Читать книгу Твори для дітей Вибране - Дмитро Павличко - Страница 5

Ніч. У лісі кожен звір

Спати йде на власний двір.

Спить маленьке козеня,

Що награлося за дня.

Олень спить, і спить борсук.

Але раптом… Що за звук?

А! Це ведмедило спить,

Ніби трактор гаркотить.

Будиться, встає звірня:

Той – з-під моху, той – з-під пня

Той спросоння позіха:

Що за патороч лиха!

Той, кому вже храп допік,

Шле ведмедю кольку в бік!

Заєць бідний аж поблід,

Бо ведмідь – його сусід.

Він хропе, а зайців дім

Ніби валиться при тім.

Аж трясе зайчиська лють,

Бо не може він заснуть.

Кида й він крутим слівцем,

Та під ковдрою, тихцем, —

Щоб не вчув якийсь там біс

Та ведмедю не доніс!

Горопашний боягуз

Одне вухо в’яже в ґудз[2],

В друге – ясік[3] запиха,

Щоб душа була глуха.

З лютості на себе він

Натягає п’ять перин,

Зверху ще й матрац кладе,

Сам улігшись на тверде.

Та від храпу ліс шумить —

Спати не дає ведмідь!

Скочив заєць на ослін.

«Що робить?» – міркує він.

Рада є на це одна —

Розбудити хропуна.

Та самому страшно йти —

Хто б це міг допомогти?..

Тільки рись! Вона міцна

І відважна звірина.

Заєць – в рисі. Так і так.

Все розказує бідак.

Просить на усі лади:

   – Йди й ведмедя розбуди!

   – Не піду я, – каже рись, —

   –  Потім ще і з ним борись

Та кусайся цілу ніч,

Адже він за таку річ

Лютий буде, як дракон, —

Та й мене вже хилить сон…

Ось до вовка ти б зайшов —

Той поможе. Будь здоров!..

Заєць у вовчиська вже,

Просить, вухами стриже:

   – Так і так. Хропе той сплюх.

   – Вже від нього я оглух.

Так хропе, немов паси

З мене він дере, – спаси!

   – Чи ти хочеш, – каже вовк, —

   –  Щоб ведмідь мене затовк?

Гнів бере таких персон,

Як від них прогнати сон.

Краще тихо будь, як миш,

Потерпи, а вдень поспиш.

Заєць думає: «Овва!

В лиса мудра голова.

Ось до нього я піду,

Лис порадить на біду».

Він – до лиса: – Так і так,

Ти найбільший наш хитрак,

Вирятуй мене з біди —

Ведмедила розбуди!

   – Чи ти хочеш, – каже лис, —

   –  Щоб ведмідь мене розтис?

Чи ти дурень, чи мудрець,

Схопить в лапи – і кінець!

Заєць каже: – Ти піди

Лагідно його збуди.

Не штовхай і не кричи,

В лаписько полоскочи

Або пісню заспівай.

Щось придумай, ти ж – мудрай.

   – Видно, – сумно каже лис, —

   –  Що й у тебе ум заблис.

Чом же не співаєш сам,

Тільки ходиш там і сям?

Чом не полоскочеш лап, —

На безсоння ти ж заслаб!

Думай, як не можеш спать,

Полічи до двадцять п’ять,

То й заснеться, друже мій,

Йди додому й не дурій!

Вже додому йде зайча,

Втім, мурашку зустріта.

   – Що це, зайчику, тобі?

   –  Бачу я, що ти в журбі.

   – Ах, мені немилий світ:

   – Розхропівся мій сусід,

Спати зовсім не дає, —

Каже заєць все, як є.

А мурашка: – Розбудить

Я Ведмедя можу вмить!

Заєць думає: «Ой-ля!

Хвалькувате це маля».

Та бере його мерщій,

Садовить на хвостик свій,

І несе до тих воріт,

Де живе ведмедів рід.

Храп гуде, немов гроза,

В двір мурашечка вліза…

Що ж то буде, що буде?!.

Заєць став собі і жде.

А мурашечка – в замок —

Та до хати… Звір замовк.

Тиша! Потім лютий рев —

Аж летять листки з дерев!

Знову тиша. Зайчик рад.

Йде мурашечка назад.

Крізь штахетиння рідке

Бачить заєць ще й таке:

На одній нозі ведмідь

То плигає, то стоїть.

Щось із вуха витряса,

З гніву сам себе куса.

Заєць думає: «Ого!

Ти шукай всю ніч того,

Хто у вусі був твоїм,

А ми спатоньки ходім!»