Читать книгу Самійло Кошич – козак-легенда - Дмитро Воронський - Страница 4

Уранці козаки біля байраку шаблями викопали яму, в яку поклали тіла Кіндрата, Трохима та Якима. Над могилою незабаром виріс чималий курган, на вершині якого встановили дерев’яний хрест. Забитих татар покидали в річку Самару.

Трофейну зброю козаки розділили між собою. Матяшеві перепала дорогоцінна шабля, прикрашена сріблом та коштовним камінням, проте Старий не захотів її брати.

– Не можу я взяти цей трофей, бо думки мої про загиблих братчиків. Кіндрат і Трохим сироти, а в Якима живий батько, Сидір Вовк, мати та ще є менший брат Іван, вони живуть у Тернівці. Нехай ця шабля стане Якимовою, – сказав Матяш і подивився на Кошича. – Самійле, зможеш дістатися до Тернівки й віддати цю шаблю батькам Якима.

– Звісно, зможу. А коли саме їхати, вже зараз?

– Не поспішай, козаче, – усміхнувся Старий. – Спочатку ми повинні злучитися з отаманом Ляхом, він чатує зі своєю ватагою на татар недалеко звідси. А вже після цього ми виберемо тобі подорожніх, і ти доставиш шаблю.

– Якщо ми виїдемо просто зараз, то до сходу сонця дістанемося умовленого з Ляхом місця, – повідомив Рябовіл, дивлячись на сонце.

Яцько Рябовіл без жалю й навіть із полегшенням сприйняв звістку про втрату отаманства. Більше за все колишній отаман шкодував за барилом медовухи, яке знищили козаки.

– Ну то чого ми ґав ловимо! Гайда на коней! – вигукнув Іван Вухо.

Ватага Матяша швидко осідлала коней і вже збиралася виїжджати, коли козаків зупинив жалібний голос:

– І чого ви мене на смерть покидаєте? – Карім, обіпершись на уламок списа, став на неушкоджену ногу. – Добрі воїни, дайте мені коня, щоб я міг дістатися до своїх. Пораненому мені ніяк не дійти до перших стійбищ, а коли я залишуся в байраці сам, то мене роздеруть вовки.

– Кого хвилюють біди твого ворога, – показав зуби Харко. – Захочеш жити, Кривку, дійдеш до одноплемінників і на одній нозі. Я тобі своїх коней не дам.

– Дякуй за те, що ми тобі життя подарували, – мовив Іван Вухо. – А коня не дамо, нам і своїх мало.

Нічого більше не сказав Карім, тільки тяжко опустився на землю. Кішка глянув на Матяша, отаман мовчав. У душі молодого козака сколихнулися розмаїті почуття: злість до ворогів, жаль до пораненого та лицарська честь.

– Брати, не по-християнському ми чинимо, не по- лицарському, кидаючи пораненого на поталу хижим звірам. Якщо товариство не заперечує, я віддам Кривкові свого другого коня.

– Твій кінь – роби з ним, що хочеш, – сказав Матяш.

Самійло, під’їхавши до Каріма, віддав татаринові свого коня і допоміг йому залізти на нього.

– У саквах повно їжі та води, так що ти повинен доїхати до своїх.

– Дякую тобі, благородний воїне, – натхненно мовив Карім. – Скільки житиму, завжди пам’ятатиму про твою доброту.

– Їдь уже, поки я не передумав.

Карім поскакав на південний захід, а козаки на схід. Під вечір ватага Матяша дісталася умовленого місця – невеликого лугу в долині Самари, який із двох боків оточували дубові гаї, утворюючи неправильний півмісяць.

Тут уже зібралося чимало козаків, які жваво щось обговорювали. Неподалік паслися коні, а ще лежало кілька десятків мертвих тіл у турецькому вбранні. Серед забитих бусурманів можна було розрізнити й білошкірих бородатих людей, одягнених у розцяцьковані довгополі одежі з розрізаними рукавами.

Посеред кола стояли три чорняві горбоносі чоловіки, вбрані в чудернацькі, але ошатні одежі. Усі троє були схожі між собою, мов рідні брати, тільки один із них був іще хлопцем, а решта – чоловіками середнього віку з пишними бородами та круглими черевами.

З-поміж ватаги козаків звертали на себе увагу двоє. Найгучніше розмовляв козацький отаман Андрій Лях. Він був жилавим чоловіком середнього зросту, мав пишні вуса й сіро-блакитні очі. На м’ясистому обличчі отамана виділявся широкий ніс. У правому вусі Андрій носив срібну сережку у формі підкови.

Також привертав до себе погляди високий Мусій Грач. Він мав тонку талію, маленькі вуса та буйну чуприну темно-русявого кольору. Одягнений Грач був у розшиту сорочку, поверх якої носив розцяцьковану глуху безрукавку, підбиту хутром. Із-за спини Мусія визирала вузька сокира, її довгий держак був прикріплений до шкіряної перев’язі. У руках козак тримав блискучу мідну сурму.

Мусій перший побачив ватагу Матяша, що заїжджала до лугу.

– Йой! До нас гості завітали! – Грач приклав сурму до рота й, роздувши щоки, заграв. Сурма, глухо скрипнувши, видала протяжний скрипучий звук, що болісно вдарив по вухах.

– Ой, дурню! Нащо ти стугониш? Усіх татар в окрузі до нас прикличеш, – потерши вуха, мовив Андрій Лях.

– Нехай слухають, я татар не боюся. Хотів випробувати цю сопілку й… – почав говорити Грач, але в цей час до кола під’їхали козаки Старого, і увага Ляха перейшла на щойно прибулих.

– Будьте здорові, брати. Ми вас чекали ще вчора, але ви запізнилися. – Андрій Лях підкрутив лівий вус. – Нам довелося самим турків порішити.

– Помагай Боже! – Матяш прудко зістрибнув з коня, за ним злізли інші козаки. – Ми поспішали як могли, але, на жаль, на нас напали татари й убили трьох хлопців.

– Хай Господь упокоїть їхні душі. – Андрій Лях поклав на себе хрест.

– А ці люди не схожі на турків, – утрутився в розмову Самійло. – Це, бува, не московити?

– Це гурт турецьких та вірменських купців, що їхав у Московію купувати невільників для продажу в рабство, – повідомив Мусій.

– Разом із турками їхав Змієв – гонець Московського царя. Коли ми почали битися, Змієв зі своїми людьми став боронити турків і напав на нас, одного козака поранив, тож довелося московитів пригостити шаблями. Живими залишилося троє вірмен, і ми саме вирішуємо, як їх покарати, – докінчив розповідь Андрій Лях.

– От собаче лайно! – вилаявся Харко. – Це виходить, що православні московити б’ють українських братів за вірою, захищаючи работорговців чужої віри. Ви правильно вчинили, що вбили цього клятого юду Змієва та його посіпак! – Погляд Лютого зупинився на вірменах. – А цих катюг, що п’ють людську кров, теж слід відправити до пекла.

Почувши кінець розмови, вірменські купці страшенно розхвилювалися.

– Не вбивайте нас, добрі люди. Ми теж православні, як і ви. Ми ж брати у Христі!

– З такими братами й ворогів не треба! Я гадаю, що їх слід скарати на горло, – прорік Андрій Лях.

– Ми вперше вирішили поторгувати невільниками, бо жадібність затьмарила нам розум, – заговорив найстаріший купець. – Молимо вас, даруйте нам життя, у нас усіх є жінки й малі діти. Ми присягаємося перед великим Господом Богом, що ніколи більше не будемо торгувати людьми, навпаки, визволятимемо християн з неволі.

Троє вірмен, мов за наказом, упали навколішки й почали хреститися та бити поклони, вдаряючись лобами об землю.

– Після такої присяги вбивати купців буде гріхом, – промовив Матяш. – Та все-таки їх слід покарати, щоб вони до кінця життя пам’ятали свою клятву.

– Нехай вони присягнуть власною кров’ю та плоттю, – несподівано сказав Марко. – Відріжемо їм великі пальці на лівій руці. Якщо вони знову почнуть торгувати християнами, то ми від людей почуємо про чотирипалих купців і тоді вже скараємо їх на горло.

– Рудий, ти говориш як справжній суддя, – здивовано кинув Харко.

– Я підтримую пропозицію Марка. – Старий обвів поглядом козацтво. – Що думає шановне товариство про таку кару?

Практично всі козаки з обох ватаг погодилися на це. Пальці вірменам перев’язали пасмами шкіри, щоб не текла кров. Купці, почувши, що їм залишать життя, майже не пручалися. Рудий власноруч повідрубував пальці, промовляючи:

– До скону пам’ятайте свою клятву!

Після екзекуції вірмени, стогнучи, відійшли вбік.

– Товариство, ми забули обшукати цих купців, а в них, певно, є добрі гроші, – хижо посміхаючись, мовив Андрій Лях. – Нумо, хлопці…

– Їхні гроші, то не наші гроші! – грізно перебив отамана Старий. – Ми не харцизи, а, як казав Байда, «козаки, божою милістю християнські лицарі цілої Вкраїни». І ми повинні поводитись як лицарі, а не як мерзенні злодюги.

Кілька козаків із ватаги Ляха вигукнуло щось на підтримку свого отамана, але більшість товариства гучно підтримала Матяша. Андрій Лях поморщився. «От лайно! Через цього святошу я стеряю великі гроші!» – подумки лаявся отаман, але вголос мовив інше:

– Байда в полоні в турецького царя. Січ зруйновано. Панство вважає козаків лайдаками, а не лицарями, то навіщо нам ця шляхетність?

– Якщо ми поводитимемось як христові воїни, тоді й пани змінять свою думку про козаків, – відказав Старий.

– Може, ці купці щось знають про долю Байди, – прохопилося в Кошича. Самійло ступив кілька кроків до вірмен і спитав їх:

– Ви були разом із турками. Чи не чули щось про полоненого князя Дмитра Вишневецького? Чи живий він, чи ні?

Наймолодший купець зніяковіло опустив очі й пробелькотів:

– Князя Вишневецького… – Та закінчити речення не дозволив старий вірменин, він крадькома шарпонув свого родича за бік і продовжив за нього:

– Князь Вишневецький у полоні турецького султана. Це все, що нам відомо, благородний чоловіче.

– Хай вони беруть коней і мотають звідси під три чорти! – Андрій Лях розпачливо сплюнув на землю.

Купцям дали трьох осідланих турецьких коней. Кішка не спускав очей з вірмен і побачив, як головний купець наблизив своє обличчя до вуха молодшого й почав щось шпарко йому говорити. Це здалося Самійлові підозрілим. «Певно, вони щось знають про долю Вишневецького, але не бажають цього говорити, – у голові Кошича блискавично промайнула думка. – Купців треба докладно розпитати!»

Проте було вже запізно: вірмени стрімко скочили до сідел і чкурнули так, що за ними аж курява здійнялася. Мабуть, купці побоювалися, що козаки змінять своє рішення.

– Гей, товариство, мо’ пообідаємо? – несподівано гукнув Панько. – А то в моїх тельбухах уже жаби танцюють.

– Га-га-га! Жаби у твоєму череві завжди танцюють та співають, – засміявся Харко. – Ти можеш з’їсти за п’ятьох і все одно будеш голодним.

– Ну ж бо поїмо, а то й у моєму шлунку скоро жаби озвуться, – заговорив Мусій.

Загалом пропозиція Панька всьому козацтву припала до смаку. Швидко набрали хмизу й розвели два багаття, встановили казани, в яких почали варити соломаху та риб’ячу юшку. Решта козацтва в цей час очистила луг, покидала тіла ворогів у Самару та, сівши недалеко від багаття, почала теревенити. Спочатку розповідали про недавні сутички з бусурманами. Козаки з ватаги Матяша з прикрасами оповідали, як Старий з Кішкою вдвох здолали цілий татарський чамбул і визволили весь гурт із полону. Особливо натхненно розповідав Іван Вухо:

– Старий Матяш на коні втрапив у татарське кодло, як вовк до курника, і заповзявся бусурманів сікти направо й наліво, тільки пір’я летіло. А Самійла оточила ціла купа татар, але козак не розгубився, засміявся і як ушкварив кривавий танок, то всіх ворогів, як снопи соломи, на землю поклав і ногами потоптав.

Козаки Ляха висловлювали своє щире захоплення великим подвигом двох героїв. Старші воїни ставили Матяша за приклад молодим і пророкували, що Кішка в майбутньому буде добрим отаманом і уславить усе козаче військо.

Кошичу було трохи незручно вислуховувати хвалу, але в душі він відчував задоволення, бо хвалили його не за порожнє, а за добре діло. Увагу Самійла в цей час привернули двоє козаків, що дістали з торбин дві штукенції, схожі на глиняні сопілки-бурульки, всипали в них якогось зілля, поклали трохи жару з вогнища і, приклавши до рота, почали дихати через них і пускати дим. Ці козаки були побратимами: першого звали Максим Задериніг, він був чорнявий, мов циган, і невеликий на зріст. Другий козарлюга був високий, мов стовп, мав біляве волосся, яке прикривала постійно покривлена шапка, через що чоловіка звали Тарас Кривошапка.

– Хлопці, а що ви робите? – спитав Кішка, підсідаючи до побратимів.

– Ми тютюн через люльку куримо, – відповів Максим.

– Я чув про тютюн, тільки ніколи його не куштував. А де ви його взяли? Тютюну навіть на ярмарку в Черкасах ніхто не продає.

– У турецьких купців можна купити цього зілля. А цей тютюнець ми захопили як трофей у сьогоднішній сутичці, – розповів Тарас.

– Хочеш спробувати, козаче? – спитав Максим і простяг Кошичу люльку.

– Це можна. – Самійло затягнувся на повні легені, та одразу ж його обличчя перекосило, і він натужно закашляв.

– Кха-кхи! Ну й гидоту ви смалите, люди, у мене аж у грудях запекло, – сказав Кішка, повертаючи люльку Задериногу. – Більше я курити не буду.

– Ну часник із хріном теж не всім на смак подобається, але багато хто цю страву їсть і хвалить, – усміхнувся Кривошапка.

Щойно Кішка відійшов від курців, до них одразу підійшло кілька козаків, вони й собі почали пробувати куриво. А відтак Панько став усіх закликати до їжі.

Після доброго обіду відбулася коротка нарада, де було вирішено, що козаки обох гуртів злучаться в одну ватагу й три тижні полюватимуть у самарських лісах на хутряного звіра. Хутро можна буде вигідно продати на ярмарку, який незабаром повинен відбутися в Черкасах. Отаманом майже одностайно було обрано мудрого Матяша.

Одразу ж після наради отаман покликав до себе Кошича.

– Самійле, настав час виконати обіцянку. – З цими словами Старий простягнув Кішці коштовну шаблю. – Візьми цю зброю, поїдь у Тернівку та віддай її батькам Якима.

– Гаразд, отамане, я виконаю обіцяне. – Кошич узяв шаблю і вклав її за пояс. – Мені б ще двійко подорожніх, щоб самотньо не було в дорозі.

– Агов, хлопці, йдіть-но сюди! – погукав Матяш до Марка й Семена, що вешталися без діла неподалік. – Поїдете з Кішкою до батьків Якима в Тернівку?

– А чого б і ні. Поїдемо.

– Ну й добре! – усміхнувся Матяш. – Як віддасте шаблю, повернетеся в Черкаси. Ми прибудемо в місто якраз на ярмарок. Хай щастить у дорозі!

– А вам бажаю вдалого полювання! – попрощався Самійло.

Троє козаків, швидко зібравшись і осідлавши коней, вирушили в мандрівку. Кілька днів гурт на чолі з Кошичем мандрував степом біля краю самарських лісів до Дніпра. За цей час друзям не стрілося жодного людського житла чи навіть залишків стародавніх поселень. Жодна людська душа не траплялася козакам на очі в цій глухій місцевості, зате звіра й птаства на цій землі була просто неймовірна кількість. У самарських лісах олені та косулі бігали цілими чередами, на галявинах паслися табуни диких коней і турів. Час від часу з лісових нетрів виходили лосі, сполохані ревінням ведмедів, і знову ховалися в густих хащах. По ночах вили на місяць велетенські зграї вовків. Коло води жила така кількість качок та іншого водяного птаства, що потривожені птахи хмарами здіймалися в небо й закривали собою сонце, від чого на землю лягала така тінь, ніби скоро повинна була настати ніч. Риби в цій річці аж кишіло, козакам не треба було витрачати час на рибальство, достатньо навмання кинути у воду спис – і можна вже витягнути з води велику рибину, а то й кілька.

Лише коли води Самари з’єдналися з Дніпром, перед трійкою друзів постали стародавні земляні вали.

– Старі люди кажуть, що раніше тут жили люди, яких вигубили татари з монголами під час першої навали кількасот років тому, – розповів Марко.

– Кляті нехристи! – вигукнув Семен. – Щоб їх усіх дідько забрав! Навіть тоді вони нам вільно жити не давали!

Кішка взявся правицею за руків’я шаблі, відчуваючи жагу помсти.

– Їдьмо далі, не варто тут залишатися. – Самійло пришпорив коня.

Козаки, спустившись униз за течією Дніпра, переправилися на правий берег річки й помандрували на північ у бік Черкас, тримаючись недалеко від річища. Біля Таромського пагорба козакам несподівано втрапила на очі напівземлянка, збудована зовсім недавно. У ній лише місяць тому оселився козак – Юхим Ріг. Він радо прийняв гостей. Скучивши за людьми, почав оповідати про своє життя та мрії. Юхим хотів збудувати на цій багатій землі хутір чи навіть справжнє поселення. Одружитися, привести сюди жінку та кількох людей зі свого села. Турбували Юхима дві речі: загроза з татарського боку й те, як краще назвати хутір. Кошич порадив назвати його Таромським – як пагорб, біля якого оселився Ріг.

Переночувавши в гостинного господаря, вранці козаки продовжили свій шлях, і ніхто ще тоді не знав, що Таромське стане першим від часів Батиєвої навали в сорокових роках XІІІ століття поселенням на території сучасного міста Дніпра.

Два дні козаки підіймалися вгору за течією Дніпра, підходячи до кордонів Черкаського староства. У землях Надпорожжя їм на шляху стрічалися невеликі ватаги козаків, містян та селян-уходників, що займалися промислами: рибальством, мисливством, збиранням меду й воску диких бджіл. На межі Черкаського староства з’явилися й перші поселення – хутори та невеличкі села, що ховалися на дні байраків, порослих лісом, чи в самому серці непролазних хащів. Заїхати конями туди було вкрай складно, люди були вимушені селитися в глухих місцях, щоб уберегти своє життя від татарської зброї.

Заглибившись у заселений край, козаки під горою натрапили на залишки знищеного великого села. Сотні почорнілих, розбитих дощем та вітром печей стояли просто неба. Повсюди виднілися висушені сонцем жовті людські кості, на частині черепів можна було вгледіти сліди шабельних ударів та зубів хижих звірів.

Від побаченого серце Самійла наче стиснула залізна рука. Гнів і ненависть до ворогів, що вчинили таке злодіяння, заполонили Кошича.

– Лише рік тому тут було заможне село Калинівка, а тепер царює смерть, – журливо мовив Рудий. – Хай Бог упокоїть душі бідних людей.

Марко тяжко поклав на себе хрест.

– Падлюки! Ненавиджу бусурманів! Нехай ті, хто це зробив, повиздихають, як скажені собаки! – лютував Турбай, розмахуючи кулаками.

– Ми помстимося татарам за все! – Кішка блискавично вихопив шаблю з піхов і широко розмахнувся, ніби прагнучи розрубати сонце. – Клянуся небом і землею, що до останнього подиху битиму ворогів України!

Самійло пришпорив коня і погнав його чвалом, друзі поспішили за ним. Довго їхав гурт мовчки, не розбираючи дороги, поки їх не зупинила водяна перепона, річка Тясмин. Розгледівшись, козаки побачили, що доїхали до околиць селища Яцьково-Тясмино. У сутінках вечірнього сонця відкривався напрочуд мальовничий краєвид. Розкидисті верби, розпустивши жовтуваті віти, вкриті ніжно-зеленими листочками, торкалися темно-блакитної води, на якій плавали, вигнувши довгі шиї, білосніжні лебеді. На протилежному березі річки здіймався невеликий пагорб, весь укритий кущами високої калини. Гілки рясніли молочно-білими квітами, зібраними в кулясті суцвіття. Тихий вітер лагідно гойдав їх, як мати гойдає колиску з малою дитиною.

Від споглядання цієї картини Кошич відчув, як злість покинула його душу й добро знову запанувало в чоловічому серці.

– Яка краса! – прохопилося в Семена. – Коли здолаю бусурманів, залишуся тут жити.

– Переночуємо на околиці села, а вранці вирушимо до Тернівки, – запропонував Рудий. Козаки повернули коней до Тясминого.

* * *

Невелика стрічка ріки, в якій текла темно-сіра вода, розсікала надвоє густі зарості очерету, вигинаючись кривою дугою навколо невеличкого села на два десятки хат, укритих очеретяними стріхами. Поселення наполовину заходило в невеликий лісок, у якому пишно розрослися кущі терну, завдяки чому село було майже непримітним для ока подорожнього. Ця річка здавна мала назву Гнилий Ташлик, а сільце назвали Тернівкою.

Уранці трійко козаків проїхали повз Тернівку, не розгледівши її серед листяного моря, і лише згодом відшукали поселення, спитавши дорогу в рибалок. Хату родини Вовків знайшли одразу. Спішившись і зайшовши у двір, Самійло, Семен та Марко не квапилися кликати господарів: чорна звістка важким тягарем тиснула на молодих козаків.

Раптово скрипнули сінешні двері, у двір хутко вибіг хлопчина років десяти-дванадцяти, обличчя якого було вкрите маленькими рудими цятками. Великі очі хлопця загорілися вогнем цікавості, коли він побачив перед собою козаків.

– Мамо, тату, до нас у гості козаки приїхали, певно, друзі Якима! – радісно закричав хлопець.

– Що ти кажеш, Іванку? До нас Яким приїхав! – почувся схвильований жіночий голос. – Синочку мій миленький, нарешті я тебе побачу! – Немолода жінка вибігла надвір, її долоні були в борошні. Але, побачивши похмурі обличчя козаків, мати Якима, схопившись за серце, притиснулася спиною до стіни хати, в очах жінки радість змінилася стражданням, так наче вона передчула страшну новину.

– Що, Одарко, до нас син приїхав?! – почувся сильний чоловічий голос, із заднього двору вийшов кремезний, широконосий чоловік, тримаючи в руках заступ. Це був Сидір Вовк – батько Якима.

Сидір окинув оком козаків і спитав:

– Добридень! Хлопці, ви від Якима?

Самійло хотів відповісти на привітання, але в нього наче язик налився свинцем. З великою натугою, ніби піднімаючи вгору кам’яну брилу, Кошич вимовив:

– Помагай Боже! На жаль, лихі вісті ми принесли у вашу господу. Якима вбили татари.

– А-а-а, си-ину-у мій!!! – не своїм голосом заволала стара мати. Сповзаючи по стіні, Одарка закрила обличчя руками й тяжко заплакала, час від часу вигукуючи ім’я сина.

– Мій братик помер! – жалібно проквилив Іванко, з його очей полилися дрібні сльози.

Обличчя Сидора наче почорніло, на чолі залягли глибокі зморшки, він немов за хвилину постарів на п’ять років. Кинувши заступ на землю, батько спитав глухим голосом:

– Де він похований?

– Біля ріки Самари, на краю татарських володінь, – сказав Рудий. – Ми поховали його в братській могилі.

– Батько отаман направив нас до Тернівки, щоб ми віддали вам Якимову частину військової здобичі, – додав Кішка, простягаючи коштовну шаблю старому Вовку.

Сидір ступив крок назустріч Самійлові й тремтячими руками прийняв від нього зброю.

– Дякую вам за те, що приїхали до нас, прошу до господи, – глухо вимовив Вовк.

На крики матері збіглися найближчі сусіди родини Вовків. Жінки завели Одарку до другої половини хати. Разом із Сидором та козаками до кухні зайшло кілька чоловіків, серед яких виділялися опецькуватий Панас Байдак та Андрій Шпильовий, що був високий і худий, мов журавель. Сидір виставив на стіл горілку й чорний хліб, хтось приніс смажену курку та печених буряків зі сметаною. Вовк заходився частувати гостей. Пом’янувши загиблого, люди почали розпитувати козаків про Якима та козацьке життя. Самійло, уникнувши деяких подробиць, розповів про те, як був убитий Яким, виділяючи Матяша як рятівника решти козацької ватаги.

Вкрай тяжко було бачити Кошичу вбитого горем батька та чути стогони старої матері. Самійлові й самому захотілося пустити сльозу, але він стримував себе, волів не показувати свою слабкість. Посидівши з годину в хаті, Кішка встав із-за столу й повідомив, що хоче пройтися околицями села. Марко та Семен приєдналися до нього.

– Як же тяжко було дивитися на страждання батьків, – вимовив Семен, виходячи надвір.

– Так, це велике горе, коли батьки ховають своїх дітей. – Рудий перехрестився, Самійло з Семеном також поклали на себе хрест.

– А що будемо робити далі – поїдемо до Черкас? – спитав Турбай.

– Та ще до ярмарку багато часу, може, заїдемо до мене в Канів, – запропонував Кошич.

– Гарна ідея, Кішко! – кинув Марко.

– Я за! – підтримав Семен.

– От і добре, – усміхнувся Самійло. – Давно вже я своїх батьків не бачив.

– Може, сходимо в шинок чи на вечорниці – трохи розвіємося, – закинув Семен.

– Ви йдіть, а я побіля річки хочу прогулятися, – сказав Кошич і неквапом пішов берегом. Козакові хотілося побути на самоті: горе родини Вовків збурило його душу. Кошич пригадав своїх батьків і велику сварку, яка зчинилася тоді, коли він повідомив їх, що хоче стати козаком і приєднатися до війська Вишневецького. Батько з матір’ю були проти рішення сина. Назвавши рідних «дурними», Самійло без батьківського благословення покинув домівку й вирушив до Черкас. З тих пір минуло майже сім років його козакування, і за цей час він тільки раз навідувався в отчий дім. Муки сорому почали гризти Кішку. «І я можу впасти від рук ворогів, і хтось принесе чорну новину моїм батькам. Яким я залишусь у пам’яті мого роду – поганим сином? Адже я так і не попрохав у них пробачення. І ще треба сказати так багато».

Думки Кошича линули далі. «Смерть на моєму шляху підстерігає мене зусібіч. Чи не помилився я, коли вирішив пов’язати свою долю з козацтвом? Ще не пізно відцуратися козакування, приїхати до Канева, одружитися з гарною дівчиною і зажити спокійним життям».

Самійло різко зупинився, ніби перед ним постала невидима стіна, – такі думки ще ніколи не виникали в його голові. «Але про яке спокійне життя я говорю? Що буде, коли я та інші козаки складуть зброю? Бусурмани нападуть, сплюндрують поселення, виріжуть старих та дітей, а всіх інших заберуть у неволю і поженуть у чужі краї, мов худобу. Власну землю, власну сім’ю, рідну віру треба обороняти від ворогів. Як казав Байда: “Ніхто, крім нас самих, не зможе оборонити рідну землю”. І це правда, я став козаком, ним і залишусь».

Кошич, відчуваючи полегшення, як мандрівець, що зробив вибір перед роздоріжжям, глибоко видихнув і пішов далі.

Ледь помітна стежина, що звивалася понад Гнилим Ташликом, привела молодого козака до річкової затоки, куди впадав широкий струмок, що ніс кришталево чисту воду. По його берегах росла невисока густа трава та цвіли барвисті квіти. З кришталевого потоку в цеберки набирала воду дівчина. Вона була гарна, мов весняні квіти, що росли обабіч струмка. Мала ніжне біле личко, тонкий опуклий носик, рожеві вуста, великі карі очі, над якими здіймалися темні брови. Густа руса коса велично спускалася за спину.

Кішка ще не бачив таких красунь і спочатку завмер. «Яка ж вона гарна, – подумав Самійло. – Її краса сяє, як сонце на небі».

Кошич ступив крок уперед, велика гілка під його ногою гучно тріснула.

– У-ой! Хто тут?! – голосно зойкнула дівчина, стрімко підвелася і впустила цебро у струмок, вода одразу понесла його вниз за течією. – Ой, моє відерце тоне, – жалібно проквилила вона.

Самійло миттю стрибнув у струмок і витяг дерев’яне цебро, наповнене водою. Підійшовши до дівчини, він поставив його на землю і привітався:

– Добридень, красуне! Більше не кидай цебро у воду.

Дівчина зиркнула на козака й потупила очі.

– Дякую тобі, незнайомцю.

– Мене звати Самійло, я козак. А як тебе звати?

– Я Олена, мій батько – гончар Панас Байдак з Тернівки.

– Панас Байдак? – перепитав Кошич. – Я бачив Байдака в хаті Сидора Вовка, коли ми поминали загиблого Якима.

– О-о! Яким помер? Яке жахіття. Нехай його душа потрапить у рай. – Олена сплеснула руками й осінила себе хрестом.

– Бог дав – Бог узяв, – скрушно мовив Кішка й змінив тему. – Ти чогось, Олено, далеко відійшла від Тернівки, не боїшся, що тебе вкрадуть.

– Ще ніхто вкрасти не намагався, – усміхнулася дівчина. – А сюди мене мати посилає, у цьому струмку дуже смачна вода.

– То я тебе проведу до села, – запропонував Самійло, підхоплюючи повні відра.

– Добре, проведи, – Олена хитнула плечем.

Кошич з Оленою пішли поруч мовчки. Кішка хотів сказати дівчині щось приємне, але не міг дібрати слів. Лише коли стало видно перші хати Тернівки, Самійло почав говорити.

– Олено, чи казали тобі, яка ти вродлива? Ти мені дуже сподобалася.

– У-ой! – дівчина глянула Кошичеві в очі й зашарілася. – Мені казали парубки такі слова, але це були пусті балачки.

– А чи подобаюсь я тобі? – вів далі козак.

– Можливо, подобаєшся, – тихо відповіла Олена, опускаючи очі. «Гарний козак, – думала про себе дівчина. – А ще мені подобається кучерявий Терешко та зеленоокий Андрій із сусіднього села».

– А чи можу я заслати сватів до тебе? – з надією спитав Кішка, беручи дівчину за руку.

– Можеш засилати. – Олена при цих словах підвела голову й пильно подивилася йому в очі.

Самійло, почувши її відповідь, мало не підстрибнув від задоволення. «Яке щастя! Я любий Олені!» – буревієм пронеслися думки в козацькій голові. Нахилившись, Кошич обхопив дівчину за тонку талію і вже було хотів поцілувати її у вуста.

– А-а-ха-ха! – дзвінко засміялася дівчина, поклавши маленький пальчик на губи козака. – Ач який спритний, щойно познайомилися, а ти вже обіймаєш і цілувати лізеш.

– Ти така гарна, Олено, що я не можу себе стримати, – прошепотів Кішка.

– А-а! Не поспішай, ласунчику! – Олена відвела руки козака від себе. – Спочатку одружись, а потім уже цілуй.

– Як тільки приїду до Канева, одразу ж вишлю сватів до твоїх батьків, – промовив Самійло.

– Чекатиму, – білозубо всміхнулася дівчина й повела лівим плечем убік. – Ходімо разом он до тих кущів терну, а далі я вже й сама дійду до хати.

Кошич провів дівчину до вказаного місця і, окрилений надією, попрощавшись, побіг шукати друзів, щоб повідомити їм радісну новину.

Олена із задумливим виразом обличчя взяла відра й пішла до своєї хати, що стояла край села. Але не встигла пройти й кількох десятків кроків, як у тернових кущах щось зашурхотіло, і на стежину вискочив, мов чорт із-під землі, високий парубок. Він мав гарне смагляве лице, на якому виділявся орлиний ніс, та темно-карі очі. Довге кучеряве волосся смоляного кольору хвилями спадало до крутих плечей.

– У-оай! – зойкнула Олена, відступивши на крок, і кинула відра на землю. – Терешку! Ти мене налякав, бешкетнику, в мене мало серце з грудей не вистрибнуло.

– Олено, хто це йшов поряд з тобою? – стурбовано спитав парубок.

– А-а! Та не знаю, хто це такий, – збрехала дівчина, надувши губки. – Якийсь козак, друг Якима.

– А що він тобі розказував, може, домагався тебе? Я його тоді вб’ю! – Юнак схопився за руків’я широкого колодія.

– Ні-ні-ні! – Олена замахала руками. – Він мене не домагався. Просто якусь дурню розповідав, я вже й забула, про що саме.

Терентій стрімко підскочив до дівчини, упав перед нею навколішки й, обхопивши її ноги руками, палко заговорив:

– Олено! Моя кохана! Я люблю тебе більше за власне життя. Стань моєю дружиною, подаруй мені свою любов!

– У-ой! Пусти мене, Терешку, а то закричу! – вигукнула дівчина. – Ми не одружені, тож не чіпляйся до мене!

Юнак хутко підвівся і схопив дівчину за плечі.

– Моя горличко! Якби ти знала, як я сильно тебе люблю. Без тебе мені Божий світ не милий. Я готовий хоч завтра одружитися з тобою. – Парубок почав гаряче цілувати лице Олени.

Серце в дівочих грудях швидко-швидко закалатало. Терешко вже давно подобався Олені, юнак казав їй про своє кохання, але вона все вважала, що він просто жартує. Такої навали на дівчину Терентій ще ніколи не робив, тож Олена розгубилася і кволо намагалася вирватися з обіймів юнака. «Що ж мені робити? Я вже Самійлові пообіцяла, і Терешко мені теж подобається», – думала дівчина, відчуваючи, як у неї починає паморочитися в голові.

– Люба, якщо ти не станеш моєю, я накладу на себе руки. Виходь за мене заміж, кохана, у тебе буде все, що забажаєш. Я відшукав у полі горщик із бусурманським сріблом. Тільки стань моєю, і в тебе буде все.

– Так, я стану твоєю, вийду за тебе, – прошепотіла Олена й пристрасно поцілувала хлопця в губи. – Але пообіцяй мені одне!

– Будь-що, серце моє! – Терентій підхопив Олену на руки й затанцював на місці, не в змозі стримати почуттів.

– Терешку, завтра зашли старостів до мене. Наше весілля має відбутися якомога скоріше, вже на цих вихідних, – швидко заговорила дівчина.

– Так, моя кохана! Моя мрія збудеться! Дякую, Боже! – Парубок підстрибнув разом з Оленою і, не втримавшись на ногах, повалився спиною на траву, притискаючи дівчину до своїх грудей.

* * *

Самійло був весь у полоні любові, приємне відчуття переповнювало його душу. «Які ж будуть раді батьки, коли я повідомлю їм цю гарну новину, – міркував Кішка. – Треба швидше дістатися Канева й відправити сватів у Тернівку».

Замислений, Кошич не розбирав дороги, пройшов повз крайні оселі Тернівки й заглибився в густий ліс. Лише коли почало заходити сонце, Самійло зрозумів, що не наближається до Тернівки, а віддаляється від неї. Розвернувшись, козак побіг вузькою стежкою назад і, коли вже геть стемніло, опинився в селі. У цей час на краю Тернівки стояли Семен з Марком та гукали свого товариша.

– А ось і Самійло, він у лісі був! – закричав Турбай, побачивши побратима.

– Кішко, ти цвіт папороті шукав? Наче ж сьогодні не Купальська ніч, – з усмішкою мовив Рудий.

– Нащо мені чортівське золото, – махнув рукою Кошич. – Я закохався в дівчину й хочу з нею одружитися.

– Отакої! Ти її в лісі здибав? – ступив крок уперед Семен.

– Та де там. Мою наречену звуть Оленою, вона з Тернівки, дочка Семена Байдака.

– І яка вона, гарна? – поцікавився Рудий.

– Її краса сліпить очі, мов сонячне світло, – замріяно підняв очі догори Самійло. – Я хочу якнайшвидше дібратися до Канева, щоб дістати батьківське благословення та заслати сватів.

– Це добра справа. – Марко підкрутив вуса. – Я теж сподобав тут одну дівчину, Параску. Вона така ж руда, як і я.

– Ха-ха-ха! – засміявся Турбай. – Це, мабуть, про нашого Марка в пісні йдеться:

Друзі весело розсміялися. Поки козаки розмовляли, запала ніч.

– Треба вже вкладатися спати, щоб завтра рано виїхати, – запропонував Кішка.

Козаки пішли на нічліг у хату Вовків. Кожен із них мріяв про майбутню любов та довге життя, і ніхто не думав про постійну війну з бусурманами та смертельну небезпеку, що чатувала поряд.