Читать книгу Ми – це наш мозок - Дік Свааб - Страница 13

В утробі ми програмуємося на життя, яке почнеться після народження. На цьому етапі закладаються, наприклад, наше відчуття себе чоловіком чи жінкою, сексуальна орієнтація та рівень агресивності (див. розділи IV, ІХ.1). Пізніше наші статеві гормони активують запрограмовані ще в матці мозкові системи, таким чином наша сексуальність та агресивність проявляться назовні. Таке внутрішньоутробне програмування частково визначається спадковою інформацією, отриманою від батьків. Програмування зародка спадковими факторами вже від зачаття визначає важливу частину нашого характеру, так само як і ризики мозкового захворювання, шизофренії, аутизму, депресії чи залежності (див. розділ ХІ.3, VI.3). Проте закодована в ДНК інформація є надто обмеженою, щоб задати повноцінне програмування усіх численних клітин і зв’язків нашого мозку на все життя. Мозок вирішує цю проблему надлишковим виробленням клітин і зв’язків. У ході розвитку клітини змагаються за найкращі зв’язки. Ці зв’язки віддають речовини, необхідні для росту, і стимулюють активність клітини так, що вона вступає в більшу кількість більш стабільних зв’язків. Клітини, яким це не вдається, відмирають у ході процесу розвитку. Поряд із генетичною визначеністю у своєму розвитку мозок дитини зазнає впливу цілої множини факторів, які викликають активність мозкових клітин, наприклад, через дію гормонів матері та плоду, або поживні речовини чи хімікати з довкілля, які проникають крізь плаценту.

Статеві гормони, приміром, програмують мозок на жіночий або чоловічий лад. У матці також назавжди закладається рівень, на якому спрацьовує вісь стресу та проявляється агресивна поведінка. Через схожі механізми, реагуючи постійним пристосуванням всіх мозкових систем на надзвичайні сигнали із зовнішнього світу, зародок готується до нелегкого життя поза маткою. Така гнучкість мозку плоду дає переваги для виживання в короткотерміновій перспективі, проте робить його надто чутливим до шкідливих речовин, таких як нікотин від цигарок матері. До того ж фетальне програмування у віддаленій перспективі може бути основою для хронічних захворювань. Дослідники голодної зими з АМС (Амстердамської університетської клініки) вказують на небезпеку виникнення хронічних хвороб через фетальне програмування. Коли німецькі окупанти сплюндрували Нідерланди, після голодної зими 1944–1945 років діти не тільки народжувалися з недостатньою вагою (рис. 9), але й у дорослому віці в них проявлялися вища імовірність асоціальної поведінки та часті випадки ожиріння. Вони віддавали перевагу жирній їжі й малорухливому способу життя. Крім того, у них був вищий ризик захворіти на високий тиск, шизофренію чи депресію. Висновки цього дослідження сягнули далеко за межі голодної зими, бо ті самі механізми і сьогодні відіграють свою роль, коли через погане функціонування плаценти в утробі дитина не отримує достатнього харчування і народжується з надто малою вагою. Очевидно, ще в матці дитина помічає, що в її оточенні бракує їжі.

Рис. 9. Дитя, що народилося в голодну зиму 1944–1945 років у Вільгельміна Ґастгуіса, у відділенні колишньої академічної лікарні Амстердамського університету. Ці діти не тільки народилися з недостатньою вагою, але й у дорослому віці в них проявлялася вища ймовірність асоціальної поведінки та часті випадки ожиріння. Вони віддавали перевагу жирній їжі й малорухливому способу життя. Крім того, у них був вищий ризик захворіти на високий тиск, шизофренію чи депресію.

У чому полягає еволюційна перевага такої реакції плоду на брак харчування? У мозку дитини всі системи, які регулюють обмін речовин, ще в матці налаштовуються на те, щоб не марнувати жодної калорії. Крім того, згодом під час прийому їжі приходить почуття ситості. Оскільки при народженні дитинка менша, то їй потрібно менше харчування. Це пристосовує її мозок та поведінку до вбогого життя поза утробою. Асоціальна поведінка дитини веде до того, що і в пізнішому житті людина спершу турбується про себе, і це дає їй перевагу в скрутних обставинах. Активність осі стресу теж вносить свою лепту в стратегію виживання. Але якщо дитина народиться в середовищі, де є надлишок харчів, то ця адаптивна стратегія обертається проти неї. Зростає ризик ожиріння і пов’язаної з ним гіпертонії. При цьому запізніле відчуття ситості підвищує загрозу не тільки ожиріння, але й захворювань, пов’язаних із залежністю. Через активацію осі стресу з’являється вища імовірність захворіти на депресію. А при певних формах порушеного розвитку плоду в утробі зростає також ризик шизофренії. Ці хвороби, що нерідко проявляються внаслідок недостатнього харчування, можна розглядати і як побічні ефекти стратегії пристосування, які збільшують шанси новонародженого на виживання в найближчий після народження час.

Подібним чином можна витлумачити зміни в сексуальній диференціації мозку плоду, які зумовлює соціальний стрес матері під час вагітності (див. розділ IV.3). Якщо мати зазнає стресу, наприклад, через життєві обставини чи в час війни, то в зародка-дівчинки мозок сильніше очоловічується, а в зародка-хлопчика він, навпаки, послаблює чоловічі ознаки. Схоже, що це адаптивна реакція. Дівчинці вдасться легше пробитися в житті, якщо вона буде бойовою і витривалою, а хлопчик, якщо він не поводиться як мачо, у жорсткому оточенні рідше конфліктуватиме з альфа-самцями. У близькій перспективі це дуже виграшна стратегія виживання, але в подальшому вона може коштувати людині продовження роду, підвищує ризик затримки розвитку та виникнення шизофренії.

У підсумку можна сказати, що зародок очевидно «дбає» про виживання лише в найближчій перспективі та пристосовується до важких умов, які очікують його безпосередньо після народження. Звичайно, зародок зовсім не «думає» про такі речі. Діти зазнавали таких загроз протягом мільйонів років. Час від часу в когось із них виявлялася мутація, яка давала змогу краще пристосовуватися до майбутніх викликів. Корисна мутація, яка потім поширювалася в популяції. І не можна звинувачувати дитину в цій короткостроковій адаптації, що не враховує довготривалих наслідків, тому що довготривале життя стало здобутком людства зовсім недавно.

Досі лікарям доводилося лікувати пізні наслідки фетального програмування. Тепер, дізнавшись про це явище через вивчення голодної зими, вони зможуть зосередити свої зусилля на запобіганні його наслідкам, наприклад, консультуючи вагітних щодо правильного харчування. І це вже великий прогрес.