Читать книгу Самійло Кошич – козак-легенда - Дмитро Воронський - Страница 6

Трійко козаків приїхали до Черкас вже глибокого вечора. Сонце, повільно закочуючись за небокрай, кидало останні промені на дерев’яну фортецю та маленьке містечко, що було схоже на Канів, мов рідний брат. Земляний вал і глибокий рів оточували Черкаси, куди вела лише одна брама.

Самійло з друзями трохи не встигли доскакати до міста, браму зачинили саме перед їхніми кіньми. Вартові, незважаючи на вмовляння козаків, були невблаганні: поблизу, мовляв, вештаються татари, і староста наказав ворота на ніч міцно зачиняти та не відчиняти ні перед ким, окрім гінців від короля, коронного гетьмана чи київського воєводи. Браму повинні були відчинити лише завтра після сходу сонця.

Друзі порадились і вирішили переночувати в глухому байраці недалеко від міста, через який протікала річечка з чистою водою. Повечерявши пирогами Гафії, козаки провели в байраці ніч. Самійлові чогось спати не хотілося, і він майже всю ніч провів на чатах, лише під ранок його зморив сон. Прокинувся Кішка від шкварчання риби, що смажилася на вогні.

– Нарешті прокинувся, соньку, ми вже й риби встигли наловити, – заговорив Семен.

Кошич підвівся, повів плечима: за ніч погода погіршилася, подув холодний вітер, по небу попливли темно-сірі хмари, віщуючи скорий дощ.

– Піду розімнуся з шаблею, поки риба достигне, – мовив Самійло й відійшов углиб байраку. Він знову згадав бій Дмитра Вишневецького з Мергеном і намагався в основних рухах повторити його. Шабля в дужих руках засвистіла з неймовірною швидкістю, але Кішка все одно був невдоволений собою. Несподівано під час вправи пролунали далекі вибухи.

– Що це за гуркіт – грім? – здивовано спитав Турбай.

– Ні, це били гармати з Черкаського замку, – швидко кинув Рудий.

– Певно, татари напали на Черкаси! До бою! – крикнув Самійло.

Заливши водою вогонь разом із недосмаженою рибою, козаки хутко зібрали речі й осідлали коней.

– Дивно, міська та замкова брами відчинені, – мовив Турбай, коли друзі виїхали з байраку. У цей час на фортечних стінах знову гримнуло дві чи три гармати, разом із гуркотом вітер доніс до козаків глухий дзвін.

– Щось лихе скоїлося в Черкасах, треба швидше дістатися міста! – вигукнув Самійло й пришпорив коня.

Що ближче під’їжджали козаки до Черкас, то виразніше чули, як калатає дзвін у міській церкві та б’ють у набат на замкових мурах. Біля міської брами чомусь не було охоронців, вершники без перепон заїхали до Черкас. У місті царювало сум’яття, чоловіки вигукували прокльони бусурманам, жінки плакали, рвали волосся на голові. Усі люди поспішали на торгову площу, біля якої стояла церква.

Друзі також поскакали туди, допитуючись у людей, що сталося, але зрозумілої відповіді так і не почули.

– Вбили іроди кляті сокола ясного. Бусурмани погані його розіп’яли, живцем серце вийняли, – причитала стара жінка, ллючи сльози.

– Проклята наволоч, катюги! Вражі турки, всіх би передушив, – лаявся кривоносий Охрім Корч, розмахуючи кулаками. Від Охріма за десять кроків несло горілчаним смородом. – Ти часом не турок!? – Корч ухопив за вус якогось чорнявого чоловіка.

– Іди в сраку!.. – Чорновусий не встиг договорити, як Охрім втопив йому кулаком у щелепу. Почалася бійка, яку кинулося рознімати кілька козаків.

– Господи, та кого ж убили бусурмани!? Хтось нам може сказати!? – гнівно прокричав Семен.

– Зараз дізнаємося, – сказав Кошич, вгледівши знайомого козака, довгочубого Євгена Перетятька, що сидів на поламаному возі край базару та, похнюпившись, курив маленьку люльку. Перетятько був шанований людьми за світлий розум, і тому, збираючись на уходи, черкаські козаки його часто обирали своїм отаманом.

– Доброго здоров’я, дядьку Євгене! Може, ви скажете, що скоїлося, кого вбили в Черкасах? – промовив Самійло й зістрибнув з коня.

Перетятько похмуро глянув на козака.

– Лихо скоїлося велике, але не в місті. Убили турки нашого Байду, помер він страшною смертю.

– Як убили?! Його родичі неймовірно багаті, хіба вони не захотіли викупити Вишневецького? – гарячково запитав Марко.

– Кажуть, що турський султан відмовився приймати викуп за Байду, – вів далі Євген. – За наказом султана Байду розіп’яли чи живцем порізали, лютою смертю помер наш гетьман.

– Не вірю, цього не може бути, хто приніс цю новину?! – тихим голосом сказав Кішка, відступаючи на крок назад.

– Якийсь грецький купець приїхав сьогодні до міста. Він каже, що на власні очі бачив Байдину кару. Зараз купець у фортеці розмовляє зі старостою, – розповів Перетятько й вибив попіл з люльки.

Самійлові здавалося, наче йому завдали рану, що дісталася самісінької душі. Кошич стільки разів бився під проводом Дмитра Вишневецького, так звик до його чесного та вмілого верховодства, що почав у душі вважати Байду своїм другим батьком. Певно, й інші козаки відчували щось на кшталт цього, принаймні ще ніколи Кішка не бачив черкаських козаків такими злими та розгубленими.

– Як же тепер ми битимемося проти ворогів без свого головного отамана? А-а! Вбили його! – Марко спересердя вдарив по возу й розбив собі кулак, на землю почали падати краплі крові.

– Ми помстимося, битимемо турків і татар, вирубаємо їх упень, – заволав Турбай і закліпав очима, щоб не заплакати.

– Навіть не знаю, хто тепер зможе об’єднати всіх козаків у військо й повести в бій. Немає гідного мужа, – тяжко видихнув Євген, устав з воза та пішов до церкви.

– Розпитаймо цього грецького купця, може, він переплутав Байду з кимось іншим, – запропонував Рудий.

– Гарна ідея, Марку, їдьмо до фортеці, – сказав Самійло, відчуваючи, що хапається за соломинку.

Трійко козаків повернули коней назад, але далеко їхати не довелося. Біля воріт міста їм перепинив дорогу гурт кінних воїнів, серед яких виділялося два вершники. Дужий чоловік середнього віку, весь у коштовній панцирній броні, стримуючи молодого коня, спілкувався зі смаглявим бороданем, одягненим у чудернацький темно-зелений жупан. Чоловіком у броні був двоюрідний брат Байди – князь Михайло Вишневецький, нинішній староста Черкас та Канева.

Михайло зовні був схожий на брата, але мав зовсім інший характер. Змалечку виділявся пихатістю та гонором, за що його недолюблювали навіть шляхтичі. Спілкування з простими людьми, селянами та міщанами, Михайло вважав приниженням своєї гідності. Козаків новий староста недолюблював, але ставився до них поблажливо, відчуваючи потребу у військовій силі. Здобувши владу, Михайло одразу почав її використовувати, щоб збільшити свої статки, силою відбирав у бояр та дрібної шляхти їхні землі. Шляхта писала скарги на князя, але навіть король боявся зачіпати могутній рід Вишневецьких. Крім того, Михайло був сміливим воєначальником, кілька разів він водив замкових воїнів та козаків на татар, розбивав великі чамбули, звільняв невільників з полону, й за це новому старості багато що пробачали.

– Ставросе, ви точно не бажаєте сьогодні переночувати в замку? – Михайло звернувся до бороданя в зеленому жупані.

– Красно дякую, князю, за вашу гостинність, але я хочу скоріше дістатися Києва і вже сьогодні полишу Черкаси. – Грецький купець низько схилив голову в поклоні.

– Ваша справа. Бог у поміч, – глухо мовив староста й повернув голову вбік. Обличчя князя почало буряковіти. – Бісові лайдаки! Де охоронці міської брами? Дудлять горілку!? Дати їм по двадцять канчуків та збільшити охорону брами вдвічі. – Віддавши розпорядження, староста підняв коня на диби, круто розвернувся і поскакав у напрямку замку. Більшість пахолків вирушила за князем, частина спішилася і стала біля воріт.

Ставрос із помічником повільно поїхав до торгової площі, але далеко він не від’їхав: його коня зупинив Рудий.

– Шановний добродію, це ви принесли лиху звістку про смерть Дмитра Вишневецького?

– Ну я! – невдоволено буркнув купець. – Я вже розповідав, що бачив, так що не заважайте моєму шляху.

– Ми з Байдою пліч-о-пліч били ворогів. Розкажи нам про смерть князя! – вигукнув Кошич, стискаючи руків’я шаблі.

– Може, ви помилились і сплутали нашого гетьмана з іншим? – запитав Турбай.

Вершників почали оточувати черкасці, уважно слухаючи розмову. Грек ковзнув очима по завзятих обличчях козаків і почав оповідати:

– Кілька місяців тому я був у Стамбулі, у мене купував товар знайомий яничар і розповів мені, що князь Димитрій завдав великої образи султанові Сулейману. Князь відмовився від особистої пропозиції Сулеймана прийняти мусульманську віру, не захотів він також одружитися з султановою донькою. Султан був у великому гніві, він наказав зачепити князя залізним гаком за ребра й залишити так висіти, щоб Димитрій помирав довго та в муках.

– От турецька наволоч! – крикнув Семен.

– Ми поквитаємося з ними, – Марко затряс кулаками.

– Що було далі? Де Байда похований? – швидко спитав Кішка.

Ставрос похитав головою.

– Димитрій висів на гаку три дні й весь час співав пісень, глузував та лаяв турків і султана. Зрештою розгнівані османи забили Димитрія стрілами, а його тіло кинули в Мармурове море. Я хотів викупити княже тіло й поховати його за християнським звичаєм, але яничари мене обманули: взяли гроші, а замість тіла Вишневецького привели мені сліпого кобзаря Мелетія, колишнього невільника з України. Я взяв із собою цього кобзаря, він зараз у місті й може підтвердити мої слова. А тепер розступіться, мені треба забрати свій крам і своїх людей.

Козаки мовчки відвели коней убік, і грек поїхав. Самійло був похмурий, як громова хмара. «Що ж буде далі? Без Байди запорозьке військо знову розпадеться. Вже не вдасться відродити Січ. Що робити козакам?» – буйним вітром літали думки в голові молодого козака.

– Самійле, може, пошукаємо Матяша, мабуть, він уже в місті. – Марко поклав долоню на плече друга.

– Ходімо пошукаємо.

Козаки заїхали на торгову площу, оминули її і залишили коней у корчмі за церквою. Там Самійла з друзями запримітив Мусій Грач.

– Здорові були! Чули лиху новину? Турецький цар звелів Байду на смерть закатувати. Най би всіх бусурманів чорти в пеклі пекли на вічному вогні, – скоромовкою проговорив балакучий Грач.

– Здоров будь, Мусію! Наші всі живі, де Матяш? – Кішка підійшов до козака.

– Усі живі та здорові. Тільки поки що я один у Черкасах. Матяш з товариством і хутром повинен завтра прибути в місто.

– А що ти тут робиш? – запитав Рудий.

– Отаман послав мене попередити замкових воїнів, що неподалік вештається чамбул татар у півсотні шабель. – Грач почухав потилицю. – Я вранці під’їхав до фортеці, щоб повідомити про татар, а мене навіть усередину не пустили, сказали, щоб я котився від брами.

– Коли Байда був старостою, козаків так не ображали, – докинув Семен.

– Може, підемо до церкви та помолимося за упокій душі гетьмана? – запропонував Кошич.

Четвірка козаків пішла до черкаської церкви, але потрапити в неї було неможливо. Дерев’яний храм був увесь забитий людьми, навіть перед входом стояв чималий гурт. З церкви доносилися звуки молебню, священик урочисто читав заупокійну молитву. Козаки зняли шапки й поклали на себе хрести.

За цей час постріли з гармат і биття набату припинилися, у дзвіниці також перестали калатати у дзвін. Життя продовжувалося, люди швидко відходили від чорної новини, ярмарок потроху почав оживати. Купці відчиняли свої крамниці, виставляли крам. В одному кутку торгового майдану зібралася юрба людей, щоб послухати кобзаря. Самійло з товаришами приєднався до гурту.

Кобзар був старим, зі зморщеним, мов пергамент, обличчям, з невеликою борідкою. Старець мав білі очі без зіниць, його повіки були частково відрізані й повністю не ховали білих очей. У руках дід тримав почорнілу кобзу й тихо проводив пальцями по струнах, народжуючи незнайому мелодію. Настроївши свій інструмент, кобзар підняв голову й провів сліпими очима по натовпу.

– Чесні люди! Мене звуть Мелетій. Тридцять років я провів у неволі бусурманській, кілька разів тікав з ярма, але турки мене знаходили. Щоб я більше не міг утекти, бусурманські кати випалили мені очі. Але я не полишав надії, що звільнюся і дійду до рідної української землі, щодня я молився Господу Богу – і цей день настав. Нарешті я стою на християнській землі та чую співучу рідну мову. – На очах старця забриніли сльози. – Від інших невільників та дорогою до України я чув багато хорошого про великого лицаря Байду Вишневецького й тому склав про нього пісню. Хоча пісня вийшла не така, яку б хотілось, бо Господь не наділив мене великим розумом, але я все одно склав її, як зумів, щоб пам’ять про хороброго лицаря не загинула з плином віків.

Мелетій схилив голову й опустив пальці на темні струни. Кобза відгукнулася тихими звуками, які, сплітаючись, утворювали гармонійну мелодію. Тиха музика пестила вуха, ллючись, мов лісовий струмок, але потім кобза змінила звучання, мелодія стала різкішою, схвильованою, піднесеною, та й цю музику було приємно чути. Слухаючи цю натхненну мелодію, Кошич пригадав переможні бої з ворогами, промови Дмитра Вишневецького. Кобзар, закінчивши вступну частину, заспівав глухим голосом:

Хоча слова пісні не дуже сподобалися Кішці, його думки майже повністю полинули в спогади про Байду. Після спогадів прийшли слова: «Хто буде боронити Україну від ворогів? Що тепер буде з козаками? Невже більше ніхто не збудує нової Січі?» – раз за разом запитував себе Самійло, та відповіді не знаходив. «Якщо козацьке військо знову не повстане, кляті нехристи спопелять наші землі, виріжуть старих та дітей, а решту поженуть, як худобу, в неволю».

Як тільки Кошич узявся за руків’я зброї і трохи вийняв лезо з піхов, нові думки затопили душу козака, мов морські хвилі в бурю. «Ми самі викуємо свою долю. Козаки повинні вибрати собі нового ватага, нового гетьмана. Ми можемо власними руками збудувати Нову Січ!» – Від цієї простої думки в Кошича перехопило дух.

Раптово Кішка відчув, як чиясь рука стиснула його плече, мов сталевими лещатами. Козак повернув голову й побачив давнього знайомого Івана Підкову.

Іван від часів крижаної битви майже не змінився, був таким же смаглявим, з буйною чуприною, світло-карі очі так само безстрашно дивилися на світ, як і колись. Поряд із Підковою стояв вузьколиций чолов’яга з тонкими вусами, чорняве волосся незнайомця доходило до плечей.

– Вітаю тебе, Іване! Я думав, ти зараз на Поділлі, – мовив Самійло.

Козаки міцно потиснули один одному руки.

– Я радий вас усіх бачити, Самійле, Марку, Семене. Оце вчора приїхав на ярмарок, – Іван Підкова махнув долонею. – Шкода тільки, що нема вже нашого гетьмана Байди. Кляті нехристи його вбили. Ходімо, побалакаємо, щоб не заважати кобзареві, добре він співає, але слова його пісні мені не подобаються. Дмитро майже не пив хмільних напоїв, а в цій пісні він – наче якийсь п’яниця.

Козаки гуртом відійшли вбік і стали біля чийогось воза.

– Мені також слова пісні не до вподоби, можна було й краще скласти, – докинув Рудий.

– От я дурень! – широко всміхнувся Іван Підкова. – Забув вас познайомити зі своїм побратимом. Іван повернувся до вузьколицього. – Це Яків Шах, мій найліпший товариш, своєю шаблюкою він може за два удари з голови волосся зняти.