Читать книгу Ми – це наш мозок - Дік Свааб - Страница 15

На ранньому етапі нашого розвитку в мозку закладаються не тільки статева ідентичність (сприйняття себе як жінки чи чоловіка) та сексуальна орієнтація (гомо-, гетеро- чи бісексуальність), (див. розділ IV), але й схема нашого тіла. Рідкісним порушенням останнього процесу є Body Integrity Identity Disorder (BIID). Люди з цим синдромом змалку мають відчуття, що якась частина тіла є для них чужою, і за будь-яку ціну хочуть її позбутися. Вони не сприймають власну кінцівку як частину свого тіла, хоча вона цілком функціональна. Це викликає непереможне бажання ампутувати цю частину. І вони почувають себе «цілісними» тільки після того, як відріжуть руку чи ногу. 27 відсоткам хворих таки вдається знайти того, хто погодиться здійснити ампутацію. Хірурги, що беруть у цьому участь, побоюються судового переслідування за видалення здорової частини тіла. Хоча це дивно, адже з транссексуалами роблять те саме, і якщо подивитися правді у вічі, то при обрізанні також. Але мине ще деякий час, поки в суспільстві почнуть сприймати проблематику BIID. Як правило, ні психотерапія, ні психічна фармацевтика не можуть відмовити постраждалих від їхніх намірів. Є свідчення пацієнта з BIID, що ані вживання антидепресантів, ані когнітивна поведінкова терапія не зменшили його страждань. Однак той самий пацієнт згодом заявив, що поговорити з кимось про свою проблему було для нього корисним, проте терапія в проблемах BIID зовсім нічого не змінила.

Такі люди часто змалку, здебільшого вже в дитячому віці, а іноді щойно досягнувши юнацьких років, стають одержимими думкою, що гомілка чи долоня не належать до їхнього тіла або що було б краще, якби ці частини тіла паралізувало. Одна дитина з BIID вирізала з журналів фігури і відтинала їм ногу, якої сама хотіла позбутися. Деякі постраждалі навіть сильно збуджуються або заздрять, коли бачать людей, що втратили кінцівки, яких вони б і самі хотіли позбутися, або коли хтось має параліч того члена, який би вони теж хотіли відключити. Іноді вони усвідомлюють свої бажання тільки в хвилини такої зустрічі. Часто вони намагаються створити собі таку саму ситуацію, наприклад перебинтувавши ногу еластичним бинтом і носячи широкі штанини, щоб гомілки не було видно. Вони загортають досередини штанину і ходять на милицях або взагалі сідають в інвалідне крісло. Такі пацієнти роками підшукують хірурга, готового ампутувати їм зовсім здорову і справну частину тіла. І якщо це не вдається, а так здебільшого і буває, то завдають небажаній кінцівці таких каліцтв, що без ампутації вже не обійтися. Таке трапляється з двома третинами тих, кому зрештою таки відрізають ту частину тіла. При цьому дехто ризикує життям, наприклад, прострілюючи собі кулею коліно, відморожуючи ногу або пройшовшись по ній пилкою. До того ж люди з BIID точно знають, в якому місці треба провести ампутацію, і після операції можуть вказати, що ось тут відрізали замало. А після ампутації вони переповнені щастям і, як самі признаються, шкодують лише про те, що не зробили цього раніше.

Поки що ми можемо тільки припускати, що саме порушує сприйняття таким пацієнтом свого тіла. Принаймні на порівнянні з контрольними особами вдалося встановити, що, коли людина торкається бажаної чи небажаної ноги, у лобній та тіменній корі відбувається різна активність. При BIID проявляється картина, схожа на картину в транссексуалів (див. розділ IV. 6). В обох випадках особа впевнена, що її анатомія не відповідає тому, що вона відчуває. В обох випадках такі відчуття з’являються дуже рано. Ці паралелі з проблематикою транссексуальності дивують ще більше, коли виявляється, що велика частка пацієнтів із BIID (19 %) має також проблеми гендерної ідентифікації, а багато з них (38 %) є гомосексуальними чи бісексуальними. Оскільки всі ці особливості закладаються на ранньому етапі розвитку, можна припустити, що в цей же час виникає і BIID, але досі залишається таємницею, в якій ділянці мозку він виникає і що його спричинює. Безпідставним є припущення, що BIID викликається спогадами про попереднє життя, в якому людина втратила кінцівку – ідея, яку мені навіював один дописувач. Власне кажучи, за допомогою технологій ми б могли визначити, що саме у сприйнятті картини тіла пішло неправильно в ході розвитку мозкової кори. Але для цього нам потрібні також лікарі, які не побояться працювати з охочими до ампутації пацієнтами чи не намагатимуться просто спекатися жерти BIID, сказавши: «Він здурів». Нам потрібні дослідники, що цікавляться цим рідкісним різновидом, який може розширити наші знання про нормальний розвиток мозку, – а також люди з BIID, які наважаться визнати хворобу, котру більшість воліє приховати.