Читать книгу Самійло Кошич – козак-легенда - Дмитро Воронський - Страница 5

Стомлені коні протяжно форкали й тягнули морди до корит з водою. Самійло, Марко й Семен засипали коням вівса та зайшли до невеличкої корчми, що стояла на околиці Дубіївки – бідного села, за яким починалися темні ліси Ірдинського болота. Неподалік сільської корчми простяглася старовинна дорога, що в давнину розсікала болотяний масив надвоє, але нині цей шлях був занедбаний, дорога майже повністю заросла кущами та високою травою.

– Щось мені, Кішко, не подобається цей шлях, – мовив Рудий, сідаючи за грубо збиту дерев’яну лаву. – Треба було від Тясминого повертати на Городище й оминути це болото.

– Тоді б ми витратили цілий день, а то й півтора на об’їзд, – махнув рукою Кошич. – А так навпростець переїдемо болото, дістанемося Ірдині. А від Ірдині два кроки до Старосілля, звідки відкривається прямий шлях на Канів. Я їздив через болото з батьком десять років тому, тож дорогу знаю.

– Твої слова та Богу у вуха, – сказав Семен і гукнув корчмаря.

Довгобородий корчмар неохоче підійшов до козаків, зиркаючи на них недобрими очима. Прийнявши замовлення, бородань незабаром приніс смаженини та квасу. У корчмі було мало люду, в кутку на лаві спав босоногий голодранець, біля якого за столом сидів кучерявий циган та дудлив пиво з великого кухля. У центрі корчми за великим столом сиділи троє селян та, розпиваючи пляшку горілки, вели цікаву бесіду.

– Ось тобі хрест, Микито, – перехрестився червононосий чолов’яга. – Я на власні очі бачив чорта, що живе в цьому болоті.

– Панасе, та ти, мабуть, горілки тоді перепив, – усміхаючись, промовив щокатий Микита.

– Та ні ж бо, я святу правду кажу. – Панас знову перехрестився. – Два роки тому восени я пішов на болото збирати ягоди, далеченько зайшов і заблукав. Кілька годин кружляв по коліна у воді, коли ж вийшов у болотяне серце – мертвий ліс.

– Ніколи не чув про мертвий ліс, – мовив третій селянин, молодий чоловік із невеликими вусами та шрамом на підборідді.

– То, Дмитре, страшне місце, – оповідав далі Панас. – У серці болота земля чорна, наче випалена сильним жаром, жодна травинка на ній не росте, нема там ні звірів, ні птахів, лише мертві дерева, і гілки в них чорні, покручені, без листя. У тому місці так моторошно стає, наче ось-ось у пекло потрапиш. У мертвому лісі дійшов я до зеленого каменя, біля якого було озерце, – вода в ньому така чорна, мов чорнило.

– А де ж твій чорт, Панасе? – перебив оповідача Микита.

– Я ще до нього не дійшов. Так ось, присів я на той зелений камінь перепочити, аж чую: позад мене щось захлюпотіло, зарохкало та замукало. Повертаю я голову й бачу одноокого чорта, високого, мов стовп, замість носа в нього свинячий п’ятак, на голові козячі роги ростуть, а єдине око цього люципера вогнем горить. Від вигляду цього страхіття мене такий жах пойняв, що я дременув, не розбираючи дороги, і не пам’ятаю, як вийшов на другий край болота біля Ірдині.

– А чого ти, Панасе, вирішив, що бачив саме чорта? Може, то був лісовик чи болотяник, – задумливо заговорив Микита. – Мій дядько розповідав, що років шість тому зайшов у болото назбирати качиних яєць. Дійшовши до самої драговини, все збирався повертати назад, коли почув гучний хлюпіт і причаївся в кущах. Повз нього пройшла якась потвора, напівлюдина в чорній одежі. Дядько розповідав, що голова в чудовиська була кругла, без вух та носа, і лише з одним оком посередині. І йшло це страховисько по болотяній трясовині так, наче це був битий шлях. Так ось, я думаю, що це був болотяник – хазяїн Ірдинського болота.

– Не знаю, не знаю, – промовив Панас. – Мені все-таки здається, що я бачив чорта.

– А мені хлопці з сусіднього села розповідали, що на болоті живе чи то відьма, чи то мавка, – втрутився в розмову Дмитро. – Вона гола, з розпущеним волоссям ходить по болоті, як по твердій землі, заманює чоловіків і топить їх у баговинні.

– Я теж про цю відьму чув. – Панас перехилив кухлик з горілкою. – Кажуть, що ця відьма – жінка одноокого чорта і що то вона торік утопила в болоті Макарія – молодшого сина нашого священика.

– Ця чортівня геть розгулялася в Ірдині. – Микита стукнув кулаком по столу. – Місяць тому в болоті згинули безслідно купці, що їхали старим шляхом. Треба побалакати з Білодідом, подейкують, він усю нечисту силу знає, хай би заспокоїв нечисть.

– Та люди вже балакали з Білодідом про того чорта й відьму, але він наче води в рота набрав, нічого не каже, – повідав Панас.

Прислухаючись до бесіди селян, козаки мовчки вечеряли. Мовчанку порушив Турбай.

– Мені не подобається те, що люди розповідають про це болото. Може, Марко мав рацію: треба було оминути це лихе місце.

– Та то пусте, людські побрехеньки, – махнув рукою Кошич. – Зрештою, ми козаки, нам годі боятися якихось чортів чи відьом, нам сам Бог помагає.

Хоча Самійло й не вірив у балачки селян, проте і йому було тривожно. Ірдинське болото здавна мало лиху славу.

Повечерявши, друзі заночували в корчмі, й ніхто не помітив, як глухої ночі циган вислизнув надвір і пошкандибав старим шляхом углиб болота.

* * *

Розлогі віти великих дерев сходилися над старою дорогою у кілька ярусів, формуючи темно-зелену стелю, через яку сонячне проміння майже не пробивалося до землі. В Ірдинському болоті навіть у безхмарний день царювали вічні сутінки. Троє козаків, ведучи коней за припону, продиралися крізь кущі, які розрослися на старому шляху, мов бур’ян на занедбаному городі. Незважаючи на те, що Самійло збудив своїх друзів ще до світанку, до опівдня козаки пройшли менше, ніж планували, і до села Ірдинь ще треба було йти зо дві години.

На великій галявині на краю кривенького озерця, яке поступово переходило у трясовиння, друзі вирішили перепочити. Жуючи сухарі, Кішка слухав, як в озерці вовтузяться великі жаби та вужі, й пильним оком оглядав протилежний край галявини, де густо розрісся верболіз та шипшина.

Раптом Кошич побачив чоловічу постать. Невідомий, ховаючись у кущах, розглядав козаків. Кішка відвів очі й уголос проказав:

– Хлопці, гляньмо на озеро. Може, там риба є?

– Тю, яка там риба, Кішко!? Там самі лише жаби кумкають! – відказав Рудий.

Самійло підморгнув йому одним оком і вказав поглядом на озеро. Марко прочитав в очах друга стурбованість і ляснув Турбая по плечу.

– Семене, ходімо до озера.

– Вже йду.

Коли трійко товаришів дійшли до берега, Кішка почав швидко оповідати тихим голосом:

– За нами стежить якийсь чоловік, він зачаївся в кущах на протилежному краю галявини.

– Чого йому треба? – запитав Турбай.

– Певно, що в нього лихі наміри, чесна людина вже вийшла б до нас, – припустив Марко.

– То, може, підемо й схопимо його, – запропонував Семен.

– Так просто в ті кущі не залізеш, він швидко побачить, що його викрили, і втече від нас. – Кішка поклав руку на потилицю. – Зробімо ось що: ми підемо далі по шляху, а коли трохи відійдемо від галявини, то я зійду з дороги, зроблю гак, зайду йому за спину, схоплю його й розпитаю.

– Щось мені не подобається твій план, – наморщив лоба Рудий.

– Та все буде добре, можете мене й не чекати, ідіть просто до Ірдині, я вас наздожену або прийду до села короткою стежиною.

– А ми чого не можемо піти до села короткою стежкою? – поцікавився Семен.

– Ця стежка завузька, петляє поміж дерев, нею коні не пройдуть.

Не виказуючи своїх намірів, козаки неспішно зібралися, взяли коней за поводи й вирушили в дорогу. Коли вони відійшли двісті кроків від галявини, Самійло віддав повід свого коня Маркові й зайшов у болотяний ліс. Безшумно ступаючи вогким ґрунтом, Кошич заглибився в лісові сутінки й повернув у бік галявини. Відрахувавши двісті кроків, козак знову розвернувся й обережно зайшов у верболіз. Чоловіка, що шпигував, на старому місці вже не було, та молоде вухо вловило ледь чутний тріск гілля. Кішка почимчикував у тому напрямку й невдовзі побачив його спину: той саме продирався крізь колючі кущі. Самійло пришвидшив крок, аж тут під його ногою з гучністю пострілу зламалася велика гілка. Чоловік обернувся на звук – і козак побачив його обличчя. Це був циган із Дубіївської корчми.

Циган присвиснув і, зіщулившись, припустився бігом, продираючись крізь кущі, мов ведмідь.

– Ану стій! – на повні груди заволав Кошич і погнався за втікачем.

У перші секунди погоні Самійло зумів трохи нагнати цигана, але коли той вийшов із чагарників, то вдарив на ноги з таким жаром, що міг би позмагатися з давньогрецьким атлетом на Олімпіаді. Відстань між циганом і козаком почала невпинно збільшуватися. Минуло кілька хвилин, і циган став петляти, як заєць, що тікає від вовка. Ноги Кішки захлюпали по багнюці, а відтак багнюка почала перетворюватися на трясовину, ступні козака вже затягувало по самісіньку гомілку. Самійлові доводилося з силою ступати вперед, видираючи ноги з цупких обіймів болота. Циганові теж було несолодко, він значно уповільнив темп, і козак почав його наздоганяти. Шпигун це помітив і звернув ліворуч, роблячи довгий гак.

«Якщо піти навпростець, я його швидко наздожену», – майнула думка в голові Кошича. Козак стрибнув на великий шмат чорної землі, де нічого не росло. Це була помилка. Щойно Кішка ступив на цю чорну землю, як вона розійшлася під його ногами, мов рідке тісто. Самійло не встигнув і оком змигнути, як його ноги загрузли по коліна, а коли кліпнув очима, то побачив, що опинився в трясовинні по пояс. У козацькій голові забила в поховальний дзвін страшна думка: «Ось і смерть моя». Самійло розпростер руки, інстинктивно шукаючи опори. «Ні, це не моя смерть! Я так не загину!» Одначе Кошич поринав у драговину дедалі глибше, відчуваючи, наче сотні маленьких рученяток учепилися за його ноги й тягнуть донизу.

Коли чорне тісто сягнуло плечей козака, його правиця намацала коріння дерева. Самійло, ухопившись за нього з усіх сил, перекинув до рятівного корінця ліву руку. Напружившись так, що аж заболіли м’язи плечей, Кошич почав видиратися нагору, використовуючи коріння як драбину. Трясовина хлюпала, чавкотіла та булькала, не бажаючи відпускати свою здобич. Козакові знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб вивільнитися з болотяної пастки.

За той час від цигана й сліду не лишилося. Озирнувшись, Самійло зрозумів, що потрапив у незнайому місцину. Навколо стирчала чахла рослинність, темні дерева простягали покручені віти над чорним драговинням. На додачу болото засмоктало пістоль та ніж, однак шабля, на диво, залишилася на чересі.

Сяк-так очистившись від багнюки, Кошич пішов навмання шукати вихід на стару дорогу. Козак спочатку хотів віднайти шлях за своїми старими слідами, але болото вже встигло їх поглинути. Майже півтори години Кішка блукав по вогкій землі, оминаючи трясовину та озерця брудної води, поки не вийшов на твердий ґрунт, на якому густо росла зелена трава й високо в небо здіймалися крони дерев.

Коли Самійло наблизився до краю невеликої галявини, почулося вовче гарчання – дикий звір був зовсім поряд. Козак виглянув з-поза кущів. Великий старий вовк стояв, зігнувши задні лапи й готуючись до стрибка, перед молодою дівчиною, що притиснулася спиною до розлогого дерева, яке росло на краю галявини. Дівчина в руках тримала невеликий ніж і не зводила пильного погляду з вовчої морди. На дівочому обличчі не було й тіні страху, що здивувало Кошича, але він не мав часу думати про це. «Дівчину треба негайно рятувати», – думка, мов списом, штрикнула козака. Щось крикнувши, Кішка миттєво витягнув шаблю з піхов, вихопився на галявину й кинувся до вовка. Але було вже пізно: вовк одночасно з чоловічим криком стрибнув на дівчину. Далі козак побачив те, від чого він укляк на місці.

Тендітна дівчина з небаченою швидкістю відскочила від дерева й блискавично встромила ніж у вовчу шию – поки ще той був у повітрі. З пащі звіра одразу ж полилася кров, і він упав, забившись у корчах. Дівчина, ступивши до вовка один крок, безжально перервала йому життя, холодною рукою ката загнавши лезо між шиєю і звіриною головою. Далі незнайомка знову притиснулася до дерева й підняла ножа. Дівочі очі, не кліпаючи, споглядали замурзаного в багнюці козака.

– Стій на місці, бо я тебе вб’ю! – гучно промовила дівчина, і Самійло зрозумів, що вона не жартує. Він сам умів жбурляти ножі й бачив, що дівчина приготувалася до кидка.

– Я й так стою на місці. Не бійся мене, я біг тобі на допомогу. Я козак Самійло. А ти…

– Я нікого не боюся. – Дівчина криво всміхнулася, блиснувши біленькими зубами. – А хто ти такий, я не знаю. Розвелося тут харцизів усяких, вештаються по болоту, немов у себе вдома.

– Який же я харциз? Я з війська Байди, князя Вишневецького, бився з бусурманами в Хортицькій Січі. Мене в Каневі та Черкасах кожен пес знає. – Розповідаючи це, Кошич вклав шаблю в піхви й пильніше роздивився дівчину. Аж тепер він завважив, яка вона красуня. Дівчина мала кругле обличчя, блакитні очі, ніжну білу шкіру підкреслювали чорні брови та розплетене волосся кольору безмісячної ночі. Тонкі вуста правильної форми були рожеві, мов коралі. Хоча дівчина мала тонку фігуру, Самійло відчував, що в незнайомці таїться велика фізична сила. Дівчина одразу здогадалася, що сподобалася козакові. Опустивши руку з ножем, вона заговорила:

– Чого ти на мене витріщився, наче циган на кобилу?

– Бог дав людині очі, щоб дивитися, – усміхнувся Самійло. – Як тебе звати? Що ти робиш сама на цьому болоті? Тут небезпечно, тут десь нипає циган, я гадаю, що він розбійник.

– Мене звуть Міла, – повідомила дівчина. – Багато знатимеш – рано посивієш. – І відійшла вбік.

– Йди, куди йшов, не переслідуй мене. – Дівчина стрімко розвернулася й хутко пройшла між двома кущами.

– Стій! Не кидай мене, я заблукав. Допоможи мені дістатися до Ірдині, – розгубленим голосом прокричав Кішка.

Спливло кілька секунд, і гілля на одному з кущів розсунулося, на місці віт з’явилося дівоче обличчя з трохи наморщеним чолом. Якусь мить Міла роздивлялася козака, а потім, здійнявши очі вгору, видихнула, наче роблячи тяжкий вибір.

– Ой! Ну добре. Йди за мною, тільки ні про що мене не розпитуй і не чіпляйся, інакше я тебе покину.

– Дякую, у мене й на думці не було до тебе чіплятися.

Кошич прудко підійшов до Міли. Дівчина швидким кроком попрямувала в лісові нетрі так, наче це був не густий ліс, а міська вулиця. Міла так моторно йшла лісом, петляючи поміж деревами, що козакові за нею було важко триматися. «Хто ж вона така?» – думав про себе Самійло. Ще ніколи в житті він не зустрічав жінок, що могли вбити вовка з такою легкістю, ніби це було мишеня, та навіть і не чув про таких. Щоправда, писар Григорій Гусак, який вчився заморської мудрості, колись розповідав про те, що в сиву давнину існувало плем’я жінок-воїнів, котрих звали амазонками. Але це плем’я згинуло тисячі років тому. Міла аж ніяк не могла бути амазонкою.

«А може, Міла відьма чи мавка?!» – несподівана гадка стрілою впилася в мозок козака. Кішка згадав розповіді селян про нечисту силу, яка начебто живе в Ірдинському болоті, й трохи насторожено подивився на Мілу. Ледь затримавшись, Самійло перехрестив спину дівчини й потім її наздогнав.

Дівча спокійно йшло серед дерев. «Та ні, Міла не чаклунка й не мавка, святий хрест не обманути», – сам себе заспокоїв Кошич. Іти мовчки Самійлові набридло, і він почав просто без прикрас розповідати дівчині про те, як став козаком, як бився з татарами під проводом Байди. Розказав також Кішка й про те, як він посварився з батьками, й ось тепер із двома друзями їде додому в Канів, щоб попросити пробачення в рідних.

Міла мовчки слухала козака, час від часу кидаючи на нього короткі погляди. Закінчуючи розповідь про своє життя, Самійло раптом сам собі здивувався. «Чого це я розказав незнайомій дивній дівчині те, про що не розповідав жодній живій душі?! Слова наче самі почали линути з мене. Може, Міла все-таки відьма!» Ця гадка чорною хмариною нависла над серцем козака. Хід думок перервав нелюдський крик:

– А-а-рр-є-є!

Гілля затріщало, і з кущів навпроти Міли та Кішки вийшло страховисько. Воно було на дві голови вище за Кошича, мало лисий череп без вух, на якому зліва виднілося одне-єдине око, а справа, там, де повинно бути друге, залишився тільки клапоть червоної шкіри, більше схожий на жований шматок сирого м’яса. Замість носа в потвори зяяло чорне провалля з двома дірками, з одного боку щелепи не вистачало шматка шкіри, там стирчали великі жовті зуби. Страховисько було вбране в темний шкіряний одяг і тримало в правиці широкий бердиш на довгому держаку.

Міла, побачивши цю істоту, не злякалася, а лише коротко зойкнула. Тим часом Самійло, згадавши розповіді людей про болотяного чорта, діяв блискавично. Схопивши дівчину за плече, він шарпнув її убік, одночасно вихоплюючи шаблю з піхов. Міла, не втримавшись на ногах, упала. Чудовисько заревло диким звіром і, розмахнувшись тяжким бердишем, мов пір’їною, завдало удару.

Кішка вмить відскочив убік, упав на землю й перекрутився через спину. Широке лезо з неймовірною силою вдарило в деревину. Високий дуб від удару струсонуло аж до верхівки, уламок деревини відколовся від стовбура, товста гілка гепнулася на землю. Скочивши на ноги, Кошич заніс шаблю, наміряючись підрубати кінцівки потворі, однак та блискавично здійняла бердиш для нового удару.

Між потворою і козаком несподівано зринула Міла, розставивши руки.

– Тату, не вбивай козака, – мовила вона, звертаючись до потворного чоловіка. – Він не хотів учиняти нічого поганого. Самійло заблукав у болоті, я допомагаю йому дістатися Ірдині.

Від здивування в Кошича аж нижня щелепа відвисла.

– Мм-л-а-а! – Страшний чоловік із великим зусиллям видав ротом слово, схоже на ім’я дівчини, і опустив бердиш. Самійло сховав шаблю в піхви.

– Татусю, не хвилюйся, усе буде добре. Я проведу козака до дороги й одразу ж повернуся до хати.

Одне око чоловіка насторожено оглянуло козака.

– Мм-л-а-а! А-аха! – уже тихіше промовив велет і відступив у лісові сутінки.

– Добре, тату, як скажеш! – Міла повернулася до козака. – Чого вирячив очі, як варений сом? Іди за мною, швидше, я виведу тебе на прямий шлях із болота.

Ошелешений, Кішка пішов поряд із дівчиною, але перед його очима все ще стояла страшна пика чоловіка, якого Міла називала своїм батьком.

– Міло, цей болотяний чорт справді твій батько?

– Не смій так називати мого тата, а то я покину тебе самого! – розгнівано вигукнула Міла.

– Пробач мені. Я дуже здивований, – мовив Самійло. – Навіть не знаю, що думати. Ти часом не відьма? Розкажи мені правду про себе та своїх батьків. Я чесно тобі розповів про своїх рідних.

– Ох! Ти мене вже дійняв!

Міла, закопиливши губи, подивилася просто у вічі козакові, плануючи сказати щось гостре, але несподівано риси її обличчя пом’якшали, вона всміхнулася кінчиками вуст і відвела погляд.

– Гаразд, слухай мене, козаче. Мого батька звуть Сава, він не чорт, а звичайна людина. Коли він був іще дитиною, його жорстоко скалічили бусурмани: вирвали язика, викололи око, відрізали ніс та вуха. Саву виходив Білодід і привів на це болото, де в ті часи жила стара знахарка Катря. Вона лікувала хворих травами та корінням. Забобонні люди вважали її відьмою, хоча та нею не була. Стара Катря мала молоду доньку Орисю – це моя мати. Якось Орися збирала ягоди в Ірдинському лісі та вийшла на край галявини, посередині якої було невеличке озеро з кришталевою водою. Біля озера росло гіллясте дерево, на якому збудувала своє гніздо Божа пташка – ластівка. Під деревом жалібно квилило мале пташенятко, що не могло злетіти. Орися хотіла допомогти бідолашці, але несподівано з лісу вийшов Сава. Від жаху в моєї матері відібрало ноги, вона так і вклякла на місці. Не помічаючи її, Сава з риком підійшов до пташеняти. Орися думала, що він розчавить чи з’їсть маля, але той натомість обережно підняв і поклав його в гніздо. Наступного дня Орися знову прийшла на це місце й побачила, як Сава допоміг черепашці, що перевернулася на спину, стати на ноги. Моя мати почала спостерігати за Савою і невдовзі дізналася, що він підгодовує зерном птахів та тварин. Птахи, зайці, білиці зовсім не боялися його страшного вигляду, вони спокійно їли з його долонь. Незабаром моя мати покохала Саву за його добру душу та чуйне серце. Її перестала лякати його скалічена зовнішність. Орися розказала про свої почуття Саві, і він також покохав її. Відтак народилася я. П’ять років тому моя бабуся й мама померли, згорівши від лихоманки. Відтоді я живу з батьком сама в цьому болоті.

– Я співчуваю тобі, – щиро сказав Кошич. – А ти хочеш жити не на болоті, а серед людей – десь у селі чи місті?

– Так, хочу, мені вже остогиділо це болото. – Міла махнула рукою. – Та я не можу покинути батька самого, він єдина рідна людина, яку я знаю, крім Білодіда. Але люди не приймуть мого батька до спільноти, якщо навіть ти, козак, побачивши Саву, прийняв його за чорта.

– Авжеж, у твоїх словах правда, – хитнув головою Кішка. – А можна спитати, хто такий Білодід, він завжди жив на цьому болоті?

– Хто він такий, я достеменно не знаю. Люди кажуть, що він чаклун-характерник. Білодід не любить розповідати про себе. Стара Катря мені повідала, що начебто за давніх часів Білодід був козаком, і раніше він не жив на болоті, а лише згодом тут оселився. Моя бабця казала, що коли вперше його побачила, то він уже був сивим дідом.

Розмовляючи, козак із дівчиною й незчулися, як опинилися на старій дорозі. Першою опам’яталася Міла.

– Ось ми й вийшли на битий шлях. Іди вперед, за півгодини побачиш хати Ірдині. – Дівчина стрімко розвернулася і пішла в ліс.

– Дякую тобі, Міло! Хай Бог тобі помагає! – гукнув на прощання Кошич.

– Щасти й тобі, козаче. Не бійся власних батьків, вони тобі пробачать, – залунало у відповідь.

Кішка вдарив на ноги і, йдучи шляхом, скоро побачив, як ліси розступилися і з’явився великий луг, посеред якого текла вузенька річка. Обабіч неї скупчилося два десятки скоцюрблених хатинок під очеретяними стріхами. На тому місці, де старий шлях вливався в луг, Самійла вже чекали друзі.

– Гов! А ось і Кішка йде! Ми вже думали, що з тобою біда стряслася, і хотіли рушати на пошуки! – весело вигукнув Семен.

– Самійле, чого ти такий брудний, мов чорт у пеклі? Чи ти в трясовину провалився? – запитав Марко.

– У трясовину мене навмисно завів той падлючий циган, за яким я погнався, – відповів Кошич. – Дивом урятувався від смерті, а потім заблукав у лісі, мене вивела на шлях одна дівчина, що живе на болоті.

– Хо-хо-хо! Друже, тобі точно слід оженитися, якщо ти навіть у глухому болоті дівчат знаходиш, – розсміявся Турбай. – У нас також пригода була.

– А яка саме пригода? – поцікавився Самійло.

– Біля Ірдині на нас якісь харцизи влаштували засідку, – почав розповідь Рудий. – Але коли ми проходили повз, то зрозуміли, що розбійників хтось добряче налякав. Ми почули рев невідомого звіра, кілька пострілів та гучні крики. Пішли на ті крики і знайшли п’ять земляних лежанок, у яких ще недавно були люди.

– Ще ми там побачили покинуту зброю: дві рушниці, великий ніж та пістоль, – додав Турбай.

– Навколо була зім’ята трава й поламане гілля, на якому висіли клоччя від одежі, – Марко продовжив далі оповідати. – Щось так налякало харцизів, що вони, залишивши зброю, чкурнули навпростець, не розбираючи дороги.

– Покинуту зброю ми забрали собі. – Семен поклав руку на довгу рушницю біля своїх ніг.

– Це просто чудово, бо я втопив у болоті свого пістоля та ножа, – сказав Кішка.

– То візьмеш собі зброю харцизів, хай послужить доброму ділу, а не грабунку, – всміхнувся Рудий.

– Певно, той циган, що стежив за нами, був із цієї розбійницької ватаги, – припустив Кошич. – А налякав розбійників Сава, скалічений бусурманськими катами чоловік, батько дівчини, що допомогла мені вийти з болота.

– Кішко, розкажи нам про свої пригоди, так кортить їх послухати, – попрохав Семен.

– Усе розкажу, тільки спочатку пообідаймо!

– Слушна думка, – погодився Марко.

Друзі пішли до подвір’я, де зупинилися козаки. Там Самійло перевдягнувся в усе чисте і за столом розповів, що з ним сталося на Ірдинському болоті.

– Це вельми сумна історія, – промовив Марко під кінець розповіді Кішки. – Я тепер розумію, чого Сава ховається в болоті. Якщо він справді такий страшний на вигляд, то не дивно, що його всі мають за чорта чи за якусь іншу нечисту силу, а Міла не може покинути свого батька.

– А я зрозумів, де беруться всі ці історії про чортів та відьом, – проказав Семен, жуючи чорний хліб. – А що, Кішко, ця Міла справді вбила вовка одним ударом ножа?

– Так, навіть оком не змигнувши. Вона здолала велетенського вовка, наче той був сліпим цуценям.

– Ти ба! Я б із такою жінкою в одному ліжку спати побоявся. – Турбай проковтнув хліб і заїв його прокопченою рибою.

– А мені вона сподобалась, я зроду не зустрічав такої сміливої та сильної дівчини, – мовив Самійло.

– Міла тобі подобається більше за Олену? – спитав Рудий, підморгнувши.

Кошич наморщив чоло: несподіване питання заскочило його зненацька.

– Та ні, Олена мені подобається більше, – трохи невпевнено мовив козак.

– Поки не стемніло, гайда до Старосілля. Там є велика корчма, де можна переночувати, а зранку поїдемо просто до Канева, – сказав Семен, устаючи з-за столу.

– Турбай діло каже. Якщо ми завтра рано виїдемо зі Старосілля, то під вечір уже будемо в місті, – скочив на ноги Кішка.

Друзі хутко зібрались і за годину до ночі дісталися великого та багатого села Старосілля, в якому мешкали люди від часу хрещення Київської Русі. Нашвидку повечерявши, козаки заночували в місцевій кормчі.

Як тільки з-за обрію зійшло жовтогаряче сонце, трійко друзів уже були на ногах. Поснідавши та розплатившись із корчмарем, вони одразу вирушили в дорогу.

Кошич хвилювався: він не знав, як зустрінуть його батьки, чи пробачать йому слова, сказані в гніві. Окрім того, ще одна думка непокоїла хлопця. Перед внутрішнім зором Самійла поставала то Олена, то Міла, і одночасно в голові прокручувалося питання Марка: «Міла тобі подобається більше за Олену?» Кішка не міг відповісти на це питання, дивним чином йому подобалися обидві дівчини однаково. Козацьке серце наче розкраялося надвоє. Кошич ще дужче замислився. Незвичайна Міла в глибині душі трохи відлякувала Самійла, але водночас вабила його своєю таємничістю та силою. «Якщо я одружуся з Мілою, то, мабуть, ні в кого в Україні не буде такої жінки-амазонки. Але звоювати серце Міли буде вкрай важко. Якщо посваритися з нею, то може статися велика біда. Натомість Олена – проста дівчина, ніжна й гарна, як квітка, з нею можна буде прожити щасливо». Кішка навіть сварки з Оленою не міг уявити. «Розгніване обличчя красуні мало такий кумедний та лагідний вигляд, що його хотілося лише пестити та цілувати». Проте звичайність і простота Олени певним чином відвертали Самійла від неї. «Однак мої батьки такою невісткою, як Міла, напевно, будуть невдоволені, а от Оленка їм сподобається. Якби був поряд Матяш, можна було б спитати в нього поради. Та ні, вирішити мушу лише я сам». Від думок у козака аж у голові запаморочилось.

Кішка потрусив головою. «Що це я, козак, забиваю свою макітру такими думками. Домовився засилати сватів до Олени, то з нею й одружуся. І грець моїм думкам».

Під вечір уторований шлях привів вершників до дніпровських пагорбів, на яких височіла могутня Канівська фортеця. Вечірнє сонце кидало золотаве проміння на шість замкових башт та на ланцюгову браму, яку саме повільно підіймали. Після того як брама притулиться до фортечних воріт, потрапити до Канівського замку, що був оперезаний глибоким ровом, було неможливо. За фортецею виглядало невелике містечко, оточене дерев’яною засікою, поряд із якою було викопано рів.

– Поквапмося! Якщо зачинять міські ворота, жовніри нас не пустять у місто! Тоді ми потрапимо в Канів лише завтра вранці! – вигукнув Самійло й пришпорив коня.

На щастя, козаки встигли. Вайлуваті охоронці, підпираючи своїми боками товстелезні дубові ворота, ковані залізом, ліниво перегукувалися: «Може, час зачиняти браму? А чи зварив корчмар сьогодні медовухи?»

Трійко козаків не викликали зацікавлення в охоронців. Ті лише спитали: «Ви купці? У вас нема чогось на продаж?» Почувши негативну відповідь, старший вартовий коротко махнув рукою, вказуючи вершникам на місто, і звелів зачиняти браму. Козаки в’їхали у вечірнє місто й незабаром уже були біля господи Кошичів – великої хати, огородженої міцним парканом, навпроти якого росли кущі бузини та калини.

– Хлопці, почекайте мене тут, – мовив Кішка, зістрибуючи з коня. – Я хочу спершу поговорити з батьками наодинці, а потім вас погукаю.

Семен із Марком залишилися з конями біля кущів, Кошич обійшов паркан зліва й наблизився до воріт, які чомусь не були зачинені. Призахідне сонце ще добре освітлювало землю. Коло воріт стояла собача буда, в якій дрімав старий кудлатий пес. Щойно козак узявся за браму, пес умить підняв голову й збирався загавкати, але, впізнавши молодого хазяїна, вискочив з будки й радісно задзявкотів, розмахуючи хвостом, мов віником. Самійло почухав пса за вухом і підійшов до дверей хати. Серце в грудях закалатало, Кішка поклав долоню на руків’я шаблі й прошепотів:

– Я нічого не боюся.

Постукав у двері й за кілька секунд почув материн голос:

– Хто там! Це ти, Варваро? Зараз відчиню, сусідко!

– Це я, мамо! – просто мовив Самійло.

Спочатку запала тиша, потім двері стрімко відчинилися, і на ґанок вибігла Гафія – худенька жінка невеличкого зросту, голову якої прикривав темно-червоний очіпок.

– Синку, ти живий! Слава Богу! – Мати обійняла сина й заплакала дрібними сльозами. – Я не повірила, коли розповідали про твою смерть. Щодня ходила до церкви й молила Всевишнього, щоб ти прийшов додому. І Господь почув мої молитви. Я така щаслива сьогодні!

– Я також радий, що приїхав додому. Я так багато хочу сказати! – Кішка обійняв матір. – А хто вам розповів брехню про мою смерть?

– Місяць тому до Канева приїхав якийсь купець. Він і розповів, що тебе вбили татари, живцем серце вийня… Який жах! Я не повірила й одразу сказала, що він брехун…

– Гафіє, з ким ти там розмовляєш? У нас гості, забула вже, – залунав чоловічий голос, і до дверей підійшов Богдан – жилавий, огрядний чоловік з чорними підкрученими вусами.

– Самійле! – закричав Богдан і тремтячими ногами наблизився до сина. – Сину, ти все-таки живий, я відчував це! Така втіха тебе бачити. Бог є!

– Я давно вже збирався приїхати додому, але мені не вдавалось, – почав говорити Самійло, а тоді змінив голос. – Мамо, тату, пробачте мені за злі слова, що сказав вам, коли пішов у козаки!

– Ми давно тобі пробачили, синочку, – одразу відповіла мати, відпускаючи хлопця з обіймів.

– Так, ми пробачили тобі, – підтвердив батько. – Козаки не харцизи, а гідні люди, що боронять рідну землю.

– Тож благословіть мене на захист України, на святу боротьбу проти бусурманів.

– Благословляю! – в унісон мовили батьки й перехрестили Самійла.

– Гафіє, у нас же гість у хаті, ще й син приїхав, треба стіл підготувати, – з усмішкою мовив Богдан.

– Ой, Господи! Я й забула, – заклопотано забелькотіла жінка. – Сьогодні ми з батьком були в церкві й зустріли там ченця Євладія, що тільки-но приїхав у Канів. Ми запросили його пожити в нашій хаті. – Гафія побігла на кухню.

– Я, батьку, не сам приїхав, а з двома друзями, для них знайдеться місце?

– Ха-ха! Не переймайся, синку, хата велика, для всіх місця вистачить. Гукай своїх товаришів. Сьогодні будемо гуляти, – зі сміхом проказав Богдан.

Кішка, відійшовши до воріт, погукав Марка та Семена й незабаром познайомив їх зі своїми рідними. Гафія з допомогою наймички почала готувати стіл, за яким уже сидів божий чоловік Євладій. Йому було близько сорока років, він мав охайно підтягнену чорну бороду й густе волосся, на обличчі ченця виділялося високе чоло та великі карі очі, що світилися розумом і добротою. Євладій був щиро радий почути, що плітки про смерть Самійла були брехнею, чернець особисто благословив молодого Кошича та його товаришів.

За багатим столом Самійло розповів про козакування та про свої пригоди на Ірдинському болоті. Мати з жахом слухала оповідання сина, а батько з вдоволеною усмішкою – йому подобалася сміливість сина.

– Ти, Самійле, ще в східному кутку болота не був, там трясовина така, що навіть дика звірина туди боїться заходити. То чорне серце Ірдині.

– Що ти таке кажеш, Богдане, не приведи Господь. – Гафія осінила себе хрестом. – Сину, а та дівчина Міла точно не відьма?

– Та наче ні, – відказав Кішка, – я її перехрестив – і їй нічого не було.

– Силу святого хреста ніяка відьма здолати не може, – поважно відповів Євладій. – Лікуючи хворих у монастирському шпиталі, я стикався з людьми, яких вважали чаклунами або відьмами, а насправді ці люди були юродиві, або просто обмежені розумом, від чого й творили дивні речі.

– Панотче, а з якого ви монастиря, у Каневі наче нема шпиталю? – спитав Марко.

– Я прибув у цей край із Пересопницького монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. У монастирі я завідував шпиталем для хворих і бідних, а також писав слово Боже, перекладав Євангеліє живою мовою.

– Щось я не зрозумів, панотче, як це перекладати «живою мовою»? – проказав Турбай, ковтаючи вареник.

Євладій поклав долоню на свою бороду й почав говорити:

– Жива мова – це та мова, якою розмовляємо ми з вами та весь люд в Україні. Наша стара Біблія записана слов’янською мовою, якою балакали люди в Болгарії сімсот років тому. Святі Кирило та Мефодій узяли ту давню болгарську мову й створили на її основі азбуку, нині знану як кирилиця. Кирилицею була перекладена з грецької свята Біблія, щоб поширювати слово Боже поміж слов’янськими племенами та народами.

– А хіба ми зараз не балакаємо тією мовою, якою розмовляли болгари у давні часи? – поставив запитання Самійло.

Чернець мовчки підняв очі догори, наче збираючись із думками.

– Ні, не балакаємо. Наймудріші мужі мені розповідали, що раніше всі слов’янські мови були подібні між собою, і українець-русин міг легко зрозуміти, що йому каже лях чи болгарин. Але минули сотні років, слов’яни розділилися на окремі народи – кожен зі своєю мовою, і перестали розуміти одні одних. У наш час жива мова українського люду зовсім не схожа на мову болгарського, якою болгари розмовляли сім століть тому. Через це українці під час проповідей перестали розуміти істинну суть Божого слова, і пішло множитися беззаконня та гріх на землі нашій, і тому ченці мого монастиря, об’єднавшись із ченцями Свято-Троїцького монастиря із Заслава, вирішили перекласти Біблію зі старої болгарської мови живою українською, щоб істинне слово Боже могла зрозуміти кожна людина української землі.

– Ви зробили велику справу. Хай вам Бог помагає у вашому подвижництві! – промовив Самійло.

– Дякую на доброму слові, – схилив голову Євладій. – Перекласти Євангеліє – це тільки початок. Я прийшов сюди, щоб спробувати організувати в Каневі та Черкасах церковні школи й навчати дітей грамоти та слова Божого.

– Це чудова новина, панотче, на таке діло я сам не пожалкую свого майна, та й багато хто з міщан, тяглих і бояр, – натхненно сказав Богдан.

Поступово розмова змістилася в іншу течію. Новину про те, що в Самійла є кохана дівчина в Тернівці, Кошичі сприйняли так, наче прийшло Різдво. Мати засипала сина питаннями про невістку, на більшість із яких козак нічого не міг відповісти. Було вирішено заслати сватів у Тернівку вже після того, як Самійло побуває в Черкасах, де повинен зустрітися з Матяшем. Цього разу козаки вирішили оминути Ірдинське болото й дістатися міста битим шляхом, що йшов уздовж Дніпра.

Пробувши в Каневі кілька діб, Самійло з друзями вирушив до Черкас, де доля підготувала йому нові випробування.