

Для захисту сім’ї існують різноманітні моральні конструкції, наприклад, «зрада». Однак це під великим питанням, якщо взяти до уваги еволюційну вигоду від зради, яка полягає нібито в тому, що чоловік може поширювати свою ДНК, а також запал, з яким на зраду реагує суспільство. Подружня зрада та розмноження у нашому суспільстві більше не перебувають у прямому співвідношенні. Однак еволюційно запрограмовані нюанси не так легко змінити. Соціальна сім’я, крім стабільних подружніх стосунків, може, звісно ж, дійти до розлучення, повторного одруження, переслідування або вбивства. Так чи інакше, але моногамія (а отже, поєднана з нею чоловіча допомога під час виховування дітей і монопольне партнерство) всупереч переліченим вище ризикам довела свої еволюційні переваги. Хоча б у тому, що вона зменшує ймовірність, що дитина насправді від іншого батька. Проте це зовсім не стійка система, адже на основі тесту ДНК ми знаємо, що в близько 2–3 % дітей законний батько не збігається з біологічним. У комплексному суспільстві конструювання соціальної моногамної сім’ї все ж вимагає зусиль нашого мозку, тож очевидно, що вона зробила свій внесок у розвиток нашого великого мозку.

У цьому контексті слід згадати, що між процесами, які сприяють паруванню, та процесами, що відіграють роль у виникненні залежностей, існують міцні точки перехрещення. Саме тому розрив стосунків може супроводжуватися абстинентним синдромом. Установлено, що щури, які демонструють міцніші соціальні відносини, не так легко стають залежними від амфетаміну. Подібне констатували і в людей: спільне проживання та шлюб супроводжують менші ризики стати залежним. Тож скидається на те, що люди схильні або до залежності від певних речовин, або ж до залежності від партнера.

Для закоханості мають значення не лише зовнішній вигляд, віра й соціоекономічні фактори. Важливий фактор утворення пар – варіанти в генах. Китайські дослідження варіації генів серотонінової системи доводять, що в серотоніновому 1А-рецепторі-гені існують маленькі генетичні варіанти (поліморфізми), які корелюють із більшою ймовірністю закохатися або з більшою ймовірністю залишитися одинаком. Під час експерименту із залученням 522 близнюків дійшли висновку, що варіант гена рецептора 1А вазопресину підвищує в чоловіків ризик нещасливого шлюбу. Носії таких генів переживали в середньому вдвічі частіше сімейні кризи, а якщо лишались неодруженими, мали більше стосунків та вдвічі частіше зраджували. У жінок такої закономірності не виявлено.

Соціальний гормон окситоцин стимулює двосторонню приязнь закоханої пари. Рівень окситоцину в закоханої особи вищий, ніж в осіб, які не перебувають у стосунках. Дослідження показало, що високий рівень окситоцину зберігався високим у кожної особи індивідуально, але в закоханих пар він іще був високим навіть після шести місяців. Так само, як і з приязню між матір’ю та дитиною, констатували кореляцію між високим рівнем окситоцину та якістю стосунків між партнерами. На основі рівня окситоцину під час першого заміру можна було спрогнозувати, які пари будуть разом через шість місяців, а які розійдуться. Емпатичні стосунки закоханої пари часто залежать від маленького генетичного варіанта рецептора окситоцину. Наступне дослідження змогло довести, що реакції на партнера чи на його фото в префронтальній корі, поясній корі чи в nucleus accumbens у тих осіб, які після сорока тижнів були разом, проявлялися сильніше, ніж у тих осіб, які на той час припинили стосунки. Сканування мозку, вимірювання рівня окситоцину й аналіз ДНК на предмет варіантів у рецепторах можуть перед початком фази закоханості розповісти, що чекатиме на такі стосунки в майбутньому.

Феромони

Запах може викликати сильні, наповнені емоціями спогади. Під час вибору партнера та утворення пари пахучі речовини незамінні. Коли люди закохані, то добре впізнають запах свого партнера, але якщо вони просто друзі, ще й різної статі, то вже не так добре. Тож закоханість за допомогою пахучих речовин тримає на відстані прояви уваги можливих конкурентних партнерів. Пахучі речовини, а саме – феромони, впливають і на нашу сексуальну поведінку, навіть коли ми сприймаємо їх, самі цього не усвідомлюючи. Феромон, який виділяється з тестостерону, стимулює активність гіпоталамуса гетеросексуальних жінок та гомосексуальних чоловіків однаковою мірою, але в гіпоталамусі гетеросексуальних чоловіків не викликає жодних реакцій. Очевидно, що гетеросексуальні чоловіки не зацікавлені в такому чоловічому запаху, тож виходить, що вплив феромонів на нашу сексуальну поведінку залежить в основному від нашої сексуальної орієнтації.

Цьому механізмові дії (можливо, навмисно) не надали значення, коли фірма Schwarzkopf 21 лютого 2008 року випустила на ринок гель для волосся під назвою Got-2b. Компанія Schwarzkopf як ароматизатор використала феромон, виділений прогестероном. Його можна знайти у великій кількості в нашому поті, при цьому в чоловіків його концентрація в десять разів більша, ніж у жінок. Феромон (андростадіенон) у гелі для волосся мав, за даними фірми, через стимуляцію нашої системи нюху діяти позитивно, збільшуючи, наприклад, привабливість чоловіків для жіночої статі. Я тоді вказував і на радіо, і на телебаченні, що чоловіків треба проінформувати також про той факт, що така речовина (а це довів професор Савік у Стокгольмі) впливає на гіпоталамус не тільки гетеросексуальних жінок, а й гомосексуальних чоловіків. Тому теза в інформації, якою поділилася фірма Schwarzkopf, що «вплив феромонів на осіб однакової статі досі не вивчений», не відповідає дійсності. Тож на чоловіків могли чекати не зовсім приємні сюрпризи, якби вони вирушили до бару на пошуки партнерки, принаймні, якби в того гелю для волосся і справді був обіцяний ефект, що, між іншим, не було доведено. Я ж після перших анонсів цього продукту від Schwarzkopf більше про нього нічого не чув і не бачив.

Ревнощі

Усе саме так: уявімо собі, що між мозком і розумовими здібностями людей та вищих тварин, як говорив іще Дарвін, не існує фундаментальних, а є хіба що рівневі відмінності. Бо і в тварин є радість та біль, щастя, сум і ревнощі, вважав Дарвін. Щастя, на його думку, ніде не можна побачити в чистішій формі, ніж у цуценят, кошенят і ягнят, що бавляться одне з одним, як і наші діти. Ревнощі – це потужна емоція, яка і в людей не обмежена лише сексуальними стосунками: уже діти, починаючи з шести місяців, уміють демонструвати реакцію ревнощів. У деяких культурах ревнощі – важливий мотив убивства.

Як наочний приклад ревнощів у тварин, Дарвін наводить типову реакцію собаки, коли той відчуває, що його господар чи господиня проявляє прихильність до іншої людини. Моя жінка Патті з давніх-давен тримає собак породи боксер. Наразі в неї вже сьомий боксер, Фамке. Більшість боксерів демонстрували яскраву реакцію ревнощів, коли я обіймав Патті. І Фамке теж не стала винятком: вона голосно гавкає і намагається протиснутися між нами. Ревнощі – це реакція на небезпеку втратити цінні стосунки. Саме тому це велика еволюційна перевага. А хто ж може бути для собаки важливішим, ніж той, хто його годує, тобто моя дружина?

Теодор Жеріко. Портрет жінки, що страждає від невідступних ревнощів (1822)

Викликати сильні ревнощі може й інший собака, навіть іграшковий. Гарріс та Пруво (Harris, Prouvost, 2014) проводили експерименти, під час яких господар ігнорував власного пса і протягом хвилини бавився з іграшковим, який умів скавчати, махати хвостиком і гавкати.

Близько 86 % собак власника обнюхували зад іграшкової тваринки, яку, очевидно, сприймали за справжню. Чверть усіх собак проявили агресивну поведінку і хапали іграшку; третина намагалися протиснутися між несправжнім собакою і своїм господарем. Три чверті псів пригорталися до іграшки або до господаря. Тож у цьому експерименті простежуємо такі самі прояви ревнощів, як і в людей. Деякі собаки ревнували помітно дужче за інших.

Біологічні й соціальні чинники, які впливають на індивідуальний рівень ревнощів, ще потребують точного вивчення. Протягом того часу, поки обидва партнери повинні дбати про дітей, ревнощі покликані вберегти єдність цієї пари, однак подеколи вона може бути контрпродуктивною. Оскільки правила моралі й відповідні емоції розвивалися в ході еволюції, то постає запитання, чи вони в сьогоднішньому суспільстві та чи на всіх фазах нашого життя досі ще функціонують однаково?

Під час дослідження з використанням фМРТ студентам надавали для ознайомлення тексти про їхніх партнерів, які б мали викликати ревнощі. Виявилося, що чоловіки ревнують такою самою мірою, як і жінки. Однак у чоловіків збудження фіксували в гіпоталамусі й мигдалині, тобто тих ділянках мозку, які пов’язані із сексом та агресією, а в жінок – натомість у задній частині sulcus temporalis superior (верхній скроневій борозні), тобто в ділянці, яку асоціюють із розчаруванням та порушенням соціальних правил. Тож чи не варто шукати еволюційне коріння цього явища у сформованих мільйони років тому статевих відмінностях? Варто було б здобути більше знань із цього питання, адже Франс де Вааль називає «своїх» шимпанзе «просто ревнивими, сексистськими та владолюбними». Тож ніщо тваринне не чуже нам.