Читать книгу Не зважай - Эдвард Сент-Обин - Страница 3

О пів на сьому ранку Іветта понесла до будинку купку випрасуваної ще звечора білизни. Одна сандалія тихенько поляпувала (як на біду, відірвався ремінець), і доводилося, щосили стискаючи пальці, незграбно чалапати по кам’янистій нерівній землі. Обабіч під’їзної доріжки росли кипариси, за ними виднілася стіна садової огорожі.

Посеред саду стояв лікар у синьому домашньому халаті та темних окулярах, хоча вересневе сонце ще не піднялося над вапняковою горою. Стискаючи в лівій руці садовий шланг, лікар зосереджено поливав важким струменем води колону мурах, що швидко сунула гравієм біля його ніг. Зрошування здійснювалось у добре відпрацьований спосіб: лікар вичікував, доки мурахи, що вціліли, вилізуть на мокрі камінці й переведуть дух, і знову спрямовував на них шумливий потік. Вільною рукою він вийняв сигару з рота, завитки диму зливались із сивиною в русявих кучерях над кощавим чолом. Лікар затиснув великим пальцем отвір шлангу та спрямував вузький тужавий струмінь на чергову вперту мурашку.

Щоб непомітно прослизнути до будинку, Іветті треба було лише пройти повз старе інжирне дерево, та лікар Мелроуз, не підводячи погляду від землі, кожного разу звертався до неї саме тієї миті, коли вона, сховавшись за стовбуром, почувалася у відносній безпеці. Вчора він говорив із нею рівно доти, доки в неї не заболіли руки, хоч і не настільки сильно, щоб упустити білизну. Лікар Мелроуз завжди ретельно розраховував тривалість їхніх розмов. Спочатку він детально вивідував, як вона, справжня уродженка Провансу, ставиться до містралю. Коли він поцікавився станом справ на суднобудівному заводі, де працював її син, біль не лише зсудомив плечі, але й різко віддавався у шиї. Іветта, не бажаючи показувати слабкості, терпіла до останнього, навіть коли він турботливо запитав про стан здоров’я її чоловіка і захвилювався, чи не завадить його хворий поперек працювати на тракторі під час жнив. Сьогодні він не звернувся до неї зі звичайним «Bonjour, chère Yvette»[1], з якого незмінно починалися ввічливі ранкові розмови, тому вона, пригнувшись, прослизнула під низькими гілками інжирного дерева до дверей будинку.

Будинок, який Іветта називала шато, а Мелроузи іменували старим фермерським будинком, стояв на схилі. Під’їзна доріжка підходила до будівлі на рівні кімнат горішнього поверху, а широкі сходи з одного боку будинку збігали до тераси біля вітальні.

Сходи з протилежного боку будинку вели до каплиці, за якою ховалися сміттєві баки. Взимку вода із дзюрчанням стікала схилом, наповнюючи низку крихітних ставочків, але зараз пересохла канавка під інжирним деревом була забита падалицею, а на землі темніли плями розчавлених плодів.

Іветта ввійшла до напівтемної комори з низькою стелею, ввімкнула світло, опустила прання на стіл і почала розкладати рушники, простирадла та скатерки. У коморі стояло десять укладистих шаф, повністю заповнених акуратними стосами столової та постільної білизни, якою ніхто не користувався. Інколи Іветта розчиняла шафи та милувалася добре впорядкованою колекцією. На скатерках були виткані лаврові гілки та виноградні грона, що їх можна було побачити, тільки повернувши під певним кутом. Іветта обережно торкалася монограм, вишитих на гладеньких білих простирадлах, і вензелів, які короною обрамляли літеру «V» на ріжках столових серветок. Найдужче їй подобалися зображення здибленого єдинорога над стрічкою із плетивом іноземних слів, що прикрашали найстаровинніші простирадла, хоча й до них також ніколи не торкалися через те, що місіс Мелроуз наказувала стелити тільки просту білизну, складену в комоді біля дверей.

Елінор Мелроуз вискочила з кухні і спробувала якомога швидше вилізти пологими сходами до під’їзної доріжки. Ідучи звичайним кроком, вона напевне спіткнулася б, зупинилася й у відчаї гепнулася на невисокий бортик уздовж сходів. Її й досі нудило, і відчуття, вже підсилене сигаретою, не варто було побільшувати ще й їжею. Звичайно, вона почистила зуби після нападу блювоти, однак гидкий присмак у роті не зникав. Узагалі, виключно з притаманного їй оптимізму, вона чистила зуби й перед тим, як її знудило. Із настанням вересня ранки стали відчутно прохолодними, у повітрі вже витав запах осені, та Елінор цього не помічала. Її густо напудрене чоло змокло від поту. На кожній сходинці вона впиралася долонями в коліна, підштовхуючи себе вперед і напружено дивлячись через темні скельця величезних окулярів на свої білі парусинові туфлі; бліді ноги в яскраво-червоних шовкових брюках, що прилипали до шкіри, були схожими на стручки гіркого перцю.

Вона уявила запітнілий келих із кубиками льоду, поверх яких наливають горілку, як матові крижинки стають прозорими, тануть, потріскують, неначе хребці під чутливими руками досвідченого остеопата. Липкі, незграбні крижинки, подзенькуючи, зринають; скло вкривається памороззю, холодна горілка маслянисто огортає піднебіння.

Ліворуч від сходів під’їзна алея круто піднімалася до круглого майданчика, де під пінією стояв бордовий «б’юїк» Елінор. На тлі виноградників і маслинових гаїв довгий автомобіль із білими боковинами шин мав недоладний вигляд, але для Елінор він був останнім прихистком, ніби консульство рідної держави для пограбованого іноземного туриста.

Капот «б’юїка» всівали прозорі кульки смоли. Одна краплинка з сухою сосновою хвоїнкою налипла на лобове скло. Елінор спробувала її сколупнути, та тільки розтерла по склу та забруднила клейкою смолою кінчики пальців. Хоча їй хотілося чимшвидше залізти в машину, вона продовжувала вперто відшкрябувати скло, забиваючи бруд під нігті. Елінор обожнювала свій «б’юїк», тому що Девід ніколи в нього не сідав – ні водієм, ні пасажиром. Вона була власницею будинку й помістя, вона платила зарплату прислузі і купувала випивку, однак насправді почувала себе повноправною господинею лише цього автомобіля.

Вони з Девідом познайомилися дванадцять років тому, й Елінор відразу ж зачарували його зовнішність і манери. На обличчі Девіда застиг притаманний усім англійцям вираз, за п’ятсот років відточений до досконалості, із яким істинний джентльмен оглядає свої володіння з холодної й занадто строгої англійської вітальні. Елінор так і не зрозуміла, чому англійці вважають особливою ознакою шляхетності тривале та сповнене неробства перебування в одному-єдиному місці, але Девід переконав її, що саме так воно і є. На додачу, серед його предків був нащадок Карла II, народжений від одноразового сексу з проституткою. Коли Девід уперше згадав про свій родовід, Елінор лукаво зауважила, що на його місці не стала б про це всім розказувати. Замість того щоб оцінити жарт, він повернувся до неї в профіль, випнув нижню губу і набув страдницького вигляду, даючи зрозуміти, що тільки шляхетна ввічливість утримує його від украй уїдливого зауваження.

Був час, коли вона захоплювалася тим, як Девід став лікарем. Коли він повідомив батькові про свій намір, генерал Мелроуз одразу ж позбавив його утримання, вирішивши за ці гроші зайнятися розведенням фазанів. Полювання на людей і тварин – гідне заняття для джентльмена, а лікують нехай усілякі дурисвіти із середнього класу. Саме так вважав генерал, котрому пощастило мати змогу насолоджуватися полюванням і не перейматися його наслідками. Генералові Мелроузу зовсім не доводилося робити над собою зусиль, аби холодно ставитися до свого сина. Вперше батько ним зацікавився тільки тоді, коли Девід закінчив Ітон, і тоді генерал запитав у сина, що той хотів би робити далі. Девід пробелькотів: «Перепрошую, сер, але я не зовсім уявляю», боячись зізнатися в тому, що мріє писати музику. Генералової уваги не оминув той факт, що Девід божеволіє від фортепіано, і він справедливо розсудив, що кар’єра військового швидко покладе край цьому захопленню, не гідному чоловіка. «Ліпше вступай до армії», – сказав він синові, пропонуючи йому сигару недоладно панібратським жестом.

Раніше Елінор думала, що Девід вигідно вирізняється з-поміж дрібнопомісних англійських аристократів, цього племені снобів і вічних далеких родичів, готових з’явитися на ваш перший поклик, чи за скорботних обставин, чи на вечірку за містом, що живуть чужими спогадами та спогадами про життя предків, хоча ті й жили зовсім інакше. На самому початку знайомства вона вважала, що Девід – перша людина, котра її по-справжньому розуміє. Зараз він став останнім, у кого вона шукала б розуміння. Таку зміну важко було пояснити. Елінор намагалася не піддаватися спокусі і не звинувачувати Девіда в ницому бажанні заволодіти її грошима, щоб задовольнити свої мрії про солодке життя. Можливо, все було навпаки: саме її гроші його й зіпсували. Незабаром після весілля він закинув медицину і якийсь час обговорював задум відкрити на її гроші пансіон для алкоголіків. У певному сенсі він досяг успіху.

Думка про необхідність побачитися з Девідом її лякала. Елінор дала спокій смолі на лобовому склі, важко всілася за кермо масивного «б’юїка», проїхала повз сходи вниз запилюженою під’їзною доріжкою і зупинилася на півдорозі з пагорба. Їй треба було до Віктора Айзена, щоб звідти завчасно виїхати з Анною до аеропорту, але спочатку слід привести себе до ладу. У подушечці під водійським сидінням ховалася пляшечка коньяку «Бісквіт». У торбинці були жовті пігулки для бадьорості та білі пігулки від страху та паніки, що виникали разом із бадьорістю. На Елінор чекала довга дорога, тому вона прийняла не дві, а чотири жовті пігулки, а потім додала до них іще дві білі, щоб компенсувати збільшену дозу бадьорості, та запила все половиною пляшки коньяку. Від першого ковтка її пересмикнуло, затрусило. Алкоголь іще не подіяв, але в організмі вже щось перемкнулось, і її затопила гаряча хвиля вдячності.

Розслаблено відкинувшись на сидінні, Елінор подивилась у дзеркало на лобовому склі й уперше за сьогодні себе впізнала – вона повернулась у своє тіло, як сновида повертається в ліжко після нічних блукань. За щільно зачиненими вікнами «б’юїка» чорно-білі сороки безшумно перепурхували з одного виноградного куща на інший, соснові хвоїнки чітко, кожною голочкою виділялися на тлі блідого неба, дочиста виметеного сильним вітром, який віяв уже другий день. Елінор знову запустила двигун і поїхала, неуважно виляючи на крутій вузькій дорозі.

Девіду Мелроузу набридло поливати сад і топити мурашок. Рано чи пізно будь-яка забавка, що повторювалася раз за разом, втрачала свою привабливість і наповнювала його відчаєм. Іще один мурашник, іще одна колона мурашок. Девід поливав їх зі шланга та бурмотів: «Та-та-те-те-тя», що вносило пікантну різноманітність у смертоносне проведення часу – йому пригадувалися семеро бундючних сестер матері, пихаті, самолюбні гордячки, перед якими його в дитинстві змушували грати на фортепіано.

Девід віджбурнув шланг на стежину, всипану гравієм, і подумав, що останнім часом Елінор стала йому геть непотрібною. Вона занадто закостеніла у своєму страху. Марно обмацувати запалену печінку пацієнта, якщо і без того ясно, що й де болить. Тепер йому коштувало великих зусиль змусити Елінор частіше по-справжньому розслаблятися.

Він пригадав, як дванадцять років тому запросив її на вечерю до себе додому. У ті дні вона була такою довірливою! Вони вже переспали, але Елінор, двадцятивосьмирічна білявка з тонким прямим волоссям, і досі поводилась із ним сором’язливо. Вона прийшла у балахонистій білій сукні в крупний чорний горох. Проста стрижка робила її набагато молодшою. Він вважав її гарненькою, але якоюсь розгубленою та бляклою. Його більше збуджувала її неспокійна, метушлива вдача, тиха несамовитість жінки, котра дуже хоче зайнятися чимось важливим, але сама до пуття ще не знає, чим саме.

На вечерю він приготував голуба по-марокканськи, фаршированого мигдалем, з гарніром із шафранного рису. Подав їй тарілку, а потім одразу ж відсунув і запитав:

– Зробиш для мене дещо?

– Звичайно, – відповіла вона. – Що?

Він поставив тарілку на підлогу, поруч із її стільцем.

– Спробуєш поїсти без ножа й виделки? І навіть без рук. Просто губами з тарілки.

– Як собака? Ти це маєш на увазі?

– Ні, як дівчина, яка прикидається собакою.

– Але навіщо?

– Бо мені цього хочеться.

Йому подобалося ризикувати. Вона могла відмовитися і піти. Якщо вона залишиться і виконає його прохання, то стане йому підвладною. Як це не дивно, але ніхто з них тоді й не подумав розсміятися.

Можливість продемонструвати покірливість, хай навіть абсурдну, чомусь приваблювала Елінор. Вона готова була пожертвувати тим, у що сама не вірила, – правилами пристойності, гідністю, гордістю, – заради того, у що хотіла вірити: у дух самопожертви. Безглуздість вчинку, сам факт, що він здійснювався не заради когось, робили його ніби вищим і чистішим. Вона стала навкарачки, вперлася долонями в потертий перський килим, зігнула руки в ліктях і, відчуваючи, як напружився поперек, зубами вхопила з тарілки шматочок голуб’ятини.

Елінор випросталась, опустилася на п’ятки, поклала руки на коліна й тихенько розжувала м’ясо. Воно мало дивний смак. Вона трішки скосила очі, побачила туфлі Девіда – одна стояла на підлозі, носком до неї, а друга погойдувалася в повітрі, зовсім поруч. Не наважуючись глянути вище його схрещених ніг, вона знову нагнулася до тарілки і почала їсти, цього разу вже більш жадібно, вишукуючи губами мигдалинки в купці рису, тихенько метляючи головою, щоб відділити шматочок м’яса від кістки. Коли вона нарешті підвела до нього лице, замурзане соусом і зернятками жовтого рису, що налипли на губи й ніс, на ньому не було й тіні занепокоєння.

На мить Девід розчулився: це ж треба, вона виконала його прохання. Він простягнув ногу і краєм туфлі погладив Елінор по щоці. Безперечно, така цілковита довіра зачаровувала, от тільки він не знав, що з нею робити, бо вже домігся свого – змусив її скоритися.

Наступного дня Девід розповів Ніколасові Пратту про те, що сталося. То був один із тих днів, коли він попереджав свою секретарку, що дуже зайнятий, і вирушав у клуб. Там він неспішно пив у тиші й спокої, віддалік від галасливих дітей і жінок, які похмілля називають мігренню. Йому подобалося пити під золотисто-голубими склепіннями ранішньої вітальні, де присутність шанованих панів відчувалася, неначе брижі на воді. Дотик до чужої величі в атмосфері влади й сили немовби утримував на плаву похмурих, непомітних і бездіяльних членів клубу, немовби вутлі човники біля причалу в гавані, яку щойно покинула розкішна яхта.

– І навіщо ти змусив її це зробити? – із якоюсь зловтішною відразою в голосі поцікавився Ніколас.

– У неї такий обмежений вибір тем для розмови, тобі так не здається? – сказав Девід.

Ніколас нічого не відповів, відчуваючи, що його змушують обговорювати цю подію так само, як Елінор змусили їсти по-собачому.

– А на підлозі вона стала кращою співрозмовницею? – запитав він.

– Знаєш, я не чарівник, – відповів Девід. – Мені не вдалося зробити її хоч трохи цікавішою. Зате я хоч на якийсь час зумів заткнути їй рота. Я б не витримав чергової порції скиглення про важке життя багатіїв. Я про них дуже мало знаю, а вона майже нічого не знає про все інше.

Ніколас реготнув, і Девід показав зуби у якійсь подобизні посмішки. «Хай би що там казали про численні змарновані таланти Девіда, – подумав Ніколас, – вміння гарно усміхатися серед них не було».

Девід піднявся правим із двох рукавів сходів, що вели із саду на терасу. У свої шістдесят років йому вдалося зберегти доволі густу і певною мірою буйну кучму волосся. Його бездоганно красиве обличчя мало єдиний недолік – у ньому не було жодного ґанджу, творець вирізьбив його як за шаблоном. Воно було якимось неживим, нібито навіть час не смів накласти свій відбиток на ці досконалі риси. Знайомі намагалися відшукати на ньому хоча б якісь ознаки старіння, та з кожним роком маска робилася все шляхетнішою. Хай як гордо трималася б голова на негнучкій шиї, очі, сховані за скельцями темних окулярів, прискіпливо вдивлялися в присутніх, вишукуючи їхні вразливі місця. Уміння діагностувати було для Девіда найзахопливішим у професії лікаря, одначе, поставивши діагноз, він втрачав будь-який інтерес до пацієнта, за винятком тих рідкісних випадків, коли його чимось приваблювали страждання хворого. Без темних окулярів він відсторонено дивився на світ доти, доки не помічав у співрозмовникові слабину, й от тоді погляд його напружувався, як накачані м’язи.

Піднявшись на терасу, він зупинився. Сигара погасла, і він жбурнув недопалок за огорожу, просто у виноградний кущ. Плющ на південній стіні будинку де-не-де вже палав осіннім багрянцем. Девідові дуже подобався цей колір, що зухвало кидав виклик в’яненню та тліну, ніби в’язень, який плює в катове обличчя. Він бачив, як Елінор від самого ранку поспішає поїхати геть у своєму недоладному автомобілі. Він бачив, як Іветта намагається крадькома прослизнути до будинку. Хіба можна їх звинувачувати в бажанні залишатися непоміченими?

Він знав, що його погане поводження з Елінор дає бажані результати лише за тієї умови, якщо чергувати його з надмірними проявами уваги та розлогими вибаченнями за свій лукавий, нищівний норов, однак давно облишив цей метод, оскільки безмірно розчарувався в дружині. Вона не могла допомогти йому позбавитися незбагненного, невимовного відчуття, що постійно стискало йому груди, із кожним подихом обіцяючи неминучу ядуху.

То був якийсь абсурд. Цілісіньке літо йому не йшов із голови німий каліка з афінського аеропорту. Сердега намагався торгувати фісташками, жбурляючи рекламні листівки на коліна пасажирам, які сиділи в залі очікування. Він натужно, ривками подавався вперед, підтягаючи неслухняні ноги та безперервно трусячи головою. Очі в нього раз по раз закочувалися під лоба, а рот жахливо кривився, як у риби, викинутої на берег річки. Із кожним поглядом на каліку Девід відчував дедалі більше запаморочення, його голова йшла обертом.

Човгаючи жовтими пантофлями, він піднявся останніми кількома сходинками до дверей, що вели з тераси до вітальні. Іветта ще не розсунула завіси, що його цілком улаштовувало, – не доведеться знову засувати. Йому подобалося, коли у вітальні панував напівморок, надаючи всьому статечного вигляду. Біля віддаленої стіни тьмяно поблискувало масивне позолочене крісло, оббите темно-червоним оксамитом; американська бабуся Елінор, яка приїздила до Європи по антикваріат, вдало виторгувала його в нащадків стародавнього венеційського роду. Девід обожнював крісло – нібито то був трон якогось дожа – не тільки через скандал, викликаний фактом його продажу та придбання американською бабусею, але й за його музейну цінність, тому всідався в ньому за будь-якої зручної нагоди. Іноді, коли нікого не було вдома, Девід сідав на краєчок трону, нахилявся вперед, стискав правою рукою поруччя, вкрите витонченим різьбленням, і набував пози з малюнку з «Ілюстрованої історії Англії», що запам’яталася йому ще з часів початкової школи: розгніваний Генріх V одержує звістку про образливий дар короля Франції – тенісні м’ячики[2].

Девіда оточували трофеї, роздобуті матріархальною американською родиною Елінор. На стінах тіснилися картини пензлів Ґварді та Тьєполо, П’яццетті та Новеллі[3]. Французька ширма XVIII століття, прикрашена бурими мавпами та блідо-рожевими трояндами, розділяла довгу вітальню навпіл. За ширмою ховався чорний китайський комод, на якому вивищувалися рівні, майже солдатські шереги пляшок, а всередині на полицях стояло підкріплення. Девід налив собі келих і згадав покійного тестя, Дадлі Крейґа, чарівливого шотландця-п’яничку, якого Мері, мати Елінор, виставила за двері, бо вирішила, що він їй занадто дорого обходиться.

Після Дадлі Крейґа Мері вийшла заміж за Жана де Валенса, вважаючи, що коли вже брати на своє утримання чоловіка, то нехай він буде герцогом. Елінор росла в будинках, де в той чи інший час предмети інтер’єру належали різноманітним королям та імператорам. Будинки були неперевершеними, та гості залишали їх з полегкістю, усвідомлюючи, що, на думку герцогині, були недостойними стільців, на яких вони щойно сиділи.

Девід попрямував до іншого кінця вітальні, до високого вікна, єдиного, на якому завіси було розсунуто. Із вікна відкривався краєвид на гору. Девід часто розглядав оголені пласти, розломи та виступи вапняку. Вони нагадували йому моделі людського мозку, безладно розкидані темно-зеленим схилом, або один гігантський мозок, що випирає з численних надрізів. Девід сів на диван біля вікна і витріщився на гору, намагаючись відчути щось подібне до побожного благоговіння.